УДК 330.341.1

В.М. Шандра,
Інститут соціально-економічного розвитку, м. Київã

ФІНАНСУВАННЯ ТЕХНОЛОГІЧНОГО ОНОВЛЕННЯ ЕКОНОМІКИ ІННОВАЦІЙНОГО СПРЯМУВАННЯ

Постановка проблеми. Перехід до інноваційної моделі розвитку економіки є найбільш характерною прикметою сучасних розвинутих країн. Відтак реалізація економічних цілей суспільства пов’язана з інноваційним розвитком, в основі якого знаходиться безперервний та цілеспрямований процес пошуку, підготовки та реалізації нововведень, які здатні підвищити ефективність функціонування суспільного виробництва та принципово змінити способи його розвитку. У той же час процеси подальшої розбудови ринкової економіки в Україні і вирішення завдань технологічного оновлення на інноваційних засадах пов’язані з адаптацією інструментів фінансової політики, які, як правило, використовують в управлінні на рівні національної економіки. Можливості для визначення таких інструментів надає макроекономіка, яка є базисом вивчення взаємозв’язків інституційних секторів економіки, взаємного впливу процесів виробництва і відтворення та прогнозування розвитку економічної ситуації в країні.

Упровадження базових інновацій та виробництво наукомісткої продукції безпосередньо пов’язані з технологічними змінами, які вимагають значних цілеспрямованих інвестиційних та капітальних витрат. За сучасних умов низького рівня інноваційного інвестування Україна втрачає потенційні можливості динамічного розвитку, хоча і має значні наукові і конструкторські розробки в науково-технічній сфері. У цьому сенсі необхідна розробка і реалізація ефективної політики технологічного оновлення економіки на інноваційних засадах, яка повинна забезпечити дієве інвестування масштабних структурних змін у національній економіці на користь організації і розвитку виробництв 5-го і 6-го технологічного укладу, основними технологіями якого є інформаційні та інтелектуальні. Чинні державні науково-технічні програми сьогодні не забезпечують досягнення такого кінцевого результату.

Аналіз останніх досліджень. Відомо, що капітальні вкладення є формою використання суспільством валового національного продукту на відтворення основних фондів, які являють собою сукупність витрат на створення нових, технічне переозброєння, реконструкцію і розширення діючих основних фондів виробничого та інноваційного призначення. У сфері технологічного оновлення і розвитку економіки їх сутність проявляється в тому, що виконують знов створені або модернізовані засоби праці у процесі виробництва матеріальних благ. З іншого боку, вони є важливим чинником розширеного суспільного відтворення досягнень науково-технічного прогресу, який створює матеріальні умови для зростання та удосконалення виробництва з метою підвищення матеріального добробуту суспільства [5; 8]. Сучасна інвестиційна політика в Україні має бути спрямована на забезпечення соціальних послуг та високу економічну ефективність капітальних вкладень, а також на їх використання переважно для технічного переозброєння і реконструкції діючих підприємств.

Сферу фінансування науково-технічного й інноваційного розвитку, технологічного оновлення та впливу інвестиційних процесів на розвиток технологій досліджували такі відомі вчені: В. Геєць, Н. Іванова, О. Лапко, П. Лісова, Р. Нельсон, Р. Осипенко, Е. Петерс, А. Родрігес-Клар, Є. Черниш, Є. Ясин та інші.

Невирішені частини проблеми. Результати проведених автором досліджень привели до висновку, що в наукових працях не повною мірою відображається залежність процесів технологічного оновлення економіки від інструментів та механізмів інвестиційної політики в науково-технічній та інноваційній сферах. У той же час найбільш актуальними питаннями сьогодні є диверсифікація джерел інвестиційних вкладень та політика використання інвестиційних фондів і капітальних вкладень у сфері технологічного оновлення економіки інноваційного спрямування.

Мета статті – дослідження, розробка та удосконалення інструментів фінансування заходів із технологічного оновлення економіки на інноваційних засадах.

Виклад основного матеріалу. За статистичними даними обсяг основного капіталу в Україні з року в рік постійно збільшується. При цьому темпи приросту в останні роки зростають: у 2003 р. – на 14 %, у 2004 – на 17 %; у 2005 – на 19 %; у 2006 – на 22 %. У структурі основних фондів виробничі складають 62 %, з них 32 % – у промисловості, 12 % – у сільському господарстві та 12 % у зв’язку [20; 21].

Варто зазначити, що основні фонди України дуже зношені. Їх ступінь зносу становить 49 %, у тому числі в промисловості – 53 %, сільському господарстві – 50 %, будівництві – 54 %. При цьому з року в рік ці показники неухильно зростають, а коефіцієнт оновлення основних фондів становить лише 3 %. За останні десять років середній термін служби основних засобів в національній економіці збільшився в 3,5 раза, а у виробничій сфері – в 4,5 раза [24].

Проте сучасні виробництва, які належать до 5-го і 6-го технологічного укладів, не виявляють тенденцій, які б свідчили про активні інноваційні процеси у цих видах економічної діяльності [1; 10]. Наприклад, за даними Держкомстату України [14], інвестиції в оновлення основних фондів, спрямованих на розвиток інновацій, у 2004-2006 рр. становили 17 % загальних інвестицій, а частка фінансування сфери інноваційної діяльності становила лише 34 % від їх обсягу. Проте машинобудівні виробництва, які належать до 3-го і 4-го технологічних укладів, мають значно кращі показники у сфері інновацій. Так, наприклад, за даними Держкомстату [13; 14], співвідношення інноваційних і загальних інвестицій у цій групі за 2003-2006 рр. становило 49 %, а загальне фінансування інновацій у складі інвестицій в основний капітал – 154 %.

Групи виробництв 5-го і 6-го технологічних укладів за показником частки вкладення інвестицій в інноваційний основний капітал у складі загальних інвестицій також поступаються основним виробництвам, які мають такі значення: легка промисловість – 59 %, хімія та нафтохімія – 22 %, металургія – 21 %, целюлозно-паперова та поліграфічна промисловість – 18 % і харчова промисловість – 18 %, інші виробництва – 20 % [14; 21]. Наведені дані, на нашу думку, свідчать, що інноваційний процес у промисловості України не відповідає сучасним вимогам щодо реалізації інноваційної моделі економічного зростання.

Таким чином, формування сучасної інвестиційно-інноваційної політики‚ зорієнтованої на технологічне оновлення й економічне зростання‚ повинно здійснюватися з урахуванням системного і комплексного підходів, котрі включають елементи як загальної макроекономічної політики щодо розбудови сприятливого інвестиційного середовища з реалізації інноваційних проектів‚ так і спеціальних стимулів для інвестування технологічного оновлення та інноваційних технологічних змін. Системність такого комплексного підходу полягає у необхідності одночасного технологічного оновлення виробничих фондів у галузях, виробництва яких належать до 3-го і 4-го технологічних укладів і мають достатній інноваційний потенціал для подальшого розвитку, та інноваційного технологічного розвитку виробничих фондів, виробництва яких належать до нових 5-го і 6-го технологічних укладів. Основним джерелом фінансування технологічного оновлення виробничих фондів 3-го та 4-го технологічних укладів можна вважати капітальні вкладення, амортизаційні відрахування і власні кошти підприємств, у той час як до основних джерел фінансування інноваційного технологічного розвитку у галузях 5-го і 6-го технологічних укладів, на нашу думку, доцільно віднести державне бюджетне фінансування пріоритетних галузей, позабюджетні фонди розвитку, цільові інвестиції, венчурний капітал, благодійні внески тощо (рис. 1).

Рис. 1. Модель комплексного фінансування
технологічного оновлення економіки інноваційного спрямування

Зауважимо, що структурно-технологічне планування має забезпечити системність заходів технологічного оновлення економіки інноваційного спрямування та припускає необхідність створення розвиненого прогнозно-аналітичного забезпечення. До найважливіших функцій останнього, на нашу думку, можна віднести:

· прогнозні дослідження можливості появи якісно нових технологічних комплексів у межах життєвого циклу інновацій;

· порівняльну оцінку альтернативних технологічних комплексів за ефективністю і витратами, які пов’язані з їх створенням і використанням.

Ці оцінки можуть бути початковими даними для ухвалення рішень з оптимізації та розвитку господарських структур галузевих технологічних комплексів як у випадку технологічного оновлення економіки
3-го і 4-го технологічних укладів, так і створення та розвитку інноваційних технологічних комплексів економіки 5-го і 6-го укладів.

Зазначимо, що структурно-технологічне планування може забезпечити виконання низки завдань, основним з яких є приведення цілей розвитку економіки відповідно до існуючої структури технологічного комплексу. Для цього достатньо здійснити ітерації, у результаті яких склад і зміст цілей і завдань корегуються під фактичну структуру технологічного комплексу. Вона у свою чергу може бути переоснащена під сучасні вимоги інноваційної політики з урахуванням економічних та науково-технічних можливостей.

Відомо, що одним із головних чинників розвитку технології є стимулювання науково-технічного прогресу. При цьому важливо визначати і забезпечувати тематику НДДКР, орієнтованих на якісний розвиток засобів і способів у технологічних комплексах. Проте до завдань структурно-технологічного планування входить пропорційний і збалансований розвиток господарських одиниць на перспективній науково-технічній основі, що може забезпечити запланований розвиток технологічного комплексу.

У цьому сенсі, за аналізом фахових джерел, показовою є ілюстрація особливостей і можливостей системи PPB (planning – programming – budget – планування, програмування, бюджет), яка була створена у 60-ті роки минулого сторіччя у Міністерстві оборони США, а потім упроваджена в корпораціях, котрі є підрядниками з виконання його проектів [8; 29]. Згодом вона стала прототипом сучасних систем структурно-технологічного планування, які використовують промислові корпорації, державні установи, дослідницькі центри й інші господарські одиниці розвинених країн. У результаті 5-річного застосування системи PPB було радикально перебудовано структуру збройних сил США, підвищено їхню боєздатність і досягнуто зниження частки у ВВП найважливіших витрат на військові цілі майже удвічі (приблизно з 10 до 5 %).

Проте, на нашу думку, проблема високих темпів інноваційного розвитку не може бути вирішена без відповідних темпів оновлення технологічної бази у матеріальній сфері економіки країни, сфері послуг та науково-технічній сфері. Через зношеність основних фондів у промисловості на рівні 50 %, а в окремих галузях до 70 % [19; 4; 22], високі технології не можуть бути сприйнятими у виробництві. Тому технологічне оновлення необхідно здійснювати в поєднанні з технічним переозброєнням виробництва, із заміною морально зношеного обладнання і технологій на прогресивні. Отже, необхідними стають відповідні обсяги капіталовкладень у технічне переозброєння та витрати на упровадження технологічних інновацій. Крім того, високотехнологічні галузі не обмежені власним інноваційним розвитком, вони, навпаки, ініціюють інновації в інших галузях економіки, в тому числі у сфері послуг, зв’язку і комунікацій. Тому одним із важливих завдань технологічного оновлення є збалансований розвиток джерел фінансування та управління фінансовими потоками в секторах економіки інноваційного спрямування.

Як було нами зазначено вище, капітальні вкладення є одним із джерел фінансування технологічного оновлення. Суттєве значення капітальних вкладень та необхідність ефективних товарно-грошових відносин в умовах ринку у той же час вимагають державного регулювання фінансово-кредитних відносин між суб’єктами інвестиційної
діяльності. В Україні ці відносини складаються на основі соціально орієнтованої ринкової економіки, яка базується на діяльності суб’єктів різних форм власності. Розрізняють два основні методи забезпечення капітальних вкладень грошовими коштами: фінансування та кредитування. До основних принципів фінансування можна віднести:

· прямий та планово-цільовий характер;

· безперервність фінансування;

· надання фінансових коштів в міру виконання плану;

· грошовий контроль у процесі фінансування;

· безповоротність надання коштів [16; 15].

Загалом капітальні вкладення являють собою одну з форм інвестицій в економіку. Безперервність і достатність цих вкладень є чинником ефективності функціонування економіки. Капітальні вкладення забезпечуються грошовими коштами з різних джерел, основним з яких є національний дохід, що утворюється у матеріальному виробництві. Разом з національним доходом джерелом засобів для капітальних вкладень є фонд відшкодування спожитих засобів праці.

Як свідчить статистичний аналіз останніх років [20; 21], серед джерел фінансування державних капітальних вкладень бюджетні кошти мають високу питому вагу. У межах технологічного оновлення економіки бюджетні кошти використовують при створенні і реконструкції виробничих об’єктів, які мають важливе господарське значення. Проте останніми роками спостерігається перехід від бюджетного фінансування капітальних вкладень до кредитування за рахунок коштів Державного бюджету. Кредитування проводиться на умовах зворотності наданих засобів у конкретні терміни і певних розмірах.

Комерційні банки надають довгостроковий кредит на капітальні вкладення на тих же принципах, на яких проводиться фінансування. Крім того, кредитування має бути терміновим, платним і забезпеченим. Довгострокове кредитування більш повно, ніж фінансування, відповідає умовам ринку. Довгостроковий кредит надається, як правило, тим інвесторам, в яких відсутні або недостатньо власних коштів на технічне переозброєння, реконструкцію, розширення виробництва, придбання устаткування тощо. В умовах ринку значення довгострокового кредиту як джерела грошових коштів у технологічному оновленні й удосконаленні основних фондів зростає. З практики кредитування відомо, що довгостроковий кредит поділяється на такі види:

· кредит, який надається комерційними банками на договірних засадах за рахунок власних і привернутих засобів;

· державний кредит, джерелом якого є бюджет;

· кредит на цільові програми за рахунок централізованих кредитних фондів Національного банку України.

Важливим джерелом фінансування капітальних вкладень є прибуток від основної діяльності, яка є частиною чистого доходу, котрий залишається у розпорядженні суб’єктів господарської діяльності. Використання прибутку для технологічного оновлення утворює його залежність від основної діяльності підприємств, оскільки фінансування таких капітальних вкладень обумовлено запланованим прибутком. Підприємства проводять відрахування від прибутку на технічне переозброєння, здійснення природоохоронних заходів тощо.

У цьому сенсі амортизаційні відрахування є грошовим виразом вартості засобів праці, перенесеної на продукти праці. У масштабі економіки країни вони є джерелом коштів для простого відтворення основних фондів. Однак окремі підприємства використовують ці відрахування для розширеного відтворення основних фондів. Це обумовлено відмінністю у відшкодуванні основних фондів за вартістю та в натуральній формі, оскільки засоби праці за вартістю зношуються поступово, а відновлюються в натуральній формі одночасно, через тривалий період часу. На сучасному етапі технологічного оновлення норми амортизаційних відрахувань повинні відповідати темпам фізичного та морального зносу, активно забезпечувати прискорення темпів оновлення і заміни застарілих машин, устаткування, транспортних засобів.

