А.О. Єпіфанов, д-р екон. наук, проф.,
ДВНЗ “Українська академія
банківської справи НБУ”
УПРАВЛІННЯ БАНКІВСЬКИМИ РИЗИКАМИ
На сьогоднішній день для банків серйозною проблемою є усунення ризиків. При цьому особлива увага звертається на балансові ризики, які включають в себе кредитний ризик, ризик ліквідності, процентний ризик, ризик структури капіталу. Виділяються також ризики фінансових послуг: операційні ризики, технологічні ризики, а також ризики інновацій і стратегічні ризики.
Наряду з цим особливе місце займають зовнішні ризики. Серед них слід назвати макроекономічні ризики, конкурентні і законодавчі ризики. Законодавчі ризики навіть сьогодні дуже великі. Не встигне банк звикнути до якого-небудь нововведення, як слідом йде підзаконний акт, яким або терміново міняється облікова ставка, або вводиться щось інше. У зв’язку з цим у банків виникають великі проблеми.
Серйозної уваги вимагають забалансові ризики, які в основному складаються з ризиків боргових зобов’язань по короткострокових і довгострокових позиках і ризиків по цінних паперах, зокрема акціях і облігаціях, узятих на зберігання, або по окремих операціях з ними. Загалом операції з цінними паперами в Україні розвинуті недостатньо, і ризики по цих напрямах у банків ще невеликі.
У цьому аспекті заслуговують на увагу методи, які застосовуються на Заході при оцінюванні зовнішніх ризиків наших банків. Для цього використовуються такі, наприклад, критерії оцінювання економічного рівня розвитку країни, як ступінь індустріалізації; конкурентоспроможність товарів на світовому ринку; ступінь розвитку сільського господарства; конкурентоспроможність сільгосппродукції на світовому ринку; ступінь забезпеченості індустріальними товарами; забезпеченість мінеральними ресурсами; конкурентоспроможність сировини на світовому ринку; ділова активність; контакти з Європою; рівень освіти; однорідність населення; розвиток інфраструктури тощо.
На сьогодні в банківській системі напрацьовано багато методик із розширення визначення розміру або ступеня кредитного ризику. Вони включають у себе сукупне уявлення про зовнішні ризики, а саме: не тільки політичні, але і соціальні ризики (які зараз збільшуються), додаткові чинники економічного рейтингу зовнішнього характеру (ризик неплатежу, окремі форсмажорні обставини, роль яких значно посилилася останнім часом), ризики від окремих стихійних негараздів, конкурентні, законодавчі і макроекономічні ризики.
Наряду з цим важливе значення має розробка питання, пов’язаного з межами ризику. І це зрозуміло, оскільки кожен банк дуже обмежений юридичними нормами, і не всі ті напрацювання, що банк міг би вже втілити в життя, до чого готові його працівники, може бути здійснено. Законодавство України відстає від розвитку банківської справи. Наприклад, до цього часу Верховною Радою України не прийнято закон “Про кредитування”, а банки користуються окремими законами, такими як: Закон України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”; Глава 35 “Особливості правового регулювання фінансової діяльності” Господарського кодексу України або окремими розділами Цивільного кодексу України. Отже, це серйозна проблема, яку потрібно ставити на обговорення і вирішувати.
Другий момент, який визначає межу банківських ризиків, – рішення банку. Слід підкреслити, що в багатьох випадках банки діють досить необережно. Наприклад, за рішенням правління банку можуть списуватися, заморожуватися і неодноразово пролонгуватися позики.
Звичайно, всі ризики обмежені термінами операцій банку. Ці терміни розтягуються іноді на дуже великий період у зв’язку з деякою недосконалістю системи розрахунків, неправильним оформленням документів, безвідповідальністю.
Наступний момент, який є також дуже важливим для розуміння меж ризику, – це правильне визначення ступеня ризику кожної операції. Також рекомендується оцінювати ризик активів банку і кредитного портфеля по певних фіксованих відсотках. Але наші банки поки знаходяться в настільки різному положенні, що ступінь ризику по тій або іншій банківській операції для кожного банку індивідуальний. Ці моменти кожен банк повинен враховувати в своїй аналітичній роботі та організації своєї діяльності.
Однак відомо, що багато банків виробили політику управління ризиком, її рамки і оцінки. Визначаючи стратегію управління ризиком, кожен банк бачить, який його обсяг він може узяти на себе. Аналіз кредитних портфелів окремих банків показав, що деякі банки з дуже хорошими коефіцієнтами ліквідності і достатності капіталу в той же час понизили обсяг кредитних вкладень. Це можна розцінювати як реакцію на ту ситуацію, коли видача кредиту стає небезпечною з погляду забезпечення його повернення. Тому багато банків розраховують, який обсяг ризику вони можуть узяти на себе, який саме різновид ризику вони повинні враховувати у своїй діяльності, і виробляють ті прийоми, які дозволять їм управляти цим ризиком.
Отже банки повинні створювати свої індивідуальні внутрішні інструкції з управління ризиками. Вони повинні регламентувати ті або інші дії окремих працівників банку, відмінності підрозділів банку і їх координацію один з одним у проведенні розумної політики управління банківськими ризиками. Нарешті, наші банки придбавають навички оцінки вибору форм управління банківськими ризиками.
Перш ніж вибирати
способи регулювання банківських ризиків, кожен банк повинен виробити такі
основні принципи управління ними:
· по-перше, визначення тієї зони ризику, яку кожен банк може узяти на себе;
· по-друге, контроль над тим, як той або інший підрозділ справляється з цією задачею, як здійснює мінімізацію даного ризику;
· по-третє, необхідно визначити, за рахунок яких засобів повинна проводитися робота з мінімізації ризику;
· по-четверте, вибір наряду з кредитним комітетом підрозділів банку, які здійснюватимуть управління банківськими ризиками.
Отже, попередження банківських ризиків і їх відшкодування є основними способами регулювання банківських ризиків.
С.Н. Ильяшенко, д-р экон. наук, проф.,
О.В. Прокопенко, канд. экон. наук, доц.,
Сумской государственный университет
УПРАВЛЕНИе конкурентным
потенциалом банка
В современных условиях развития экономики Украины при тенденции роста количества
банковских учреждений и внедрения инновационных
методов оказания банковских услуг важной проблемой является управление конкурентным потенциалом банка.
Управление
конкурентным потенциалом предлагается производить на основе оценки отдельных его составляющих,
выявления и ликвидации узких мест каждой из них. Каждую составляющую конкурентного потенциала следует оценивать по совокупности
показателей, характеризующих её.
Улучшение
показателей сказывается на росте конкурентного потенциала банка. Однако достижение определенного уровня
этих показателей связано с затратами. Поэтому значение показателей конкурентного
потенциала следует повышать до того уровня, пока предельные затраты на
повышение данного показателя будут меньше ожидаемых предельных ожидаемых
результатов его использования.
Таким образом, управление конкурентным потенциалом банка необходимо производить
на основе оптимизации его показателей. Для этого
необходимо выбрать уровень каждого из показателей потенциала, соответствующий наибольшему результату от его
использования.
Так,
согласно экспертной оценке интеллектуальной составляющей конкурентного потенциала кредитно-финансовых
учреждений, оптимальными для предприятий Сумской области значениями показателей
являются: текучесть работников высокой квалификации
– 0,35 %, удельный вес инженерно-технического персонала и научных
работников – 80-85 %, показатель
изобретательской (рационализаторской) активности – 1 %, показатель образовательного
уровня – 70-80 %.
Использование
оптимальных (эталонных) значений показателей конкурентного потенциала банка
позволит эффективно распределять финансовые ресурсы на управление конкурентным
потенциалом.
Авторы
предлагают рассчитывать интегральный показатель конкурентного потенциала по
формуле:
где Пi – значение i-го показателя;
n –
количество показателей;
δi –
относительная оценка i-го показателя;
Bi – весомость i-го показателя.
При
этом δi рассчитывается по следующим правилам:
а) если большее значение показателя является
лучшим:
если 0 ≤ Пі < Пopt;
если Пopt ≥ Пі ≥ 1,
где Пopt – оптимальное значение показателя;
б) если меньшее значение показателя является
лучшим:
если Пopt > Пі
≥ 1;
если 0 ≤ Пі ≤ Пopt.
