А.С. Боева,

научный руководитель – канд. экон. наук, доц. Л.А. Дремова,
Курский филиал ВЗФЭИ

РОССИЙСКОЕ ИПОТЕЧНОЕ КРЕДИТОВАНИЕ

В последние годы заметно растет потребность в развитии такого сегмента банковских услуг, как ипотечное кредитование, то есть выдача кредитов, обеспеченных залогом недвижимого имущества.

В условиях повышения благосостояния населения и растущего спроса на жилье возрастает потребность граждан в долгосрочном заимствовании денежных средств на приобретение жилья на финансовом рынке под доступные проценты. Удовлетворить эту потребность позволяет система ипотечного кредитования банков.

В настоящее время развитие системы ипотечного кредитования как в целом в Российской Федерации, так и на региональном уровне рассматривается как важный инструмент воздействия на экономическую ситуацию в стране. В Концепции развития системы ипотечного жилищного кредитования в Российской Федерации, утвержденной постановлением Правительства РФ от 11.01.2000 № 28 отмечается, что в сложившихся в результате финансового кризиса 1998 г. макроэкономических условиях еще более важным становится развитие долгосрочного ипотечного жилищного кредитования населения уже не как отдельных инициатив коммерческих банков или регионов, а как целостной системы при законодательном и нормативном регулировании со стороны государства. Можно сказать, что в стране созрели юридические, экономические, политические и организационные предпосылки для развития полноценной системы ипотечного кредитования.

Несмотря на высокие темпы развития банковской системы за последние годы и направленные на ее укрепление изменения в системе банковского надзора и регулирования, сохраняется одна из основных проблем российских банков – недостаток долгосрочных ресурсов для кредитования экономики и населения, что является одним из основных сдерживающих факторов для развития ипотечного кредитования.

Запуск механизмов, предусмотренных Федеральным законом “Об ипотечных ценных бумагах”, и принятие сопутствующих ему законодательных и нормативных актов будут способствовать значительному расширению объемов выдаваемых кредитов. Однако пока российские банки не в состоянии удовлетворить имеющийся на рынке спрос.

В настоящее время по ипотечным схемам в России приобретается всего 1,5 % жилья. Число ипотечных кредитов в общем количестве ссуд, выданных физическим лицам, не превышает 6 %. Отношение объемов ипотечного кредитования к ВВП в России находится на уровне 0,07 % по сравнению с 55 % в США и 39 % в среднем в Европейском сообществе.

В силу того, что российская банковская система не имеет возможности полностью насытить рынок кредитными ресурсами, Россия является привлекательным местом для вложения капитала иностранных инвесторов, которые имеют несколько основных путей вложения капитала в российский рынок ипотечного кредитования:

§ кредитование российских заемщиков через российские банки или совместно с ними;

§ вложения в капитал российских банков;

§ вложения в ипотечные облигации.

Разработка совместных кредитных программ российских и иностранных банков является в настоящий момент наиболее перспективным из трех видов инвестирования в российский рынок ипотечного кредитования. Крайне низкая насыщенность рынка долгосрочными ресурсами при существующих колоссальных объемах спроса на кредиты со стороны населения и строительных компаний еще в течение долгого времени будет обеспечивать возможности для наращивания операций. В то же время менее дорогие ресурсы иностранных банков при достаточно высоких процентных ставках на рынке позволят обеспечить банкам значительные прибыли.

Современный этап развития банковской системы России характеризуется усилением процессов структурирования банковского бизнеса. Универсальные банки стремятся всемерно расширить круг операций, но на специфических, хотя и уже широко востребованных сегментах банковских услуг лучше действуют банки специализированные.

В связи с этим возникает вопрос – настолько ли специфично ипотечное кредитование, чтобы возникла необходимость в создании специализированных ипотечных кредитных организаций, и если да, то как эти организации могут (или должны) выглядеть.

Мировой опыт, а также опыт дореволюционной России свидетельствуют о том, что существенным системообразующим элементом ипотечного кредитования является деятельность кредитных организаций, в совокупности осуществляющих как активные операции по размещению средств в ипотечные кредиты, так и пассивные операции по привлечению средств с целью рефинансирования вложений в ипотечные кредиты, обычно путем выпуска ипотечных облигаций. С учетом этого ограничивается и круг организаций, которые имеют право эмитировать ипотечные ценные бумаги. Деятельность таких организаций, как правило, нормативно ограничена выдачей ипотечных кредитов и иными операциями, характеризующимися невысокой степенью риска. Таким образом, специализированные ипотечные кредитные организации объективно имеют право на существование. Со стороны рынка к подобным учреждениям, по мнению экспертов, следует применять определенные требования. Позиционирование кредитной организации в качестве ипотечной должно зависеть от объема ипотечных кредитов в ее портфеле.

Нормативно закрепленные ограничения деятельности ипотечных кредитных организаций могут касаться видов банковских операций и сделок, требований к структуре баланса, в том числе путем установления специальных значений норматива ликвидности. Для поддержания текущей ликвидности такая кредитная организация должна иметь возможность совершения в пределах установленных лимитов таких банковских операций и сделок, как размещение привлеченных средств и купля-продажа иностранной валюты.

Основной целью деятельности ипотечной кредитной организации является секьюритизация ипотечных кредитов, поскольку только привлечение долгосрочных денег под надежное обеспечение (ипотечные кредиты) может дать необходимые по объему и срокам средства для развития ипотеки.

Одним из серьезных препятствий, ограничивающих возможности населения пользоваться банковскими ипотечными кредитами, являются их высокие процентные ставки. Практика показывает, что приемлемые для населения ставки, позволяющие сделать процесс ипотечного кредитования достаточно массовым, составляют примерно 8-10 % годовых в валюте. Однако ресурсы, привлекаемые на банковском рынке, обычно дороже.

В этом вопросе важную роль мог бы сыграть Банк России. Именно ему под силу создать условия, при которых ставки по ипотечным кредитам могли бы значительно снизиться. К числу таких условий относятся: изменение критериев оценки обеспеченности ипотечных кредитов, изменение их классификации по группам риска, снижение размеров резервирования под ипотечные ссуды, уменьшение норм отчислений в фонд обязательных резервов по накопительным ипотечным депозитам и т.п.

Следует сказать и о другой стороне деятельности ипотечных кредитных организаций – рефинансировании вложений в ипотечные кредиты. В качестве такого инструмента могут использоваться долгосрочные долговые инструменты (ипотечные облигации). Полученные от размещения облигаций средства ипотечная НКО использует для увеличения собственного портфеля ипотечных кредитов с целью выпуска последующих траншей облигаций. Экономическим обеспечением размещаемых облигаций будет являться собственный портфель выданных ипотечных кредитов (или выкупленных, если кредитная организация действует в рамках двухуровневой модели ипотечного кредитования).

Ипотечные облигации – новый на российском рынке инструмент, который не является стандартным с точки зрения существующего у нас спектра долговых инструментов, наибольший срок обращения которых не превышает трех лет. Как инструмент долгосрочный и, на наш взгляд, надежный он может пользоваться спросом среди портфельных инвесторов на фондовом рынке. Кроме того, ипотечные ценные бумаги включены в список активов, в которые пенсионные фонды вправе осуществлять свои инвестиции. В этой связи очевиден интерес к ипотечным облигациям и со стороны институциональных инвесторов: федерального и негосударственных пенсионных фондов, страховых компаний.

Полагаем, что учрежденное Правительством РФ Агентство по ипотечному жилищному кредитованию должно сыграть важную роль в создании и запуске вторичного рынка ипотечных кредитов, в привлечении долгосрочных ресурсов для рефинансирования банков-кредиторов.

Таким образом, система ипотечного жилищного кредитования не только является инструментом в решении важной задачи обеспечения граждан жильем, но и содействует реализации стратегически взаимосвязанных социальных, экономических и политических целей общества в целом:

§ она ориентирована на социально и экономически активные слои общества, что способствует формированию среднего класса – его социальной основы;

§ посредством отлаженной деятельности механизма ипотечного кредитования происходит вовлечение инвестиций, в том числе иностранных, в реальный сектор экономики;

§ система ипотечного кредитования играет существенную роль в укреплении легального сектора экономики, поскольку ориентирована на законные, надежно оцениваемые и прогнозируемые доходы граждан.

Активное внедрение ипотечного кредитования – это не просто масштабный коммерческий проект, но и эффективное средство решения жилищной проблемы для граждан России. В прошедшем году наибольший рост показали банки, использующие агрессивную и рискованную стратегию в отношении ипотечных заемщиков.

Л.В. Жепко,
науковий керівник – асистент Ю.М. Тимощенко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Внутрішній аудит у системі управління акціонерними товариствами

В умовах швидких змін конкурентного середовища, зростання розміру підприємств та підвищення складності процесів управління власнику стає все важче оцінити інформацію, висвітлену у фінансових звітах. Така ситуація погіршується неякісними показниками. Це означає, що на сьогодні аудит не виконує своїх функцій. Дане твердження обґрунтовується проведеним дослідженням стану аудиту в акціонерних товариствах Сумської області.

У зарубіжній та вітчизняній літературі питання внутрішнього
аудиту висвітлені досить широко. Даній проблемі присвячені роботи Р. Адамса, Л. Сухарьової, В. Костюченка, Н. Грицак, Ю. Воропаєва та інших авторів.

Для відкритих акціонерних товариств зовнішній аудит обов’язковий: згідно з п. 2 ст. 8 Закону України “Про аудиторську діяльність” фінансово-господарська діяльність відкритих акціонерних товариств підлягає обов’язковому аудиту. Окрім того, частина акціонерних
товариств користується коштами Державного бюджету і, виходячи зі ст. 2 Закону України “Про Державну контрольно-ревізійну службу”, підлягає контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням і станом, за достовірність бухгалтерського обліку і звітності. Разом з цим здійснюється також державний фінансовий контроль органами державної податкової служби, статистики та іншими. Проте для проведення незалежного аудиту в найбільш проблемних ділянках обліку та для надання аудиторського висновку органу Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України акціонерні товариства залучають спеціалістів аудиторських фірм.

Загальне керівництво відкритих та закритих акціонерних товариств забезпечують загальні збори, правління, спостережна рада та ревізійна комісія (рис. 1).

Рис. 1. Органи управління в акціонерному товаристві

Останні два органи й повинні здійснювати внутрішній контроль в акціонерному товаристві. Щодо законодавчого забезпечення їх роботи, то тут наявна неузгодженість. Так, Цивільний (гл. 8, п. 1 р. 5) і Господарський (ст. 85) кодекси не розглядають ревізійну комісію як обов’язковий орган акціонерного товариства. Крім того, цього не закладено й у проекті Закону України “Про акціонерні товариства”: у ст. 71 не вказується про обов’язковість такої структури, як ревізійна комісія в акціонерному товаристві. Водночас чинний Закон України “Про господарські товариства” фіксує необхідність обов’язкового створення ревізійної
комісії з числа акціонерів із підзвітністю наглядовій раді і загальним зборам акціонерів.

Разом з цим, відповідно до принципів корпоративного управління (п. 5.1), які затверджені ДКЦПФР, органами внутрікорпоративного фінансового контролю повинні бути: аудиторський комітет наглядової ради; ревізійна комісія; служба внутрішнього аудиту.

З викладеного можна зробити висновок про відсутність законодавчого регламентування роботи служби внутрішнього аудиту, необхідність якої доведено нижче.

Відомо, що саме аудит покликаний захищати інтереси власника, а внутрішній аудит – сприяти привабливості підприємства, покращенню його іміджу, це неодмінно призведе до зростання вартості акцій, а отже, й до зростання добробуту власника.

Враховуючи напрямки розвитку України і тенденції світового досвіду підприємств, метою діяльності підприємства, на нашу думку, повинна бути не максимізація прибутку, як це часто зазначається в статутах акціонерних товариств, а забезпечення підвищення добробуту власника підприємства, у тому числі шляхом зростання ринкової вартості його акцій. Одним із факторів, які впливають на підвищення вартості акцій, є якість фінансового звіту.

Вивчення приміток до річної фінансової звітності акціонерних товариств Сумщини дає підстави стверджувати про неефективність роботи служб внутрішнього й зовнішнього контролю, оскільки з року в рік на деяких підприємствах наявні повністю замортизовані основні засоби. Це означає, що частина вартості обладнання (знос) не включається до собівартості виготовленої продукції. Отже, слід було б збільшити термін корисної експлуатації необоротних активів та дооцінити їх вартість.

Аудиторські висновки підтверджують правильність складання фінансової звітності, але часто не мають рекомендацій щодо переоцінки основних засобів, збільшення термінів корисної експлуатації активів, зміни методів нарахування амортизації. Аналогічна ситуація з підходами до нарахування резерву сумнівних боргів, створення забезпечень на відпустки. Об’єктам обліку, які потребують альтернативних підходів, в акціонерних товариствах приділяється недостатньо уваги. Засади облікової політики формуються без узгодження з метою діяльності підприємства.

Вважаємо, що в акціонерних товариствах потрібна структура, яка б слідкувала за якістю формування показників фінансової звітності. Це можна реалізувати в таких формах:

§ створення служби внутрішнього аудиту як окремого відділу в межах підприємства;

§ аналогічно першому, але із залученням зовнішніх експертів (ко-сорсинг);

§ виконання функції служби внутрішнього аудиту покласти на аудиторську фірму (аутсорсинг).

Проте пріоритетним для акціонерних товариств вважаємо, що найкраще буде створити внутрішню службу аудиту – постійно діючий структурний підрозділ, який не буде виконувати інвентаризаційних робіт, так як для цього на підприємствах спеціально створені комісії.

Найефективніше, на нашу думку, службу внутрішнього аудиту створювати з числа своїх працівників, оскільки вони добре знають внутрішню організацію підприємства та володіють особливостями його діяльності. У такому разі отримані навички й досвід, набуті під час виконання аудиторського завдання, залишалися б у межах підприємства. Таким чином, робота фахівців у такому підрозділі сприятиме їх професійному зростанню. Служба внутрішнього аудиту, на нашу думку, повинна мати таку форму взаємодії з органами управління акціонерних товариств (рис. 2).

Рис. 2. Взаємодія органів управління акціонерного товариства
із службою внутрішнього аудиту

Отже, роботу спостережної ради та ревізійної комісії можна вважати недостатньою для виконання мети діяльності акціонерних товариств Сумщини. Тому з метою покращення ситуації рекомендуємо впровадити службу внутрішнього аудиту, робота якої дозволить змінити підходи формування основних засад облікової політики шляхом орієнтування на основну мету – підвищення конкурентоспроможності, привабливості, сприяння позитивному іміджу, що призведе до зростання ринкової вартості підприємства.