Доцільно зауважити, що інноваційний технологічний розвиток галузей і виробництв 5-го та 6-го технологічних укладів цілком пов’язаний із сучасним станом інноваційної діяльності. За результатами аналізу в останні роки в Україні склалися такі основні напрями інноваційної діяльності:

· дослідження і розробки;

· придбання нових технологій, прав на патенти, прав власності на корисні моделі, винаходи, промислові зразки, ліцензій на використання;

· виробниче проектування, підготовка виробництва для випуску нових продуктів, упровадження нових методів і технологій їх виробництва;

· придбання машин, обладнання та інших основних фондів;

· просування продукції на ринок методами маркетингу.

Статистика свідчить, що найбільша кількість підприємств характеризується таким видом інноваційної діяльності, як придбання засобів виробництва: машин, обладнання, інших основних фондів, упровадженням засобів, пов’язаних з упровадженням інновацій. Крім того, останні роки зумовлені ростом обсягів фінансування інноваційної діяльності і зміною структури за джерелами (табл. 1).

Таблиця 1

Обсяг і структура фінансування інноваційної діяльності
за джерелами* (у фактичних цінах, млн. грн.)

Вид фінансування	Обсяг фінансування
Вид фінансування	2000 р.	2003 р.	2006 р.	2006 р. в % до 2000 р.
Всього	1757,1	3059,8	4534,6	258,1
Зокрема за власні кошти	1399,3	2148,4	3501,5	250,2
Із Державного бюджету	7,7	93,0	63,4	823,4
Із місцевих бюджетів	1,4	3,1	1,6	88,9
Із позабюджетних фондів	33,4	0,5	0,6	1,8
Вітчизняні інвестори	49,4	112,0	10,6	21,4
Іноземні інвестори	133,0	130,0	112,4	84,5
Кредити	110,0	551,1	806,4	733,1
Інші джерела	22,5	21,7	38,2	169,8

* За даними Держкомстату України [14; 21].

Упродовж останніх років основним джерелом фінансування інноваційної діяльності залишаються власні кошти підприємств (див. табл. 1). Незважаючи на те, що фінансування з бюджету становить незначну питому вагу, темпи зростання бюджетного фінансування порівняно з 2000 р. збільшились у 8 разів.

Ефективною формою використання власних коштів на інноваційну діяльність може бути розширення застосування корпоративної системи управління науково-виробничими об’єднаннями з відповідними державними гарантіями щодо надання пільг. З цим напрямом фінансового забезпечення інноваційної діяльності та технологічного оновлення економіки тісно пов’язане залучення венчурного капіталу, який широко використовується в зарубіжній практиці [1; 26; 30] і може позитивно вплинути на структуру фінансування економіки. Проте розвиток венчурного фінансування вимагає чіткої державної політики сприяння та відповідного законодавства, створення інноваційного конкурентного середовища, в тому числі за рахунок залучення до нього малих і середніх підприємств, підвищення кваліфікаційного рівня підприємців й управлінського персоналу, інших організаційно-економічних заходів.

Стратегічним джерелом зростання фінансових ресурсів для інноваційної діяльності і технологічного оновлення може стати використання заощаджень населення, головним чином їх активної частини. Однак відношення обсягу заощаджень населення та норми їх активної частини свідчить про досить низький рівень останньої (близько 5 %) [7].

Висновки

1. Формування інвестиційно-інноваційної політики держави‚ зорієнтованої на технологічне оновлення й економічне зростання‚ повинно здійснюватися з урахуванням системного і комплексного підходів, а саме: необхідності одночасного технологічного оновлення виробничих фондів у галузях, виробництва яких належать до 3-го і 4-го технологічних укладів і поки що мають достатній інноваційний потенціал розвитку та інноваційного технологічного розвитку виробничих фондів, виробництва яких належать до нових 5-го і 6-го технологічних укладів.

2. Аналіз показав, що джерелами фінансування технологічного оновлення виробничих фондів 3-го та 4-го технологічних укладів є капітальні вкладення, власні кошти підприємств та амортизаційні відрахування. У той же час основними джерелами фінансування інноваційного технологічного розвитку в галузях 5-го і 6-го технологічних укладів є бюджетне фінансування пріоритетних галузей, позабюджетні фонди розвитку, цільові інвестиції, венчурний капітал і благодійні внески.

3. Системність заходів технологічного оновлення економіки інноваційного спрямування може забезпечити структурно-технологічне планування його фінансування.

4. Доведено, що інноваційна діяльність і технологічне оновлення економіки мають бути пов’язані із залученням венчурного капіталу, який позитивно впливає на структуру фінансування технологічного оновлення всіх сфер економіки.

Список літератури

1. Бойко И.В. Технологический рывок: до или после экономического роста (Опыт зарубежных стран). – М.: Наука, 2005. – 165 с.

2. Бочан І.О., Михасюк І.Р. Глобальна економіка: Підручник. – К.: Знання, 2007. – 403 с.

3. Бюджетний менеджмент: Навч. посібник / Л.В. Панкевич, М.А. Зварич, П.Я. Могиляк, Б.І. Хомічак. – К.: Знання, 2006. – 293 с.

4. Геєць В. Наука і виробництво: партнери чи конкуренти. Деякі аспекти сучасної інноваційної політики України // Президентський вісник. – 2004. – № 3.

5. Глобальные процессы и диалог цивилизаций: Материалы международного научно-практического семинара “Прикладные аспекты глобализации”. – М.: Издательский дом “Новый век”, 2005. – 465 с.

6. Дубенецкий Я.Н. Активная промышленная политика // Проблемы прогнозирования. – 2003. – № 1.

7. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. акад. НАН України В.М. Гейця. – К.: Ін-т екон. прогнозування; Фенікс, 2003. – 1008 с.

8. Иванова Н. Национальные инновационные системы. – М.: Наука, 2005.

9. Інноваційне законодавство України: Повне зібрання нормативно-правових актів: У 3-х т. / За заг. ред. В.В. Костицького. – К., 2003.

10. Лапко О. Інноваційна діяльність у системі державного регулювання. – К.: ІЕП НАНУ, 2003.

11. Лісова П. Впровадження програмно-цільового методу формування бюджетів // Фінанси України. – 2004. – № 6.

12. Мищенко В.В. Государственное регулирование и планирование национальной экономики: Учебное пособие. – М.: ИНФРА-М, 2003.

13. Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. збірник. – К.: Держкомстат України, 2003.

14. Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. збірник. – К.: Держкомстат України, 2006.

15. Осипенко Р. Теоретико-методологічні засади удосконалення програмно-цільового методу планування видатків бюджету // Фінанси України. – 2004. – № 6.

16. Пасічник Ю.В. Бюджетна система України: Навч. посібник. – К.: Знання-Прес, 2006. – 607 с.

17. Про державні цільові програми: Закон України від 18 березня 2004 р. № 1621-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 25.

18. Про загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій: Закон України від 9 квітня 2004 р. № 1676-ІV // Голос України. – 2004. – 15 червня.

19. Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні: Закон України від 16 січня 2003 р. № 433-ІV // Урядовий кур’єр. – 2003. – 19 лютого.

20. Статистичний щорічник України за 2006 рік: Державний комітет статистики України / За ред. О.Г. Осауленка. – К.: Консультант, 2007. – 624 с.

21. Статистичний щорічник України за 2003 рік: Державний комітет статистики України / За ред. О.Г. Осауленка. – К.: Консультант, 2004. – 561 с.

22. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. – 3-тє вид., випр. – К.: Знання, 2006. – 262 с.

23. Черный Е.А., Молчанов Н.П. Прогнозирование и планирование в условиях рынка: Учебное пособие. – М.: ПРИОР, 2004.

24. Швайка Л.А. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. – К.: Знання, 2006. – 435 с.

25. Ясин Е. Экономический рост как цель и как средство // Вопросы экономики. – 2001. – № 9.

26. Financial Programming and Policies: Tools for Economist, IMF Institute. – Washington, 2002.

27. Hausmann R., Danі R. Economic Development as Self-Discovery // Journal of Development Economics. – 2003. – № 12.

28. Macro-background and industry analysis. – Econ. Іnnov. New Techn. – 2004. –
January. – Р. 33-60.

29. Nelson R.R. The Changing Іnstіtutіonal Requirements for Technological and Economic Catch Up. – Columbia University. – July. – 2004.

30. Rodriguez-Clare A. Clusters and Comparative Advantage: Іmplіcatіons for Industrial Policy. – American Development Bank. – July. – 2004.

Отримано 25.09.2007

УДК 330.131.7:336.77

Г.І. Андрєєва, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”ã

ВИКОРИСТАННЯ КРЕДИТНИХ ДЕРИВАТИВІВ
ЯК ІНСТРУМЕНТІВ ПЕРЕРОЗПОДІЛУ (МІНІМІЗАЦІЇ) КРЕДИТНИХ РИЗИКІВ

Постановка проблеми. Одним з основних стримуючих факторів перерозподілу коштів, акумульованих банківською системою в реальний сектор економіки, є високий кредитний ризик. У зв’язку з цим особливого значення набуває його мінімізація. Одним із методів мінімізації кредитних ризиків поряд із страхуванням, управлінням активами і пасивами є хеджування, що здійснюється інструментами забалансового характеру, а саме: похідними цінними паперами – кредитними деривативами – структурованими фінансовими інструментами, що відокремлюють кредитний ризик від активу для передачі його іншій стороні. Це дозволяє учасникам ринку перерозподілити кредитні ризики, не оформляючи перехід права власності на базові активи. Найбільш значними учасниками ринку кредитних деривативів є банки. Проте використання кредитних деривативів вітчизняними банками ускладнено у зв’язку з відсутністю розвинутого і стабільного ринку похідних фінансових інструментів, недосконалою методологією використання похідного інструментарію, відсутністю нормативної бази регулювання похідних фінансових інструментів, у тому числі й операцій з кредитними деривативами.

Аналіз досліджень і публікацій. Питаннями оцінки й управління ринковими ризиками займалися такі дослідники, як Х. ван Грюнинг, Б.С. Брайович, Д. МакНортон, Дж.Ф. Синки мол., Е. Сондерс, Джон Ф. Маршал, К. Викул, Бансал та інші. Значний вклад у вивчення проблем ринкових ризиків внесли також російські та вітчизняні науковці, праці яких присвячені вивченню джерел виникнення ринкових ризиків, методів їх оцінки, порівнянню різноманітних інструментів і методів управління ними – М.І. Баканова, Г.Г. Коробова, О.І. Лаврушина, В.В. Вітлінського, А.Н. Балабушкина, А.Б. Фельдмана, А.В. Кавкина, Н.С. Шапрана. Автори, розглядаючи ринок похідних фінансових інструментів, приділяють увагу ключовим поняттям ринку, конкретним видам похідних фінансових інструментів. Більшість розробок мають прикладну спрямованість, що не дозволяє сформувати цілісну систему регулювання і перерозподілу ринкових ризиків в цілому й кредитних ризиків зокрема.

Мета статті – розглянути сутність кредитних деривативів і можливість їх використання комерційними банками для перерозподілу кредитного ризику.

Виклад основного матеріалу. У вітчизняній літературі поняття “кредитних деривативів” практично не визначено. Деякі з авторів під цим терміном розуміють похідні інструменти, які призначені для управління кредитним ризиком [2]. На нашу думку, це визначення не є точним, оскільки воно не дозволяє провести чітке розмежування між інструментами, які належать до різних сегментів ринку деривативів. Кредитні деривативи відрізняються від звичайних похідних інструментів тим, що вони мають справу, власне, з кредитним ризиком, у той час як традиційні похідні інструменти сфокусовані на таких ринкових факторах ризику, як курси валют, ціни, індекси або процентні ставки. Головною ознакою кредитних деривативів є те, що вони відокремлюють володіння й управління кредитним ризиком від інших якісних і кількісних аспектів володіння фінансовими активами. На сучасному етапі розвитку фінансового ринку доцільно розглядати кредитні деривативи як структуровані фінансові інструменти, що відокремлюють кредитний ризик від активу для наступної передачі іншій стороні, тобто перенести такий ризик від продавця ризику до покупця ризику. Слід зазначити, що гарантії, синдиковані позики, опціони на активи й страхування кредитних ризиків не є кредитними деривативами.

Сутність кредитних деривативів відстежується при виконанні ними своїх функцій, що пов’язані з банківськими операціями. Основа кредитних деривативів полягає у кредитній події або реалізації кредитного ризику: дефолт (відмова від виконання своїх зобов’язань), зниження ринкової або базисної вартості активу, зниження кредитного рейтингу позичальника, зростання кредитного спреду. Згідно з умовами угоди при виникненні події здійснюється виплата грошових коштів, але не обов’язкове повне погашення зобов’язань позичальника. Наприклад, при зниженні кредитного рейтингу організації або ринкової вартості активу сторона, що продала захист від ризику, компенсує стороні, яка купила захист, різницю у вартості активу за заздалегідь обумовленою схемою. Ця умова позитивна й для позичальника. Коли зниження активу носить тимчасовий характер, банк отримує достатні ресурси для підтримки ліквідності й виконання нормативів по резервуванню, не використовуючи продажу боргу третій стороні.

Кредитні деривативи можуть використовуватися: для формування ефективних банківських портфелів як з точки зору кінцевого користувача, так і з точки зору клієнтських відносин; забезпечення ефективного проектного фінансування; як інструмент проведення дилерських операцій. Укладання угод із кредитними деривативами по суті означає зняття сторонами певної синтетичної позиції за базовим активом (передача ризику за активами без переходу прав власності на них), при цьому їх використання відкриває для портфельних менеджерів можливість здійснення “непокритого” продажу кредитів. Результатом цих дій є вивільнення частки капіталу для вкладення у більш доходні активи. Слід зазначити, що кредитні деривативи найменш коштовний спосіб скорочення ризику по окремих кредитах у порівнянні з безпосереднім продажем активів на наявному ринку, продажем частки участі або цесією. Банк, що продає кредитний ризик, несе менші адміністративні обов’язки: для продажу кредитного ризику через деривативи немає необхідності вносити суттєві зміни в кредитну документацію і отримувати згоду всіх учасників кредитного процесу на здійснення угоди. І, навпаки, здійснення операцій із частками участі в кредиті найменш привабливе для інвесторів, оскільки припускає жорстке управління кредитом і контроль за ним. Для банків з вузькоспеціалізованою сферою кредитування кредитні деривативи є способом зниження ризику концентрації, що досягається шляхом придбання захисту від дефолту конкретного позичальника або через додаткове хеджування ризику погіршення кредитних характеристик конкретного активу. Разом з цим, придбавши кредитний ризик за допомогою деривативів, банки можуть диверсифікувати власний кредитний портфель.