При
использовании данного теоретико-методологического подхода к управлению конкурентным потенциалом показатели,
превышающие оптимальный уровень, не будут искусственно завышать интегральный
показатель конкурентного потенциала. Рассчитанный интегральный показатель
позволяет идентифицировать область конкурентного потенциала банка, сделать выводы о его достаточности и принять решение о дальнейшем его формировании
и развитии. В свое время оценки отдельных составляющих конкурентного потенциала позволяют конкретизировать
направления его повышения.
Г.А. Крамаренко, д-р экон. наук, проф.,
Днепропетровский университет экономики и права
ПРИЧИНЫ ФИНАНСОВЫХ КРИЗИСОВ
И ИХ ВЛИЯНИЕ НА ЭКОНОМИЧЕСКУЮ АКТИВНОСТЬ
Финансовые
системы развивающихся стран и стран с переходной экономикой сталкиваются с определенными
трудностями, которые мешают им эффективно функционировать. Чтобы решить проблемы
ложного выбора и морального риска на кредитных
рынках, применяются два важных инструмента –
ограничительные условия и обеспечение.
Когда
проблемы ложного выбора и морального риска серьезно обостряются, финансовые рынки оказываются неспособными
направлять денежные средства от
вкладчиков к предприятиям с высокопроизводительными инвестиционными
возможностями. В этот период и возникают финансовые кризисы. Неспособность финансовых
рынков эффективно функционировать приводит к снижению экономической активности
в стране.
За
последние годы многие страны с неразвитыми финансовыми системами пережили финансовые кризисы. Поскольку рынок
долговых обязательств стран с
переходной экономикой и развитых стран существенно отличается,
последовательность событий во время кризисов отличается от
кризисных явлений в США в ХIХ – начале ХХ столетия.
Кризисным
явлениям в Украине предшествовали и способствовали спад на фондовом рынке и рост неопределенности.
Как известно, рост неопределенности и снижение объемов
собственного капитала в результате
спада на фондовом рынке и создавшаяся политическая ситуация в стране
усугубили проблемы асимметричности информации. В таких условиях финансовым учреждениям труднее определить
степень надежности заемщиков. Сложившаяся
ситуация нашла свое отражение в
экономической оценке деятельности Украины.
Возникновение
кризисной ситуации сопровождается, как правило, определенными факторами, негативно влияющими на экономическую активность. К этим факторам
следует отнести: рост процентных ставок; рост неопределенности; влияние фондового рынка на бухгалтерские балансы;
проблемы в банковском секторе и несбалансированность фискальной политики
государства.
Из
всех эффектов лишь эффект ликвидности говорит о снижении процентных ставок в
результате повышения темпа роста денежной массы, именно он вступает в силу
немедленно, так как рост предложения денег
приводит к быстрому снижению равновесной процентной ставки. Другие виды эффектов свидетельствуют о росте
процентных ставок. Эти закономерности необходимо учитывать при прогнозировании
процентных ставок (табл. 1).
Таблица 1
Влияние прироста денежной массы на процентные ставки
|
№ |
Вид эффекта |
Изменение процентной ставки |
|
1 |
Эффект дохода при росте предложения |
Рост процентных ставок вследствие |
|
2 |
Эффект уровня цен при
расширении |
Рост процентных ставок в ответ |
|
3 |
Эффект ожидаемой инфляции при
росте |
Рост процентных ставок в ответ |
Возникающие ожидания,
связанные с тем, что правительство не выполнит обязательства по своему долгу,
могут вызвать валютный кризис. Снижение курса внутренней валюты может привести
к банкротству фирм, связанных с международной деятельностью. Эти проблемы
обостряют проблемы ложного выбора и морального риска, в результате чего
снижаются объемы кредитования и наблюдается спад экономической активности.
Г.В. Саєнко, д-р екон. наук, проф.,
Луганський
інститут праці та соціальних технологій,
К.В. Толчєва, Торговий Дім “Марс”, м.
Луганськ
ЗВ’ЯЗОК ЯКОСТІ ПРИБУТКУ
З ЕКОНОМІЧНОЮ БЕЗПЕКОЮ ПІДПРИЄМСТВА
Питання зв’язку якості прибутку і економічної безпеки підприємства знаходиться під пильною увагою фахівців. З’ясуванням і розробкою методичних основ сприйняття практикою цього явища займаються І.А. Бланк, В.В. Забродський, Е.А. Олейніков, Г.В. Козаченко та інші, однак, економічна безпека підприємства як категорія досліджена ще недостатньо і потребує теоретичного уточнення та вивірення наукових положень. Віддаючи шану вченим, які займаються відтворювальними економічними процесами, ясності щодо шляхів вирішення все ж таки немає. Бракує і методик, що включають якість прибутку, економічну безпеку підприємства як фактори взаємодії.
В сучасних умовах стабільне функціонування підприємства багато в чому зумовлюється рівнем його економічної безпеки, який формується під впливом комплексу економічних процесів, що відбуваються у державі. Це не ставиться під сумнів, але й не враховується. Практична потреба в оцінці впливу якості прибутку на економічну безпеку підприємства очікує всебічного розгляду чинників та розробки системного підходу. Прибуток – важливий самостійний об’єкт фінансового механізму підприємства, складовою якого є економічна безпека. Показники якості прибутку у свою чергу є одними з найважливіших факторів оцінки економічної безпеки підприємства, виробничої та фінансової діяльності підприємства в цілому, прогнозування його розвитку. Вони характеризують ступінь його ділової активності та фінансової стійкості, чим і визначається актуальність розробки напрямків вдосконалення. Окрім цього, як вітчизняний, так і зарубіжний досвід свідчить про нагальну потребу управління економічною безпекою підприємства, тому що в умовах переходу до ринкової економіки підвищився вплив елементів невизначеності та непередбачуваності в економічних відносинах. Оскільки економічна безпека підприємства як категорія не має однозначного трактування в наукових джерелах і розглядається, з одного боку, з точки зору можливого банкрутства, а з іншого – як показник поточного та перспективного фінансового стану підприємства, необхідно оперативно вирішувати такі завдання: уточнювати сутність економічної безпеки підприємства; досліджувати функції та роль прибутку для підприємства в умовах ринкової економіки; розглядати прибуток підприємства як основний фінансовий ресурс забезпечення економічної безпеки; досліджувати методи та критерії управління економічною безпекою підприємства; розробляти механізм оцінки впливу якості прибутку на економічну безпеку підприємства; проводити неодноразову апробацію розробленого механізму. В процесі оцінки впливу якості прибутку на економічну безпеку підприємства та розробки рекомендацій щодо його вдосконалення необхідно використовувати результати аналізу фінансово-господарської діяльності, оцінки фінансового стану підприємства і співставлення нормативних та законодавчих актів у сфері регулювання фінансово-економічної діяльності підприємства, досвід минулої діяльності і наявні його ресурси та можливості, а також враховувати зовнішні умови діяльності підприємства. Оцінку прибутку підприємства слід здійснювати з позиції його відповідності витратам, рентабельності та ефективності. Потім наступає стадія визначення системи критеріїв, методів оцінки впливу якості прибутку на економічну безпеку підприємства та узагальнення напрямків вдосконалення. За цим алгоритмом можна дійти висновків щодо досягнутого і доступного рівня економічної безпеки на підприємстві, формування стратегії підвищення його існуючого рівня і стабільного спрямування, що враховує особливості діяльності підприємства як за господарською, так і за фінансовою складовими.
Авторами розроблена необхідна методика, яка в сучасних умовах може бути використана для забезпечення та підтримки достатнього рівня економічної безпеки підприємства завдяки визначеному переліку завдань та відповідно до концепції економічної безпеки і певних методів управління економічною безпекою. Систематизовані також і показники економічної безпеки, які є основою аналізу якості прибутку.
Р.Ф. Пустовійт, канд. пед. наук., доц.,
М.П. Овчарук, канд. екон. наук., доц., Черкаський
банківський
інститут Університету банківської справи НБУ
Інституційне формування
постсоціалістичного банківського сектора
Нині необхідно визнати той факт, що інституційний процес у постсоціалістичних економіках підпорядковується стратегічній меті інтеграції у Європейський Союз. Відбувається еволюційна дифузія інститутів західноєвропейських та північноамериканських країн в інституційне середовище постсоціалістичних країн. Тому одним з головних завдань інституціональної теорії є наукове обґрунтування трансформації банківського сектора, що сприятиме ефективному функціонуванню дворівневої банківської системи та оптимізації інвестування коштів.