А.В. Кобычев,
научный руководитель – ассистент Т.В. Процык,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”

Использование бихевиористского подхода
к изучению национального рынка труда

Рынок труда является неотъемлемой частью экономики. Поэтому изучение проблем его конъюнктуры и формирования трудового потенциала занимает особое место в экономической теории.

Современный украинский рынок труда остро нуждается во всестороннем мониторинге трудового потенциала. В связи с этим актуальным сегодня является использование бихевиористского подхода к изучению рынка труда.

Целью данного исследования является применение бихевиористского анализа в комплексной оценке трудового потенциала. На наш взгляд, бихевиористский подход включает в себя следующие компоненты: изучение типов трудового поведения населения; анализ нематериального вида мотивации, в том числе и моральной; исследование степени стремления к приобретению новых знаний населением; изучение формирования цивилизованной рыночной культуры субъектов рынка труда.

Важным в настоящее время является исследование трудового поведения, потому что именно последнее объективно отображает особенности трудового менталитета и является способом практической реализации трудового потенциала. Проведенное нами социологическое исследование позволяет сделать вывод об удельном весе определенных типов трудового поведения среди украинцев. Самым распространенным является партнерское поведение, которое проявляется в кооперации с администрацией и собственниками предприятия в организации производственного процесса (51,3 %).

Второе место занимает адаптивный тип поведения, то есть пассивное ожидание изменений, стремление удержаться на рабочем месте при любых обстоятельствах, и оно составляет 27 %. Третье место занимает инициативное предприимчивое трудовое поведение, что является проявлением расширенных потребностей в самореализации, самоусовершенствовании. Его удельный вес – 18,7 %. При этом самой непопулярной является протестная модель поведения (3 %).

Выбор таких типов поведения указывает на то, что респонденты склонны к работе в коллективе: надежность рабочего места имеет немаловажное значение для них. Вместе с тем немногие уверены, что инициатива, которую они могут проявить в своей трудовой деятельности, будет востребована со стороны работодателя.

В таблице 1 приведены результаты нашего исследования, в котором опрошенные оценивали факторы мотивации к труду в баллах (по десятибалльной шкале) в зависимости от значимости каждого из факторов для них.

Таблица 1

Оценка факторов мотивации к труду

Факторы	Оценка, баллы
Достойный уровень оплаты труда	10
Интересная работа	9
Человеческое признание	8
Благоприятные условия труда	7
Надежность рабочего места	6
Возможность профессионального роста и продвижения по служебной лестнице	5
Стремление к использованию более полной информации	4
Справедливая критика	3
Ходатайство руководителя перед вышестоящим начальством	2
Помощь в личных делах	1

Основной причиной такой важности материальной мотивации является неудовлетворенность в уровне заработной платы. Работник должен чувствовать на собственном заработке, что он участвует в распределении прибыли, ощущая себя членом коллектива.

В данном контексте особый интерес приобретает исследование иностранного опыта, который предусматривает внедрение на предприятиях системы оплаты труда PFP (pay for performance) – оплата за исполнение.

Существует множество типов гибких схем оплаты труда. Приведем наиболее распространенные. Комиссионная схема – это самая простая и самая старая из PFP-механизмов. Комиссионные могут использоваться как в сочетании с базовым окладом, так и независимо от него, полностью составляя заработную плату сотрудника. Сегодня по этой схеме работают многие сотрудники отделов продаж оптовых компаний. Денежные выплаты за выполнение поставленных целей
являются наиболее распространенным типом PFP-планов. При этой схеме выплата премий осуществляется при достижении работником (или отделом) определенных, заранее установленных критериев.
Такими критериями могут быть экономические показатели (объем продаж, количество сделок и др.), показатели качества (отсутствие
рекламаций), оценка сотрудника другими лицами (проведение аттестаций). Программы распределения прибыли предполагают получение сотрудником определенного процента прибыли компании. Данная схема может использоваться как для индивидуального вознаграждения, так и для стимулирования всех или группы сотрудников, в этом случае данная схема не только способ поощрения, но и способ психологического объединения сотрудников компании. Плюсы PFP бесспорны и очевидны. Типичная PFP-программа повышает организационную производительность на 5-49 %, доходы сотрудников – на 3-29 %. У работника более полно складывается представление об уровне справедливости заработной платы, которую он получает.

В Украине данная система также не редка, но часто однобока. Очень важной качественной характеристикой трудовых ресурсов является уровень образования, от которого зависит самым непосредственным образом стремление работника к самореализации. Ниже приведены факторы, влияющие на уровень образования, и оценка каждого из них нашими респондентами по пятибалльной шкале (табл. 2).

Таблица 2

Факторы, влияющие на уровень образования

Факторы, влияющие на уровень образования	Оценка, баллы
Достойный уровень жизни	4,04
Необходимость обеспечить будущее	3,80
Возможность получения образования по месту жительства	1,65
Определенный тип поведения	1,88
Потребность в самореализации	3,69

Данные таблицы свидетельствуют о том, что уровень образования во многом зависит от доходов населения и от стремления индивидов обеспечить достойный уровень жизни в будущем.

Нами также был проведен социологический опрос, в ходе которого респондентам задавались вопросы относительно степени стремления украинцев к получению новых знаний, трудолюбия украинцев, формирования у них рыночного мышления и законопослушности наших граждан. Первый вопрос звучал так: “Как вы охарактеризуете степень стремления украинцев к получению новых знаний?”. 4 % респондентов ответили, что степень стремления украинцев к получению знаний высокая, 6 % ответили, что низкая, 90 % считают её средней.

Обратимся к статистическим данным об уровне образования последней Всеукраинской переписи населения в 2001 году. Численность населения, имеющего высшее и полное среднее образование, составляла 28,9 млн. человек, что превысило соответствующий показатель переписи населения 1989 года на 17,6 %. Повышение уровня образования в целом характерно как для городского, так и для сельского населения. Количество лиц, имеющих полное высшее образование из расчета на 1000 человек населения, увеличилось в сравнении с данными переписи 1989 года в городах на 30,7 %, в селах – на 68,8 %. Соответствующую динамику имел показатель количества лиц с полным общим средним образованием, повышение составило в городах 17,2 %, в селах – 33,1 %.

Результаты переписи населения подтвердили тенденцию повышения уровня образования населения, то есть возрастание количества лиц, которые имеют высшее и полное среднее образование. Это свидетельствует о том, что у украинцев повышается социальная ценность знаний, что позитивно влияет на формирование активного, новаторского трудового поведения.

Украинцы обладают очень низким уровнем рыночной мобильности, и это не является открытием. 74 % респондентов считают, что украинцы трудолюбивые, и 26 % убеждены в противоположном. Следовательно, недостаток трудолюбия не является причиной низкой рыночной мобильности украинцев. С 2006 года Украина признана государством с рыночной экономикой. Но сформировано ли рыночное мышление в сознании наших людей?

Оценки наших респондентов по этому поводу таковы: 15 % респондентов считают, что рыночное мышление сформировано у большей части населения, 4 % респондентов считают, что оно не сформировано и не формируется, 81 % – не сформировано, но формируется. Несомненным является тот факт, что становление рыночных отношений в экономике страны намного опередило формирование рыночного мышления у большинства населения. Это и является главной причиной низкой рыночной мобильности украинцев.

Используя метод ранжирования, нам удалось получить оценку соблюдения законодательной базы в Украине. Респонденты оценивали частоту нарушения законов в нашей стране (в баллах в диапазоне от 1 до 10). Результат опроса дал нам оценку 7 из 10 баллов. Этот показатель выше среднего. Законодательная база регламентирует отношения экономических субъектов. Именно поэтому признание верховенства
закона является важным признаком цивилизованной рыночной культуры субъекта рынка. Цивилизованная рыночная культура выражается в принципах трудового поведения работника. Нами составлена таблица, которая дает представление о принципах, свидетельствующих о цивилизованной рыночной культуре.

Таблица 3

Показатели цивилизационной рыночной культуры работников

Элементы цивилизованной рыночной культуры	Принципы цивилизованной рыночной культуры
Экономическая сфера	Предприимчивость, ответственность
Правовая сфера	Признание верховенства законов, равенства граждан
Демократическая сфера	Мобильность личности, гражданская активность
Технологическая сфера	Умелое использование современных технических средств

На сегодняшний день, по нашему мнению, особое внимание следует уделять проведению анализа трудового поведения населения посредством социологических опросов для получения информации, необходимой при анализе проблем рынка труда. Необходимо также тщательно исследовать проблему мотивации работников, и в этой связи необходимо создавать как материальные, так и нематериальные стимулы к труду. Иностранный опыт, который подразумевает внедрение гибкой системы оплаты труда, подходит нам для решения этой проблемы. При этом
важно внедрить PFP – систему во всех отраслях, где это возможно.

Необходимо способствовать формированию рыночного мышления в сознании населения путем создания условий для реализации трудового потенциала, потребностей в самореализации, самосовершенствования, поощрения инициативы. Вместе с тем, на наш взгляд, важной задачей для стабилизирования рынка труда является формирование цивилизованной рыночной культуры его субъектов, потому что невозможно построить полноценно функционирующее общество с рыночной экономикой, не сформировав при этом рыночное мышление населения страны в целом.

С.И. Кожемякина,
Курский филиал ВЗФЭИ

Закономерности развития
централизованных финансов

Состояние централизованных финансов – один из основных показателей устойчивости экономики и совершенства социальной системы. Централизованным финансам принадлежит ведущая роль в обеспечении определенных темпов развития всех отраслей народного хозяйства, в перераспределении финансовых ресурсов между отраслями экономики и регионами страны, между производственной и непроизводственной сферами, а также между формами собственности, отдельными группами и слоями населения. Эффективное использование финансовых ресурсов возможно лишь на основе активной финансовой политики государства.

Рассмотрим особенности формирования централизованных финансов в СССР. Строительство социалистических финансов началось только после окончания гражданской войны. Экономические условия в это время были тяжелейшие: разоренная страна, полный упадок хозяйства. Крупные предприятия промышленности и торговли национализированы, но все еще велика доля частника, особенно в оптовой и розничной торговле. Так, удельный вес частного сектора в 1923-1924 гг. в розничном товарообороте достигал 57,7 %. Эти годы характеризовались неупорядоченным снабжением, стихийными ценами, непредсказуемыми результатами хозяйственной деятельности,
отсутствием условий для планирования таких показателей, как доход, прибыль, себестоимость.

Основными задачами в это время были, с одной стороны, оживление экономики, восстановление промышленности и сельского хозяйства даже с помощью частника и кулачества; с другой стороны, поддержка государственного сектора и подавление частника.

Экономические и политические условия диктовали необходимость максимальной концентрации финансовых ресурсов в руках государства, а задачи подъема экономики требовали заинтересованности товаропроизводителей. Следовательно, система конкретных финансовых отношений должна была соответствовать этим требованиям.

В связи с этим государство создает три основных общегосударственных фонда денежных средств и, следовательно, три группы денежных отношений, связанных с их формированием и использованием. Основным общегосударственным фондом стал государственный бюджет, а главными источниками поступлений – налоги. Ставки налогов были дифференцированы. Дифференциация ставок налога была принята с учетом укрепления позиций социалистического сектора экономики (пониженные ставки для государственных и кооперативных организаций).

Вторым по значению общегосударственным фондом денежных средств был фонд государственного имущественного и личного страхования. Он формировался за счет обязательных и добровольных взносов страхователей. Обязательному страхованию подлежало имущество предприятий и организаций всех форм собственности, в том числе и государственных предприятий. Добровольному страхованию подлежало имущество, здоровье и жизнь граждан.

Третьим общегосударственным фондом был фонд государственного социального страхования, обеспечивающий сохранение, воспроизводство трудовых ресурсов. Он формировался за счет взносов предприятий, организаций и отдельных лиц, использующих наемную рабочую силу.

Вышеуказанная система финансовых отношений обеспечила выполнение поставленных государством задач. Уже к 1930 г. в промышленности государственный сектор становится господствующим, здесь производилось 94,4 % валовой продукции. Главными производителями сельхозпродукции становятся колхозы и совхозы. Оптовая и розничная торговля почти полностью сосредоточилась в руках государства и потребительской кооперации.

Основным производственным звеном стали предприятия, действующие на началах хозяйственного расчета в условиях централизованного планового управления народным хозяйством. Все показатели деятельности предприятий планировались и носили директивный характер.

Налоговая реформа 1930-1931 гг. обеспечила значительное сокращение количества налогов и платежей, упростила методики их расчета и порядок перечисления в бюджет. Например, налог с оборота объединил 53 ранее действующих платежа. Данный налог просуществовал до 1992 г., не меняя основополагающих признаков. Налог с оборота фиксировался в цене высокорентабельных товаров в твердых нормах и полностью поступал в государственный бюджет по мере реализации товара. Поэтому он обеспечивал регулярную и устойчивую мобилизацию денежных ресурсов в народном хозяйстве для бесперебойного, финансирования плановых предприятий. Доля налога с оборота в общем объеме доходов государственного бюджета всегда была очень высока. Например, в 1940 г. – 58,7 %, 1950 г. – 55,8, 1960 г. – 40,7, 1970 г. – 31,5, в 1980 г. – 31,1, в 1980 г. – 26,0 %.

Вторым по величине источником доходов бюджетов всех уровней становятся отчисления от прибыли: в 1940 г. – 12,1 %, 1960 г. – 24,2, 1970 г. – 34,6, в 1975 г. – 31,9, в 1980 г. – 49,5, в 1990 г. – 26,1 %. Итак, в результате налоговой реформы 1930-1931 гг. подоходный налог с государственных предприятий и некоторые другие платежи были заменены отчислениями от прибыли. На этом же этапе был принят следующий порядок распределения прибыли. В результате распределения прибыли предприятие получало около 28 % прибыли, из них 12 % направлялось на капитальные вложения, 8 % – на прирост норматива собственных оборотных средств, 5 % – в поощрительные фонды и 3 % на другие цели. В бюджет отчислялось 72 % прибыли. Сохранялся сельскохозяйственный налог на предприятия сельского хозяйства (колхозы и совхозы).

Данная организация финансов позволила государству даже в условиях Отечественной войны 1941-1945 гг. выполнить поставленные задачи и к 60-м годам страна по уровню развития промышленности становится одним из крупнейших индустриальных государств мира. Были построены и введены в действие десятки тысяч новых крупных промышленных предприятий. Число отраслей и предприятий в промышленности возросло с 81-87 в 1925-1927 гг. более чем до 300 в 1966 г. Особенно значителен был рост отраслей в машиностроении, химической промышленности. Почти вдвое увеличилось количество отраслей в легкой и пищевой промышленности.