Як зазначалося вище, використання кредитних деривативів дає можливість вирішити проблему формування ефективних банківських портфелів для клієнтських відносин. При проведенні диверсифікації свого портфеля шляхом продажу проблемних кредитів банк стикається з двома суперечливими цілями – позбавитися від кредитного ризику, але зберегти плідні стосунки з позичальниками. Після продажу кредитного ризику банки зможуть привести свій кредитний портфель відповідно до внутрішніх нормативів і здійснювати більш ефективну кредитну політику. Використання кредитних деривативів дозволить банкам вивільнити свій баланс від проблемних кредитів через їх виведення на спеціальні забалансові рахунки. З позиції бухгалтерського обліку й ризик-менеджменту банк може вважати активи, застраховані таким чином, гарантованими, що відкриває шляхи для надання нових кредитів.

Сучасні інструменти ринку кредитних деривативів можна згрупувати за двома основними ознаками – за активом, що складає основу контракту, та за типом інструмента, що використовується. Залежно від активу, що складає основу контракту, можна виділити наступні групи кредитних деривативів:

· деривативи, виписані на суверенні борги, дозволяють інвесторам ставити на звуження спредів за суверенними боргами або на різницю між двома оцінками кредитного ризику одного й того ж позичальника;

· деривативи, виписані на корпоративні кредити. Часто використовуються для управління пасивами, прийняття специфічних інвестиційних рішень або при проведенні структурного арбітражу;

· деривативи, що виписані на банківські борги. Наприклад, деривативи на один чи декілька кредитів банки використовують для диверсифікації або нейтралізації концентрації ризику за одним конкретним позичальником.

За типовою класифікацією розрізняють забалансові інструменти, або власне кредитні деривативи (кредитні дефолтні свопи, свопи на активи, кредитні спредові свопи, свопи повного повернення) та інструменти, що враховуються на балансі та є балансовими аналогами кредитних деривативів (кредитно-дефолтне зобов’язання або кредитні ноти, ноти участі у кредиті).

Можлива також функціональна класифікація інструментів ринку кредитних деривативів, яка має не тільки теоретичне, але й практичне значення, оскільки вказує інвесторам на засоби досягнення поставленої мети.

Ми вважаємо за доцільне охарактеризувати тільки ті види кредитних деривативів, які, згідно з рекомендаціями Базельського комітету з питань банківського нагляду при Банку міжнародних розрахунків Базель ІІ, визнаються інструментами пом’якшення ризиків – кредитний дефолтний своп, кредитно-дефолтне боргове зобов’язання (як грошове забезпечення) та своп повного повернення. Поряд з цим почав застосовуватися балансовий неттінг, який до цього можна було застосовувати тільки до новітніх позабалансових інструментів.

Кредитні дефолтні свопи (Credit Default Swap – CDS) вважаються першими й повноцінними інструментами ринку кредитних деривативів. Це структурно простий та документально опрацьований продукт, який займає лідируючі позиції за кількістю угод, що укладаються, та їх питомої ваги в загальному обсязі ринку кредитних деривативів. CDS є контрактом, який дозволяє покупцю отримати компенсацію в разі виникнення визначеної кредитної події для референційних активів, пулу активів, окремого кредиту тощо. Існує дві форми компенсації – грошова компенсація та фізична доставка. Перша форма передбачає покриття емітентом CDS збитку в розмірі різниці між номінальною та реальною вартістю активу. У рамках фізичної доставки емітент CDS зобов’язаний викупити у продавця визначений у контракті актив за визначену ціну, наприклад, номінальну вартість активу. Таким чином, ризик щодо несприятливого розвитку ціни активу переходить на емітента. Як показано на рис. 1, в обмін на компенсацію покупець CDS сплачує емітенту періодичну премію, розмір якої визначений у базових пунктах (відсоток вартості референційних активів) та встановлений для всієї дії угоди.

Рис. 1. Механізм використання CDS

Типовою кредитною подією можуть бути дефолт визначеного боржника, прострочення платежів або реструктуризація боржника в рамках процедури банкрутства.

Основними функціями дефолтних свопів є:

· управління ризиком концентрації або капіталом, що регулюється;

· використання для чистого хеджування від негативного впливу кредитних ризиків;

· підвищення загального рівня дохідності операцій;

· страхування від змін рівня кредитних спредів.

Серед переваг, що надають кредитні дефолтні свопи, слід відзначити високу ліквідність їх ринку, яка обумовлена наявністю стандартизації та уніфікації, та простоту побудови і багатофункціональність.

Свопи повного повернення (Total Return Swap – TRS) є контрактами на суму сукупного періодичного доходу референційного активу. Вони охоплюють як ризик зміни відсоткової ставки, так і ризик зміни вартості активу, тобто кредитні і відсоткові ринкові ризики. Це передбачає отримання емітентом TRS (покупцем ризиків) всіх відсоткових платежів та різницю при збільшенні вартості референційних активів. Проте останній повинен компенсувати зменшення вартості референційних активів, а також здійснювати відсоткові платежі на базі визначеної відсоткової ставки. Платежі здійснюються в обох напрямках періодично (рис. 2).

Рис. 2. Механізм використання TRS

Своп повного повернення укладається з метою передачі кредитного ризику. Відмінність від інших інструментів полягає в тому, що за допомогою свопа повного повернення грошовий потік, що характеризує економічні результати за вказаним у контракті активом, обмінюється на інший грошовий потік. Згідно з умовами свопа повного повернення, одна сторона сплачує повну суму доходів, яка розрахована щодо номінальної вартості базового активу. У свою чергу контрагент здійснює регулярні платежі за фіксованою або плаваючою ставкою “Лібор”. Повна сума доходів включає суму процентів, процентні платежі, інші виплати, пов’язані зі змінами вартості активу. Платежі по свопу повного повернення розраховують виходячи із змін ринкової вартості певного кредитного інструмента й проводять незалежно від того, чи мала місце кредитна подія. Саме ця обставина відрізняє даний інструмент від дефолтного свопа, за умовами якого платежі здійснюються тільки при виникненні кредитної події. Своп повного повернення може використовуватися таким чином: як засіб передачі всіх ризиків за базовим активом; спосіб синтетичного фінансування платником сукупного доходу купівлі вказаного активу й поліпшення умов запозичення; створення нового класу активів й можливість ухилень від інвестиційних обмежень; засіб зниження трансакційних витрат. Слід відмітити й переваги даного інструмента. По-перше, багатофункціональність, яка дозволяє здійснити управління портфельним ризиком; по-друге, можливість одночасного хеджування кредитного й ринкового ризиків і, нарешті, гнучкість структури. Але існують певні проблеми, пов’язані з використанням свопів повного повернення. Це відсутність пакета стандартизованої документації щодо угод із даними інструментами та доступного підходу до ціноутворення.

Кредитно-дефолтне боргове зобов’язання (Credit (Default) Link Note – CLN) є структурованими борговими вимогами, розмір повернення яких залежить від того, відбулася кредитна подія чи ні (рис. 3.)

Рис. 3. Механізм використання CLN

Емітент регулярно виплачує покупцю відсотки. У разі настання визначеної у контракті кредитної події боргова вимога погашається протягом визначеного строку в розмірі різниці номінальної ціни та збитків, тобто реальної (зменшеної) вартості боргової вимоги. Якщо кредитна подія не настала, погашення відбувається за номінальною ціною. Покупець CLN таким чином бере на себе подвійний ризик – ризик дефолту активу та ризик дефолту емітента CLN. Проте покупець має виключне право вимоги тільки до емітента CLN. У рамках Базеля ІІ CLN визнається як грошове забезпечення. До основних переваг CLN можна віднести можливість організації їх випуску в максимально короткі строки, відсутність вимог до занадто широкого розкриття інформації та щорічне збільшення ринку залучень – до 50 %, що не може залишатися без уваги нових потенційних інвесторів. Недоліки ринку CLN в основному стосуються потенційних інвесторів, які достатньо обережні при розгляді нових інвестиційних меморандумів, що пояснюється відносною вузькістю ринку й вимогами щодо розкриття інформації (існує ризик надання неповної й недостовірної інформації), крім того, CLN не знаходяться в обігу на вторинному ринку.

У наш час українські компанії використовують два види нот – CLN і LPN (Loan Participation Note) – ноти участі у кредиті. Різниця між ними полягає у вимогах, які інвестори висувають до емітента. CLN випускають компанії, що не мають лістингу на західній біржі й кредитного рейтингу. Для випуску LPN необхідна наявність звітності компанії за міжнародними стандартами щонайменше за 3 останні роки, а також кредитних рейтингів від двох міжнародних агенцій. Крім того, спеціально створена за кордоном компанія, що випускає LPN, має бути внесена до лістингу однієї із західних бірж.

Висновки. Використання кредитних деривативів банками мотивовано, головним чином, можливістю розподілу кредитних ризиків. Кредитні деривативи – ефективний засіб управління капіталом – дозволяють своєчасно, не вживаючи фізичного продажу активів, знизити загальний ризик концентрації й провести необхідну диверсифікацію кредитного портфеля. Якщо основний акцент робиться на зниження ризику концентрації, то найбільш придатною стратегією буде купівля кредитного деривативу, в той час як їх продаж буде необхідний при цілеспрямованій диверсифікації портфеля. Процес впровадження кредитних деривативів на вітчизняному фінансовому ринку відбувається повільно, що певною мірою віддзеркалює специфіку сучасної національної економіки. Розвиток ринку кредитних деривативів гальмує як наявність таких неринкових обмежень – жорстокий валютний контроль та негнучка податкова система, так і недостатня різноманітність ліквідних фінансових інструментів, а також відсутність достатньої кількості кредитоспроможних учасників ринку. Крім того, угоди з кредитними деривативами поки що не мають спеціального законодавчого регулювання. Відсутність уніфікованої документації при оформленні таких угод є серйозною перешкодою для поширення використання кредитних деривативів. Проте є підстави очікувати, що найближчим часом відбудеться прорив у галузі використання похідних фінансових інструментів, у тому числі й кредитних деривативів. Глобальні тенденції світового розвитку, зростання частки іноземного капіталу у структурі банківської системи України неминуче приведуть до ретельного дослідження й законодавчого регулювання проблем використання кредитних деривативів на практиці.

Список літератури

1. Амосов С., Гаврилова Л. Кредитные деривативы в операциях хеджирования // Рынок ценных бумаг. – 2000. – № 3. – С. 50-52.

2. Галиц Л. Финансовая инженерия: инструменты и способы управления финансовым риском: Пер. с англ. – М.: ТВП, 1998.

3. Кавкин А.В. Рынок кредитных деривативов. – М.: Экзамен, 2001. – 288 с.

4. Маршалл Дж.Ф., Бансал В.К. Финансовая инженерия: Полное руководство по финансовым нововведениям: Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, 1998. – 784 с.

5. Положення про кредитування: Постанова НБУ від 05.03.2003 № 79 // http://www.rada.gov.ua.

6. Про банківський нагляд та регулювання діяльності банків України: Проект Закону України від 06.09.2004 № 6097 // http://www.rada.gov.ua.

7. Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23.02.2006 № 3480 // http://www.rada.gov.ua.

8. Суханов М.С. Кредитные деривативы // Банковские услуги. – 2002. – № 10. – С. 14-17.

9. Ш. де Ковни, Такки К. Стратегия хеджирования: Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, 1996.

Отримано 25.09.2007

УДК 336.71

В.О. Зінченко, Національний банк України©

МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
СТІЙКОСТІ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

Постановка проблеми. Поступове формування конкурентного ринкового середовища, експансія іноземного капіталу у національну банківську систему, випадки банкрутства банків визначають необхідність забезпечення стійкості банківської системи як важливої передумови активізації процесу суспільного відтворення, економічного зростання та інвестиційної привабливості країни. Саме тому важливого значення та особливої актуальності набуває проблема практичного забезпечення та підтримки на належному рівні стійкості банківської системи в умовах ринкових перетворень.

Аналіз останніх публікацій. Незважаючи на динамічній розвиток теорії стійкості банківської системи, велика кількість питань залишається дискусійними. Проблема стійкості найчастіше розглядається на мікрорівні, рівні комерційних банків. Лише в роботах В.М. Вербенської, О.О. Затварської, С.М. Ільясова, І.В. Ларіонової, Н.А. Савинської та Г.Г. Фетисова дана проблема стала досліджуватися на рівні банківської системи в цілому.

У своїх працях В.М. Вербенська досліджувала зв’язок стійкості банківської системи з лібералізацією міжнародної торгівлі фінансовими послугами в країнах Центральної та Східної Європи і в Україні [1]. О.О. Затварська встановила критерії стабільного функціонування та сталого розвитку банківської системи з метою забезпечення її стійкості [2]. С.М. Ільясов вивчає дану проблему з позиції управління і регіональних особливостей банківської системи [3], І.В. Ларіонова – з точки зору стабільності банківської системи [4], Н.А. Савинська – з метою забезпечення безпеки банківської системи [5], Г.Г. Фетисов – з точки зору оцінки стійкості [6].

Не вирішені раніше частини проблеми. У працях вчених, які досліджували дану проблему, не сформовано єдиного понятійного апарату, що використовується при характеристиці стійкості банківської системи в цілому, відсутня єдина класифікація факторів, що на неї впливають, не до кінця пророблений механізм, що забезпечує стійкий розвиток банківської системи.

Метою статті є обґрунтування механізмів, що впливають на стійкість банківської системи, з урахуванням внутрішніх і зовнішніх факторів впливу.

Виклад основного матеріалу. Поняття стійкості банківської системи може бути охарактеризовано як здатність системи повертатися в рівноважний стан, незважаючи на вплив зовнішніх та внутрішніх чинників, базуючись на структурній стійкості, здатності до самоорганізації, підтримці стійкості банків, що входять до системи, та управлінському впливу центрального банку країни.

Стійкість банківської системи можна розглядати як форму руху і стан банківської системи, а також здатність відновлювати цей стан після певних кризових моментів – спаду в економіці, фінансової кризи тощо.

Стійкість банківської системи як форми руху – це її динамічна характеристика, розвиток, при якому не тільки адекватно і ефективно виконуються її функції і призначення в економіці, але і одночасно розвиваються всі її елементи. Тобто в банківській системі мають місце не разові позитивні зміни, не тимчасові досягнення у функціонуванні або тимчасова стабілізація, не успіхи окремих банків, навіть найбільших, а динамічний розвиток всіх її елементів.

Стійкість банківської системи – це такий її стан, при якому реалізується сутність і призначення банківської системи в економіці, адекватно і ефективно виконуються її функції, а також забезпечується здатність відновлювати цей стан після будь-яких відхилень від безпечних параметрів, викликаних дією кризових моментів – спадом економіки, фінансовою кризою, трансформацією економіки.