Банківська
реформа розпочалася в трансформаційних країнах в кінці 80-х – на початку
90-х років ХХ ст. До цього часу
в патерналістських економіках гроші
виконували роль “пасивного розрахункового засобу” і розподілялися
державними банками-монополістами за командою адміністративних структур, у тому
числі на кредитування планово збиткових державних підприємств. Враховуючи
об’єктивну неможливість повернення боргів, за командними вказівками влади банки
вимушені були їх списувати. При цьому необхідно зазначити, що адміністративно-командна економіка
характеризувалася значною нормою накопичення інвестицій, але часто
державні кредити розглядалися суб’єктами народногосподарського комплексу як дотації.
В умовах трансформаційних перетворень реформа банківського сектора передбачала не тільки переорієнтацію діяльності державних банків, але й створення принципово нових інституцій – комерційних банків. Це потребувало докорінних інституційних змін у взаємовідносинах банківської системи з домогосподарствами, фірмами та державою. Означені зміни призвели до численних й багато в чому досі невирішених інституційних конфліктів, які опосередковуються формальними і неформальними інститутами, високим ступенем невизначеності інституційного середовища, асиметричним розподілом інформації, опортуністичною поведінкою, необхідністю адекватного формату диверсифікації ринку фінансових послуг.
Для того, щоб розв’язати дані конфлікти та уникнути трансформаційного шоку в банківській сфері необхідно було вирішити таку ключову макроекономічну проблему як створення відповідної юридичної інфраструктури, що специфікує права власності, забезпечує виконання контрактів та запроваджує конкурентні засади. Але, як засвідчив трансформаційний досвід, під час започаткування ринково орієнтованого законодавства у постсоціалістичних країнах почали проявлятися ознаки старих інститутів (наприклад, пом’якшення заборон на монопольну діяльність) та можливість використання укорінених за часів адміністративно-командної економіки норм неформальних відносин.
Тому після інституціоналізації діяльності комерційних банків, яка призвела до їх раптового приросту, економіки постсоціалістичних країн отримали надзвичайно нестабільні банківські системи. Більшість з новостворених банків мали незначний капітал, післяприватизаційні борги, сумнівну клієнтуру та здійснювали ризиковані трансакції. Останнє підтверджується орієнтацією на спекулятивні доходи на валютному ринку, що в умовах девальвації національних грошових одиниць визначається як рентоорієнтована поведінка. До цього додамо трансфертні державні кредити та доходи від арбітражу у сфері товарного експорту. Позики здебільшого були короткостроковими, не забезпечувалися у достатній мірі заставою і, як правило, мали неринковий характер особистих стосунків позичальника і кредитора.
Таке становище банківського сектора погіршувалося й тому, що трансакційні витрати були занадто високими як щодо депозитів, так і щодо кредитів. Вкладники комерційних банків не мали абсолютної впевненості у захищеності своїх заощаджень, з іншого боку, інформація про позичальника могла бути неправдивою. Отже, з точки зору інституціональної теорії на початку реформування банківської системи права власності мали статус невизначеності, були відсутні формальні інститути щодо задатку та інститути, що регулюють процес відчуження майна за умов банкрутства.
Поєднання зазначених інституційних факторів призвело до низки перманентних банківських криз майже в усіх країнах трансформаційного регіону. Тому уряди перш за все повинні були зруйнувати інституційні можливості отримання банками ренти, зловживань та шахрайства у фінансово-кредитних відносинах. Після прибалтійських країн, які першими застосували необхідні заходи щодо мінімізації трансакційних витрат, майже всі постсоціалістичні держави посилили контроль за діяльністю комерційних банків та за тими, хто здійснювали зазначений нагляд. При цьому необхідно було розв’язати інституційну проблему “дурної нескінченості контролю за контролерами”. Також були запровадженні жорсткі норми щодо страхування депозитів та визначення реального фінансового становища позичальника.
Отже, теоретичне осмислення формування ринку банківських послуг ґрунтується на двох основних аспектах параметрів якості:
1) безпека;
2) адекватність інформації.
У контексті інституціональної теорії це означає, що пропозиція банківського продукту при дієвій системі контролю є для споживачів сигналом про його безпеку. У свою чергу адекватність сигналу залежить від системи санкцій та характеристик контрольно-наглядової діяльності інституцій, що відповідають за унеможливлення порушень, пов’язаних з вимогами до безпеки продукту. Тому застосування адміністративних вимог повинно сприяти “прозорості” надання банківських послуг і відбуватися разом з формуванням нормативно-правової бази. У практичній сфері це означає, що питання запровадження нових інститутів або трансформації існуючих повинно вирішуватися з урахуванням конкретних обставин. При цьому повинні бути встановлені відповідні формальні норми, що передбачають рамкові умови діяльності в трансформаційному банківському секторі з урахуванням мінімізації конфлікту між старими і новими інститутами. Це дозволить послідовно нарощувати ефективність розподілу на основі оптимального використання фінансових ресурсів, стимулювати інноваційні чинники в банківському підприємництві та вдосконалити банківський менеджмент.
Н.В. Камашева, канд. екон. наук, Національний банк України
Аналіз фінансової стабільності в Україні
Практика аналізу фінансової стабільності в Україні ще недостатньо тривала у часі. Вона охоплює оцінку різних сегментів фінансової системи та реального сектору економіки. Важливою складовою аналізу є оцінка ризиків та загроз стабільності фінансової системи.
Макроекономічне середовище характеризувалось значною волатильністю. Економіка України з 2000 року зростала високими темпами, однак ці процеси супроводжувались високим інфляційним тиском. Спостерігався також помірний тиск бюджету на ВВП.
Економіка України є відкритою та залежною від кон’юнктури на зовнішніх ринках. Так, в експорті майже 40 % займають метали та вироби з металів. В імпорті 40 % припадає на енергетичні продукти – нафту і газ.
Високі темпи зростання імпорту були зумовлені розширенням інвестиційного попиту, підвищенням реальних доходів населення та збільшенням обсягів кредитування домогосподарств.
З кінця 2005 року після отримання статусу ринкової економіки в Україні відбувся значний приплив прямих іноземних інвестицій і відповідно капіталу, що дозволило наростити міжнародні резерви. Це можна пояснити сприятливим інвестиційним кліматом, пов’язаним зі стабільністю курсу гривні.
Наступним сегментом аналізу
фінансової стабільності є фінансові ринки.
Грошово-кредитний ринок (процентні ставки). Коридор процентних ставок Національного банку України за активно-пасивними операціями широкий (більше 10 в.п.) і змінюється в часі незалежно від траєкторії змін облікової ставки.
Ринок іноземної валюти в Україні достатньо стабільний. Політика НБУ спрямована на підтримку стабільності обмінного курсу гривні до долара США у вузькому діапазоні та регулювання ліквідності банків.
Фондовий ринок показує позитивну тенденцію до зростання. Водночас цей ринок в Україні недостатньо розвинений, що обмежує його вплив на підтримку фінансової стабільності.
На ринку нерухомості існує довготривала тенденція до високих темпів зростання цін на житло. Це пов’язано з дисбалансом попиту та пропозиції на цьому ринку. Крім того, багато людей розглядають купівлю квартири як альтернативний засіб заощадження.
В останні роки спостерігається тенденція до зростання частки довгострокових кредитів. При цьому частка довгострокових депозитів залишається значно нижчою, що при негативному розвитку економіки може призвести до проблем з ліквідністю у банківському секторі.
Нарешті третьою сферою огляду в
моніторингу фінансової стабільності є банківський сектор, який розвинений
краще, ніж фінансовий сектор.
Банківська система демонструвала високі темпи зростання, ефективно розподіляла фінансові ресурси та досягла високого показника прибутковості.
Однак валютні дисбаланси банківської системи зростають. Так, у 2006 році темпи зростання кредитів в іноземній валюті (95,4 %) продовжували перевищувати темпи зростання депозитів в іноземній валюті (54 %). Причому джерелом додаткових коштів банків є зовнішні кредити, які потім використовуються для внутрішнього іноземного кредитування. Найбільші ризики несе кредитування фізичних осіб в іноземній валюті, яке перевищує темпи зростання відповідних депозитів – 153,8 % порівняно з 57,5 % у 2006 році.
В.В. Колдовський, канд. екон. наук,
ДВНЗ “Українська академія
банківської справи НБУ”
Кількісні методи управління
якістю банківських інформаційних систем
З кожним роком роль засобів автоматизації банківської діяльності зростає, одночасно зростає і складність їх розробки. Незначний збій у роботі банківської інформаційної системи (ІС), викликаний недоліками при її проектуванні чи реалізації, може призвести до багатомільйонних збитків, завданих банківській установі та її клієнтам. Якщо ж збій був викликаний цілеспрямованими діями зловмисників, які використовують у корисних цілях недоліки системи, то він може призвести до катастрофічних наслідків для банківської установи і скомпрометувати фінансову безпеку її клієнтів.