Экономическая реформа 1965 г. утвердила новую систему распределения и использования прибыли, в основу которой положены следующие принципы:

§ усиление принципа хозрасчета предприятий, повышение заинтересованности работников в общих результатах работы, в связи с чем были повышены размеры поощрения работников за рост прибыли и рентабельности;

§ расширение прав предприятий в расходовании средств за счет прибыли и амортизационных отчислений на мероприятия по совершенствованию производства и внедрению новой техники;

§ введение платы за пользование производственными фондами, предоставляемыми государством предприятию;

§ повышение материальной ответственности предприятий за выполнение плана прибыли и сохранность собственных оборотных средств.

Анализ финансовой политики советского государства свидетельствует, что в противовес требованиям хозяйственной самостоятельности на протяжении многих десятилетий у предприятий и хозяйственных
организаций изымалась в бюджет большая доля финансовых ресурсов. При этом применялся метод распределения прибыли, не позволявший предприятиям иметь устойчивую финансовую базу развития. В результате была подорвана инициатива, заинтересованность хозяйствующих субъектов в повышении эффективности производства, росте накоплений. Задачи перевода экономики на интенсивные методы развития оказались нерешенными. Экономика по инерции продолжала развиваться в значительной мере на экстенсивной основе, ориентировалась на вовлечение в производство дополнительных трудовых и материальных ресурсов. Как следствие, серьезно снизились темпы роста производительности труда и другие показатели эффективности. Треть предприятий оказалась убыточной. Народное хозяйство, располагающее огромными ресурсами, натолкнулось на их нехватку. Образовался разрыв между общественными потребностями и достигнутым уровнем производства, между платежным спросом и его материальным покрытием. Впервые в 1989 г. государственный бюджет оказался дефицитным. Уже нельзя было не признать серьезную деформацию всех звеньев финансов – государственных, отраслевых, региональных. Впервые за последние 60 лет источником покрытия бюджетного дефицита стали эмиссия и государственный кредит – различные формы краткосрочных и среднесрочных государственных займов при отказе от практики финансирования дефицита государственного бюджета посредством кредита Центрального банка. Реальный размер банковской эмиссии составил в 1989 г. более 90 млрд. руб., т.е. около 20 % доходов бюджета. Государственный внешний долг возрос за период перестройки до 75 млрд. долл. США. При этом 75-80 % займов уходило на их обслуживание.

Частичный отказ от финансовой централизации не обеспечил повышения эффективности экономики и оздоровления финансов. Обострение финансовой ситуации в стране стало основой для перехода от административно-командной системы управления к рыночному механизму регулирования экономики.

А. Мацкевич,

науковий керівник – канд. екон. наук О.В. Костюк,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ ВПРОВАДЖЕННЯ ФРАНЧАЙЗИНГУ ЯК НОВОГО ПІДХОДУ
ДО ВЕДЕННЯ БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ

Стрімкий розвиток підприємництва в Україні ставить перед підприємцями різні завдання, а також стимулює їх до застосування передових методів збуту товарів. Одним із таких методів є франчайзинг.

Створена ділова репутація франчайзера є його нематеріальним активом, що поза сумнівом має вартісне вираження, яке фігурує в ціні франшизи. Дозволяючи франчайзі оформляти свої підприємства схожим з підприємством франчайзера чином, франчайзер “накриває” франчайзі парасолькою своєї ділової репутації і, таким чином, надає йому можливість вже з самого спочатку працювати прибутково.

Однією з особливостей вітчизняного франчайзингу є широка поширеність внутрішніх (українських і російських) франчайзингових мереж, більшість з яких припускають розмір першого внеску для придбання франшизи до 25 тисяч доларів із середнім терміном окупності інвестицій франчайзі 2 роки.

Основними мотивами, що спонукають компанії використовувати механізм франчайзингу, є розширення присутності торгової марки на ринку, підвищення її популярності, збільшення обсягів продажів, зростання контролю над діяльністю каналів дистриб’юції і забезпечення ефективного зворотного зв’язку.

Розвиток франчайзингу в Україні стримується цілим рядом причин. Перш за все це проблеми економічного характеру: нестабільність розвитку економіки, відсутність у більшості потенційних франчайзі необхідного стартового капіталу, а також складності в отриманні кредитів для його формування.

Гальмує розвиток франчайзингу в Україні і недосконалість правового забезпечення реалізації механізму франчайзингу. Вітчизняне законодавство практично не оперує поняттям “франчайзинг”, а комерційна концесія, якій присвячений окремий розділ в Цивільному кодексі України, зовсім не еквівалентна поняттю “франчайзинг”.

Багато вітчизняних підприємців саму наявність даного розділу в ЦК України вважають негативним чинником, бо відносини партнерів регламентуються в ній зайве жорстко, що перешкоджає розвитку міжнародних контактів у сфері франчайзингу.

Оскільки основним елементом франчайзингового пакета є нематеріальні активи (торгова марка, ноу-хау, технологія ведення бізнесу), важливішим чинником є наявність раціонального законодавства про інтелектуальну власність, а також продуманого, гнучкого і ефективно функціонуючого законодавства в цілому.

Окремо варто виділити групу соціально-психологічних проблем: відсутність у вітчизняних підприємців належного досвіду у сфері франчайзингу і взагалі розуміння ведення бізнесу за західними зразками, недовіра українських підприємців до зарубіжного підходу ведення бізнесу, відсутність належної пошани до інтелектуальної власності, боязнь потенційних франчайзі втратити самостійність унаслідок “надмірного” контролю з боку франчайзера, небажання надавати партнерові повну і достовірну інформацію. Плюс у цілому неготовність вітчизняного ринку, за рідкісним виключенням у вигляді Києва й інших великих міст, до сприйняття розкручених міжнародних торгових марок, і відповідно до того, щоб платити за них більше, ніж за дешевші місцеві бренди.

Франчайзинг – це цікавий і динамічний підхід до системи ведення бізнесу, незалежно від сфери його застосування, і на сьогоднішній день вже дуже популярна в Україні форма підприємництва: більше 230 франчайзерів активно розвивають свій бізнес у 78 галузях економіки, і більше 12500 підприємців – у 6 разів більше, ніж в 2005 році – працюють у франчайзингу. Окрім цього, на українському ринку більше 650 мережевих компаній, які певним чином використовують елементи франчайзингу.

У франчайзингу велике майбутнє, і не тільки тому, що в Україні складаються сприятливі бізнес-умови й існує величезна кількість як франчайзерів, так і потенційних франчайзі, а тому, що добре налагоджений механізм збоїв практично не дає.

О.О. Неселевська,
наукові керівники – канд. екон. наук, доц. Л.П. Чижов,
ст. викладач І.В. Лопаткіна,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОЇ СКЛАДОВОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
(НА ПРИКЛАДІ СУМСЬКОГО РЕГІОНУ)

Питання інвестиційного забезпечення економічного зростання, життєдіяльності регіону та виробництва залишаються невирішеними і саме тому актуальними в сучасних умовах.

Актуалізація питання підвищується переходом України до інвестиційно-інноваційної моделі економічного розвитку, проголошеної декілька років тому. Ідея ще не реалізована, і всі питання, пов’язані з її конкретизацією і впровадженням, потребують всебічного дослідження на основі світового досвіду з урахуванням специфічного стану економіки України та її регіонів.

Сумська область не належить до числа інвестиційно-привабливих територій. Показники, що характеризують стан інвестиційного клімату, нижчі, ніж їх аналоги по Україні. Таким чином, для цього регіону питання інвестиційно-інноваційної складової економічного розвитку нагальні.

Мета дослідження – на основі проведеного аналізу запропонувати деякі заходи щодо покращення інвестиційно-інноваційного клімату в Сумському регіоні.

Напрямки дослідження:

§ комплексний аналіз стану питання в Україні та в Сумському регіоні на основі періодичних інформаційних першоджерел та статистичних даних;

§ виявлення і систематизація існуючих проблем і їх аспектів;

§ формулювання висновків на основі проведеного аналізу;

§ визначення заходів, що дозволять покращити інвестиційно-інноваційний клімат у вищезазначеному регіоні.

Результати аналізу:

§ розроблена типологізація регіонів, що дозволяє визначити регіони, які потребують активних заходів із точки зору інвестиційної привабливості, і виділити проблемні регіони;

§ проведена порівняльна характеристика досвіду створення та підтримки ефективної системи інвестування в розвинутих країнах і Україні (Сумському регіоні), яка свідчить про низьку результативність останньої і потребу її удосконалення;

§ визначені, конкретизовані і систематизовані основні аспекти інвестиційно-інноваційного клімату в Україні та в Сумському регіоні: організаційно-управлінські аспекти, напрямки (потреби) інвестування, напрямки (можливості) інвестування.

Висновки:

§ існує ряд проблем, пов’язаних із процесами інвестування в контексті економічного зростання, а саме: інвестиційна непривабливість окремих регіонів, недосконалість системи взаємодії між суб’єктами інвестиційного процесу (в першу чергу на регіональному рівні і в системі малого та середнього бізнесу);

§ існує необхідність удосконалення нормативно-правової бази, що пов’язано з існуючими бюрократичними перепонами для інвесторів;

§ існує необхідність розробки рекомендацій, сформованих на основі нового підходу до аналізу результативності існуючої системи інвестування різних рівнів.

Пропозиції:

§ удосконалити систему взаємодії та виявлення спільних інтересів у структурі “держава-підприємство-інвестор-громадськість (суспільство)”;

§ реформувати функції об’єднань та союзів підприємств;

§ залучити експертів, практиків у галузі інвестування з метою розробки реалістичних проектів, які б складали банк інвестиційних проектів регіону;

§ регулярне проведення конкурсів ідей інвестиційних проектів на базі підприємств регіону та на базі місцевих органів виконавчої влади;

§ створити в регіоні потужне торговельно-експортне підприємство.

Л.О. Пачома,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. Л.І. Хомутенко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ЧИ МОЖЛИВО СТВОРИТИ В УКРАЇНІ
СИЛІКОНОВУ ДОЛИНУ?

Першим, хто використав термін “Силіконова долина,” був журналіст Дон Хефлер. Ця подія відбулася в1971 році. “Силіконова долина США” – саме таку назву мала низка публікацій у тижневій газеті “Електронік ньюс”. З початку двадцятого століття Силіконова долина була домівкою електронної промисловості. Ця індустрія зростала завдяки експериментам та інноваціям у галузі радіо, телебачення та
військової електроніки. Що ж було поштовхом до розбудови Силіконової долини? Власне, після Другої світової війни американські університети виявили високий попит на робочу силу, на студентів (необхідно їх було якось зацікавити та вмотивувати). Надалі людей забезпечували роботою, високою зарплатнею, можливістю кар’єрного росту. Силіконова долина знаходиться у Каліфорнії, де вже є добре розвинена інфраструктура, кадри, інтелект.

Сучасна світова економіка, її функціонування (особливо у сфері послуг) значною мірою залежать від наявності глобальних інформаційно-комунікаційних мереж. Ці мережі з’єднали основні біржі цінних паперів, валютні біржі і дозволили здійснювати миттєву циркуляцію інформації з усього світу. Слідом за інтернаціоналізацією ринку валют і банківських операцій почалися процеси інтернаціоналізації ринку цінних паперів (торгівля акціями, облігаціями, вкладеннями в пенсійні фонди).

Головними наслідками таких нововведень стали:

1) виникнення нового феномену так званого інформаційного поля, що представляє собою значно більш високий ступінь інтеграції багатьох носіїв інформації і ретрансляційних засобів у єдину мережу з новими винятковими властивостями;

2) поява комунікаційних мереж, що забезпечать швидку циркуляцію товарів, інформації та грошей. Ці мережі зняли буфер часу і простору у конкурентній боротьбі. Здатність до постійної і безупинної адаптації стала тепер неодмінною умовою успішного ведення бізнесу у світі інформатизованої економіки;

3) виникнення “електронної культури” – нової форми міжнародного спілкування. Феномен містить більш складну і розгорнуту структуру спілкування і складається з потоків:

§ людей (туристи, іммігранти, іноземні працівники);

§ фізичних активів (машин, устаткування, товарів);

§ фінансових;

§ повідомлень преси, телебачення, радіо;

§ ідей.

Наразі необхідна розробка стратегії міжнародної конкурентоспроможності України з визначенням найбільш конкурентоспроможних сфер національного бізнесу, де український капітал міг би ввійти в західні транснаціональні корпорації (ТНК), а також конкурентоспроможні сектори економік під егідою ТНК західного типу. Конкурентоспроможні фірми можуть бути утворені у сфері військово-промислового комплексу (ВПК) шляхом “створення корпоративних структур горизонтального типу”. Потрібно активно формувати компанії “нової економіки”, розробляти інтернет-технології, що володіють сучасними конкурентними перевагами.

Одним із дієвих факторів підвищення інноваційно-інтелектуального потенціалу країни має стати здійснення освітянської реформи. Необхідно створити новий інтелектуальний образ країни, що включатиме комплекс освіта – наука – виробництво інформаційних та соціальних і гуманітарних послуг. Рівень розвитку національної освіти сьогодні є умовою не тільки економічної та політичної самостійності держави, але й передумовою включення її до світової спільноти.

У ході дослідження нашого питання ми дійшли висновків, що політика у сфері освіти повинна бути спрямована на:

§ розширення практики спеціальної стипендіальної та кар’єрної підтримки учнів і студентів;

§ стимулювання щодо створення нових неурядових, некомерційних молодіжних організацій, які б проводили Дні кар’єри, давали змогу ознайомитися з сучасними тенденціями ринку праці, процесами, що протікають на континентах, у державах, між державами;

§ відкритість та прозорість вступних іспитів до навчальних закладів;

§ формування іміджу української освіти як оригінальної, тобто єдиної справжньої;

§ сприяння традиціям толерантності, коректності та поміркованості в суспільстві, що створить умови для формування культурних, світоглядних і духовних основ українського народу як європейської нації;

§ виявлення сьогоденних нестач та потреб населення, визначення проблем першочергової необхідності.

Сьогодні постає питання щодо проведення реформ. Філософія, що лежить в основі концепції Силіконових долин, за своєю суттю є філософією змін та творчості. Ми маємо поважати цінності індивідів та малих, унікальних груп, але реформа відбувається тільки від індивідуальної дії. Для того, щоб концепція української Силіконової долини була втілена у реальність, необхідно розробити конкретні політичні заходи для залучення талановитих людей. Словом, Силіконова
долина передбачає створення середовища, в якому люди мають можливість стати творцями, де справи і задоволення – це одне й те саме.