Стійкість банківської системи є наслідком і характеристикою якості прийнятих рішень, тобто в кінцевому результаті характеристикою потенціалу управління. Потенціал управління – це сукупність механізмів, що узгоджують ресурси і цілі розвитку системи. Як цілі розвитку розглядаються критерії і цільові функціонали, що визначаються на верхньому рівні управлінської структури, та періодично перевизначаються в процесі зміни системи. У цьому значенні стійкість банківської системи – це еволюція в умовах обмежених ресурсів і невизначеності інформації.

Узагальнений механізм забезпечення стійкості банківської системи може бути представлений як сукупність зовнішнього та внутрішнього механізмів.

Зовнішній механізм включає:

· діяльність державних органів, яка впливає на стійкість банківської системи в цілому, пов’язана з впливом на діяльність Національного банку України, впливає на стійкість окремих комерційних банків;

· стан і динаміку розвитку грошової системи; фондового і валютного ринків.

Внутрішній механізм включає:

· діяльність Національного банку України, що впливає на стійкість банківської системи в цілому та передбачає аналіз і оцінку стійкості системи, грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин, розробку нормативних документів для забезпечення цільових орієнтирів діяльності банківської системи, обумовлених вимогами підтримання її стійкості; впливає на стійкість окремого банку, у тому числі через банківське регулювання та нагляд, ліцензування банківської діяльності та операцій, виконання функції кредитора останньої інстанції і організатора системи рефінансування; встановлення для банків правил проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна, управління ризиками тощо;

· діяльність комерційних банків, що передбачає розробку внутрішніх методик оцінки стійкості банку та розробку заходів, спрямованих на її підвищення;

· процеси самоорганізації в банківській системі, що впливають на її стійкість.

Висновки. Результати дослідження, представлені в даній статті, можуть бути основою для розробки заходів і програм, спрямованих на забезпечення стійкості банківської системи, підвищення рівня досліджень процесів самоорганізації системи.

Список літератури

1. Вербенська В.М. Стійкість банківської системи в умовах лібералізації міжнародної торгівлі фінансовими послугами (на прикладі країн Центральної та Східної Європи): Автореф. дис. канд. екон. наук: 08.05.01 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2006. – 20 с.

2. Затварська О.О. Банківська система України та основні напрями її розвитку: Автореф. дис. канд. екон. наук: 08.04.01 / Наук.-досл. фін. ін-т при Мін-ві фінансів України. – К., 2004. – 16 с.

3. Ильясов С.М. Устойчивость банковской системы: механизмы управления, региональные особенности. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001. – 305 с.

4. Ларионова И.В. Стабильность банковской системы в условиях переходной экономики: Дис. д-ра экон. наук: 08.00.10. – М., 2001. – 419 c.

5. Савинская Н.А. Основы системной организации банковской деятельности. Риски. Надзор. Координация / Под науч. ред. Л.С. Тарасевича. – СПб.: СПбГУЭФ, 2000. – 325 с.

6. Фетисов Г.Г. Устойчивость банковской системы и методология ее оценки. – М.: Экономика, 2003. – 497 с.

Отримано 25.09.2007

УДК 378.833

П.І. Пушкаренко, канд. екон. наук, доц.,
Сумська філія Харківського національного
університету внутрішніх справÓ

Науково-методичні проблеми
викладання сучасної економічної теорії

Постановка проблеми. Системна ринкова трансформація суспільства викликала “шоковий переворот” у викладанні теорії економіки. Відбулось радикальне оновлення змісту і структури навчальних теоретико-економічних курсів. У вищих навчальних закладах перейшли від вивчення марксистсько-ленінської політекономії (капіталізму і соціалізму) до вивчення курсу економічної теорії, що об’єднує в собі на основі загальноцивілізаційного підходу традиційну класичну політекономію і західний “Economics” (Економікс) – ефективне ведення господарства. У 1996-1997 навчальному році на економічних факультетах вузів запроваджені нові навчальні плани. Економічна теорія стала включати вивчення п’яти самостійних взаємопов’язаних курсів: політичної економії (основ економічної теорії), мікроекономіки, макроекономіки, історії економічних вчень і світового господарства. Така структура теоретико-економічної підготовки майбутніх спеціалістів-економістів відповідає новій номенклатурі спеціальностей з економічних наук. У науково-методичній літературі є такі пропозиції щодо структури курсу [2, с. 77]:

1) вступ до економічної теорії;

2) загальні основи ринкової економіки;

3) мікроекономіка;

4) макроекономіка;

5) світова економіка.

Проте викладання цих курсів за обома схемами значно ускладнюється відсутністю типових програм і підручників. Порівняно кращими від інших опублікованих, на нашу думку, є програми, запропоновані доцентами М. Гузиком, М. Ружинським, В. Савчуком [3, с. 68] і професором О. Гошом [1, с. 71]. Та вони недостатньо враховують сучасні теорії ефективності виробництва за “Економікс” і не носять загальноукраїнського нормативно-типового характеру. Підручник “Основи економічної теорії” [5], підготовлений авторським колективом за редакцією професорів Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка, затверджений Міністерством освіти України для студентів економічних спеціальностей вузів, всеохоплюючий і концептуально ґрунтовний, але містить лише першу спробу викладу соромливо названого політекономічного аспекту основ економічної теорії і повністю не відповідає сучасним вимогам вивчення безпосередньо політичної економії (основ економічної теорії). Деякою мірою такий стан можна виправдати бажанням дати свободу авторського вибору для викладачів, але, на наш погляд, загальнодержавний стандарт фундаментальної економічної підготовки студентів повинен бути вироблений.

Метою статті є аналіз сучасного стану викладання теоретико-економічних вузівських курсів, розмежування їх предметів та узгодження програм, обґрунтування органічного взаємозв’язку навчального процесу з формуванням соціально орієнтованої ринкової економіки, окреслення основних перебудованих принципів вивчення економічної теорії на засадах Болонського процесу.

Виклад основного матеріалу. Всеукраїнська науково-методична конференція з проблем викладання економічної теорії (м. Київ,
26-27 квітня 1999 р.) ухвалила нормативні програми навчальних теоретико-економічних дисциплін (політичної економії, мікро- та макроекономіки, історії економічних вчень та економічної історії). Вони були затверджені на виїзному засіданні президії науково-методичної комісії з економічної освіти Міносвіти України 17-20 травня 1999 р. (м. Тернопіль). Але ці програми призначені для підготовки бакалаврів з економіки та підприємництва. Невирішеною залишається проблема формування програм з економічної теорії для технічних, природничих та гуманітарних спеціальностей неекономічних факультетів ВНЗ.

У більшості з них поки що викладається дисципліна “Основи економічної теорії”. Проте, як відмічалося на конференції, зовсім не витримує критики назва курсу “Основи економічної теорії” [8, с. 8]. “Основи” – це щось несерйозне, популярне і, отже, не притаманне вищій школі. Щодо суті зміни політичної на курс “Основи економічної теорії”, то вона містить у собі реальну загрозу зниження рівня економічної освіти студентів, бо в умовах загального захоплення ринковістю може обмежувати вивчення економічного життя суспільства переважно закономірностями суто економічних явищ ринкового характеру, залишаючи поза увагою закономірності взаємодії економічного базису і надбудови, істотного впливу держави на економіку. Така назва, як вважає професор Ю. Ніколенко, є надуманою, “вона не дозволяє чітко визначити предмет цієї дисципліни і не може бути альтернативою такій фундаментальній науці, як політична економія” [6, с. 7].

Виходячи з цього Всеукраїнська науково-методична конференція мала визначитись з теоретичною економічною дисципліною й дати відповідні рекомендації щодо стандартів навчальних планів вищих навчальних закладів. Та, на жаль, і сьогодні випускаються відомими авторами гарні за змістом підручники з різними назвами: “Економічна теорія” (С.В. Мочерний, М.В. Довбенко (2004 р.); “Основи економічної теорії” за редакцією А.А. Чухна (2001 р.); С.В. Мочерного (2002 р.); Л.Ю. Мельника (2005 р.); “Основи економічної теорії: політекономічний аспект”: Г.Н. Климка (2001 р.); “Політична економія” Г.І. Башнянина та ін. (2000 р., 2002 р.); С.І. Дорогунцова, О.П. Гоша, С.В. Мочерного (2001 р.); колективу авторів КНЕУ за редакцією К.Т. Кривенка (2001 р., 2003 р.), Ю.В. Ніколенка (2003 р.), В.О. Рибалкіна, В.Г. Бодрова (2004 р.).

Але ж економічна теорія – це не наука, а теоретичний блок економічних наук, в якому політекономія хоча і головне (ядро), але не єдина складова. Структурно за предметом дослідження економічна теорія складається з політичної економії, яка вивчає закономірності функціонування і розвитку системи соціально-економічних виробничих відносин між людьми; мікроекономіки, яка вивчає діяльність і поведінку малих економічних суб’єктів господарювання (фірм і домогосподарств); і макроекономіки, яка вивчає механізм функціонування національної економіки як єдиного цілого.

На фоні кризи “радянської політичної економії” та її викладання цілком зрозумілим стає рух за різкий перехід до західних курсів “Економікс”, що набирає силу. Плідність освоєння їх пізнавального і практичного потенціалу не викликає сумнівів. Знання неокласичного наукового підходу в “Економікс”, яким способом суспільство з обмеженими дефіцитними ресурсами вирішує “що, як і для кого виробляти” [9, с. 5] і притаманних йому категорій рідкісності, граничної корисності, альтернативних витрат, граничного доходу та ін. необхідне в ринковій економіці кожному, хто прагне грамотно приймати економічні рішення, робити правильний (раціональний) вибір у бізнесі та в інших сферах суспільного життя. Разом з тим абсолютизація подібного підходу на шкоду спиранню на внутрішні джерела розвитку економічної теорії як науки та її викладання навряд чи є правомірною:

1) в “Економікс” вивчається сформована зріла ринкова система “змішаної економіки”, якої ще немає в Україні;

2) в ньому чітко на 90 % виражена орієнтація на економічні механізми і проблеми, властиві національній економіці не нашої країни, а США, Англії та інших розвинених держав;

3) західній науковій економічній системі притаманні однобічний прагматизм, переважання кількісного підходу, вихолощування ряду вихідних загальносистемних категорій (виробництво, власність) і специфічних у ринковій економіці (товар, вартість, капітал та ін.), нехтування аналізом сучасних тенденцій, закономірностей і суперечностей посткапіталістичних і постсоціалістичних суспільств;

4) сучасні західні курси прагнуть обмежитись впливом економічних взаємозв’язків, законів, принципів (позитивних тверджень “що є”), уникаючи оцінок і відповідних рекомендацій (нормативних тверджень “як повинно бути”). А при викладанні економічної теорії у наших вузах одвічне питання “що робити?” постійно витає в аудиторіях. І на нього необхідно давати відповіді;

5) “Економікс” надмірно перевантажений графіками, схемами, математичними формулами, еклектично суперечливими положеннями, багатьма застарілими догмами і стереотипами. Це позбавляє його значною мірою ознак теоретичності, методологічності та педагогічності.

Нарешті, слід самокритично визнати, що не всі викладачі, не говорячи вже про студентів, які працюють за посібниками “Економікс”, мають відповідну підготовку і той обсяг загальних знань курсу, який дозволив би засвоїти і викласти його на високому рівні. Виходячи із сказаного, не можна зараз читати курс теоретичної економіки ні за традиційною класичною побудовою марксистського економічного вчення (воно проглядається в деяких посібниках під назвою “Основи економічної теорії”), ні за західними, хай навіть саме популярними підручниками “Економікс” чи французької політекономії Р. Барра. Методологічне обґрунтування такого підходу ми зробили ще раніше [7, с. 1]. Нікуди не подітись від переусвідомлення світу з того берега, де ми стоїмо, необхідне прокладання своєї стезі на світове поле економічних знань.

Перехід до ринкової економіки з новою силою демонструє величезну практичну роль політекономії (основ економічної теорії). Економіко-теоретична неосвіченість сьогодні дорого обходиться суспільству. Прийняти грамотне рішення на будь-якому рівні без знання основ економічної теорії практично неможливо. Разом з тим криза марксизму не зняла, а навпаки, посилила гостроту таких політекономічних проблем, як суспільний вибір постсоціалістичних країн, у тому числі й України, формування людських цінностей і соціальних спрямувань.

Ці проблеми стоять і перед кожним громадянином України, а тим більше перед молоддю, що вступає у творче життя. Вони не можуть не стояти перед усіма нами в умовах багатоукладності. То чи допоможе нам тут курс “Загальні основи ринкової економіки” чи американський “Економікс?” Мабуть, ні. Тільки оновлена політична економія (основи економічної теорії) зможе дати досить складну загальну картину економічної трансформації суспільства, пов’язаних з цим деформацій: криз і нестабільності, інфляції і безробіття, багатства “нових українців” і зубожіння трудящих, перспектив становлення сучасного економічного суспільного устрою в Україні. Щодо змісту предмета такої “політекономії”, то сама її назва зобов’язує зосередитись на вивченні саме економічних виробничих відносин у їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління і ефективного ведення господарства. Ми згодні з професором О.П. Гошом, що в Україні має читатись курс, який розглядає даний предмет з позицій інтересів трудящих [1, с. 71], а не правлячої кланово-номенклатурної еліти.

Тільки “осучаснена” політична економія (основи економтеорії) справді допоможе виконати також вимогу Закону про освіту – про гуманітаризацію економічної освіти, про підготовку молоді до свідомого суспільного вибору. До речі, в останній час розвиток “Економікс” дійшов до такого парадокса соціологізації, що примусив багатьох західних економістів повернутися до терміна “політична економія”. До речі, в Німеччині двотомне видання перекладу відомого підручника П. Самуельсона “Економікс” назвали “Політична економія” [10]. Незважаючи на те, що деякі вчені-економісти вважають, що маржиналізм і трудова теорія вартості є зовсім різні та принципово несумісні погляди, поки відсутня нова парадигма теоретичної економічної науки, яка б інтегрувала досягнення всієї світової економічної думки, викладачам базових курсів (політекономії, економтеорії, мікро- і макроекономіки) нічого не залишається, як розкривати і оновлену політекономію, і маржиналізм, прагнучи по можливості їх синтезувати подібно американському економісту Альфреду Маршаллу і вітчизняному Михайлу Туган-Барановському в єдиний “політекономікс” [4, с. 89]. Це вимагає від нас більш широкого використання сучасних економічних теорій Заходу – неокласиків, кейнсіанства та інституціоналізму, розгляд яких раніше був можливий лише в критичному аспекті, адаптуючи їх до реалій становлення нового економічного ладу в Україні. Але не можна ігнорувати, як це нерідко у нас трапляється, і економічне вчення марксизму. На це звертають увагу і самі західні економісти. Так, П. Самуельсон відмічає, що марксизм може бути надто корисним, щоб цілком віддати його марксистам. Не випадково, мабуть, за масовим соціологічним опитуванням Бі-бі-сі, К. Маркса визнано найвидатнішим мислителем минулого тисячоліття. При цьому провідною економічною доктриною в системі викладання політекономії (основ економтеорії), на наш погляд, повинна виступати соціально орієнтована ринкова економіка.