Коли мова йде про програмне забезпечення (ПЗ), яке становить основу ІС, то, на відміну від багатьох об’єктів матеріального світу, оцінити його якість надзвичайно складно, оскільки однією із його характеристик є “незримість”, тобто властивості ПЗ не можна “побачити” без досконального вивчення його внутрішньої будови.
Інша характеристика ПЗ, яка безпосередньо впливає на його якість, – надзвичайно висока його складність. Програмні конструкції, з яких складається комплексне ПЗ, доступні для розуміння лише висококваліфікованим фахівцям з розробки ПЗ, і навіть їм необхідно докласти значні зусилля, щоб ознайомитися із системою і зрозуміти її функціонування. У процесі створення ПЗ дуже часто саме невміння колективу розробників адекватно долати складність призводить до зростання кількості людських помилок та погіршення якості кінцевого продукту.
Отже, управління якістю банківських ІС є надзвичайно актуальним завданням і потребує науково обґрунтованого вирішення. Одним з пріоритетних напрямків наукових досліджень за даною тематикою є розробка кількісних методів управління якістю ІС, тобто тих, що базуються на певних числових показниках, зокрема ПЗ як основної їх складової.
Як правило, традиційний підхід до управління якістю ПЗ сфокусований насамперед на завершальних стадіях проекту, однак, на наш погляд, кількісні методи управління якістю мають бути впроваджені на усіх етапах створення ІС: від формулювання вимог і проектування до кодування, тестування та супроводу. Особливу увагу слід приділяти тим фазам життєвого циклу ІС, на яких відбувається її створення – проектування та кодування.
На стадії проектування кількісними методами оцінки якості може бути оцінка складності та відповідності шаблонам проектування UML-діаграм в цілому та окремих класів, об’єктно орієнтовані метрики (NORM, RFC, WMPC1, WMPC2, LOCOM1, LOCOM2, LOCOM3).
На стадії кодування для кількісної оцінки якості можуть бути використані метрики Холстеда, різні варіації метрики цикломатичної складності МакКейба (модифікована, строга, спрощена, актуальна цикломатична складність, метрика складності глобальних даних), інтервальна метрика Майерса, метрика Хансена, метрика Пивоварського та ін. Важливе значення мають абсолютні показники кількості рядків коду та інших структурних блоків, з яких складається комп’ютерна програма, а також відносні показники, які дозволяють виявити характерні співвідношення між структурними складовими типові для якісного (“здорового”) коду та неякісного (“хворого”), який потребує оперативного втручання.
Крім того, необхідні виявляти такі складові вихідного коду ПЗ як дублювання коду, “мертвий код”, недокументований код, особливо складні для розуміння ділянки коду, ділянки коду, які є осередками підвищеного ризику.
Для розрахунку кількісних показників якості може бути розроблений відповідний інструментарій або використані уже існуючі програмні продукти, узгоджена робота яких у комплексі може суттєво підвищити показники якості ІС, що особливо важливо для продуктів, які використовуються у банківській справі.
Р.М. Набок, Національний банк України
Підходи до
управління
недохідними активами банку
Управління активами банку – один з підходів, який дозволяє банку балансувати між такими показниками як “ліквідність-дохідність”. Перш за все слід зазначити, що управління активами банку або певною їх частиною не може здійснюватися окремо від управління пасивами, оскільки банк є інтегральною системою, що вимагає комплексності в своїй оцінці.
Для здійснення аналізу недохідних активів з позиції вирішення дилеми “ліквідність-дохідність” пропонуємо використати коефіцієнт співвідношення недохідних та дохідних активів.
З метою уніфікації підходу до побудови комплексного аналізу банківської
діяльності аналіз активів слід проводити з уніфікованої позиції, а саме – за їх
складовими (дохідні та недохідні). Такий підхід дасть можливість, по-перше, визначити місце аналізу
недохідних активів у системі
комплексного аналізу банківської діяльності, по-друге, враховувати всі фактори впливу і тенденції, що
спостерігаються в банку
і, як наслідок, розробляти ефективні прогнози майбутнього розвитку кредитної
установи.
Аналіз недохідних активів є важливим елементом загального аналізу кредитної установи, оскільки без їх вивчення керівництво
банку не зможе враховувати
всі чинники, що впливають на результат діяльності як окремих відділень, так і
банку в цілому. Саме тому необхідно підвищувати
оперативність і дієвість аналізу недохідних активів банку.
Це дасть змогу підвищити ефективність банківської діяльності. Аналіз недохідних активів сприяє виявленню резервів
підвищення ефективності функціонування банку на базі використання досвіду та
досягнень науки і практики.
Методика проведення аналізу недохідних активів включає в себе сукупність способів, правил і заходів, які в комплексі мають сприяти досягненню максимального ефекту від банківської діяльності, враховуючи вимоги до стійкості та прибутковості фінансової установи.
Для того, щоб реалізувати методику аналізу недохідних активів, ми використали метод порівняння, метод групування даних, метод використання абсолютних і відносних показників, балансовий метод, графічний метод, метод табличного відображення аналітичних даних.
Серед основних перспектив розвитку аналізу поряд із розвитком інформаційних технологій та технічних засобів слід відзначити його еволюційність, тобто здійснення аналітичних процедур за допомогою автоматизованого робочого місця аналітичного працівника. Таким чином можна побудувати алгоритм організації аналізу недохідних активів банку.
Недостатня кількість недохідних активів призводить до великих експлуатаційних витрат, а отже, до підвищення собівартості банківських послуг. Надлишок їх сигналізує про наявність баласту, який обтяжує установу, стримує її розвиток, відволікаючи з обігу значні кошти. Отже, для забезпечення рентабельної діяльності банку необхідно дотримуватися певної пропорції між ними. Для того, щоб вийти на необхідний середній рівень недохідних активів у наступний період (у разі проведення аналізу окремою банківською установою), аналітики банку використовують метод екстраполяції власних накопичених даних за попередні періоди. Результатом діяльності банку є прибуток (збиток), а оскільки дохідні активи безпосередньо впливають на нього, то вони містять у собі ті фактори, які чинять вплив і на них. Недохідні активи, в свою чергу, акумулюють вплив “недохідних” факторів на результуючий показник, врахування яких дає змогу всебічно оцінити банківські активи, зокрема і діяльність банку в цілому.
В.О. Чемерис, канд. техн. наук, О.В. Башкіров,
Національний банк України
Побудова системи внутрішнього контролю центрального банку на основі аналізу ризиків
Внутрішній контроль – це процес, що постійно здійснюється на всіх рівнях банку, включає принципи і процедури, виконувані правлінням, менеджментом та персоналом банку і покликаний сприяти досягненню мети, визначеної стратегією розвитку банку.
Метою системи внутрішнього контролю є ефективне функціонування банку, сприяння досягненню банком встановлених ним орієнтирів та поставлених цілей, дотримання вимог законодавства та нормативних актів центральних органів влади, ефективне використання ресурсів банку, мінімізація ризиків банку, своєчасна підготовка надійної фінансової інформації.
Основними функціями системи внутрішнього контролю банку є контроль дотримання затверджених (штатних) правил та процедур реалізації фінансових та господарських процесів банку, моніторинг дотримання нормативних фінансових показників банківських процесів, контроль ризиків банку.
Концептуальними принципами контролю, які є
передумовою ефективного функціонування системи внутрішнього контролю, є незалежність
системи внутрішнього контролю, безпосередня і зацікавлена участь
вищого керівництва банку, розмежування обов’язків, чіткість і визначеність системи внутрішнього контролю, безпосереднє надання інформації
керівництву, наявність ефективних процедур санкціонування операцій, повнота,
фактичний контроль за документацією, використання різних видів контролю,
неперервність, оперативність, об’єктивність та гнучкість контролю.
Для створення ефективної системи внутрішнього контролю
необхідно для кожного функціонального процесу
банку провести такий загальний аналіз, який передбачає такі етапи:
1) аналіз кожного
функціонального процесу банку на ризикованість (наявність ризиків, притаманних
кожному процесу);
2) визначення рівня
перебування функціональних процесів під характерними для кожного процесу
ризиками;
3) виведення
інтегральної оцінки ризикованості кожного функціонального процесу;
4) ранжування всіх
функціональних процесів банку за ступенем ризикованості і можливим обсягам
втрат;
5) визначення
функціональних процесів, ризики яких є значною мірою волатильними.