Отже, створити зараз Силіконову долину в Україні бачиться проблематичним, хоча з людським та інтелектуальним капіталом у нас начебто все добре. Згідно з законом Парето ми можемо зайняти певне місце на ринку ІТ-технологій тільки за умови, що хтось поступиться на декілька пунктів своїм положенням, тобто виграти можливо лише за умови нецінової конкуренції. Загальнонаціональною метою, яка б об’єднала всіх українців, сьогодні має стати побудова моделі інноваційно-інтелектуально орієнтованої економіки та соціально-етичного маркетингу як стратегічного шляху розвитку України, що за тактичний крок має настільки довгоочікуваний вступ до Світової організації торгівлі. Адже завдяки їй ми зможемо вийти на нові ринки товарів, робіт, послуг, праці, насамкінець Україна виправдає статус держави з ринковою економікою.

К.В. Приходько,
науковий керівник – О.В. Білоскурська,
Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Окремі питання удосконалення
банківської системи України

Головною стратегічною метою банківської системи України є забезпечення сталості її розвитку через досягнення системної стабільності і зменшення вразливості банківської системи до внутрішніх і зовнішніх чинників дестабілізації, підвищення її ролі у процесах економічних перетворень.

Банківська діяльність повинна базуватися на засадах корпоративного управління, що передбачає забезпечення відкритості, прозорості, рівності та неупередженості, дотримання ділової етики, відповідальності перед клієнтами, суспільством та державою. З метою підвищення конкурентоспроможності українських банків у світлі інтеграції до Євросоюзу та вступу до СОТ доцільно скласти програму структуризації та консолідації банківської системи, підвищення рівня капіталізації банків.

Важливим напрямком державного регулювання банківської діяльності є створення ефективної системи оподаткування. Основне завдання податкового впливу на діяльність банків – забезпечити переорієнтацію вкладень банків у реальний сектор економіки та обмежувати їх участь у схемах, що використовуються економічними суб’єктами для ухилення від сплати податків. Серед пріоритетних напрямків розвитку – перетворення вітчизняного ринку цінних паперів на ефективний та гнучкий механізм перерозподілу фінансових ресурсів і трансформації заощаджень у інвестиції. А в кінцевому підсумку – на реальний чинник інвестиційного процесу.

Одним із найважливіших факторів розвитку банківської системи є формування сучасної правової бази розвитку банківської сфери. Для розвитку системи іпотечного кредитування населення під заставу
нерухомості із застосуванням двох способів рефінансування банків: шляхом переуступки прав вимоги за іпотечними кредитами спеціалізованій організації або шляхом самостійного випуску і розміщення банками-кредиторами іпотечних облігацій, забезпечених пулами іпотек. З метою виявлення передумов виникнення фінансових проблем у банківській сфері необхідно удосконалити процедуру банківського нагляду на основі оцінки ризиків.

Сьогодні заслуговує підтримки ідея створення Зводу законів про банківську діяльність. Логічним є створення галузевих зведень законів, що ввійдуть у єдиний Звід законів України. Як уявляється, у Зведення законів про банківську діяльність повинні ввійти не тільки закони, але й інші джерела банківського права.

Вагомою прогалиною в правовому регулюванні банківських відносин є відсутність Банківського кодексу України, який повинен стати першочерговим джерелом банківського права. З метою визначення нормативних актів про банківську діяльність, що підлягають включенню у Звід законів України, знадобиться проведення суцільної кодифікації і консолідації джерел банківського права. Тому необхідно приділити значну увагу роботі над створенням Банківського кодексу України, який стане складовою частиною Зводу законів про банківську діяльність. А в перспективі Звід законів про банківську діяльність може стати складовою частиною Зводу законів України.

І.О. Остапенко,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. І.М. Бурденко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ОБЛІК ПОХІДНИХ ФІНАНСОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ

Похідні фінансові інструменти (деривативи): ф’ючерси, опціони, форварди, свопи з’явилися на початку 70-х років минулого століття на фондових ринках розвинених країн світу й відразу ж були визнані інвесторами як корисний страховий і спекулятивний інструмент. Обсяг біржового й позабіржового ринків деривативів давно переступив межу світового ВВП. За підсумками роботи 43-ма найбільшими фондовими біржами світу минулого року на строковому ринку було укладено 8,9 млн. угод, серед них найбільшою популярністю користувалися опціони – 5,4 млн. контрактів.

З огляду на це актуальність дослідження облікових аспектів похідних фінансових інструментів в Україні обумовлена перш за все перспективністю їх розвитку, а проблематичність цієї теми заключається у відсутності достатнього рівня розвитку законодавчої, організаційної та інформаційної інфраструктури функціонування строкового ринку в Україні.

Метою статті є дослідження основних облікових аспектів похідних фінансових інструментів та їх практичного застосування.

Теоретико-методологічні основи проведення операцій із деривативами були закладені у фундаментальних працях таких західних економістів, як Дж.М. Кейнс, Дж. Хікс, Н. Калдор, І. Фішер та ін. Що стосується безпосередньо обліку деривативів, то доробок наших вчених представлений в основному працями Л. Примостки, О. Бореславської.

У міжнародній практиці питання класифікації, визнання, оцінки та розкриття інформації у фінансовій звітності про фінансові інструменти, до яких належать, зокрема, й похідні, розглядаються в МСФЗ 32 “Фінансові інструменти: розкриття та подання”, МСФЗ 39 “Фінансові інструменти: визнання та оцінка”, МСФЗ 7 “Фінансові інструменти: розкриття інформації”.

В Україні загальне регулювання ринку похідних фінансових інструментів здійснюється недостатніми для цих цілей Положенням про вимоги до стандартної форми деривативів та Правилами випуску і обігу фондових деривативів, а такі основоположні документи, що мають створити належну правову базу функціонування деривативів, як законопроекти “Про похідні фінансові інструменти” та “Про строкові інструменти” поки що не затверджені. Нормативне регулювання обліку деривативів здійснюється П(С)БО 13 “Фінансові інструменти” та Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств”. В ідеалі вітчизняний стандарт, присвячений фінансовим інструментам, мав бути адаптованою версією МСФЗ 39. Проте на практиці П(С)БО 13 є вельми урізаною версією міжнародного стандарту. Тому у вирішенні значної кількості проблемних питань, що часто виникають під час обліку досить нових для українських підприємств фінансових інструментів, слід керуватися й нормами оригіналу МСФЗ 39.

Що стосується визначення за П(С)БО 13, то похідний інструмент – це фінансовий інструмент:

§ розрахунки за яким проводитимуться в майбутньому;

§ вартість якого змінюється в результаті змін відсоткової ставки, курсу цінних паперів, валютного курсу, індексу цін, кредитного рейтингу (індексу) або інших змінних, що є базисними;

§ який потребує нульових або незначних початкових чистих інвестицій.

Похідні інструменти ще називають деривативами (від англ. похідний), оскільки їх вартість є похідною від вартості базових інструментів, покладених в основу угоди.

Базовими інструментами в подібних контрактах можуть бути як окремі види первинних фінансових інструментів (грошові кошти в національній та іноземній валютах, цінні папери, біржові індекси, відсоткові ставки), так і самі деривативи. Приклади таких інструментів наведено в табл. 1.

Таблиця 1

Приклади базисних інструментів (позицій) та номінальних сум

Похідний інструмент	Базисна позиція	Номінальна сума
Опціон на акції	Ринкова ціна акцій (курс)	Кількість акцій
	Сума розрахунку – ринкова функція виконання та кількості акцій: (ринкова ціна – ціна виконання)* кількість акцій
Валютний форвард	Номінальний курс	Кількість грошових одиниць
	Сума розрахунку після закінчення строку контракту: (ставка форварда за контрактом – ставка спот на дату розрахунку)* кількість грошових одиниць
Товарний ф’ючерс	Ціна однієї товарної одиниці	Кількість товарних одиниць
	Розрахунок здійснюється щоденно і визначається зі зміною очікуваної ціни в майбутньому, дисконтованої з врахуванням строку, що залишився до дати погашення
Процентний своп	Процентний індекс (відповідної фондової біржі)	Валютна сума
	Регулярний розрахунок, виходячи з контрактних умов: (поточний процентний індекс – фіксована ставка, передбачена контрактом)* валютна сума
Дефолтний своп (при невиконанні)	Кредитний індекс або кредитний рейтинг	Конкретна сума виплати

Від визначень та класифікації похідних фінансових інструментів перейдемо безпосередньо до питань їх визнання (припинення визнання), оцінки (подальшої оцінки).

Похідні фінансові інструменти як фінансовий актив чи зобов’язання визнаються у балансі тоді і тільки тоді, коли суб’єкт господарювання стає стороною контрактних положень щодо такого інструмента. Відповідно до МСФЗ 39 є дві дати, коли підприємство може показати у балансі фінансовий інструмент: це дата укладання угоди, коли підприємство бере на себе обов’язок купити чи продати актив, і дата розрахунків, коли здійснюється реальна поставка активу. У П(С)БО 13 передбачена можливість вибору технології обліку за однією з цих дат для фінансових інструментів, придбаних у результаті систематичних операцій. Проте в Україні робляться лише перші кроки в цьому напрямі: на УМВБ лише розроблені типові контракти, що мають стандартні умови.

Відповідно припинення визнання похідних фінансових інструментів має відбуватися тоді, коли:

§ строк дії контрактних прав на грошові потоки від такого інструмента закінчився;

§ він передає фінансовий актив і втрачає всі ризики, контроль та винагороди від володіння ним;

§ відбувається погашення фінансового зобов’язання.

Різниця між балансовою вартістю похідного фінансового інструмента (активу чи зобов’язання) і сумою отриманої компенсації за нього
необхідно визнавати у доходах чи витратах звітного періоду. У разі часткового припинення визнання балансова вартість розподіляється між частиною інструмента, що залишила обліковуватись, і тією, що вибула.

Процес прийняття рішень із припинення визнання похідних фінансових інструментів зображено на рис. 1.

Таким чином, похідні фінансові інструменти є перспективним напрямком розвитку фондового ринку України, однак поки що здійснюються лише перші кроки до їх впровадження. При відображенні похідних фінансових інструментів в обліку слід керуватися МСФЗ, які більш детально і ґрунтовно регламентують їх визначення та класифікацію, порядок визнання, оцінки, переоцінки та зменшення корисності. З подальшим розвитком фондового ринку України, особливо його строкової частини, та з посиленням страхових і спекулятивних інтересів українських суб’єктів господарювання, значення бухгалтерської облікової інформації про похідні фінансові інструменти буде неухильно зростати.

Рис. 1. Схема прийняття рішень
із припинення визнання похідних фінансових інструментів

К.В. Багмет,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. І.І. Д’яконова,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ПроБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ РОЗРОБКИ
МОНЕТАРНОЇ СТРАТЕГІЇ уКРАЇНИ (ДОСВІД сЛОВЕНІЇ)

Протягом декількох останніх років найгострішою проблемою для країн із перехідною економікою є інфляція та обрання ефективних шляхів її подолання. Тому на сучасному етапі для країн, що розвиваються, дуже важливо обрати адекватну монетарну стратегію.

Hезважаючи на значні здобутки в дослідженні грошово-кредитного регулювання економіки, не знайдено єдиного погляду щодо визначення цілей монетарної політики. Зазначене визначає актуальність проведення даного дослідження.

Метою дослідження є аналіз передумов зміни монетарного устрою Словенії та пошук рекомендацій щодо сучасної монетарної стратегії України.

Успішне проведення тарґетуваня грошових агрегатів у Словенії більшою мірою пов’язане з тим, що протягом 1997-2000 років монетарна політика проводилась за умов дефіциту бюджету, що не перевищував 3 % ВВП, рівня зовнішнього боргу, що в середньому складав 30,26 % від ВВП, позитивного сальдо платіжного балансу. При цьому середній рівень інфляції становив 8,05 %. Крім експліцитно визначеного монетарного якоря, Банк Словенії свідомо проводив курсову політику “керованого плавання”.

Проте подальше скасування валютних обмежень у 2001 році, істотний рівень інфляції, нестійкість взаємозв’язку між змінами макроекономічних показників і грошової пропозиції поставили перед Банком Словенії завдання пошуку нового більш адекватного ситуації монетарного режиму. У 2001 році Центральний банк офіційно проголосив про перехід до інфляційного тарґетування. Цільовим орієнтиром був рівень інфляції в 4 % на кінець 2003 року.

Досить дієві операції на валютному та фондовому ринку, ефективне проведення процентної політики та незалежність Банку Словенії зумовили зменшення інфляції з 7 % в 2001 році до 2,5 % в 2006 році.

З 1 січня 2007 року на території Словенії було запроваджене євро. Зі вступом до ЄВС Банк Словенії втратив свою незалежність та відмовився від повного тарґетування інфляції. Але досвід даної країни з проведення грошово-кредитної політики має для України істотне значення.

Аналіз Основних засад грошово-кредитної політики на 2007 рік показав, що в Україні в даний час існує чітка модель монетарного устрою.

Так, стратегічною функцією НБУ є підтримання стабільності національної валюти та цін. Проміжною ціллю монетарної політики є валютний курс. Показники монетарної бази і грошової маси є тактичними орієнтирами.

Проте зрозуміло, що виконання одних цілей вступає у протиріччя з виконанням інших, і навіть теоретично НБУ не може виконувати прогнозні значення усіх орієнтирів належним чином.

Проаналізувавши статистичні дані, можна зробити висновки, що досягнення цільових орієнтирів приросту грошової маси за умов дефіциту Державного бюджету, позитивного сальдо платіжного балансу, а також зменшення частки зовнішнього боргу від ВВП з 22 до 18 % протягом 2004-2007 років відбувалось кожного року. Та при цьому
рівень інфляції перевищував 10 % та не відповідав у жодному році запланованому показнику.

Враховуючи практичний досвід Словенії, дані Основних засад грошово-кредитної політики на 2007 рік та аналіз фактичного виконання цілей монетарної політики в Україні, можна стверджувати, що плани НБУ щодо поступового переходу до інфляційного тарґетування у перспективі можливі за виконання економічних (досягнення макроекономічної стабільності; мінімізація рівня доларизації економіки; забезпечення достатнього рівня розвитку фондового ринку, надійності банківської системи, повної дерегуляції цін), інституційних (фактична незалежність Центрального банку; відпрацювання шляхів взаємодії Уряду та НБУ в проведенні монетарної політики), методологічних (вибір показника як цільового орієнтира за режиму інфляційного тарґетування; розробка моделі інфляції для прогнозування розвитку цінових процесів) та монетарних умов (посилення ролі процентної політики; запровадження де-факто режиму керованого плаваючого обмінного курсу).