Методичними перебудовними принципами удосконалення викладання політекономії (основ економічної теорії) ми бачимо максимальну актуалізацію, універсалізацію наукової бази, діалектичний алгоритм, свободу і плюралізм думок, демократизм, розвиток інтересу, інтелектуалізацію та індивідуалізацію навчання. Немає потреби доводити, що протягом довгих років викладання політичної економії було відірвано від нагальних проблем сучасності, базувалось на вивченні першоджерел 50-120 років давнини. Не врятовувало справи і кон’юнктурне простьобування політичних постанов директивних органів. Дійсний авторитет політичної економії (основ економічної теорії) залежить від здібностей роз’яснити з наукових позицій “про нас і для нас” головні економічні проблеми постіндустріальної цивілізації. Виходячи з цього, нині викладачі прагнуть оптимально використовувати в лекціях і на семінарах сучасні фактичні дані, таблиці, графіки і теоретичні висновки функціонування змішаної економіки у розвинутих країнах світу, її утвердження в Україні. При цьому аналізуються погляди вчених, прізвища яких замовчувалися раніше (М.Д. Кондратьєва, М.І. Туган-Барановського, Є.Є. Слуцького, О.В. Чаянова та ін.), а також видатних сучасних економістів Заходу (П. Самуельсона, В. Леонтьєва, Дж. Гелбрейта, М. Фрідмена, Ф. Хайєка та ін.).

Для традиційної системи викладання була характерна педагогіка примусу (обов’язковість конспектування першоджерел, конформізм, переслідування за інакомислення, монополія викладача на істину та ін.). Між тим очевидно, що тільки вільне обговорення світоглядно-економічних проблем є основою формування справжніх особистих переконань. Дійсний наставник, не претендуючи на володіння істиною, намагається розвивати у студентів навички її пошуку, прищеплювати внутрішню потребу звертатись до найновішої економічної літератури, уміння формулювати власну позицію, науково аргументувати її і відстоювати в дискусії.

Творчому духу економічної теорії суперечить і викладання, яке базувалось на заучуванні цитат, визначень та іншого навчального матеріалу. Основною стає самостійна робота студента під керівництвом викладача-куратора (тьютора), що домінує стосовно всіх інших форм навчання. Новим, підвищеним вимогам до формування сучасного типу економічного ринкового мислення відповідає система занять, орієнтованих на розвиток інтелекту, творчості студентської молоді. Лекція перестає бути традиційно-інформативним послідовним викладом всього навчального матеріалу, а перетворюється в проблемно-евристичний огляд, що вводить студентів у коло найбільш важливих проблем та ідей тієї або іншої теми навчального курсу. На семінарах головне полягає у тому, щоб відійти від “вопросно-ответного” методу і перейти до семінарів-диспутів, семінарів-конференцій, ділових ігор, які вносять змагальність у виявленні отриманих знань, уміння висловлювати свою думку, аргументувати і доводити її. Тут, як ми переконались на практиці, певну користь дає передача самим студентам права “управляти” семінаром за допомогою ненав’язливого і конструктивного “диригування” з боку викладача. Очевидний ефект приносять також застосування економічних задач, тестів, логічних тренінгів, постановка і розв’язання проблемних питань.

Пріоритетною стає активізація науково-дослідної роботи студентів (НДРС), інтеграція освіти і науки, самоосвіти і самовиховання у справі підготовки висококваліфікованих фахівців, особливо магістрів. Важливого значення тут набуває створення розгалуженої системи спецкурсів за вибором студентів, а також нових курсів третього ступеня складності аспірантського і магістерського рівнів з обов’язковим вивченням “Теоретичних проблем перехідної економіки України”.

У сучасній кредитно-модульній технології навчання використовуються як традиційні, так й інноваційні методи (диспути, ділові ігри, економіко-математичні методи, застосування комп’ютерів, модульно-рейтингова система), збагачення процесу навчання західними методиками. Програма курсів з економічної теорії наповнена математико-статистичним матеріалом, постійно доповнюється різноплановою поточною інформацією. Викладати її та оцінювати знання студентів, звичайно, набагато легше за допомогою прогресивних комп’ютерних та інтернет-технологій. Використовуючи інформаційні ресурси та технічні можливості персональних комп’ютерів (ПК), зазвичай можна отримати більш швидку віддачу, ніж працювати над книжками. Але при цьому слід пам’ятати, що Інтернет є лише з одним із багатьох інформаційних джерел.

Інноваційною формою науково-методичного забезпечення поглибленого вивчення сучасної економічної теорії в умовах кредитно-модульної технології навчання є інтерактивний комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни (ІКНМЗД). У його структуру входять: навчальна і робоча програми дисципліни, лекційний курс, плани семінарських занять, завдання для самостійної роботи, тести і задачі, термінологія і хрестоматія, система модулів, нарахування балів і оцінювання знань, залікові та екзаменаційні питання, методичні вказівки і тематика контрольних і курсових робіт, рефератів, індивідуальних навчально-дослідних завдань (ІНДЗ), тематика наукового гуртка і проблемних груп, рекомендована навчальна і наукова література, бібліотечні та інтернет-ресурси тощо.

Висновки. Таким чином, оновлення змісту і форм викладення сучасної економічної теорії, творче використання новітньої освітньої технології, з одного боку, створюють реальні можливості для активізації та диференціації, інтеграції і моделювання навчального процесу, засвоєння програмних курсів на рівні сучасних досягнень світової економічної науки і практики. А з іншого, ці принципи лежать в основі сучасної перебудови вищої економічної освіти, є її специфічними вихідними педагогічними положеннями, які моделюють цю нову, вищу навчальну технологію підготовки кваліфікованих фахівців європейського рівня на засадах Болонського процесу.

Список літератури

1. Гош О. Про програму з політичної економії // Економіка України. – 1995. – № 6.

2. Гриценко А. Маржиналізм і трудова теорія вартості: чи можливий синтез? // Економіка України. – 1996. – № 1.

3. Гузик М., Ружинський М., Савчук В. Програма курсу “Основи економічної теорії” для сільськогосподарських вузів // Економіка України. – 1994. – № 3.

4. Курс экономической теории в высшей школе: предмет, содержание, проблемы преподавания // Российский экономический журнал. – 1996. – № 4.

5. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред.: Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Вища шк. – Знання, 1997. – 743 с.

6. Політекономія: Підручник / За загальною редакцією Ю.В. Ніколенка. – К.: ЦУЛ, 2003.

7. Пушкаренко П.І. Проблеми перебудови викладання економічної теорії // Досвід і проблеми реалізації ступеневої системи підготовки фахівців: Збірник матеріалів ІІІ Міжнародної науково-методичної конференції. – Суми: СумДУ, 1997.

8. Савчук В.С. Місце і роль політекономії у блоці дисциплін економічної теорії // Проблеми викладання економічної теорії: Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції (Київ, 26-27 квітня 1999 р.). Нормативні програми навчальних дисциплін з економічної теорії (для бакалавра з економіки та підприємництва). – К.: КНЕУ, 1999.

9. Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика: Пер. с англ. – М: Дело ЛТД, 1993.

10. Samyelson P. Volks wsrtscaftslehre. Band I, II. – Koln,1975.

Отримано 25.09.2007

УДК 330.341.1:336.71

О.М. Capахман, канд. екон. наук, доц., О.Р. Галько,
Львівський інститут банківської справи
Університету банківської справи НБУÓ

БАНКІВСЬКА ІННОВАЦІЯ –
ПЕРЕДУМОВА ЕФЕКТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ

Постановка проблеми. У сучасному світі співвідношення потужності держав визначається не стільки наявністю в них тих чи інших традиційних виробничих ресурсів, скільки порівнянням інноваційних можливостей та вмінням ефективніше їх використовувати. Із постійною мінливістю умов функціонування та загостренням на світовому та
національному ринках конкуренції і прискорення з цієї причини науково-технічного прогресу для переважної більшості економічних суб’єктів інноваційна активність є пріоритетною сферою як виробничої, так і фінансової діяльності.

На перший план виносяться такі проблеми, як дефіцит інформації, мінімізація часових витрат за всіма видами комерційних розрахунків і можливість використання найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Ринкова економіка стає все більш гнучкою, оперативною і разом з тим глобальною, охоплюючи весь простір земної кулі. Доступ до ринків у режимі реального часу є реальною потребою і повинен розвиватися і розширюватися за допомогою єдиного глобального кібернетичного простору.

Причому реалізація інноваційного процесу не повинна обмежуватися рамками матеріального виробництва, розглядаючи під нововведеннями лише нову техніку і технологію. Поняття інновацій є значно ширшим і може застосовуватись до всіх нововведень як у виробничій, так і організаційній, управлінській, фінансовій та іншій сферах діяльності. Тому в умовах глобалізації та посилення конкуренції, де домінуючого становища все більше набуває сфера фінансових послуг, інноваційна активність має охоплювати без винятку усі сектори економіки, в тому числі й у банківській сфері.

Саме банківські установи повинні не просто “робити гроші”, але й здійснювати високоефективний перерозподіл реальних ресурсів на користь тих галузей і виробництв у національній економіці, в яких реалізуються пріоритетні інноваційні проекти, а також постійно дбати про впровадження нових та удосконалення існуючих банківських продуктів, методів роботи з клієнтами, що є актуальною та далеко не вирішеною проблемою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання переходу України до інноваційної моделі розвитку привертає до себе дедалі більшу увагу вітчизняних науковців, політиків, представників практичного бізнесу. Ці проблеми відображено в наукових працях Й. Бажала, С. Вовканича, М. Долішнього, М. Крупки, О. Кузьміна, О. Лапко, М. Павловського, І. Тивончука та ін.

Дедалі більше уваги приділяється питанням банківського фінансування інноваційних проектів. Зокрема, у працях А. Пересади, Т. Майорової, А. Кузнєцової досліджуються напрями банківської діяльності у сфері інноваційного бізнесу, фінансово-кредитні важелі стимулювання залучення банківського капіталу в інноваційну сферу. Проблеми участі комерційних банків у сфері інноваційного підприємництва, організації процесу кредитування інноваційних проектів, удосконалення банківських послуг досліджував у своїх працях П. Матвієнко. Практично не досліджуються вітчизняними науковцями питання власної інноваційної діяльності банків.

На жаль, незважаючи на зростання впливу нововведень на розвиток економіки, зокрема, банківської сфери, Україна все більше відстає в освоєнні прогресивних технологій, навіть тих, які створені вітчизняними вченими. У зв’язку з цим, на нашу думку, необхідні наукові дослідження та узагальнення до наявних розробок галузі нововведень, вивченню якої до цього часу не приділялась належна увага.

Метою статті є дослідження напрямів інноваційної діяльності у банківській системі, де безпосередніми суб’єктами інноваційного підприємництва є банківські установи. Це зумовлено тим, що на сучасному етапі особливості організації бізнесу визначають потреби підприємств не лише у традиційному кредитно-розрахунковому банківському обслуговуванні, а й у значно ширшому спектрі різноманітних послуг зі сторони банків, здатних забезпечити оптимальні умови для ефективної, прибуткової діяльності своїх клієнтів.

Виклад основного матеріалу. З позицій участі в інноваційних процесах банки можуть виступати з двох сторін: як безпосередні суб’єкти інноваційного підприємництва, які здійснюють нововведення з метою завоювання конкурентних переваг на інвестиційному ринку; як зовнішні, але економічно потужні суб’єкти, які виступають активними учасниками в інноваційному середовищі шляхом фінансування відповідних проектів. У межах даної статті ми зосередимося лише на здійсненні нововведень у банківській сфері.

Власні інновації банків включають вкладення у розвиток його матеріально-технічної бази та удосконалення організаційного рівня. Вибір напрямків подібних інновацій, на нашу думку, повинен залежати від того, які завдання банк передбачає реалізувати з їхньою допомогою. Залежно від напрямів банківської інноваційної діяльності доцільно виділяти:

· інновації, які забезпечують підвищення ефективності банківської діяльності. Вони спрямовані на створення умов для зниження собівартості банківських продуктів за рахунок поліпшення технічної бази, удосконалення організації банківської діяльності, умов праці, навчання та підвищення кваліфікації персоналу;

· інновації, орієнтовані на розширення та диверсифікацію банківських послуг. Такі інновації передбачають розширення ресурсної та клієнтської бази, розширення спектра банківських операцій, створення нових структурних підрозділів, здатних забезпечити створення нових видів банківських продуктів;

· інновації, пов’язані із необхідністю дотримання вимог органів державного регулювання. Такі інновації здійснюються при необхідності задовольнити вимоги регулятивних органів у частині створення відповідних умов банківської діяльності [2, с. 216-217].

Ефективність роботи банку і його конкурентоспроможність на ринку багато в чому залежать від запровадження нових банківських продуктів і технологій (процесів). Нові продукти і технології, що реалізуються на ринку, є інновацією, яка буквально означає “інвестиція в інновацію”. Банківська інновація – це реалізований у формі нового банківського продукту чи операції кінцевий результат інноваційної діяльності банку. Новий банківський продукт пропонується банками 2-х видів. Лімітований продукт – продукт, обсяг чи кількість випуску якого квотується. Даний продукт створюється з розрахунку на конкретного покупця (андерайтинг цінних паперів). Нелімітований продукт – продукт, що випускається з розрахунку на можливого потенційного покупця, а обсяг його випуску не обмежується жодними квотами. До таких продуктів належать, як правило, депозитні операції та операції з пластиковими картками [4, с. 43].

Як новий продукт банківська інновація проявляє себе лише в процесі її реалізації на фінансовому ринку чи в середині банку. Попит покупців на банківський продукт чи операцію визначає ступінь новизни цих видів нововведень.

Важливим стимулом розвитку ринку і фактором перемоги в конкурентній боротьбі є час. Банк, який першим вийшов на ринок із своєю інновацією і захопив певну його частину, швидко створює собі імідж. Виходячи з цього, можна стверджувати, що банківська інновація є функцією часу, оскільки діє тільки в його рамках, які встановлені початковою і кінцевою точками життєвого циклу даної інновації. А це означає, що банківською інновацією не можуть бути банківський продукт чи операція, які є новими лише для даного банку. На нашу думку, банківською інновацією слід вважати:

· новий банківський продукт, який з’явився на українському фінансовому ринку, тобто лише в одному банку;

· новий для України зарубіжний банківський продукт, який з’явився на українському фінансовому ринку, але вже давно реалізований за кордоном на фінансових ринках інших країн;

· нові фінансові операції [5].