Реалізація 1 та 2 етапів може проводитися у два способи:
1) в рамках банку
розробляється графік, за яким для кожного функціонального процесу проводяться
експертні наради для визначення переліку ризиків, притаманних
кожному функціональному процесу, та
визначення рівня перебування кожного функціонального процесу під певним ризиком з участю трьох фахівців:
а) фахівця підрозділу,
який виконує функціональний процес і досконально знається на його
характеристиках та особливостях;
б) фахівця підрозділу внутрішнього
аудиту, який знає методи управління ризиками та процедури проведення аудиту
функціональних підрозділів банку;
в) фахівця підрозділу контролю ризиків, який знає методи управління ризиками, методики та процедури моніторингу волатильних ризиків;
2) розробляється спеціальний детальний “опитувальник”, який для кожного функціонального процесу заповнюється фахівцем підрозділу, що реалізує функціональний процес і досконально знається на його характеристиках та особливостях, що дає можливість фахівцям системи внутрішнього контролю провести у подальшому весь аналіз, передбачений вищенаведеними етапами 3-5.
Зауважимо, що необхідно періодично
проводити нову оцінку ризикованості всіх функціональних процесів, а також
передбачити можливість оперативного проведення повторної оцінки ризикованості
функціональних процесів, характеристики яких змінилися з часом в результаті зміни параметрів самого
процесу, технології його реалізації, реструктуризації підрозділу, який реалізує
відповідний процес та ін.
К.Ф. Черкашина, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
КОНЦЕНТРАЦІЯ
БАНКІВСЬКОГО КАПІТАЛУ
ЗА РЕГІОНАМИ УКРАЇНИ
З метою забезпечення населення України банківськими послугами банкам необхідно мати достатню кількість філій, що дає їм можливість розширювати сферу своєї діяльності та підвищувати дохідність. Для України ця проблема стоїть дуже гостро, оскільки банківські установи розміщуються на території країни нерівномірно.
Сучасний етап характеризується розвитком регіональної
мережі філій провідних банків, що є наслідком посилення конкуренції у банківській
системі країни. Наявність певної диференціації в забезпеченні областей банківськими послугами насамперед
обумовлено нерівномірністю їх розвитку.
Таким чином, можна зробити
висновок, що надання банківських послуг концентрується переважно у великих
індустріальних центрах, зокрема в м. Києві. З усіх банків 98 мають головні
офіси в м. Києві та області. Харків, Дніпропетровськ, Донецьк та Одеса посідають
друге місце з великим відривом. Виходячи з цього, можна поділити регіони за рівнем
концентрації на 4 групи: високої концентрації, середньої концентрації,
незначної концентрації, низької концентрації.
Внаслідок такого нерівномірного розподілу сільські регіони значною мірою недоодержують послуги, тоді як сильна конкуренція в Київському регіоні змусила багато банків вийти на ринок обслуговування фізичних осіб, що спричинило різке розширення спектра послуг споживчого кредитування та операцій з кредитними картками. З іншого боку, відбувається закриття сільських філій через брак клієнтів, високі операційні витрати тощо. Тому вирішення питань оптимальної кількості банківських установ у кожному регіоні залишається досить актуальним та потребує подальшого дослідження.
Ю.С. Камарицкий, аспирант, Европейский университет, г. Киев
ОЦЕНКА СТОИМОСТИ ДЕЛОВОГО ПРЕДПРИЯТИЯ
С ПОМОЩЬЮ МЕТОДА ДИСКОНТИРОВАНИЯ
ДЕНЕЖНЫХ ПОТОКОВ
Коренные изменения,
произошедшие в структуре собственности предприятий в Украине с началом процесса
приватизации, повлекли за собой активизацию экономичных процессов в сфере
экономики и явились предпосылкой для формирования рынка предприятий,
функционирующего в соответствии с экономическими законами и обеспечивающего
взаимосвязь реального и финансового секторов экономики.
Оценка играет ключевую роль во многих сегментах финансовой сферы: в
корпоративных финансах, при слиянии и приобретении фирм, а также при управлении
инвестиционными портфелями. Однако следует помнить,
что оценка не является вполне объективным методом, и любые предварительные установки и предубеждения, которые аналитик привносит
в процесс оценки, отразятся на полученной величине ценности.
Определение стоимости бизнеса
методом дисконтирования денежных потоков основано
на предположении о том, что потенциальный инвестор не заплатит за данный
бизнес больше, чем текущая стоимость будущих доходов от этого бизнеса.
Собственник не продаст свой бизнес по цене ниже текущей стоимости прогнозируемых
будущих доходов. Считается, что в результате взаимодействия стороны придут к
соглашению о рыночной цене, равной текущей стоимости будущих доходов.
Данный метод оценки считается наиболее приемлемым с учетом инвестиционных мотивов,
поскольку любой инвестор, вкладывающий деньги в
действующее предприятие, в конечном итоге покупает не набор активов, состоящий из зданий, сооружений, машин,
оборудования, нематериальных ценностей и т.д., а поток будущих доходов, позволяющий ему окупить вложенные средства, получить прибыль и
повысить свое благосостояние. С этой точки зрения все предприятия, к каким бы отраслям экономики они не принадлежали,
производят всего один вид товарной продукции – деньги.
При проведении оценки существуют проблемы, с которыми часто сталкиваются оценщики при определении стоимости с помощью
метода дисконтирования денежных потоков
по международным стандартам оценки. Основные из них следующие:
1. Определение
коэффициента 
для получения
требуемой ставки возврата собственного капитала сопровождается нехваткой финансовой
информации по компаниям-аналогам, что затрудняет определение данного
коэффициента.
2. Отсутствие
достоверных маркетинговых исследований по отраслям, так как не все предприятия
декларируют весь объем произведенной и проданной продукции, что затрудняет
определить как емкость рынка, так и его перспективы в будущем.
3. Сложности при определении безрисковой ставки
для определения ставки дисконта. В Украине не существует абсолютно безрисковых
долгосрочных вложений. Применение наименее рискованных ценных бумаг других
стран, например государственных облигаций, требует дополнительного анализа и
учета страховой премии. Данный аспект на сегодня практически не исследован.
Характеристика
дисконтированных денежных потоков – это всего лишь один из трех подходов к оценке, и большинство оценок, реально
выполняемых, основывается на сравнительной оценке (данный подход служит основой
для построения всех остальных). Для получения корректной относительной оценки
необходимо понимание основных идей оценки дисконтирования денежных потоков.
Н.М. Ткачук, Тернопільський національний економічний
університет
ОСОБЛИВОСТІ
РИНКОВОЇ ОЦІНКИ
ВЕЛИЧИНИ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ БАНКУ
Сучасний етап розвитку ринкової економіки вимагає активного формування інфраструктури оцінки, що в першу чергу передбачає створення необхідної законодавчої бази, розробку відповідних стандартів та методів оцінки будь-яких активів, пасивів банківських установ зокрема та банківського бізнесу в цілому.
Визначення ринкової вартості банківського бізнесу пов’язано також із такими особливостями функціонування банків:
· поєднанням традиційних функцій фінансового посередництва із зростаючою роллю виробника фінансових послуг і продуктів;
· незначною часткою власного капіталу в сукупних пасивах (10-12 %) із переважанням частки залученого капіталу;
· жорстким наглядом з боку Національного банку України (встановлення обов’язкових до виконання нормативів капіталу, ліквідності, резервування, валютної позиції тощо);
· великим значенням у створенні вартості бізнесу нематеріальних активів банку (системи управління, рівня кваліфікації персоналу, оргструктури тощо);
· високим рівнем ризику, який пов’язаний із структурою та якістю активів, пасивів і характером здійснюваних банком операцій.
Традиційно в оцінці ринкової
вартості активів чи бізнесу використовуються три підходи: витратний,
порівняльний і дохідний. Застосування будь-якого із підходів передбачає
використання певних методів і прийомів, базується на минулих досягненнях банку,
його теперішньому положенні на ринку чи на очікуваних доходах у майбутньому.
Витратний підхід являє собою сукупність методів визначення вартості об’єкта з врахуванням витрат на його відновлення й обумовлений відмінністю результатів балансової та ринкової оцінки активів і пасивів банку. Витратний підхід може реалізовуватись на практиці з використанням двох методів оцінки: методу чистих активів і методу ліквідаційної вартості.