А.К. Титаренко,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. О.В. Черняков,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Оцінка вартості послуг ЖКГ
на прикладі квартплати у м. Суми

Вартість послуг ЖКГ – одне з найбільш актуальних і водночас малодосліджуваних питань в Україні. Мабуть, кожен громадянин нашого міста задавав собі питання: “Чому вартість послуг ЖКГ включає в себе максимальний рівень встановлених тарифів, а виконує ця установа насправді лише мінімальну частку послуг (або й узагалі не виконує)?”

У звіті міського голови Геннадія Мінаєва станом на 2007 р. щодо граничного рівня складових тарифів на послуги з утримання будинків, споруд і прибудинкових територій наведено дані про надходження до Сумської міської ради 14754 скарг невиконання обов’язків ЖКГ, притому, що його послугами користуються 81884 квартири. Отже, більше 18 % громадян не задоволені виконанням робіт даною установою (це лише зареєстровані дані). За аналізом скарг, що надійшли до ЖКГ, практично не виконуються або включені у квартплату необґрунтовано 15 видів послуг, частково виконуються лише 5 (станом на 2007 р. маємо: 15 ліфтів потребують заміни, 213 – капітального ремонту, 56 потребують проведення експертизи. Ліфтове господарство житлового комплексу налічує 1066 ліфтів; 979,9 тисяч квадратних метрів покрівель потребують капітального ремонту, при загальній кількості покрівель – 1538462 кв. метрів; 56 456 погонних метрів інженерної мережі потребують капітального ремонту тощо), а виконуються майже повністю всього 2 послуги (це “невчасний” вивіз сміття і часткове забезпечення будинку електроенергією, питання незаконного використання якої майже не регулюється).

Згідно з вищевказаним звітом, максимальна вартість квартплати за 1 м² житла у простому дев’ятиповерховому будинку становить близько 1,9 грн. Якщо ж відкинути вартість послуг, які практично не виконуються або включені у квартплату необґрунтовано і зменшити на третину вартість послуг, які частково виконуються, то ми отримаємо наступне співвідношення номінальної і реальної вартості послуг ЖКГ для дев’ятиповерхового будинку:

Номінальна вартість послуг (грн. за м²)	Вартість послуг, що практично не надаються (грн. за м²)	Вартість послуг, що виконуються частково (грн. за м²)	Реальна вартість послуг ЖКГ (грн. за м²)	Відношення номінальної та реальної вартості послуг
1,87	0,9	0,67	0,75	249,3 %

Згідно з даними, наведеними у Донецьких новинах, вартість квартплати (без урахування вивозу сміття) в інших містах України щодо м. Суми наступна:

Місто	Середня вартість квартплати (грн. за 1 м²)	Відношення до вартості квартплати у м. Суми, %
Вінниця	0,81	81
Дніпропетровськ	0,74	74
Донецьк	1,13	113
Макіївка	0,77	77
Місто	Середня вартість квартплати (грн. за 1 м²)	Відношення до вартості квартплати у м. Суми, %
Київ	1,7	170
Луцьк	0,82	82
Одеса	0,45	45
Рівне	0,66	66
Суми	1	100
Тернопіль	0,69	69
Харків	0,84	84

Висновок: на основі даних, отриманих мною в ході дослідження, вважаю доцільним зазначити наступне:

1) громадяни м. Суми сплачують ЖКГ за утримання будинків, споруд і прибудинкових територій щонайменше вдвічі більше реальної вартості цих послуг;

2) у порівнянні з іншими містами України тарифи на квартплату у м. Суми достатньо високі, тому нагальним є питання докорінного реформування ЖКГ.

Д.О. Холявко,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. О.В Черняков,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Дослідження схильності
до підприємницької діяльності студентів УАБС

В Україні, де активно розвивається ринкова економіка, на сьогодні актуальною є необхідність росту малого бізнесу. Помітно також зростаюче бажання молоді володіти власним бізнесом. За результатами проведеного нами опитування, 80 % молодих людей віком від 17 до 20 років, що навчаються на економічному факультеті УАБС, бажають започаткувати власну справу.

Метою нашого дослідження є виявити, який відсоток із цих бажаючих володіє здібностями і схильністю до даного виду діяльності, і який вплив навчання у вищому навчальному закладі на розвиток даних здібностей.

Для дослідження було вибрано два психологічні тести, що вимірюють рівень розвитку таких якостей характеру, як цілеспрямованість, домінування, впевненість у собі, поступливість, негативізм,
залежність, конформізм і імпульсивність (опитувальник самооцінки Т. Лірі, методика вимірювання імпульсивності В.А. Лосенкова), які можуть вплинути на успішність підприємницької діяльності індивіда; а також опитувальник професійної спрямованості (ОПС Д. Голанда).

Об’єктом дослідження були студенти I і III курсів економічного факультету.

Студенти I курсу в результаті дослідження (за трьома вказаними методиками) показали такі результати:

§ 41 % – високий рівень здібностей і виражену схильність до підприємницької діяльності;

§ 13,6 % – середній рівень здібностей;

§ 45,4 % – низький рівень здібностей та несхильність до даного виду діяльності.

Результати дослідження, яке проведене зі студентами III курсу:

§ 41 % – високий рівень здібностей і виражену схильність до підприємницької діяльності;

§ 22,8 % – середній рівень вираження даних здібностей;

§ 36,2 % – низький рівень здібностей та несхильність до даного виду діяльності.

Як видно з результатів дослідження, відсоток студентів зі значною схильністю до підприємницької діяльності від I до III курсу не змінився (41 %). Як бачимо, у процесі навчання значно зросла кількість студентів із середнім рівнем вираженості даних здібностей (I – 13,6 %; III – 22,8 %) у зв’язку з тим, що зменшилась кількість людей, що не схильні до даної діяльності (I – 45,4 %; III – 36,2 %). Слід зазначити, що у студентів III курсу значно зросло прагнення до домінування у порівнянні зі студентами I курсу.

За результатами дослідження, близько 60 % студентів віком від 17 до 20 років можуть досить успішно займатися підприємницькою діяльністю, адже вони виявили схильність і здібності до цього і наділені такими якостями, як цілеспрямованість, здатність до лідерства. А виявили бажання бути приватними підприємцями 80 %, тобто близько 20 % з них не мають необхідних якостей і, певна річ, не будуть успішними в даній діяльності.

Незначне зростання рівня здібностей до підприємницької діяльності у студентів (I курс – високий рівень (41 %) + середній (13,6 %) = = 54,6 %; III курс – високий (41 %) + середній (22,8 %) = 63,8 %) у навчальному процесі і процесі становлення особистості, на нашу думку, можна пояснити тим, що III курс є моментом пошуку життєвого самовизначення, і, можливо, у подальшому тенденція до розвитку даних здібностей буде зростати. Щоб перевірити дану гіпотезу, наша подальша робота буде спрямована на вивчення динаміки розвитку цих здібностей на старших курсах (IV-V).

І.М. Чучко,
науковий керівник – О.В. Білоскурська,
Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Окремі теоретичні питання
податкових пільг в Україні

Однією з актуальних проблем сьогодення є, перш за все, визначення поняття податкової пільги, а також фіскальна ефективність пільгового оподаткування, тобто взаємозв’язок між рівнем надання пільг та темпами зростання надходжень податків; раціоналізація системи податкових пільг; оцінка їх обсягу і втрат бюджету, зумовлених їх наданням.

У податковому законодавстві України, зокрема Закон України “Про систему оподаткування” не передбачає і не обґрунтовує нормативного визначення “податкова пільга”, така сама ситуація і у проекті податкового кодексу України.

У спеціальній літературі можна виокремити наступні визначення, які найповніше визначають вказану категорію: “податкові пільги – повне або часткове звільнення від сплати податку, надане податковим законодавством за наявності об’єкта оподаткування, а також інше пом’якшення податкового тягаря для платника податку”; “податкові пільги – це надання переваги, часткове або повне звільнення від виконання встановлених правил, обов’язків або полегшення умов виконання їх. Податкові пільги – це звільнення від податків згідно з чинним законодавством”; “пільга – звільнення (повне або часткове) платника податку, що враховує його особливості, від сплати податку”.

З наведених визначень можна вказати основні ознаки податкових пільг, а саме: відхилення від нормативних вимог, тобто виключення із загальних правил; регламентовані нормами чинного податкового законодавства; полегшення податкового навантаження на платників податків, тобто полегшення умов виконання встановлених правил і обов’язків; пільги можуть надаватися суб’єктам підприємницької діяльності, які є платниками податку; звільняють від оподаткування тих операцій, які є об’єктом оподаткування.

У вітчизняній літературі в окремих випадках пільги ототожнюють із будь-яким звільненням від сплати податку. Окремі західні вчені, аналізуючи податкові пільги, розглядають їх, передусім, як відхилення від нормативних вимог оподаткування, що дає змогу кваліфікувати як податкову пільгу не будь-яке звільнення платника від сплати податку, а лише таке, що не є необхідним із точки зору дотримання нормативних вимог оподаткування. Зазначені ж вимоги трактуються зарубіжними науковцями як сукупність правил справляння того чи іншого податку, що відповідають його сутності, фундаментальним науковим принципам оподаткування, справедливим, на думку громадян тієї чи іншої країни, принципам перерозподілу доходів, концепції доходу, покладеній у тій чи іншій країні в основу визначення бази оподаткування.

Застосування цих критеріїв у нашій країні свого часу дало змогу переглянути склад податкових пільг, передусім – вилучити з нього звільнення, які не є пільгами. Найвагоміші серед них, зокрема, оподаткування експорту податком на додану вартість за нульовою ставкою, звільнення від ПДВ фінансових послуг, а також звільнення, передбачені міжнародними угодами України.

В українському законодавстві в 2004 році деякі пільги відмежували від таких звільнень від оподаткування, що не можуть кваліфікуватись як податкова пільга, і на цій основі внесли зміни до Довідника податкових пільг ДПА України, але на даний час необхідно їх ще раз переглянути щодо правдивості застосування і правомірності кваліфікації як пільг.

Якщо оцінити систему пільг в Україні в контексті європейського досвіду застосування податкових привілеїв, то, наприклад, ПДВ в Україні існує в менш різноманітних формах, ніж в ЄС, не лише у вигляді звільнень від оподаткування, а й у формі використання, крім стандартної і нульової, знижених ставок. Україна – не єдина країна, що застосовує нульову ставку ПДВ до оподаткування операцій на внутрішньому ринку. Однак, якщо в Україні така пільга надається переважно виробникам, то в європейських країнах – в основному споживачам. У країнах ЄС податкові пільги можна кваліфікувати як соціальні, які певним чином впливають на соціальні процеси, підвищуючи добробут населення. А в Україні пільги надаються певним категоріям юридичних осіб, щоб вони менше сплачували податків із прибутку або взагалі отримували кошти з бюджету.

Таким чином, перш за все у практику українського законодавства слід ввести поняття “податкова пільга” та “критерії фіскальної ефективності пільг”. Під останнім слід розуміти, зокрема, співвідношення між поточними витратами доходів бюджету від надання податкових пільг і майбутніми доходами бюджету, отриманими від сплати податку внаслідок розширення бази оподаткування за рахунок надання таких пільг, дисконтованих на індекс інфляції.

Запровадження податкових пільг необхідно не за територіями, а за галузевими ознаками, відповідно до загальнонаціональних пріоритетів на чітко визначений період реалізації. Податкові пільги мають мати тимчасовий характер, тобто визначені на певний проміжок часу відповідно до політики, яка здійснюється.

Ю.В. Бідоленко,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. О.Г. Коренєва,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Проблеми оцінки гудвіла
в міжнародній та вітчизняній практиці діяльності банківських установ

Глобалізація банківського бізнесу обумовлює розширене розуміння гудвіла (ділової репутації). Нематеріальні чинники, які формують репутацію банку, є джерелом економічних вигод та істотною складовою його вартості. МСФЗ передбачають вартісну оцінку гудвіла при злитті і поглинанні. Проте враховувати динаміку ділової репутації банків необхідно і в інших ситуаціях.

Відповідно до Інструкції з бухгалтерського обліку основних засобів і нематеріальних активів банків України, гудвіл – сума різниць між вартістю придбання і часткою в справедливій вартості придбаних ідентифікованих активів і зобов’язань, що визнаються на кожному етапі на дату придбання.

Поняття “гудвіл” було введене у фінансову звітність через необхідність розширення обліку нематеріальних активів (НМА). Однак існують суперечності щодо визначення складових гудвіла та виділення його з групи НМА. Після прийняття в 2004 році нових МСФЗ з’явилися більш чіткі методичні рекомендації щодо ідентифікації НМА. Це питання є надзвичайно важливим, оскільки багато в чому від того, як будуть оцінені НМА, залежатиме вартість ділової репутації.

Оцінка змісту ділової репутації включає дві складові: якісну оцінку стану організації – власне репутація, або внутрішньогенерований гудвіл, і кількісну міру – гудвіл при придбанні банку.

Під час придбання банку покупець оплачує вартість ділової репутації, створеної попередніми власниками, сподіваючись отримати майбутні економічні вигоди від надходжень грошових коштів та прибутків. Практика операцій з об’єднання компаній в США показує, що в середньому на ділову репутацію припадає 50 % від вартості операції з придбання банківської установи. Під час придбання вітчизняних банків зарубіжні інвестори готові платити ціну, яка в декілька разів перевищує балансову вартість банків, що пов’язано з перспективністю розвитку банківського бізнесу в Україні.

Оцінка гудвіла може бути об’єктивно здійснена відносно акціонерного товариства, яке котирує свої акції на біржі. У цьому випадку гудвіл дорівнюватиме різниці між величиною ринкової капіталізації компанії і вартістю її чистих активів у ринкових цінах. Цікавим є аналіз можливого впливу частки вартості ділової репутації на капіталізацію банку.

Оцінити внутрішній гудвіл проблематично, оскільки за вітчизняними та міжнародними стандартами більшість складових гудвіла не визнаються активами. Проте за сучасних умов необхідність оцінки внутрішнього гудвіла очевидна, зокрема в управлінських цілях, для оцінки інтелектуального капіталу, для визначення передпродажної вартості бізнесу тощо. Деякі вчені вважають, що невизнання внутрішнього гудвіла суперечить об’єктивній оцінці компанії, заважає банкам зберігати свою конкурентоспроможність за умов ринкової кон’юнктури, яка швидко змінюється. Тому в світовій практиці існує цілий ряд методів розрахунку внутрішньо створеного гудвіла.