Потреба у розширенні діапазону банківських продуктів реально випливає із умов конкурентного середовища, яке поступово складається на вітчизняному ринку. Крім того, в умовах економічних та політичних змін традиційні кредитні операції банків неспроможні забезпечити їм належний рівень прибутковості, що поглиблює тенденції до універсалізації банківської діяльності та створення повноцінного ринку банківських послуг.

Активний розвиток та розширення сфери діяльності банків вимагає окреслення пріоритетних напрямів запровадження нових послуг, на які мають бути сконцентровані зусилля.

Серед порівняно нових послуг, які стають популярними – дистанційні послуги на основі іnternet-банкінгу і мобільної телефонії (з використанням WAP-технології), home-banking (банківське обслуговування клієнтів на дому чи робочому місці), а також обслуговування зарплатних і дисконтних проектів на основі пластикових карток, виплата пенсій, грошові перекази, трастові операції та ін.

З метою обслуговування клієнта з максимально можливим комфортом традиційними заходами банків є розширення мережі філій та продовження часу обслуговування. Однак із розвитком сучасних технологій нині у банківській практиці доцільніше користуватися віддаленим (дистанційним) банківським обслуговуванням фізичних і юридичних осіб через банкомати, управління рахунком (банкінг) через телефон, Інтернет тощо.

Технологія дистанційного управління рахунком по телефону передбачає надання клієнтом розпоряджень банку щодо його власного рахунку. За допомогою цього виду обслуговування клієнт матиме змогу здійснювати практично всі операції, пов’язані з банківським обслуговуванням: оперативно контролювати надходження коштів на свій рахунок (при безготівковому переказі заробітної плати, дивідендів, процентів за депозитом); здійснювати необхідні платежі (оплата комунальних платежів, оплата товарів і послуг, послуг мобільного, міського і міжнародного зв’язку, Інтернет, навчання тощо); поповнити платіжну картку шляхом переказу коштів з поточного рахунку клієнта; розмістити тимчасово вільні кошти на депозити, які після закінчення визначеного клієнтом терміну обслуговування банк автоматично повертає кошти разом із нарахованими процентами на поточний рахунок.

Такі операції можна виконати практично за декілька хвилин з будь-якого місця за умови наявності телефону. За допомогою впровадження таких послуг банки мають змогу обслуговувати клієнтів на якісно новому рівні, що не завжди вдається при наявності широкої мережі філій. Завдяки автоматичній обробці заявок клієнтів можна обслужити більше клієнтів, маючи ту ж саму кількість працівників. При цьому робота банку з клієнтами стає надійнішою та безперебійною, знижується собівартість проведення операції та рівень впливу “людського фактора”. Така форма обслуговування дозволяє залучити нових клієнтів та збільшити обсяги продажу банківських продуктів.

Сьогодні на ринку банківських послуг сформувалося нове конкурентне середовище, в якому позиції традиційних банків поставлені під загрозу. Це вимагає нових підходів до банківського маркетингу, нових стратегій просування депозитних банківських продуктів, додаткових заходів для зниження накладних витрат. Тому ключовим елементом присутності банків на гіперконкурентному ринку банківських послуг стає забезпечення лояльних споживачів ефективними механізмами комунікації. Впровадження новітніх банківських технологій є запорукою активізації депозитної діяльності банківських установ сталого розвитку банківської системи України, зростання довіри населення та СГ до вітчизняних банків та широкого його залучення до розрахунків у безготівковій формі, спрощення й прискорення процесу проведення різноманітних платежів.

У порівнянні з іншими секторами економіки ринок банківських послуг найбільш широко використовує дистанційне обслуговування своїх клієнтів за допомогою телефону (табл. 1).

Таблиця 1

Канали просування роздрібних банківських операцій у США, %

Канали збуту	2000 р.	2005 р.
Відділення	36	28
Банківські автомати	34	32
Телефонні центри	18	24
Операційні центри	8	3
Комп’ютерні мережі	4	13

Протягом 2000-2005 рр. обсяг банківських операцій за посередництвом телефонних центрів зріс з 6 до 10,5 млрд. дол. За даними зарубіжної статистики, кожна американська сім’я у середньому 7 разів протягом місяця користується банківськими послугами через телефонні центри. Всесвітньовідомі банки США майже вдвічі збільшили витрати на функціонування телефонних центрів, і ця сума станом на початок 2005 року становила 5,5 млрд. дол. США.

Подібні послуги в Україні надаються, однак обсяги їх надання в десятки разів нижчі, ніж за кордоном. Телефонне обслуговування клієнтів є досить вигідним як для банків, так і для клієнтів, і характеризується низкою переваг. По-перше, телефонні центри дають можливість інтегрувати вхідні і вихідні дані, на відміну від традиційної схеми співбесіди працівника банку з клієнтом, що забезпечує ефективний зв’язок із вкладником та управління процесом комунікації. По-друге, сума накладних витрат з розрахунку на одного клієнта на один телефонний контакт є майже на 50 % нижчою, ніж при обслуговуванні клієнта у відділенні банку. По-третє, ці послуги характеризуються високим рівнем якості [1, с. 186-187]. Ефективне обслуговування вкладників банку за допомогою телефонів в Україні доцільно проводити лише за умови впровадження банками найсучаснішого обладнання, значних витрат коштів на вирішення складних технічних завдань, пов’язаних з інтеграцією комп’ютерних і телефонних стандартів, обслуговування клієнтів у режимі реального часу і запам’ятовувальні пристрої, а також проведення широкомасштабних рекламних заходів. Ці витрати з часом окупляться і виправдають свою ефективність.

Із впровадженням Інтернету в банківську діяльність зростає потреба банків у технологічному забезпеченні депозитних операцій у режимі реального часу. Так, на відміну від телефонного обслуговування, використання мережі Інтернет дає змогу проводити клієнтами подачу і сортування заявок. Отримавши на сайті банку необхідну інформацію про те, куди слід звернутися з приводу користування тією чи іншою послугою банку, вони можуть залишити свою заявку. Автоматичний розподіл заявок дозволяє одночасно приймати і розподіляти значну кількість заявок, скорочуючи при цьому тривалість шляху до моменту їх безпосереднього виконання. При цьому може використовуватися інтерактивна програма голосового обміну інформацією, що забезпечує прийом заявки по телефону і її введення в комп’ютер [6, с. 53].

Основним напрямом розвитку банківського дистанційного обслуговування клієнтів у майбутньому стануть такі канали просування банківських послуг, як маркетинг через Інтернет, інтерактивні філії, Всесвітня телевізійна мережа (Web-TV).

В останні роки все більше приватних осіб – клієнтів банків у країнах з розвиненою ринковою економікою – підключаються до системи “домашнього банкіра” (home banking), яка пропонується багатьма банками. Використовуючи дану систему, власник рахунку в банку отримує можливість передачі будь-якої інформації за допомогою комп’ютерної техніки, відповідного програмного забезпечення та мережі Інтернет. Завдяки цим можливостям клієнт може управляти різними видами рахунків – поточними, строковими та ін.

Ведення банківських операцій вдома – самостійна форма банківських послуг населенню, заснованих на використанні електронної техніки. Користувачі систем електронних банківських послуг вдома самостійно купують необхідне обладнання, а банк консультує клієнтів, як обладнати домашні термінали і придбати необхідне програмне забезпечення. Послуги домашнього банкіра включають: отримання виписки з рахунку на поточну дату; замовлення чекової книжки та інших документів; здійснення платежів з рахунку на рахунок; здійснення розрахунків із підприємствами, організаціями, установами за придбаними товарами, наданими послугами, виконаними роботами, сплатою комунальних платежів, розрахунки з місцевими органами влади, податковою адміністрацією тощо; купівля-продаж цінних паперів клієнтом самостійно.

Власник “домашнього банкіра” може заздалегідь фіксувати дату здійснення операції, наприклад, скласти кошторис витрат на поточний місяць з визначенням конкретних дат здійснення різних платежів. Таку систему доцільно використовувати не лише при обслуговуванні фізичних осіб, але й невеликих фірм, обороти яких є невеликими.

Така послуга дає можливість клієнтам отримати різного роду інформацію, зокрема про залишки на своїх рахунках, а також проводити нові операції без контакту з персоналом банку, так як ця система працює в той час, коли банк не працює.

В Україні серед перспективних напрямків функціонування комерційних банків особливе місце може належати трастовим операціям, які передбачають управління майном та виконання інших послуг в інтересах та за дорученням клієнта на правах його довіреної особи. В економічно розвинених країнах трастові послуги вже давно посідають одне із провідних місць серед широкого кола операцій, які пропонують комерційні банки. Розвиток цього виду послуг зумовлений потребами домашніх господарств і підприємницьких структур у правильному управлінні їхніми коштами, передачі їх іншим особам, правильній мінімізації ризиків при здійсненні різноманітних фінансових операцій, а також обставинами, що вимагають певного досвіду і професійних знань, необхідних для нормального управління майном. І хоча надання трастових послуг може здійснюватися спеціалізованими компаніями, однак банки, що мають значний досвід і широкі можливості зі здійснення різноманітних фінансових операцій, посідають провідні позиції у даному сегменті ринку [3, с. 56].

Новим перспективним видом трастових послуг банків, пов’язаних із залученням коштів клієнтів, є створення спеціалізованих трастів. Сьогодні у вітчизняній банківській практиці слід впроваджувати такі трасти:

· корпоративний траст, який організується у формі майна, що закладається в банку для забезпечення випуску облігацій компаній або корпорацій;

· траст найманих робітників, що має форму пенсійного фонду або переслідує мету участі в прибутках. У першому випадку керівництво компанії та її працівники вносять кошти у фонд, який управляється банком для виплат останнім при досягненні ними пенсійного віку. Коли в даному випадку має місце внесення коштів підприємцями, такий фонд називають трастом без участі. У цьому випадку компанія переводить частину прибутку у трастовий фонд банку, що в майбутньому здійснює розподіл внесків і прибутки працівників компанії, коли вони досягнуть пенсійного віку;

· інституційний траст, який може створюватися вищими навчальними закладами і передаватися банку на довірче управління;

· комунальний траст, який може бути створений групою осіб, що проживають на певній території, і засновує у банку траст на користь місцевої громади.

В Україні розвиток трастових послуг комерційних банків поки що не стимулюється через відсутність належної законодавчої бази, яка б регламентувала банківську діяльність у відповідних сферах. Наявні вади чинного законодавства, яке повинно регулювати відносини довірчої власності, суттєво обмежують можливості цього сегмента ринку банківських послуг.

Висновки. Ініціатором нових послуг переважно є банки, які не так давно з’явилися на фінансовому ринку і намагаються привернути до себе нових клієнтів. Для них нова послуга є візитною карткою, яка відрізняє банк від конкурентів (хоча є випадки, коли перейменовують стару послугу, створюючи їй при цьому ефективну рекламу).

Нова послуга може цілком реально принести швидкий економічний ефект при умові, що банки-конкуренти ще не представляють її, але може бути і збитковою. Той чи інший ступінь ризику збитковості при апробації нової послуги завжди має місце і цілком очевидно, що її запровадження потребує серйозного техніко-економічного обґрунтування.

Розробка нової послуги банком, в якого надійна клієнтська база, який давно працює на банківському ринку, стимулюється частіше за все “політичними” аспектами. Якщо “політичний” рейтинг нової послуги високий, то необхідно здійснювати вивчення її техніко-економічних аспектів, визначити ступінь ризику для капіталовкладень при запровадженні і проаналізувати досвід запровадження в інших банках. При цьому фактор часу може бути далеко не визначальним.

Насамкінець слід зауважити, що ринок нових банківських послуг – об’єкт підвищеної уваги і постійного вивчення. Він все більше розширюється і охоплює все більш широкі аспекти життя. Побачити і реалізувати нову можливість заробити гроші – мета банківської діяльності, одним із методів реалізації якої є розробка нових банківських послуг. Ефективність від інновацій, пов’язаних із розвитком банку, може бути досягнута в тому випадку, якщо в результаті здійснених витрат забезпечується поліпшення його фінансового стану, перехід до вищої рейтингової категорії. Визначення обсягу та структури власних інновацій, що відбувається в процесі розроблення плану капіталовкладень банку, повинно базуватися на точних техніко-економічних розрахунках. Перевищення необхідного обсягу інновацій може спричинити незбалансованість ліквідності, зниження дохідної бази банку і зниження рівня ефективності банківської діяльності.

Список літератури

1. Денисенко М.П. Гроші та кредит у банківській справі: Навчальний посібник. – К.: Алерта, 2004. – 478 с.

2. Инвестиции: Учеб. пособие / Под ред. д-ра экон. наук, проф. В.А. Слепова. – М.: Юристь, 2002. – 480 с.

3. Матвієнко П., Притуляк Н. Комерційний банк у сфері інноваційного підприємництва // Банківська справа. – 1997. – № 3. – С. 55.

4. Семикова П.В. Банковские инновации и новый банковский продукт // Банковские технологии. – 2002. – № 11. – С. 42-47.

5. Сива Т.В. Конкуренція на ринку банківських послуг // Фінанси України. – 2002. – № 7. – С. 127-132.

6. Юрчук Г. Мережа Інтернет – сучасний канал і середовище надання фінансових послуг // Вісник НБУ. – 2002. – № 7. – С. 52-53.

Отримано 25.09.2007

УДК 336.77:336.22:336.17

А.В. Сомик, канд. екон. наук,
С.О. Ніколаєва, Національний банк УкраїниÓ

ОСОБЛИВОСТІ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ ВІРМЕНІЇ

Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку банківської системи України широко обговорюються можливість і перспективи переходу до нового режиму монетарної політики Національного банку України – інфляційного таргетування. Висвітленню теоретичних і практичних питань запровадження інфляційного таргетування в Україні присвячені ґрунтовні праці таких дослідників: О. Арсенюка, В. Міщенка, О. Петрика, А. Гриценка, Т. Кричевської [1; 2; 3; 4]. Віддаючи належне наявним напрацюванням вітчизняних вчених і практиків, зазначимо, що на сьогодні малодослідженим залишається зарубіжний досвід постсоціалістичних країн, які запровадили монетарний режим інфляційного таргетування. Однією з таких країн є Вірменія, грошово-кредитна політика якої на сучасному етапі розвитку характеризується значними здобутками. Мета статті – узагальнення досвіду реалізації грошово-кредитної політики Центрального банку Вірменії та визначення особливостей у застосуванні інструментів грошово-кредитної політики.

Виклад основного матеріалу. У грошово-кредитній політиці Центрального банку Вірменії з 2006 р. відбулися кардинальні зміни, які пов’язані з проведенням двох головних реформ [6]. По-перше, з 1 січня 2006 р. Центральний банк Вірменії прийняв нову стратегію монетарної політики, здійснивши перехід до режиму таргетування інфляції.