Порівняльний
підхід ринкової оцінки являє собою сукупність методів
визначення вартості відповідних об’єктів оцінки на базі їх порівняння з
аналогами, щодо яких є певна інформація про операції купівлі-продажу таких
об’єктів на ринку. Залежно від цілей, об’єктів і конкретних умов оцінки
порівняльний підхід передбачає використання таких методів: метод угод, метод ринку
капіталу, метод галузевих коефіцієнтів. Головною сутністю цих трьох методів
порівняльного підходу оцінки є вибір об’єкта-аналога, збір інформації щодо його
ринкової вартості та її коректування на основі системи коефіцієнтів, які й відображають
відмінність між об’єктом оцінки та його аналогом.
Дохідний
підхід базується на прогнозуванні грошових потоків банків у перспективі їх приведення до теперішнього чи майбутнього періоду
часу. Здійснюючи оцінку об’єкта за цим критерієм, дохід розглядається як головний фактор, що формує величину його вартості. За інших рівних умов із збільшенням доходу, який приносить об’єкт
оцінки, зростає відповідно і його вартість. У даному процесі має значення
тривалість періоду отримання можливого доходу, рівень та види ризиків. Як бачимо, дохідний підхід дає визначення
теперішньої поточної вартості майбутніх доходів, які виникають у
результаті використання активів.
Варто відмітити, що даний підхід оцінки вартості банку та
його акцій є найкращим щодо використання для банків, які створені
на базі нових технологій (інтернет-банкінг, телефонний банкінг, віртуальні банки). Дохідний підхід оцінки ринкової вартості певного
об’єкта передбачає застосування таких методів: метод дисконтування грошових
потоків DCF (discounted cash flow), метод капіталізації, метод доданої економічної вартості. Оцінка використання цих методів залежить
від двох факторів: положення об’єкта на ринку та перспектив його розвитку на майбутнє.
Г.О. Пересадько, ДВНЗ
“Українська академія банківської справи НБУ”,
В.А. Цимбал,
Сумський державний університет
формування
механізму управління
вибором стратегій диверсифікації інноваційних,
екологічно спрямованих підприємств
Диверсифікація виробництва та збуту традиційно
розглядається як один із найбільш ефективних напрямків інноваційного розвитку ринкових можливостей вітчизняних підприємств.
Диверсифікація належить до найефективніших напрямків розвитку ринкових
можливостей поряд із виготовленням нових товарів, розширенням ринку та глибоким
проникненням на нього.
Незважаючи на набутий досвід
екологічного управління, численні теоретичні дослідження з цієї
проблематики, необхідно констатувати, що в Україні не було сформовано єдиної
концепції екологічного управління.
Обсяг виробничого екологічного управління природно є
значно меншим порівняно з державним і
поширюється лише на одне або декілька підприємств. Однак, зважаючи на
те, що саме підприємство є основними джерелом
техногенного навантаження на навколишнє середовище в умовах
роздержавлення і формування економіки, яка ґрунтується на різноманітності форм
власності, реалізації принципу “забруднювач платить”, що виражається в перенесенні
тягаря вирішення екологічних проблем на суб’єкт господарювання, екологічне управління
починає відігравати вирішальну роль.
Для реалізації екологічної
політики на інноваційних, екологічно спрямованих підприємствах
пропонується застосовувати стратегію диверсифікації виробництва. В умовах ринкової
економіки залишаються конкурентоспроможними і виживають тільки ті підприємства,
керівництво яких виявляє потреби споживачів і очікування громадян в цілому,
будує ефективну структуру бізнесу для їх задоволення.
Об’єктами екологічного управління на промислових
підприємствах найчастіше визначають діяльність підрозділів із використання,
відновлення і відтворення природних ресурсів; етапи розроблення і виготовлення
продукції, на яких визначають екологічні і гігієнічні властивості продукції;
усі технологічні етапи виробництва, де можуть виникнути
сировинні, побічні, основні продукти та вторинні матеріали, що забруднюють
навколишнє середовище і шкідливо впливають на нього;
засоби охорони навколишнього середовища. У сучасних умовах відбувається значне зростання на промислових
підприємствах кількості нових, екологічно спрямованих виробництв або
невеликих підприємств у складі великого, які займаються господарською діяльністю.
Говорячи про інноваційні підприємства екологічного спрямування в місті
Суми, хотілося б відмітити відкрите акціонерне товариство “Сумсільмаш”, яке,
диверсифікуючи свою діяльність, займається виробництвом екологічно чистої
продукції.
Д.Е. Ванин,
д-р экон. наук, проф., Ю.Д. Ванин,
д-р экон. наук, проф.,
Д.А. Гончаров,
аспирант, Курская сельскохозяйственная академия
имени профессора И.И. Иванова
Критерии, показатели устойчивости
и эффективности сельского хозяйства
Трудности
определения критерия эффективности и ее показателей обусловлены сложностью и многоплановостью проблем эффективности
общественного
производства. Обсуждение идет по нескольким направлениям. Дискутируются
вопросы о числе критериев эффективности, о содержании критерия и о возможности
его количественного выражения.
Мы считаем,
что критерий по своей сути есть качественный признак категории “эффективность”,
позволяющий оценить ее наиболее полно именно с
качественной стороны. Показатель же является описанием
критерия, характеризующим количественную сторону эффективности.
Критерий эффективности
производства должен быть мерилом суждения об оптимальности, выгодности данного
варианта развития. Он является средством
оценки и сравнения различных вариантов функционирования экономической
системы. Его содержание определяется характером общественного строя,
экономическими законами, масштабами решения,
содержанием целей, на достижение которых направлены усилия.
С нашей точки зрения критерий –
это качество, свойство эффективности, отражающее наиболее существенную ее
сторону, то есть основной принцип ее оценки.
Обобщающим критерием
эффективности является прибыль, начисляемая в рамках экономически обоснованных
цен, отвечающих принципу эквивалентности товарно-денежного обмена, а основным
показателем – рентабельность.
Прибыль, являющаяся основным
источником расширенного воспроизводства,
позволяет решать широкий комплекс социальных проблем, связанных с повышением
благосостояния производителей, ростом их
материального и культурного уровня. Этим объясняется социальная
значимость такой экономической политики государства и всей организационно-хозяйственной
и управленческой деятельности, которая направлена
на повышение экономической эффективности производства, т.е. на прибыльную,
более рентабельную деятельность товаропроизводителей.
Мы считаем,
что при выборе системы показателей и обобщающего показателя эффективности производства необходимо исходить из того,
с какой целью определяется эффективность,
какие затраты и какие ресурсы она должна отражать. Только при таком
подходе показатели будут иметь объективный характер и соответствовать предъявленным
к ним требованиям.
І.І. Д’яконова, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія
банківської справи НБУ”
Кредитний
брокеридж:
перспективи діяльності в Україні
Банківський сектор економіки в
усьому світі зазнає в останні десятиліття значних змін.
Банківська система України пройшла шлях від разових
експериментальних, дефіцитних і надзвичайно дорогих пропозицій кредитних
ресурсів до величезного різноманіття кредитних продуктів, які пропонуються
сьогодні практично всіма банками.
Зростання банківської конкуренції та розширення
спектра банківських продуктів обумовили появу такого виду бізнесу як “кредитний
брокеридж”.
Функція брокера – допомогти клієнтам розібратись у
пропозиціях кредиту, їх особливостях, плюсах та мінусах, в нюансах законодавства
та технологічних аспектах, які невідомі в
більшості випадків пересічним клієнтам банку.
Кредитний брокер здійснює платні послуги приватним особам
і підприємствам, надаючи допомогу при одержанні різних видів кредитів.
Зокрема, іпотечний брокер допомагає при одержанні іпотечного кредиту. По суті,
кредитний брокер – це посередник між банком і позичальником.
Сьогодні очевидною є необхідність
створення законодавчої основи діяльності подібних
установ із визначенням відповідальності за сприяння фальсифікації фінансової
звітності клієнтів, а також відпрацювання системи інформування, ліцензування, регламентації, контролю та нагляду за
діяльністю подібних організацій.
Визначені функції, на наш
погляд, можуть бути делеговані Асоціації кредитних брокерів України, яка
може бути створена як споріднена структура при Асоціації українських банків, що дасть
можливість уникнути зайвого занепокоєння та відповідно підвищити довіру з боку
потенційних користувачів послуг кредитних брокерів.