Вирішенню проблеми оцінки невідчутних активів має сприяти підготовка фахівців з управління інтелектуальною власністю, яких в Україні поки що немає.

Висновки. Гудвіл є одним із ключових чинників формування ринкової вартості та показників інвестиційної привабливості банку. Вартісна оцінка ділової репутації банків (гудвіла) вимагає розвитку методології визнання нематеріальних активів у балансах банків, залучення до цієї справи учених і практиків, вдосконалення законодавчої і нормативної бази.

В.В. Семененко,
науковий керівник – К.Ф. Черкашина,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Проблема підробки грошей в Україні
та шляхи її вирішення

Проблема підробки грошей виникла майже одночасно з розвитком товарно-грошових відносин, коли товарні гроші (хутро, сіль, прянощі та інше) замінювалися готівковими. Ще тоді фальшивомонетники, переслідуючи свої меркантильні інтереси, завдавали значної шкоди економіці держави, підриваючи таким чином її імідж та економічну безпеку. В умовах інтеграційних перетворень у світі та розвитку економічних відносин проблема підробки грошей стає більш актуальною. Оскільки
готівкові розрахунки в Україні займають більшу питому вагу у порівнянні з безготівковими, ми досліджуємо проблему підробки паперових грошей, адже саме вони є постійно в обігу, та саме ними з-поміж інших видів грошей ми користуємося найчастіше.

Метою дослідження є дослідити збитки від підробки паперових грошей; регіони, в яких була вилучена найбільша кількість підробок, а також канали постачання фальшивок у готівковий обіг України. У результаті цього дослідження маємо запропонувати можливі шляхи вирішення проблеми підробки грошей.

Для дослідження збитків були використані статистичні дані динаміки грошової маси в Україні, номінального обсягу ВВП, а також статистика щодо кількості фальшивих готівкових грошей за аналогічні
періоди. За допомогою рівняння І. Фішера було визначено швидкість обороту однієї грошової одиниці, що дало змогу більш точно визначити можливі збитки від підробок грошей. Так, у 2003 році за півроку було вилучено 35,5 млн. доларів США, які завдали збитків на суму 199,6 млн. доларів, що у гривнях склало 998,0 млн. грн. Збитки від фальшивих євро становлять у гривневому еквіваленті 352,5 млн. грн. Тобто, як ми бачимо, статистика не втішає, і наша країна, навіть за такої
малої частки фальшивих грошей в обороті (1-1,5 %), втрачає великі суми грошей.

У 2005 році та у наступних ця сума лише невпинно збільшується.

Провівши порівняльну характеристику по регіонах України, ми можемо сказати, що більше за інших потребують уваги такі регіони, як: Донецька, Київська, Дніпропетровська, Харківська області. Значні збитки зазнають від підробки грошей (більшої мірою від імпорту фальшивих грошей) такі прикордонні області, як Львівська, Житомирська та Одеська. Саме ці області складають так звану “зону ризику” для грошового обігу України.

Проводячи дослідження, ми виявили два основні потоки підроблених грошей: з Польщі та з Росії, а також експортерами фальшивих грошей є Молдова та Болгарія.

Також було виявлено найбільш “популярні” серед порушників законодавства банкноти. Ними виявились купюри у 20 гривень, а серед доларів – банкноти номіналом у 100 дол. США.

Підбиваючи висновки нашого дослідження, ми можемо запропонувати такі шляхи вирішення проблеми підробки грошей, як перехід на безготівкові розрахунки, особливо у тих регіонах, де було зафіксовано найбільше правопорушень, оскільки ці області є найбільш економічно розвинутими і мають більший грошовий оборот у порівнянні з іншими. Цей перехід можна здійснити шляхом розвитку та вдосконалення інфраструктури безготівкових розрахунків. Іншим дієвим методом ми бачимо корегування законодавства та внесення поправок, що зроблять його більш суворим до порушників. Потребує посилення також митний контроль, який дасть змогу обмежити імпорт фальшивих грошей. Це не дасть 100 % припинення підробки грошей, але принаймні зменшить її обсяги.

О.В. Верхогляд,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. В.В. Коваленко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОЦІНОЧНИХ ПАРАМЕТРІВ
ПРИ ВИЗНАЧЕННІ КРИЗИ ЛІКВІДНОСТІ
БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Ліквідність банківської системи залежить від ліквідності комерційних банків, Національного банку України і держави, а також розвитку міжбанківського ринку, що дає можливість розглядати банківську систему як єдине ціле. Забезпечення ліквідності на всіх рівнях банківської системи є завданням досить складним та проблематичним.

Джерело кризи – збитки банку унаслідок незбалансованого кредитного портфеля; система страхування внесків і рахунків підприємств не є інструментом регулювання при даному типі кризової ситуації. Основні передумови даного сценарію: поява будь-якої негативної інформації про банк може спровокувати негативну поведінку клієнтів. Та основною причиною появи подібної інформації можуть бути проблеми з активами банку – невдалі вкладення, падіння вартості активів.

Відмінністю системної кризи ліквідності від кризи ліквідності окремого банку є те, що причини першого екзогенні для банку, тоді як причиною другого може бути безграмотна активна політика керівництва банку (низька диверсифікація активів, ризиковані операції), що може бути причиною зниження довіри вкладників.

На сьогодні не існує єдиної системи показників ліквідності, щоб задовольняла всіх економістів. Незважаючи на те, що нормативні
показники ліквідності банків, встановлені НБУ, протягом останніх
3 років відповідали нормативним значенням, їх динаміка свідчить про поступове зниження ліквідності банківської системи. Динаміка додаткових показників свідчить про нестабільність стану банків України та імовірність кризисних проявів у майбутньому.

Виходячи із проведеного аналізу показників ліквідності банківської системи, на наш погляд, доцільно виділити чинники, що спричиняють кризу ліквідності. Такими факторами є: значний ріст споживчого кредитування; зниження дохідності населення; надмірна доларизація економіки.

Стрімке зростання кредитних портфелів банків тягне за собою погіршення їх якості, розриви в термінах і сумах між пасивами і активами (криза ліквідності), відставання рівня доходів населення, неплатоспроможність. Розрив між довгостроковими кредитами в іноземній валюті і довгостроковими депозитами в іноземній валюті зріс більш ніж в 4 рази у порівнянні з кінцем 2004 року. У даний момент, за оцінкою НБУ, цей показник по банківській системі становить 1,80-2,2.

Витрати населення зростають більшими темпами, ніж їх доходи, тому дохідність населення зменшується, і, як наслідок, може призвести до неплатоспроможності фізичних осіб розрахуватися за одержаними кредитами. Враховуючи стрімкий розвиток споживчого кредитування, ця динаміка є негативною та свідчить про можливість кризи ліквідності.

Головним показником інтервенції іноземної валюти в країні вважається рівень доларизації – співвідношення депозитів в іноземній валюті до грошової маси. Цей показник до кінця серпня склав 28,6 %, з кінця 2004 року зріс на 4,6 %, обсяг кредитів в іноземній валюті зріс за вісім місяців на 49,6 %. Темпи зростання зобов’язань банків в іноземній валюті були найбільшими за останні декілька років і складали 42,2 % за вісім місяців 2006 року.

Висновки. На сьогодні в Україні склалася ситуація, за якої підвищується імовірність кризи ліквідності банківської системи. Таку динаміку складно прослідкувати, лише використовуючи нормативи НБУ, тому потрібний комплексний аналіз системи та економіки в цілому. Основними ознаками, що вказують на існування прихованої кризи ліквідності, є розрив у часі, розриви в термінах і сумах між пасивами і активами, зменшення дохідності населення, як перспективного клієнта, надмірна доларизація економіки.

С.М. Плахтій,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. В.В. Коваленко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Глобалізаційні фактори впливу
на структуру золотовалютних резервів

Глобалізація – це сукупність процесів та факторів, що співвідносяться з явищами взаємозалежності, взаємопроникнення і взаємообумовленості у світових рамках, а також передбачають єдині принципи та норми поведінки. Розвиток ринкової економіки в Україні пов’язаний з процесом глобалізації та взаємної інтеграції світового і національних фінансових ринків, що зумовлює необхідність приділення більшої уваги ефективному управлінню золотовалютними резервами Національного банку України. Вони належать до одного з інструментів захисту
національної економіки від негативного зовнішнього впливу, а головним їх призначенням є покриття дефіциту платіжного балансу країни.

Управління золотовалютними резервами належить до одного із головних завдань державного валютного регулювання. Основна мета реалізації цього завдання – забезпечити оптимальне співвідношення між трьома принципами: надійністю, ліквідністю та дохідністю золотовалютних резервів.

Головними факторами, що визначають принципи формування валютної структури резервів, є: фундаментальні фактори (стан економіки країни-емітента відповідної резервної валюти, перспективи розвитку, світові тенденції), важливість тієї або іншої валюти для фінансової системи країни та виконуваних центральним банком функцій, кон’юнктурні фактори (динаміка курсу відповідної резервної валюти, процентні ставки, прогноз).

З точки зору цінового фактора та стабільності у структурі золотовалютних резервів НБУ потрібно приділяти велику увагу золоту. Під час оцінки вартості золотих резервів більшість країн орієнтується на його ринкову ціну, щодо якої в результаті дослідження виявлено зростання та залежність від неї частки золота в складі резервів України.

Під час планування процесу управління власними ресурсами визначається механізм формування фінансових інструментів: за рахунок кредитів чи за рахунок прибутку.

Для покриття дефіцитів платіжних балансів країни сьогодні використовують тільки запаси іноземних валют. Інші компоненти міжнародних резервів для досягнення зазначеної мети обов’язково мусять пройти стадію перетворення в іноземну вільно конвертовану валюту.

Першочерговість фактора особливості фінансової системи країни та валюти міжнародних розрахунків (що характерно для долара США) впливає на частку тієї чи іншої грошової одиниці у валютному кошику. Крім того, склад резервів залежить як від стабільності та надійності
валюти (що вплинуло на перевищення частки швейцарського франка майже в шість раз нормативної частки резервів, яка визначена світовими стандартами), так і від простоти в прогнозуванні курсоутворення та управлінні ціною (що спричинило відсутність у складі валютних резервів японської єни). Позитивним явищем є зменшення у структурі золотовалютних резервів на початок 2007 року обсягу депозитів і відповідно збільшення вдвічі частки цінних паперів.

Тобто найсуттєвіший вплив на формування структури золотовалютних резервів на сьогодні здійснює рівень дохідності та надійності валютних інструментів. Зменшується рівень важливості валютного курсу та ліквідності, про що і свідчить аналіз складу та структури золотовалютних резервів України, сформованих під впливом перерахованих факторів.

Ю.О. Пономаренко,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. О.І. Подоляка,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Перспективи та ефективність впровадження мобільного банкінгу в банках України

Дана робота присвячена розгляду проблем і перспектив розвитку дистанційного банківського обслуговування клієнтів в Україні, а саме: перевагам та недолікам, ефективності впровадження і перспектив удосконалення мобільного банкінгу як додаткової послуги українських банків.

Сучасний банк повинен розуміти, які відчиняються перспективи впровадження мобільного банкінгу, і зіставити їх з витратами на обслуговування. Цілком зрозуміло, що клієнт також повинен володіти інформацією про те, що і скільки йому може дати використання даної послуги. Саме у вирішенні цих питань буде полягати головна мета роботи.

Розвиток ринку даного сервісу перш за все повинен базуватися на наданні таких додаткових послуг:

§ заміна пароля доступу до послуги;

§ поповнення та відклик депозитів “до запитання”;

§ погашення кредиту, виданого з використанням кредитної картки;

§ оплата довільної суми на рахунок організації, яка обирається з SIM-меню або на рахунок організації, яка є в списку мобільного банкінгу;

§ повнофункціональний доступ до послуг електронного банкінгу, що дозволяє корпоративним клієнтам управляти банківськими рахунками з мобільного телефону, з використанням електронно-цифрового підпису через мережу Інтернет.

Впровадження повнофункціонального мобільного банкінгу надасть наступні переваги банківській установі:

§ заощаджує час операціоністів на прийом і обробку документів клієнтів;

§ дозволяє уніфікувати роботу з документами клієнтів і забезпечення їх різноманітною довідковою інформацією;

§ забезпечує клієнтів додатковими послугами, які розширюють діапазон інформації і фінансових продуктів, що надаються банком;

§ виступає могутнім фактором у конкурентній боротьбі за клієнтів, лідер запроваджує стандарти, які для успіху на ринку необхідно буде перевищувати конкурентам;

§ завоювання частки ринку без значних витрат на конкурентну боротьбу.

Згідно з проведеними розрахунками встановлено, що загальні витрати на впровадження мобільного банкінгу для корпоративних та приватних клієнтів становлять 23600 дол. США на рік.

Мінімальна плата, яку банки будуть стягувати з користувачів послугою, повинна становити для приватних клієнтів – 1 дол. США на місяць, для корпоративних клієнтів – 4 дол. США на місяць.

За рік банк отримає наступний позитивний економічний ефект від впровадження даних видів послуг, який становитиме різницю між надходженнями коштів та витратами на впровадження, тобто 146400 дол. США на рік. Крім того, при кожному наступному збільшенні клієнтів витрати банку будуть зменшуватися, а дохід (у вигляді абонентської плати) збільшуватиметься, що призведе до позитивної зміни економічного ефекту в цілому.

Клієнти у процесі використання мобільного банкінгу отримають наступні додаткові можливості:

§ працювати зі своїми рахунками, не виходячи з дому (офісу);

§ більш повний захист інформації про рахунки, ніж по факсу або телефону (в усній формі);

§ вибирати банк, не звертаючи особливої уваги на територіальну близькість.

Системи дистанційного банківського обслуговування на основі мобільного банкінгу досить слабко використовуються банками в порівнянні з банками розвинутих країн. Лише великі банки України намагаються удосконалювати дану систему. Всі наведені вище переваги є реальним відображенням сьогодення, і тому для вітчизняних банків є можливість, вивчивши передовий досвід світових банків, оцінивши їх здобутки та недоліки, запровадити ефективну систему мобільного банкінгу з мінімальними витратами та максимально високою якістю обслуговування клієнтів.

А.Й. Попович,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. Л.М. Єріс,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

напрямки оптимізації ресурсної бази банку

В умовах посилення конкуренції на ринку банківських послуг особливої актуальності набуває питання формування фінансових ресурсів комерційних банків, оптимізації структури та вибору стратегії управління ними.