По-друге, з квітня 2006 р. для активізації процентного каналу монетарного трансмісійного механізму та посилення ролі короткострокової відсоткової ставки в регулюванні грошово-кредитного ринку Центральний банк удосконалив інструментарій грошово-кредитної політики відповідно до європейської практики монетарного регулювання.

Нині механізм регулювання грошово-кредитного ринку Центральним банком Вірменії ґрунтується на використанні наступного непрямого інструментарію монетарної політики, який за сферою застосування поділяється на чотири групи [7]:

1. Головний інструмент. Як основний інструмент використовуються 7-денні репо-трансакції. Ці операції проводяться за ініціативою Центрального банку для підтримання ліквідності банків через стандартний тендер. Операції рефінансування через проведення 7-денного репо здійснюються за визначеною відсотковою ставкою, яка є основною офіційною ставкою Центрального банку та орієнтиром для відсоткових ставок на грошово-кредитному ринку.

2. Інструменти точного регулювання. До них належать операції прямого репо, зворотного репо та валютні свопи. Використовуються за ініціативою Центрального банку Вірменії з метою згладжування можливих короткострокових відхилень у ліквідності та відсоткових ставках. Операції точного регулювання проводяться шляхом швидкого тендера, який передбачає застосування трансакцій впродовж найменшого періоду часу.

3. Структурні інструменти. Використовуються за ініціативою Центрального банку шляхом проведення стандартного тендера з метою забезпечення ринкових учасників протягом тривалого періоду ліквідністю або поглинанням ліквідності, якщо мають місце структурні зміни. До структурних інструментів належать репо трансакції, купівля та продаж цінних паперів, іноземна валюта й емісія казначейських векселів Центрального банку Вірменії. Останнім часом із зазначених структурних інструментів використовуються 3 і 6-місячні казначейські векселі, умови емісії яких публікуються за місяць.

4. Постійні інструменти використовуються за ініціативою банків. До них належать кредити та депозити “овернайт”. Відсоткові ставки за цими операціями визначають нижню і верхню межу офіційних відсоткових ставок. У цих межах інструментами монетарної політики підтримуються відсоткові ставки на грошово-кредитному ринку.

Результати удосконалення інструментарію грошово-кредитної політики простежуються у динаміці змін процентних ставок Центрального банку Вірменії (рис. 1). Так, якщо в кінці 2003 р. максимальна та мінімальна ставки за постійними інструментами (кредитами та депозитами овернайт) становили відповідно 20 і 5 %, то в березні 2007 р. відповідно 7,75 і 1,75 %. Має місце позитивна тенденція щодо звуження офіційного процентного коридору, в межах якого утримуються ринкові ставки з 15 до 6 %, що зменшує їх волатильність.

Сучасна ситуація в банківській системі Вірменії, як і в Україні, характеризується надлишковим рівнем ліквідності. Він виник унаслідок припливу іноземного капіталу в умовах девальвації курсу національної валюти (близько 20 % за 2006 р.) та операцій, пов’язаних з купівлею Національним банком Вірменії валюти на ринку, які відповідно зумовили зростання процесу “драмізації” (драм – національна валюта Вірменії). Для стерилізації надлишкової ліквідності Центральний банк використовував абсорбуючі драмові інструменти. Розміщення власних цінних паперів було основним інструментом, через який Центральний банк Вірменії вилучив надлишкову ліквідність [6].

Рис. 1. Офіційні відсоткові ставки за основними інструментами
Центрального банку Вірменії

Джерело: за даними офіційного бюлетеня Центрального банку Вірменії [5].

Цінні папери Центрального банку Вірменії набули широкого поширення з початку 2006 р. Вони емітуються строком на 1-3, 3-6, 6-9 і 9-12 місяців. У 2006 р. найбільший обсяг коштів було стерилізовано за допомогою цінних паперів Центрального банку із строковістю 1-3 і 3-6 місяців. Відсоткова ставка за цими інструментами коливалася від 5,03 до 6,09 % (за 1-3 місячною строковістю) та від 4,33 до 6,12 % (3-6 місячною строковістю). У загальному підсумку шляхом випуску та розміщення цінних паперів Центрального банку Вірменії у 2006 р. було вилучено драмової грошової маси на суму 174,98 млн. дол. США. Серед інших основних інструментів, що використовувалися Центральним банком Вірменії для регулювання ліквідності в 2006 р., були також депозити комерційних банків у Центральному банку, рідше – зворотне репо та валютні свопи.

Практика регулювання грошово-кредитного ринку центральних банків країн світу показує, що наявність розвиненого ринку цінних паперів, насамперед державних, розширює можливості монетарного регулювання. У Вірменії, як і в багатьох інших постсоціалістичних країнах, ринок державних цінних паперів недостатньо розвинений, хоча й, на відміну від України, орієнтований на внутрішній ринок. Це позначилося на тому, що лише з січня 2007 р. Національний банк Вірменії почав застосовувати операції з купівлі й продажу урядових цінних паперів на вторинному ринку для регулювання грошово-кредитного ринку (рис. 2).

Рис. 2. Обсяги операцій і дохідність урядових цінних паперів
на первинному та вторинному ринку

Джерело: за даними офіційного бюлетеня Центрального банку Вірменії [5].

Примітка. Для порівняння обсяги наведено за курсом долара США.

Отже, основними здобутками сучасної монетарної політики Центрального банку Вірменії є: запровадження режиму інфляційного таргетування, який дозволив знизити інфляцію у 2006 р. до рівня 2,9 %, удосконалення відповідно до передового світового досвіду інструментів грошово-кредитної політики, звуження коридору офіційних відсоткових ставок Центрального банку з 15 до 6 %, що позитивно позначилося на зниженні волатильності ставок на грошово-кредитному ринку, розширення можливостей Центрального банку у сфері монетарного регулювання шляхом проведення операцій на вторинному ринку з державними цінними паперами.

Поглиблене вивчення та впровадження в Україні зазначених позитивних аспектів вірменського досвіду дозволить підвищити ефективність грошово-кредитної політики щодо досягнення поставлених цілей.

Список літератури

1. Арсенюк О.В. Підходи до формування стратегії грошово-кредитної політики в Україні: можливість використання досвіду Швейцарії // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: Збірник тез доповідей VII Всеукраїнської науково-практичної конференції (25-26 листопада 2004 р.). – Суми: УАБС, 2004. – 132 с.

2. Гриценко А., Кричевська Т. Монетарна стратегія: шлях до ефективної грошово-кредитної політики // Вісник Національного банку України. – 2006. – № 2, 7, 11.

3. Міщенко В.І. Методологічні та методичні проблеми запровадження таргетування інфляції // Вісник Національного банку України. – 2006. – № 5. – С. 40-45.

4. Петрик О.І. Монетарна політика України в умовах припливу капіталу // Стратегія монетарної політики: проблеми вибору та застосування: Матеріали науково-практичної конференції. – К., 2002. – С. 233-239.

5. CBA Bulletin // http://cba.am.

6. The Monetary Policy Program of the Republic of Armenia. – 2007 // http://cba.am.

7. Financial Operations // http://cba.am.

Отримано 25.09.2007

УДК 336.71:339.5

Л.І. Хомутенко, канд. екон. наук, доц.,
Т.В. Мазило, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”Ó

Очікувані наслідки для банківської системи
в контексті приєднання України до СОТ

Постановка проблеми. Ситуація на світових фінансових ринках, міжнародні трансферти капіталу, обмінні курси впливають практично на всі сфери життя сучасного суспільства. Тому не випадковим є те, що своє відношення до формування міжнародної фінансової системи прагнуть визначити економічні, юридичні та адміністративні структури всіх рівнів.

Світова організація торгівлі є однією з міжнародних організацій, якій відводиться провідна роль у формуванні нової світової фінансової архітектури та реформуванні регулюючих її механізмів. Особливо актуальними ці питання є для країн із перехідною економікою, багато з яких знаходяться на стадії формування повноцінних фінансових ринків та їх адаптації до світової економічної системи. Актуальність даної теми особливо зростає у світлі передбачуваного вступу України до СОТ.

Оскільки Україна сьогодні знаходиться на завершальній стадії переговорного процесу щодо приєднання до Світової організації торгівлі, то надзвичайно важливого значення набуває вивчення досвіду країн із перехідною економікою, які вже стали членами СОТ, тих результатів, які були досягнуті ними після вступу до організації на національному та галузевому рівнях.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Набуття Україною членства в Світовій організації торгівлі – це питання, яке вже протягом чотирнадцяти років привертає увагу більшості провідних економістів, науковців та й загалом українського суспільства. Певний внесок у краще розуміння сучасних тенденцій глобальної торгової системи в аспекті існуючих інституційних засад, правил, інструментів СОТ та перспектив участі України в цій впливовій організації зробили такі вчені-економісти: Т.М. Циганкова, С.Г. Осика, В.Т. П’ятницький, В.Р. Сіденко, Д.Г. Лук’яненко, В.І. Мазуренко, Я.А. Жалило та інші. Значну роботу в дослідженні переваг та недоліків приєднання України до СОТ провели фахівці Центру Разумкова, Центру розвитку міжнародної торгівлі КНЕУ.

Метою статті є дослідження можливих переваг та недоліків для банківського сектора в контексті приєднання України до Світової організації торгівлі. Доцільність дослідження очікуваних наслідків від членства України в СОТ має важливе практичне значення: допомагає зрозуміти конкретні проблеми та чинники їх виникнення, передбачити напрямки вдосконалення галузі та надає можливість своєчасного їх застосування.

Виклад основного матеріалу. На сьогодні одним із таких документів СОТ, що визначає правила гри на фінансовому ринку та напрямки валютно-кредитного співробітництва між країнами, є Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС), зокрема Угода щодо фінансових послуг, яка набула чинності 1 березня 1999 року, як П’ятий протокол ГАТС.

У межах визначеного ГАТС переліку послуг, що базується на класифікаторі продуктів ООН (Central Product Classification of the UN) та складається з 12 секторів та 155 підсекторів, банківські послуги включено до фінансових.

Український ринок послуг став формуватися з початку 1990-х років і на сьогодні досить інтенсивно розвивається. Найбільшою активністю відзначаються банківський сектор, страхування, сфера телекомунікацій та комп’ютерних технологій, торгівля. Якщо у 1990 році частка послуг у ВВП України становила 20,3 %, то в 2006 році цей показник сягнув 56 %.

Переговорний процес щодо доступу до ринку послуг України розпочався у 1997 році, коли українська делегація експертів провела перший раунд переговорів із делегаціями членів СОТ. При формуванні переговорної позиції український уряд виходив із необхідності поступової лібералізації доступу до ринку послуг та створення умов для його розвитку, залучення іноземних інвестицій, підвищення економічної конкуренції. Безумовно, що не всі сфери та галузі національної економіки внаслідок своєї конкурентоспроможності, пріоритетності, досягнутого рівня ефективності отримують однакові умови щодо перспектив динамічного розвитку.

Сфера банківських послуг, як і інші сектори та галузі національної економіки, від вступу України до СОТ отримає як позитивні, так і негативні результати. Саме тому питання ефективності світової торгової системи в контексті створення реальних переваг та можливих загроз для економіки України, зокрема, для банківської системи є досить важливим.

Проведене Центром Разумкова опитування експертів щодо оцінки можливих наслідків вступу до СОТ за секторами та галузями економіки України показало, що за цим критерієм галузі поділяються на п’ять груп: висока та певна ймовірність переважання позитивних наслідків, можливий баланс між позитивними та негативними наслідками, певна та висока ймовірність переважання негативних наслідків [4, с. 61]. Отже, сектор банківських послуг за цими оцінками має високу ймовірність переважання позитивних наслідків.

Розглядати питання економічних вигод та недоліків, на наш погляд, доцільно з точки зору оцінки існуючих обмежень, правил, нормативних вимог, що регламентують здійснення банківської діяльності за умов членства СОТ.

Обмеження доступу розглядається, головним чином, на основі “якісних” вимог. У сфері банківських послуг немає обмежень на здійснення основної банківської діяльності, але існують обмеження у підсекторах, зокрема, щодо торгівлі деривативами, емісії цінних паперів та операцій з управління активами. Такі обмеження, з одного боку, мають забезпечити привабливість для іноземних інвестицій, з іншого, досить ефективно захистити чутливі для України сектори ринку послуг.

Серед основних потенційних переваг для банківського сектора України після вступу до СОТ слід виділити наступні:

· розвиток економічної конкуренції;

· залучення в банківську сферу іноземного капіталу для підвищення капіталізації банків;

· зростання рівня обслуговування трансакцій в банківській системі, скорочення їх термінів;

· розширення спектра послуг, вдосконалення технологій їх надання;

· збільшення обсягів кредитування через філії іноземних банків;

· зміцнення кредитної дисципліни та мотивація кредиторів більш ретельно зважувати пов’язані з їх операціями ризики;

· масштабна ресурсна база для інвестицій в економіку;

· прискорення процесу наближення українського банківського законодавства відповідно до світових норм та проведення реформування існуючої фінансової системи.

Потенційні переваги внаслідок лібералізації фінансових і банківських послуг отримає не тільки банківська сфера, а й виробники та споживачі: здешевлення кредитних ресурсів приведе до зниження вартості, а відповідно – підвищення конкурентоспроможності українських товарів, поліпшення доступу на основні товарні ринки, зростання виробництва та зайнятості, доходів, а отже, й зниження вартості життя.

Проте від приєднання України до СОТ існують не тільки переваги, а й недоліки, тому залишати поза увагою можливі негативні наслідки та проблеми було б неправильно. Незважаючи на позитивну динаміку останніх років, проведеної політики недостатньо, щоб розв’язати масштабне завдання – вивести банківський сектор на міжнародний рівень конкурентоспроможності. Розвиток банківського бізнесу залежить від очікуваних в економіці тенденцій, тому він боляче реагує на внутрішні та зовнішні чинники. Активи банківської системи України за останні роки не перевищують 50 % ВВП, тоді як у більшості провідних європейських країн 200-300 % ВВП. Це є свідченням того, що наша банківська система натрапляє на об’єктивні кількісні обмеження, пов’язані зі станом національної економіки. До можливих негативних наслідків банківського сектора належать такі:

· можливість іноземних банків запропонувати дешевші ніж українські кредитні ресурси створить тиск на більш слабку українську банківську систему;

· загроза втрати істотної частки вітчизняного ринку фінансових послуг через нездатність українських банків використати всі переваги вступу країни до СОТ в найближчій перспективі внаслідок їх низької конкурентоспроможності;

· ускладнення нагляду за філіями іноземних банків, падіння банківського нагляду;

· збільшення позичкової заборгованості;

· відведення внутрішніх інвестиційних ресурсів на міжнародні фінансові ринки.