Така структура, як Асоціація кредитних брокерів
України, має об’єднати всі легальні брокерські фірми в Україні та забезпечити довіру
до кредитних брокерів за рахунок жорсткої регламентації.
Асоціація кредитних брокерів
України організаційно повинна бути представлена на
всіх адміністративно-територіальних рівнях: національному, обласному
(регіональному) та місцевому.
До основних функцій
Асоціації українських банків та Асоціації кредитних брокерів України слід
віднести такі:
· розробка та впровадження законодавчої бази щодо регламентації роботи кредитних брокерів;
· здійснення досліджень даного сегмента ринку;
· забезпечення навчання кредитних брокерів;
· організація та здійснення сертифікації брокерів на базі відповідної підготовки;
· здійснення регламентації та ліцензування діяльності кредитних брокерів;
· здійснення контролю за належним виконанням кредитними брокерами своїх обов’язків як стосовно клієнтів, так і банків;
· позбавлення ліцензій у разі порушення норм діяльності відповідного виду посередництва;
· широке проведення роз’яснювальної роботи щодо інформації громадськості про завдання та обов’язки кредитних брокерів – членів Асоціації та налагодження;
· регулювання та контроль за діяльністю кредитних брокерів;
· вирішення спорів між брокерами, позичальниками та кредиторами;
· представлення кредитних брокерів та виступ від їх імені у міжнародному альянсі кредитних брокерів.
· визначення розміру тарифів у системі кредитного брокериджу.
А.О. Мілай, канд. екон. наук, доц.,
Міжнародний університет фінансів,
м. Київ
Протидія
легалізації доходів,
одержаних злочинним шляхом
Бажання мінімізувати розмір
податків притаманне усім платникам. Воно, зрозуміло, поки не переходить у кримінальну
сферу, а бажання мінімізувати податки не перетворюється у бажання їх не платити.
Умови конкуренції на ринку порушуються, виникає тіньовий ринок, а держава
поступово втрачає матеріальні важелі нормального виконання своїх функцій. В
Україні процес обігу тіньового капіталу загрожує національній безпеці. До
того ж кредитно-фінансова система України все частіше
використовується для легалізації іноземних капіталів, створених злочинним
шляхом.
Процес легалізації злочинних
капіталів досить складний і тривалий. Такі доходи проводять через фінансову
систему для приховування їх нелегального походження та надання їм вигляду законно
отриманих.
У цілому, усю сукупність операцій можна звести до трьох головних етапів.
Перший етап – розміщення
капіталів, отриманих злочинним шляхом. На цьому етапі злочинний капітал може бути розміщений
на депозитному рахунку в місцевому банку або іншій фінансовій установі. Також
гроші можуть бути переведені за кордон для їх депонування в іноземних
кредитно-фінансових установах або використані для придбання дорогих товарів з
метою подальшого перепродажу.
Етап розміщення великої суми
грошей є найбільш вразливим місцем у процесі “відмивання”. Саме на цьому етапі брудні
гроші досить легко можуть бути виявлені.
Другий етап – приховування аудиторського сліду.
Завдання полягає в тому, щоб
шляхом складної послідовності фінансових операцій відділити
злочинні доходи від їх початку та унеможливити відстеження договорів при проведенні
аудиторської перевірки.
Ця стадія може складатися з таких
операцій: переказ раніше депонованих грошових коштів, конвертація депонованих грошових коштів в грошово-кредитні інструменти (облігації,
акції, дорожні чеки), перепродаж
товарів високої цінності та грошово-кредитних інструментів, інвестиції в
нерухомість та легальний бізнес.
Компанії, які зареєстровані в
офшорних зонах, – зручний інструмент, який доволі часто використовується для
проведення цих операцій.
Третій етап – інтеграція.
При інтеграції “відмиті” кошти
повертаються в банківську систему у вигляді чесно зароблених доходів. Інтеграція може полягати
у використанні різних методів та технологій,
а саме: наданні позики в розмірі злочинних
доходів або використанні коштів, депонованих в іноземному банку, у
вигляді застави під кредити місцевих банків.
Якщо рух грошей, які відмиваються, не був виявлений на
перших двох етапах, то потім відділити законні гроші від злочинних достатньо
складно.
Для регулювання питань з метою
запобігання та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, банки
розробляють Правила внутрішнього фінансового моніторингу. Правилами
визначається організаційна структура внутрішньобанківської системи запобіганню
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та її функції.
Внутрішньобанківська
система (ВБС) запобігання легалізації доходів, одержаних злочинним
шляхом, складається з двох рівнів:
1) базового (операційного);
2) реєстраційно-аналітичного.
Базовий рівень складають операційні підрозділи банку,
які проводять кредитно-розрахункове обслуговування клієнтів. У той же час цей рівень за певними ознаками виявляє операції, що
підлягають фінансовому моніторингу, і повідомляє у встановленому порядку
другий рівень.
Другий рівень банківської
системи фінансового моніторингу –реєстраційно-аналітичний. Він забезпечується
діяльністю окремого структурного підрозділу банку з питань фінансового
моніторингу (СПФМ).
С.Б. Манжос,
доц., О.І. Садовнікова, Полтавський національний технічний
університет імені Юрія Кондратюка
Проблеми довгострокового кредитування
в Україні
Довгостроковий кредит є послугою з надання коштів,
ціна якої постійно зазнає впливу різних
чинників: політичних, економічних, соціальних, психологічних. Державне
регулювання механізму кредитування довгострокових програм розвитку економіки
проводиться на сьогодні переважно Національним банком України, який, супроводжуючи заходи фіскальної політики, має запобігати
надмірній інфляції, забезпечувати оптимальний контроль за банківською
системою і нейтралізувати інфляційні очікування усіх суб’єктів економіки шляхом
підвищення їхньої довіри як до монетарної політики, котру проводить, так і до
банківської системи в цілому.
В Україні намітились позитивні тенденції як у
зростанні обсягів кредитування, так і збільшенні частки наданих комерційними банками
кредитів економічним суб’єктам у валовому внутрішньому продукті, значення якого
за 2004 р. становило 27,11 %. Фактично це означає, що банківська
система має можливості забезпечувати більші обсяги кредитування.
Значним досягненням є тенденція до збільшення частки
довгострокових кредитів для суб’єктів
господарювання, яка тільки за останні три роки збільшилася втричі.
Фактично довгострокове кредитування має інвестиційну природу.
Основою довгострокового кредитування для банків та
інших фінансових установ є відсутність пасивів відповідної строковості. Нині в Україні стандартними
строками для депозитів є 1, 3, 6, 9 і 12 місяців. Стає очевидним, що залучення
пасивів по можливості на 1 рік і менше, надання довгострокових кредитів у
значних обсягах має підвищений ризик ліквідності, оскільки не гарантує
повернення залучених депозитів у зазначені. На перший погляд за відсутності
забезпечення рефінансування активних операцій українських фінансових установ на
міжнародних ринках капіталу, де є можливість рефінансування терміном від п’яти
років і більше, проблема взагалі не має вирішення. Саме цей шлях обрали деякі
українські банки (АКБ “Надра”; ВАТ “Укрексімбанк” та ін.). Проте такі ресурси
доступні далеко не всім банківським установам, і до того ж досягнути
необхідного рівня кредитного рейтингу на міжнародних ринках коштує недешево.
Частина операторів ринку
кредитування борються за ринок довгострокових вкладень за рахунок збільшення
капіталу, основним джерелом поповнення якого є міжнародні фінансові установи. Проте за
таких умов діяльність банківських установ
регламентується в жорстких рамках методологічної бази інвестора.
Проблемним залишається питання
гарантування повернення довгострокових кредитів, яке на сьогодні знаходить своє
вирішення в основному за рахунок кредитних проектів, забезпечених іпотекою.
Особливо гостро в цьому контексті постає питання ціноутворення іпотечних
кредитів. Відсутність довгострокових ресурсів значною мірою послаблює довгострокове кредитування програм
розвитку національної економіки. Інфляційні очікування зумовили
формування певної психології вкладників, які
сподіваються отримати від банків високі відсотки за розміщені в них кошти. Це не дає змоги банкам сформувати недорогі
кредитні ресурси. Вважаємо, що депозитна ставка повинна відігравати роль збереження вартості, тобто бути в межах
очікуваного рівня інфляції. Банки для вкладників мають бути фінансовими
посередниками, що зберігають їхні кошти за невелику плату, а не джерелом
отримання значних прибутків. Такий підхід дав би змогу банківській системі накопичити
ресурси для кредитування довгострокових програм розвитку економіки України.