Оптимізувати ресурсну базу банку можливо за різними напрямками. Насамперед завдяки досягненню певного співвідношення між власними та залученими ресурсами банку. Другий напрямок – встановлення співвідношення між окремими статтями зобов’язань із метою забезпечення стабільності та зниження витратності залучених ресурсів. Як відомо, стабільність ресурсів досягається шляхом збільшення питомої ваги строкових залучених коштів, а зниження витратності забезпечується зростанням частки ресурсів до запитання у структурі
залучених ресурсів банку.

У теорії банківської справи зазначається, що співвідношення власних та залучених коштів повинно складати 1 до 10. Аналіз стану банківської системи України за період 2003-2006 рр. встановив, що співвідношення, наближене до ідеального, власних і залучених банківських ресурсів має перша група банків України, де співвідношення на 31 грудня 2006 року склало 1 до 9,9.

У структурі залучених ресурсів банків України найбільшу питому вагу займають строкові кошти. Зростання питомої ваги цього виду ресурсів свідчить про підвищення стабільності ресурсної бази банків. Однак зростання частки строкових ресурсів призводить також до підвищення вартості залучених ресурсів.

Таким чином, спостерігається певний конфлікт цілей. З одного боку, банки намагаються збільшити частку стабільних ресурсів, з іншого – вони зацікавлені в залученні дешевих ресурсів. Вирішення цієї проблеми деякі науковці вбачають у використанні постійних залишків на поточних рахунках як строкових ресурсів.

Проведені науковцями дослідження довели, що ресурси до запитання поділяються на дві складові частини: стабільну їх частину і змінну складову, а також, що зміна обсягу поточних пасивів зумовлена трьома чинниками: кількістю клієнтів, котрі мають поточні рахунки у банку,
середнім розміром залишків коштів на поточних рахунках і впливом
сезонності. Як свідчать дослідження, постійна частина поточних пасивів складає 37-67 % їх середньої величини для різних банківських установ.

Про важливість використання постійної частини поточних пасивів як строкових ресурсів свідчать наступні розрахунки. За даними КБ “Приватбанк” на кінець 2006 року, кошти до запитання якого складали 4498,7 млн. грн., при наймінімальнішому рівні постійна частина коштів до запитання, яка може бути використана як строкові ресурси, складе 1664,5 млн. грн. Економія витрат на залучення ресурсів може бути розрахована за формулою:

де ЕПВ – економія процентних витрат при використанні постійної частини поточних ресурсів як строкових;

і_СД_,і_ПД – процентні ставки за строковими депозитами та депозитами до запитання відповідно;

ПЧПР – постійна частка поточних ресурсів.

При використанні постійної частки поточних ресурсів як строкових економія процентних витрат по КБ “Приватбанк” складе 99,9 млн. грн., а середньозважена ставка залучення ресурсів зменшиться з 7,4 до 7,0 %.

Таким чином, використання постійної частини поточних пасивів є важливим напрямком оптимізації ресурсної бази банку, що дозволяє підвищити стабільність банківських ресурсів та зменшити їх витратність.

О.О. Серба,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. Л.М. Єріс,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Електронний акредитив – сучасний погляд
на міжнародні розрахунки

На сьогоднішній день акредитив вважається найбільш універсальним інструментом міжнародних платежів. Адже, крім здійснення своєї основної функції – розрахункової, він виконує також кредитну функцію, забезпечує страхування ризиків як імпортера, так і експортера. Саме ці переваги і забезпечили акредитиву чільне місце серед інших форм розрахунків.

Проте у вітчизняній практиці акредитивні розрахунки не є досить популярними, зокрема через складний та громіздкий механізм реалізації таких операцій та через те, що вони є досить дорогими для суб’єктів зовнішньоекономічних відносин. Саме тому існує необхідність у спрощенні розрахунків акредитивами, завдяки використанню електронних акредитивів.

Міжнародна практика проведення акредитивних операцій підтверджує, що порівняно з іншими методами чи формами розрахунків акредитивні операції є одними з найдорожчих. Класична схема акредитивних розрахунків передбачає, що зарахування коштів на рахунок бенефіціара виконуючий банк здійснює на підставі реєстру документів за акредитивом, причому всі документи оформляються у чотирьох екземплярах. Такий громіздкий механізм потрібен лише для того, щоб виконуючий банк був упевнений, що бенефіціар виконав усі умови, передбачені в акредитиві.

Завдяки інформаційно-технологічному прогресу останнім часом в Україні все більшої популярності набуває принципово новий вид господарської діяльності – електронний бізнес, різновидом якого є електронна комерція у Всесвітній мережі Інтернет. Внаслідок цього з’явилися нові інструменти, які дають змогу спростити надто громіздку форму акредитивних розрахунків до потреб сучасних міжгосподарських відносин.

Модель електронного акредитива може стати основою для створення оптимального врегулювання взаємовідносин між суб’єктами господарської діяльності у процесі товарно-грошового обміну із застосуванням безготівкових розрахунків у принципово новій формі.

Оптимізація технології акредитивних розрахунків необхідна для здешевлення собівартості операційних витрат банку, а отже, й витрат суб’єктів господарської діяльності. Витрати на обробку паперової документації на 5-10 % перевищують витрати на електронні документи. Концепція електронного акредитива передбачає перетворення форми акредитивних розрахунків за документарним акредитивом до стандартів безготівкових розрахунків із застосуванням електронних платіжних документів, замінивши паперові носії інформації електронними.

Технологічні досягнення дозволяють експортерам обробляти документи окремих клієнтів у режимі реального часу, що дає очевидні переваги по собівартості та ефективності використання часу.

Міжнародна торгівля швидко рухається до використання електронних платежів, оскільки такий рух має свої значні переваги. Банки мають брати до уваги такі тенденції і допомагати суб’єктам господарювання спрощувати розрахунки за торговими операціями. Завдяки можливостям електронної комерції суб’єкти господарювання зможуть змінити принципи ціноутворення, оскільки знизяться витрати при розрахунках. Банки не можуть собі дозволити ігнорувати ті переваги, які дає використання електронних документів. Тому для українських банків доцільно також застосовувати електронні акредитивні розрахунки, оскільки вони сприяють усуненню ризику виникнення дебіторської заборгованості між платником та одержувачем платежу, а також сприяють зменшенню собівартості операційних витрат банку.

М.А. Ховріна, М.В. Якимчук,
науковий керівник – ст. викладач О.В. Крухмаль,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Оцінка мінливості процентних ставок
за банківськими депозитами
фізичних осіб в Україні

Роздрібний банківський бізнес є одним із перспективних напрямків. Протягом 2002-2006 рр. спостерігається значний розвиток основних сегментів даного ринку (середній темп приросту за депозитами населення склав 73 %, за кредитами населенню – 173 %). Одночасно підвищилась значимість депозитів фізичних осіб і кредитів населенню у структурі операцій банку. Отже, тема, пов’язана із дослідженням
ціни банківських депозитних послуг, є актуальною. Вивченню даного питання присвячена велика кількість праць зарубіжних вчених. При цьому вони вважають, що на розмір процентної ставки впливають структура зобов’язань, ліквідність і капіталізація банків.

Метою даної роботи є дослідження того, якою мірою і які саме фінансові показники пояснюють неоднорідність та мінливість процентних ставок за депозитами приватних вкладників. При цьому досліджувався вплив як найважливіших показників діяльності самих банків, так і макросередовища.

Було досліджено ставки за період 2002-2006 рр. Аналіз складався з двох етапів: дослідження неоднорідності процентних ставок за депозитами фізичних осіб та оцінка їх мінливості. Для виявлення значущих факторів, які можуть впливати на формування процентних ставок в українських банках, було проведено кореляційно-регресійний аналіз.

Для оцінки неоднорідності процентних ставок було досліджено залежність ставок за депозитами окремих банків від таких фінансових показників, як прибутковість капіталу, частка кредитів в активах, співвідношення власного капіталу та активів банку. А для оцінки впливу макросередовища було використано середні значення процентних ставок по банківській системі в цілому та встановлено наявність зв’язку зміни процентної ставки депозитів фізичних осіб від темпів інфляції, росту доходів населення, ставками на міжбанківському ринку. Результати дослідження наведені в таблиці 1.

Таблиця 1

Коефіцієнт кореляції процентних ставок
за строковими депозитами фізичних осіб у банках України

Фактор	Депозити в національній валюті				Депозити в іноземній валюті
Фактор	До 3 міс.	До 6 міс.	До 9 міс.	Більше року	До 3 міс.	До 6 міс.	До 9 міс.	Більше року
Співвідношення власного капіталу до активів	0,4724917	0,6479731	0,6168951	0,6376771	0,2598389	0,5339669	0,5969801	0,4181713
Частка кредитів в активах банку	–0,081314	–0,431792	–0,590075	–0,399364	0,1106497	–0,632765	–0,617968	–0,651415
Прибутковість капіталу	–0,453408	–0,950248	–0,909603	–0,871651	0,2864396	–0,567687	–0,520634	–0,536033
Темп зростання ВВП	0,109018	–0,21721	0,272131	–0,11698	–0,03403	–0,25495	–0,48688	–0,24852
Темп зростання депозитів фізичних осіб	0,157065	0,386295	–0,07395	0,346266	–0,54175	–0,54322	–0,71858	0,173159

Продовж. табл. 1

Фактор	Депозити в національній валюті				Депозити в іноземній валюті
Фактор	До 3 міс.	До 6 міс.	До 9 міс.	Більше року	До 3 міс.	До 6 міс.	До 9 міс.	Більше року
Темп зростання доходів населення	–0,44202	–0,45049	–0,82861	-0,68488	0,910252	0,980683	0,841016	–0,42586
Співвідношення експорту та імпорту	0,674004	0,282106	0,591494	0,245719	–0,10554	–0,2087	–0,01292	0,045052
Рівень інфляції	–0,06016	–0,37259	0,100468	–0,31163	0,190856	–0,02423	–0,26728	–0,44935
Депозитні ставки на МБР	0,437103	0,622276	–0,74249	0,668472	0,156873	0,560851	–0,42573	–0,04159

Аналіз виявив, що неоднорідність процентних ставок за вкладами пояснюється не лише ліквідністю і капіталізацією банку, як це відмічалося для ринків банківських депозитів розвинутих країн, але також і низкою таких показників, як частка кредитів в активах банку, прибутковість капіталу, співвідношення власного капіталу до активів. Слід зазначити, що серед розглянутих факторів частка кредитів в активах банку і норма прибутку на капітал мають обернений вплив на процентні ставки. Причому ці фактори мають суттєвий вплив на депозити, починаючи з 6 місяців.

Основними макроекономічними факторами є темпи росту доходів населення, інфляції, процентної ставки на міжбанківському ринку, що підвищує самостійність українських депозиторів щодо контролю ринкової дисципліни банків.

Н.В. Кривдіна,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. Н.Г. Маслак,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Умови активізації діяльності банків
на ринку цінних паперів ЯК андерайтерів

Одним із сегментів національного ринку капіталу є ринок цінних паперів. Але потенціал застосування інструментів даного ринку фактично не використаний, що обумовлено перш за все якістю цінних паперів, низьким кредитним рейтингом країни тощо. Проте недостатній рівень інфраструктури фінансового ринку також впливає на його активізацію.

Актуальність даного напрямку дослідження підтверджує, по-перше, усвідомлення великим числом власників того факту, що їх бізнес – товар, справедливу оцінку якого можна одержати тільки на публічному ринку, не поступаючись при цьому контролем; по-друге,
зростання конкуренції між IPO усередині країни і IPO емітентів українського походження, що відбувається за кордоном, перш за все на Лондонській фондовій біржі; по-третє, ринок акцій ще багато раз доведе, що він ефективний тільки для стратегій, розрахованих не на короткострокові ефекти, а на “довгі позиції” (мінімум один-два роки), терпіння і позитивні очікування власників, а ринок корпоративних облігацій дозволяє вирішувати, в тому числі короткострокові цілі власників.

Завданнями даної роботи є наступні:

§ дослідити потенціал ринку щодо діяльності андерайтерів;

§ визначити переваги і недоліки використання андерайтерів для емітентів цінних паперів та банків-андерайтерів;

§ визначення умов активізації банків у наданні послуг андерайтера.

В Україні ринок андерайтингових послуг щодо випуску корпоративних облігацій розподілений практично між кількома великими банками, серед яких лідерами є ІНГ Банк “Україна” (обсяг розміщених емісій станом на 01.01.2007 1263 млн. грн.), УкрСиббанк (1040 млн. грн.) та Укрсоцбанк (377 млн. грн.). У процесі розміщення андерайтер налагоджує тісні зв’язки з покупцями цінних паперів, що дає змогу підвищити репутацію банку серед інвесторів та емітентів і співпрацювати з ними надалі у напрямку надання інших послуг.

Основними перевагами використання андерайтингу є:

§ для емітентів – вирішення питань, пов’язаних з емісією та обігом цінних паперів (гарантоване розміщення цінних паперів, економія часу, перевірка інвесторів тощо);

§ для інвесторів – підвищення гарантії дохідності цінних паперів;

§ для банків-андерайтерів – залучення додаткових клієнтів для банківського обслуговування, можливість отримання додаткових доходів; диверсифікація активних операцій (при гарантованому розміщенні).

Серед недоліків використання посередництва при розміщенні цінних паперів можна визначити: для емітента – додаткові витрати по розміщенню як плати за послугу андерайтера; для банку-андерайтера – рівень доходів за послугу, як правило, нижче витрат за нею, збільшення ризиковості активів банку.

Здійснення вітчизняними банками процедури андерайтингу цінних паперів на сучасному етапі ускладнене низкою таких факторів, як: недостатня прозорість і ліквідність ринку цінних паперів України, високий рівень ризиків угод щодо них, а також повільний розвиток фінансової інфраструктури.

У результаті дослідження були визначені основні умови активізації діяльності банків на ринку цінних паперів в якості андерайтерів, серед яких:

§ удосконалення системи корпоративних відносин;

§ застосування інструментів хеджування інвестиційного ризику;

§ вирішення питання капіталізації банківської системи;

§ розвиток фінансової інфраструктури.

Застосування схем взаємовідносин між емітентом, інвестором і андерайтером, запропонованих в роботі, дозволить мінімізувати кредитний ризик, який бере на себе банк при наданні послуг андерайтера.

М.Ю. Міщенко,
науковий керівник – ст. викладач О.В. Крухмаль,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Побудова узагальненої моделі
оцінки фінансової стійкості банку

Розвиток банківської системи, її надійність в умовах ринкової економіки великою мірою залежать від стану і якості аналітичної
роботи у центральному банку країни та комерційних банках. Фінансова стійкість банку – це головна умова існування банку та його активної діяльності. Вона формується під впливом об’єктивних та суб’єктивних факторів і оцінюється за допомогою як окремих показників, так і зведених комплексних показників.