Основні параметри нашої банківської реформи повинні бути сумісні з вимогами Світової організації торгівлі. Необхідно шукати такі шляхи підвищення конкурентоспроможності українських банків, які дозволять підвищити їхню фінансову стабільність, рівень довіри населення й прозорість, максимізувати капіталізацію. Нарешті, повинна бути в цілому зміцнена роль банківської системи в економіці, усунуті причини, що заважають розвитку національного банківського сектора.

Висновки. Отже, розкриваючи як можливі переваги, так і недоліки вступу України до СОТ для банківської сфери, доречно зазначити, що негативних наслідків значно менше і вони потребують застосування певного механізму захисту, вбудованого в систему регулювання кредитно-фінансової сфери щодо мінімізації негативного впливу на національну банківську систему, комплексу заходів по підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних банків.

Для країн СНД, які вже приєдналися до СОТ (Киргизія, Грузія, Молдова), і тих, що ведуть з нею переговори щодо вступу в організацію (включаючи Україну, Росію), даний напрямок зовнішньоекономічної політики є вкрай актуальним. Країни зможуть стати учасниками процесу управління, регулювання найважливішої сфери світового господарства – фінансової; гра за правилами СОТ вплине на процеси, що відбуваються в їх національних економіках.

Список літератури

1. Багатосторонні правила торгівлі послугами / Т.М. Циганкова, А.О. Олефір, Ю.М. Солодковський та ін. // Міжнародна торгова система: Матеріали семінару, 26-27 лютого 2006 р. – К.: Центр розвитку міжнародної торгівлі КНЕУ, 2006.

2. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ:
Монографія / Кер. авт. кол. і наук. ред. Т.М. Циганкова. – К.: КНЕУ, 2003. – 660 с.

3. Осика С.Г., Пятницький В.Т. Світова організація торгівлі. – 3-тє видання, перероблене і доповнене. – К.: К.І.С., 2005. – 514 с.

4. Україна і Світова організація торгівлі (аналітична доповідь Центру Разумкова) // Національна безпека і оборона. – 2002. – № 6(30).

Отримано 25.09.2007

УДК 35.073.53(477)

Г.І. Пінькас, здобувач
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”Ó

ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ
ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ В УКРАЇНІ

Постановка проблеми. Організація державних закупівель в Україні розвивалася одночасно з розвитком ринкових відносин. У період 80-90-х років ХХ ст. Комісія ООН почала проводити активну роботу в галузі державних закупівель. У 1993 р. був розроблений і ухвалений Типовий закон ЮНІСТРАЛ, який рекомендувався як зразок для розробки або удосконалення національного законодавства про закупівлі для країн, в яких чинне законодавство не відповідало сучасним вимогам міжнародної практики конкурсної форми розміщення державних контрактів на закупівлю продукції, особливо країнам з перехідною ринковою економікою, зокрема й Україні. Оскільки ринок державних закупівель знаходиться на стадії формування, то комплекс наукових досліджень усіх аспектів формування сфери державних закупівель практично не ведеться. Чинне законодавство у сфері державних закупівель не є досконалим, тому що є новим напрямком діяльності державного сектора.

Аналіз публікацій. Розвиток ринку державних закупівель вимагає дослідження фінансово-економічного механізму його конкурентоспроможності. Наукові розробки українських та російських учених Н.Б. Ткаченко, В.В. Смиричинського, А. Золотарьова, Б. Копєйкіна, К.В. Кузнєцова присвячені питанням дослідження ринку державних закупівель в Україні.

Мета статті – дослідити основні етапи розвитку ринку державних закупівель в Україні.

Виклад основного матеріалу. Поняття “державні замовлення” – прообраз сучасного поняття “державні закупівлі” – було вперше застосоване Держпланом СРСР при розробці проекту народногосподарського плану на 1988 рік. Головною причиною введення цієї економічної категорії була та, що вже з середини 80-х років ХХ ст. Держплан СРСР у масштабах всього народногосподарського комплексу не міг повністю збалансувати планові завдання з виробництва продукції за наявними матеріальними ресурсами. Він змушений був здійснити кроки у напрямку децентралізації існуючої системи. Нездатність забезпечення народногосподарських планів зумовила появу державного замовлення, яке охопило 70-80 % загальних обсягів народного господарства і повністю забезпечувалося матеріальними ресурсами. Продукцію, що виготовлялася понад державне замовлення, дозволялося реалізовувати виробнику самостійно [2].

Така ідеологія щодо державного замовлення існувала до 1993 року, включаючи перші роки незалежності України. Починаючи з 1993 року, коли система централізованого планування виробництва і розподілу матеріально-технічних ресурсів поступово втрачала свою дієздатність і адекватність економічній ситуації, трансформувалися і функції державного замовлення, все більше втрачаючи властивості абсолютного державного регулятора у виробництві продукції та послуг, перетворюючись на засіб забезпечення потреб у матеріальних ресурсах продукції роботах і послугах споживачів, що утримуються за рахунок Державного бюджету.

Важливим етапом у розвитку ринку державних закупівель було прийняття у 1993 р. постанови Кабінету Міністрів України № 871 “Про затвердження Положення про порядок організації та проведення міжнародних торгів (тендерів) в Україні”, що дала початок проведенню міжнародних торгів і впорядковувала проведення на конкурсних засадах закупівель товарів (робіт, послуг) виключно іноземного походження для задоволення державних потреб України. Під час дії даної постанови Міністерством зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України зареєстровано 66 міжнародних тендерів [2].

Складалася парадоксальна ситуація щодо задоволення державних потреб стосовно іноземних постачальників/підрядників. Держава дотримувалася загальноприйнятої у міжнародній торгівлі практики розміщення державних контрактів виключно на конкурсних засадах, а на внутрішньому ринку державні замовлення розміщувалися централізовано, що суперечило стратегічній меті – розбудові соціально-економічної системи та переходу на ринковий механізм.

Дана ситуація вимагала принципових змін у підходах до реалізації механізму державних закупівель. З цього часу розпочалася якісна зміна законодавства щодо створення конкурентоспроможного ринку державних закупівель (табл. 1).

Таблиця 1

Основні етапи розвитку ринку державних закупівель 1995-1996 рр.

Рік	Етап розвитку
1995 22 грудня	Прийнятий Закон України “Про поставки продукції для державних потреб” № 493/95-ВР. У цьому законі подано перелік державних замовників (міністерства, центральні органи державної виконавчої влади, уряд АРК, обласні, Київська та Севастопольська міська державні адміністрації, інші державні організації та установи, уповноважені урядом України укладати державні контракти), гарантом за зобов’язаннями яких є Кабінет Міністрів України, вказано функції замовників і їх обов’язки, джерела фінансування замовлень і порядок контролю за їх використанням, встановлюється стимулювання виконання поставок і відповідальність за невиконання державних контрактів
Закон поширювався тільки на випадки закупівлі продукції для забезпечення пріоритетних соціально-економічних потреб суспільства у вітчизняних виробників та обмеження участі іноземних учасників
1996 29 лютого	Вийшли: постанова Кабінету Міністрів України № 266 “Про порядок формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням” та постанова Кабінету Міністрів України № 611 “Про заборону використання бюджетних коштів для закупівлі товарів (робіт, послуг) іноземного походження”
Відповідно до постанови № 611 державна закупівля продукції іноземного походження здійснювалася тільки за умови позитивного висновку Міжвідомчої комісії з питань регулювання закупівлі про відсутність в Україні її виробництва та за рішенням Прем’єр-міністра України

Фактично Закон та постанова № 611 обмежували залучення до виконання державних замовлень іноземних суб’єктів господарювання, що фактично суперечить загальновизнаним нормам міжнародної торгівлі.

Відповідно до міжнародного законодавства щодо державних закупівель обов’язковими умовами угоди про державні закупівлі є недискримінація постачальників незалежно від їх статусу та державної належності і здійснення закупівель на конкурсній основі із забезпеченням прозорості на кожній стадії торгів (тендерів) на вимогу будь-якого з постачальників.

Ураховуючи суттєві зміни, що відбувалися в економіці України, а також в її зовнішньоекономічній політиці, виникла необхідність внесення відповідних змін як в механізм здійснення державних закупівель, так і в законодавчі та нормативні акти з цього питання.

У першу чергу це пов’язано з намірами України інтегруватися в європейські економічні структури та приєднатися до системи ГАТТ/СОТ. Головною умовою для реалізації цих планів стала нагальна потреба приведення внутрішнього законодавства України, в тому числі і з питань державних закупівель, відповідно до принципів і правил міжнародної торгівлі.

У рамках реалізації заходів щодо удосконалення ринку державних закупівель в Україні та з метою наближення діючих процедур розміщення державних замовлень до передбачених вимогами системи Світової організації торгівлі проводиться подальша робота по удосконаленню нормативного законодавства (табл. 2).

Таблиця 2

Основні етапи розвитку державних закупівель 1997-2007 рр.

Рік	Етапи розвитку
1997 28 червня	Прийнята постанова Кабінету Міністрів № 694 “Про організацію та проведення торгів (тендерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг)”, яка визначала загальні процедури здійснення державних закупівель центральними та місцевими органами виконавчої влади, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності, що здійснюють закупівлю продукції за рахунок коштів Державного бюджету або іноземних кредитів, що залучаються під гарантію Кабінету Міністрів України, шляхом проведення торгів (тендерів).
24 вересня	Прийнята постанова Кабінету Міністрів № 1058 “Про створення єдиної системи закупівель товарів (робіт, послуг) за рахунок коштів Державного бюджету та іноземних кредитів, що залучаються під гарантії Кабінету Міністрів України”. Дана постанова була прийнята з метою впорядкування закупівель товарів, робіт, послуг вартістю від 10000 гривень шляхом встановлення єдиного для державних структур всіх рівнів порядку здійснення закупівель та контролю за використанням коштів Державного бюджету
1998 1 вересня	Прийнята постанова “Про здійснення торгів (тендерів) у будівництві” № 1369. Дана постанова була розроблена з метою врахування особливостей, що виникають під час проведення торгів (тендерів) на укладання контрактів підрядних робіт і послуг у галузі будівництва
1999 3 березня	Прийнятий Закон України “Про державне оборонне замовлення” № 464, яким формується державне оборонне замовлення для забезпечення потреб Збройних сил України та інших військових формувань з озброєння і військової техніки речового та медичного майна, продовольства, паливно-мастильних матеріалів, виконання науково-дослідних та конструкторських робіт
2000 22 лютого	Схвалений Верховною Радою України Закон України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”, який спрямований на врегулювання процедур закупівель шляхом створення широкого конкурентного середовища на ринку державних закупівель на тендерній (конкурсній) основі.
11 липня	Набула чинності перша редакція Закону України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”, який замінив Положення про порядок організації та проведення торгів (тендерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг) та Положення про здійснення торгів (тендерів) у будівництві, затверджені постановами Кабміну від 28.06.97 № 694 та від 01.09.98 № 1369
Метою цього Закону є створення конкурентного середовища у сфері державних закупівель, а також запобігання проявам корупції у цій сфері, забезпечення прозорості процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та досягнення оптимального і раціонального їх використання

Продовж. табл. 2

Рік	Етапи розвитку
2001-2002	Спостерігається поглиблення і розширення процесу тендерних торгів. Незважаючи на численні порушення при проведенні тендерних торгів, тендерні закупівлі поступово затвердилися на більшості підприємств. Цьому сприяли проведення семінарів з головами тендерних комітетів, використання законодавчо підготовленої тендерної документації, посилення контролю за проведенням тендерів з боку КРУ, міністерств, постійна методична і практична допомога тендерним комітетам, з’явилися структури і відповідальні за проведення тендерів посадові особи, що дозволить систематизувати процес закупівель, облік і контроль
Основну роботу щодо функціонування державних закупівель в Україні з 2000 р. виконувало Міністерство економіки як спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань координації закупівель товарів, робіт і послуг
2003 19 травня	У Верховній Раді зареєстровано законопроект за № 3519, який передбачає обов’язковість плати за тендерну документацію, н

В.М. Шандра, Інститут соціально-економічного розвитку, м. Київã

Рис. 1. Модель комплексного фінансування технологічного оновлення економіки інноваційного спрямування

Таблиця 1

Обсяг і структура фінансування інноваційної діяльності за джерелами* (у фактичних цінах, млн. грн.)

Список літератури

Г.І. Андрєєва, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”ã

Рис. 1. Механізм використання CDS

Рис. 2. Механізм використання TRS

Рис. 3. Механізм використання CLN

Список літератури

В.О. Зінченко, Національний банк України©

Список літератури

П.І. Пушкаренко, канд. екон. наук, доц., Сумська філія Харківського національного університету внутрішніх справÓ

Науково-методичні проблеми викладання сучасної економічної теорії

Список літератури

О.М. Capахман, канд. екон. наук, доц., О.Р. Галько, Львівський інститут банківської справи Університету банківської справи НБУÓ

Таблиця 1

Канали просування роздрібних банківських операцій у США, %

Список літератури

А.В. Сомик, канд. екон. наук, С.О. Ніколаєва, Національний банк УкраїниÓ

Рис. 1. Офіційні відсоткові ставки за основними інструментами Центрального банку Вірменії

Рис. 2. Обсяги операцій і дохідність урядових цінних паперів на первинному та вторинному ринку

Список літератури

Л.І. Хомутенко, канд. екон. наук, доц., Т.В. Мазило, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”Ó

Список літератури

Г.І. Пінькас, здобувач ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”Ó

Таблиця 1

Основні етапи розвитку ринку державних закупівель 1995-1996 рр.

Таблиця 2

Основні етапи розвитку державних закупівель 1997-2007 рр.

Продовж. табл. 2

В.М. Шандра,
Інститут соціально-економічного розвитку, м. Київã

Рис. 1. Модель комплексного фінансування
технологічного оновлення економіки інноваційного спрямування

Обсяг і структура фінансування інноваційної діяльності
за джерелами* (у фактичних цінах, млн. грн.)

Г.І. Андрєєва, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”ã

П.І. Пушкаренко, канд. екон. наук, доц.,
Сумська філія Харківського національного
університету внутрішніх справÓ

Науково-методичні проблеми
викладання сучасної економічної теорії

О.М. Capахман, канд. екон. наук, доц., О.Р. Галько,
Львівський інститут банківської справи
Університету банківської справи НБУÓ

А.В. Сомик, канд. екон. наук,
С.О. Ніколаєва, Національний банк УкраїниÓ

Рис. 1. Офіційні відсоткові ставки за основними інструментами
Центрального банку Вірменії

Рис. 2. Обсяги операцій і дохідність урядових цінних паперів
на первинному та вторинному ринку

Л.І. Хомутенко, канд. екон. наук, доц.,
Т.В. Мазило, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”Ó

Г.І. Пінькас, здобувач
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”Ó