Аналіз фінансової стійкості дає змогу оцінити ефективність управління, конкурентоспроможність банку на ринку послуг, а також зважити вплив фінансової політики держави на діяльність банківської системи в цілому.

Тому метою роботи є вивчення існуючих методів аналізу фінансової стійкості банку, розгляд показників, що її визначають, розробка власної методики щодо аналізу фінансової стійкості комерційних банків.

Відповідно до цього завданням даної роботи є розгляд теоретичних основ існуючих методик аналізу фінансової стійкості банку; моделювання процедури аналізу фінансових показників банку та її практична реалізація; розгляд процедури визначення вагових коефіцієнтів для фінансових показників, що характеризують фінансову стійкість банку.

Фінансова стійкість банку залежить від багатьох зовнішніх та внутрішніх факторів. Зовнішніми факторами є стійкість національної валюти, упорядкованість державних фінансів, рівень інфляції, довіра громадян до кредитно-фінансової системи країни, обсяги відпливу капіталу за кордон, інвестиційний клімат. До внутрішніх факторів, що впливають на стійкість, належать адекватність капіталу банку, ліквідність банку, якість активів, прибутковість та інші.

Для оцінки фінансової стійкості банку пропонується використовувати модель, яка буде враховувати показники фінансової стійкості за ступенем їх впливу на загальну структуру моделі. Вхідними даними моделі будуть дані фінансової звітності банківської установи. Вихідна інформація міститиме в собі розраховані показники та їх аналіз.

Для характеристики достатності капіталу банку запропоновано застосовувати коефіцієнт надійності (К1), коефіцієнт фінансового важеля (К2), коефіцієнт співвідношення власного капіталу та активів (К3), коефіцієнт відношення статутного капіталу до балансового капіталу (К4), коефіцієнт концентрації власного капіталу (К5), мультиплікатор капіталу (К6).

Для характеристики структури зобов’язань банку використовуються коефіцієнт розвитку клієнтської бази (К7), коефіцієнт співвідношення капіталу та строкових депозитів (К8).

Для характеристики надійності банку застосовуємо показники динаміки окремих показників. До них належать наступні: коефіцієнт приросту активів (К9), коефіцієнт приросту капіталу (К10).

Кожному показнику відповідної групи необхідно визначити ваговий коефіцієнт, що характеризуватиме його вплив на результуючий показник. Для цього пропонується застосування функції чутливості, при цьому показником якості роботи банку обрано величину прибутку. Функція чутливості (V_i) для кожного окремого коефіцієнта (q_і) розраховується за формулою:

, (1)

де Y – значення величини прибутку.

Розрахунки, проведені на прикладі ЗАТ “ОТП банк”, дають змогу формалізувати модель для оцінки фінансової стійкості (2).

F = 0,04К1 – 0,09 К2 + 0,33К3 + 0,04К4 +

+ 0,04К5 + 0,43К6 – 0,09 К7 + 0,04К8 +

+ 0,32К9 + 0,04К10

⁽²⁾

Таким чином, сума цих показників з урахуванням впливу кожного з них (причому не всі з показників є односпрямованими) на підсумковий результат буде являти собою інтегральну оцінку фінансової стійкості банку.

М.А. Ребрик,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. Н.Г. Маслак,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ВПЛИВ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ НА СТРУКТУРУ РЕСУРСНОЇ БАЗИ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Метою даного дослідження є аналіз впливу іноземного капіталу на структуру ресурсів банків України.

До 1 січня 2007 року кількість фінансових установ з іноземним капіталом зросла з 22 до 35, а питома вага закордонного капіталу – з 19,5 до 27,6 %. За прогнозами банкірів, до кінця 2007 року частка іноземного капіталу може зрости до 35-40 % як за рахунок придбання українських банків закордонними фінансовими групами, так і завдяки стрімкому збільшенню капіталів в іноземних банках, уже присутніх на ринку.

Прихід в країну іноземних банків супроводжується масовим залученням ресурсів зі світових ринків капіталу.

Протягом 2006 р. банки України залучили на зовнішніх ринках більше 7 млрд. доларів (через випуск єврооблігацій – 1,6 млрд. доларів, через синдиковані кредити – 1,1 млрд. доларів. Найзначнішу частку, близько 5 млрд. доларів, склали кошти, залучені банками з іноземним капіталом від своїх материнських структур безпосередньо). Таким чином, на початок 2007 року іноземні позики в українських банках перевищили 10,4 млрд. доларів.

Спочатку нинішнього року банки зайняли на зовнішніх ринках 1 млрд. доларів. Згідно з прогнозами експертів приріст депозитів населення в 2007 р. залишиться на рівні 2006 року (45 %), а юридичних осіб – знизиться на 5-10 % (у 2006 р. він склав 30 %). Все це свідчить про поступовий перехід банків на ресурси, залучені на світових ринках капіталу. Це призводить до істотної зміни структури зобов’язань вітчизняних фінансових установ. Якщо на початок 2006 року міжбанківські депозити, через які гроші заходять у банківську систему України, складали 17 % всіх зобов’язань, то на початок 2007 року цей показник виріс до 26 %.

Така тенденція обумовлена наступними чинниками:

§ по-перше, банки з іноземним капіталом та з високим рейтингом материнських структур можуть дешево розміщувати євробонди або ж залучати синдиковані позики. Більш того, дочірні банки іноземних банків інтенсивно залучають кошти материнських структур безпосередньо;

§ по-друге, такі найбільші банки з національним капіталом, як ЗАТ КБ “Приватбанк”, ВАТ КБ “Надра”, ВАТ “Державний експортно-імпортний банк України”, вже створили необхідну кредитну історію для залучення дешевих коштів із-за кордону;

§ по-третє, фізичні особи отримали можливість розміщувати свої кошти не тільки на банківських депозитах, але і в інших, іноді більш дохідних інструментах. Серед них – нерухомість, земля, інвестиційні і пенсійні фонди;

§ по-четверте, підприємства поступово активніше вкладають власні наявні кошти у розвиток виробництва, а не в банки.

Серед негативних наслідків масового залучення ресурсів зі світових ринків капіталу можна виділити зростання зовнішнього корпоративного боргу. За окремими даними, сукупний зовнішній борг України вже перевищив 50 % ВВП.

Таким чином, особливістю різкого зростання зовнішнього боргу в банківському секторі України є те, що залучені кошти спрямовуються в основному на кредитування фізичних осіб. Безперечно, відбулася зміна структури активних операцій на ринку.

Підводячи підсумки, необхідно сказати, що на сьогодні найбільші банки України формують ресурси переважно із недепозитних джерел. Чи призведе це до зниження процентних ставок за кредитами, наданими в реальний сектор економіки України? Дане питання є основою для подальшого дослідження.

К.М. Жулінська,
науковий керівник – Н.Г. Євченко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ДОСЛІДЖЕННЯ РИНКУ РЕЙТИНГОВИХ ПОСЛУГ
ДЛЯ БАНКІВ УКРАЇНИ

В умовах жорсткої міжбанківської конкуренції для прийняття економічно обґрунтованих рішень щодо співпраці контрагенти банку потребують об’єктивної інформації про положення даного банку на ринку. Загальноприйнятим у всьому світі інструментом для комплексної оцінки банківських установ є рейтинги, які систематично розраховуються та публікуються як самими банками, так і спеціалізованими агентствами.

Рейтинг є загальноприйнятим інструментом банківського аналізу, метою використання якого є відображення в об’єктивній та зрозумілій формі фінансового стану комерційних банків, їх загальної надійності та кредитоспроможності. Основним призначенням рейтингу є відображення положення учасника ринку серед йому подібних за допомогою сформованої методики оцінювання. Банку з метою отримання офіційної рейтингової оцінки варто звернутися до уповноважених рейтингових агентств, які визнані такими Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

У даній роботі було проведено дослідження діяльності рейтингових агентств (РА) у сфері надання послуг банкам в Україні, акцентована увага на проблемах їх функціонування, що впливають на визначення достовірної конкурентної позиції банку. В основу роботи покладено детальний аналіз уподобань банків І та ІІ груп у сфері вибору РА для замовлення послуг рейтингування за період із 2004 по 2007 рр. Об’єктом дослідження обрано діяльність саме цих банків, адже лише вони (крім філій іноземних банків в Україні) мають реальний потенціал для виходу на міжнародну арену і фінансові можливості замовити послуги іноземних РА.

Тенденції розвитку рейтингових послуг для банків в Україні здебільшого зумовлені їх стратегічними і тактичними планами діяльності. Для виходу на зарубіжні ринки капіталу, як правило, потрібні рейтинги за міжнародною шкалою від визнаного в світі РА. Якщо ж банк планує залучати інвестиції на внутрішньому ринку, то більш корисним та інформативним (зважаючи на відсутність обмеження “рейтингу країни”) є внутрішній рейтинг за національною шкалою.

На сьогодні лідерами серед вітчизняних РА є “Рюрик” та “Кредит-рейтинг”, питома вага яких у сфері рейтингування банків І та ІІ груп складає 59,26 та 40,74 % відповідно. Цікавими для аналізу є послуги РА “Експерт-рейтинг”, одним із найпопулярніших продуктів якого є рейтинг банків на основі публічної інформації (рi-рейтинг), що замовляється не самими банками, а їх потенційними інвесторами та контрагентами. Якість такого рейтингу залежить від інформації, яка розкривається об’єктами рейтингування.

Інтеграція банківської системи України в міжнародну економіку зумовлює зростання попиту на послуги іноземних РА. Міжнародними представниками у сфері рейтингування є такі агенції, як Moody’s Іnvestor’s Servіce, Fitch Ratings і Standard&Poor’s. Результати проведеного дослідження свідчать про зростаючу популярність іноземних РА: кількість банків І та ІІ груп, що скористалися послугами іноземних агентств у 2004 році, склала 14, у 2005 р. – 21, у 2006-2007 роках – 34 банки. Найактивнішою серед міжнародних компаній у сфері рейтингування банків є Moody’s, послугами якого користується 75 % банків І групи і 53,33 % банків ІІ групи. Вітчизнані рейтингові агентства мають меншу популярність: у 2004 р. присвоєно рейтинг 7 банкам І та ІІ груп, у 2005 р. – 8, у 2006-2007 рр. – 27 (за рахунок появи нового вітчизняного агентства). Серед вітчизняних компаній найпопулярнішою на сьогодні є РА “Рюрик”, до якого звертається 58,33 % і 60,00 % банків І та ІІ груп відповідно. Оглядовий аналіз рейтингування банків ІІІ і ІV груп показує, що їх переконлива більшість користується послугами вітчизняних РА, що пов’язано з їх орієнтацією на внутрішній ринок. З’ясовано, що філії іноземних банків, які функціонують на українському ринку, замовляють рейтинг виключно в іноземних РА.

Отже, обираючи рейтингове агентство, важливо враховувати призначення рейтингу. Зростаючий попит банків на рейтингові послуги іноземних агенцій свідчить про тенденцію ділової інтеграції українського банківського сектора з міжнародним.

С. Биковських, Ю. Курілова,
науковий керівник – канд. екон. наук С.В. Башлай,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Вплив іноземного капіталу
на банківську систему України

Сьогодні на різних рівнях тривають серйозні дискусії з приводу рівня відкритості вітчизняного банківського ринку для іноземного капіталу. При цьому одним із основних дискусійних питань є вже не сама присутність іноземних банків, а межі цієї присутності. Співвідношення позитивних та негативних моментів залежить також і від форм присутності іноземного капіталу в країні.

Метою дослідження став аналіз основних принципів припливу іноземного капіталу у вітчизняну банківську систему, вивчення позитивних та негативних наслідків цього явища, формулювання пропозицій щодо захисту інтересів вітчизняних банків.

Доцільність присутності іноземного капіталу в банківській системі України зумовлено об’єктивними потребами:

§ збільшення обсягів та підвищення якісного рівня кредитування;

§ підвищення міжнародного фінансового рейтингу країни;

§ підвищення капіталізації української банківської системи;

§ прискореного розвитку фінансових ринків;

§ використання сучасних технологій банківського менеджменту та ін.

Крім того, надходження іноземного капіталу може сприяти зменшенню корупції, легалізації заробітної плати та відповідному збільшенню соціальних відрахувань, підвищенню стандартів страхування вкладів та депозитів.

Водночас залучення іноземного капіталу несе й серйозні проблеми не лише для банківської системи, а й для вітчизняної економіки (передусім її галузевої структури) та економічної безпеки держави в цілому.

Необхідно відзначити, що останнім часом спостерігається збільшення кількості банків з іноземним капіталом та частки іноземного капіталу у загальному зареєстрованому статутному капіталі діючих банків України. Так у 2006 році питома вага присутності збільшилася з 19,5 до 27,6 %. У свою чергу розмір статутного капіталу банків з іноземним капіталом збільшився на 6,5 млрд. грн., у тому числі зі 100 % капіталом майже на 1 млрд. грн. (табл. 1).

Таблиця 1

Динаміка окремих показників банків України з іноземним капіталом

Роки (станом на кінець)	Загальна кількість зареєстрованих банків в Україні	Кількість діючих банків	Кількість банків за участю іноземного капіталу	Кількість банків зі 100 % іноземним капіталом	Частка банків з іноземним капіталом	Частка банків зі 100 % іноземним капіталом
2000	195	153	22	7	14,4	4,6
2001	189	152	21	6	13,8	3,9
2002	182	157	20	7	12,7	4,5
2003	179	158

Рис. 1. Органи управління в акціонерному товаристві

Рис. 2. Взаємодія органів управління акціонерного товариства із службою внутрішнього аудиту

Оценка факторов мотивации к труду

Факторы, влияющие на уровень образования

Показатели цивилизационной рыночной культуры работников

Приклади базисних інструментів (позицій) та номінальних сум

Рис. 1. Схема прийняття рішень із припинення визнання похідних фінансових інструментів

Оцінка вартості послуг ЖКГ на прикладі квартплати у м. Суми

Коефіцієнт кореляції процентних ставок за строковими депозитами фізичних осіб у банках України

Динаміка окремих показників банків України з іноземним капіталом

Рис. 2. Взаємодія органів управління акціонерного товариства
із службою внутрішнього аудиту

Рис. 1. Схема прийняття рішень
із припинення визнання похідних фінансових інструментів

Оцінка вартості послуг ЖКГ
на прикладі квартплати у м. Суми

Коефіцієнт кореляції процентних ставок
за строковими депозитами фізичних осіб у банках України