Кредитуючи окремі програми, банки
самостійно визначають рівень ризику кредитних операцій, оцінюють фінансовий стан
позичальників (контрагентів банку) і
вартість застави в межах чинного законодавства. Намагаючись убезпечити себе від ризику неповернення кредиту, банки
часто завищують процентні ставки за
кредитами, бо за позиками ризикових клієнтів необхідно формувати більший
розмір резервного фонду, що зменшує прибутки
банку. На наш погляд, така політика банків
не сприяє ефективному кредитуванню економіки, оскільки підвищення плати за
користування коштами не означає, що певний суб’єкт господарської діяльності
зможе в майбутньому повернути кредит.
За рахунок надання кредитних
ресурсів на значно триваліші терміни й урахування ризиків
щодо відшкодування вкладених коштів на строки, які несуттєво перевищують
ті, з якими вже працює банк, з’являється можливість
у декілька разів підвищити прибутковість операцій кредитування. Більшість
українських банків, відмовляючись від кредитування на довготривалі строки,
хронічно недоотримують доходи. При цьому вони практично не захищені від ризиків розриву ліквідності, оскільки все одно змушені на вимогу ринку кредитувати клієнтів на
5-7 років.
Таким чином, можна стверджувати, що для удосконалення
стратегії розвитку довгострокового кредитування доцільним є проведення
банківськими установами планування використання довгострокових ресурсів і формування портфеля довгострокових
кредитів. Правильним кроком на шляху
до вирішення проблем довгострокового кредитування в Україні є зниження
вартості кредитів, встановлення динамічних процентних ставок із прив’язкою їх
до рівня інфляції, проведення об’єктивної
оцінки проектів та програм, що кредитуються, для встановлення обґрунтованої
кредитної ставки. Удосконалення механізму кредитування можливе за подальшого
впровадження страхування кредитів як форми захисту учасників кредитних відносин
в Україні.
C.Б. Манжос, доц.,
О.М. Даниленко, Полтавський
національний технічний університет імені Юрія Кондратюка
Вплив
іноземного капіталу
на банківську систему України
В умовах впливу глобалізаційних
процесів на вітчизняну банківську систему особливо актуальним є питання забезпечення
стабільності, фінансової стійкості та
надійності українських банків. Стрімке збільшення частки іноземного капіталу у
банківській системі України почалось у 2005 році, коли вона відразу зросла
майже на 10 %. У 2006 році частка закордонних вливань зросла на
8,1 %, а у першому півріччі 2007 року – на 5,2 %. На сьогодні частка
іноземного капіталу в загальному уставному капіталі вітчизняної банківської
системи складає 26,6 %, а за прогнозами НБУ на 1.01.2008 досягне
33-35 %. Найбільші частки в загальній сумі іноземного банківського
капіталу, що працює в Україні, належать
інвесторам із Австрії, Франції, Росії, Польщі, Нідерландів.
Експансія іноземних банків в Україну, з одного боку,
дала можливість збільшити показники капіталізації банківської системи, запровадити мобільний банкінг та інші новітні технології
надання банківських послуг, розширити
їх асортимент, наростити обсяги кредитних ресурсів, що істотно підвищило
конкуренцію у банківському секторі.
Водночас слід зважити на низку фінансових ризиків,
пов’язаних із швидким зростанням присутності
іноземного капіталу. Вони можуть призвести до втрати суверенітету у сфері грошово-кредитної
політики, можливого посилення нестабільності, несподіваних коливань
ліквідності банків, імовірного відпливу фінансових ресурсів. До того ж філії
іноземних банків тиснуть на вітчизняну кредитну систему внаслідок їх
спроможності пропонувати дешевші кредитні ресурси, підвищують чутливість банківської системи країни до світових
фінансових криз, загострюють проблему управління фінансовими потоками, ускладнюють
банківський нагляд за операціями філій іноземних банків, збільшують
ймовірність спекулятивних операцій та операцій із відмивання “брудних” грошей.
Зростання іноземного капіталу у вітчизняній банківській системі загрожує
позбавити деякі галузі кредитів, оскільки фінансові компанії із закордонними
інвесторами завжди будуть інвестувати ті галузі, де можна отримати більший
прибуток, які є більш надійними. З часом може відбутися лобіювання
інтересів транснаціональних корпорацій, до яких входять іноземні банки, що
вийшли на ринок банківських послуг України.
Досвід таких країн, як Польща, Чехія, Румунія,
Угорщина, Словенія, Естонія свідчить про те,
що внаслідок неухильного скуповування фінансових установ на сьогодні
частка іноземного капіталу становить 80-95 %. Надмірна швидкість
приватизації та продажу банків у цих країнах призвели до відсутності адекватного
правового зобов’язання іноземних банків щодо національних інтересів. Як приклад
іншої політики, можна привести Китай, який, вступаючи до СОТ, поставив вимогу
п’ятирічного мораторію щодо продажу власних банків та відкриття філій іноземних
банків.
Фінансисти прогнозують, що
кінцевий споживач банківських послуг зможе реально оцінити прихід іноземного капіталу не раніше
2009 року. Вони впевнені, що до цього часу
завершаться масові вливання іноземного капіталу в банківську систему України та
надзвичайно загостриться конкуренція на вітчизняному фінансовому ринку між крупними
банківськими групами.
Тому вирішення питання про форми та масштаби
розширення присутності іноземного банківського капіталу на вітчизняному банківському ринку має підпорядковуватись стратегічним
цілям соціально-економічного розвитку країни, сприяти підвищенню національної
конкурентоспроможності, економічній безпеці та зміцненню грошово-кредитної
системи. На законодавчому та виконавчому рівні всі дії в цьому напрямку
повинні бути узгоджені з інтересами національної економіки.
C.І. Запара, канд. юрид. наук, доц.,
Сумський національний аграрний
університет
Основні
принципи правового регулювання корпоративних трудових відносин
працівників банківської системи
Відомо, що принципи трудового права – це основні
засади правового регулювання суспільних трудових відносин, на яких ґрунтується
право як система норм. Трудовим правовідносинам працівників банківської системи
властива галузева специфіка, а тому виникає потреба з’ясування особливостей праці таких службовців, виражена у загально-правових
положеннях.
Трудове законодавство побудоване із урахуванням таких
загальновідомих принципів, як свобода
праці та рівноправність суб’єктів трудового права. Зокрема, стаття 43 Конституції
України визначає право громадянина на працю, що включає можливість заробляти
собі на життя працею, яку він вільно обирає
або на яку вільно погоджується. Відповідно стаття 21 КЗпП України
закріплює рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження,
соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі,
мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять,
місця проживання та інших обставин.
Банківські установи України застосовують трудові
відносини із урахуванням вищезазначених принципів трудового права. Однак особливе
місце в правозастосовчій діяльності банківських установ займає принцип поєднання централізованого та
договірного характеру праці. Відповідно
до статті 2 КЗпП України право громадян на працю забезпечується державою, а
реалізація права на працю відбувається шляхом укладення трудового договору.
Диспозитивний характер трудових правовідносин у банківській сфері органічно
поєднується наданням широкого спектра
банківських послуг із застосуванням новітніх технологій обслуговування
клієнтів, що в свою чергу підвищує вимогливість роботодавця до професійних
якостей банківського службовця.
З іншого боку, працівники
банківської сфери, працюючи в особливо напруженому
графіку, зобов’язані зберігати психологічний спокій, рівновагу, виконувати високоінтелектуальні завдання, відповідати за зміст підготовлених
документів, що в сукупному підрахунку може призвести
до перенавантаження і потребує належного ставлення з боку адміністрації банку. В іншому випадку працівник
банківської сфери може реалізувати принцип
захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Зокрема, стаття 44
Конституції України надає право працівникам на страйк для захисту своїх
економічних і соціальних інтересів. Проблема реалізації цього принципу
полягає в особливій психологічній атмосфері працівників банківської сфери. Так,
ініціювати страйк для таких працівників не
завжди уявляється можливим, оскільки власна репутація врівноваженого
високопрофесійного працівника не передбачає актуалізації захисту власних прав у
такій формі. Проте захисна функція може бути
компенсована зверненням до суду та інших владних інституцій із метою відновлення порушеного права. Важливим для реалізації
захисної функції трудових правовідносин може бути застосування іншого відомого принципу – стабільності
трудових відносин. Стабільність
трудових правовідносин пов’язана в першу чергу із захистом від незаконного
звільнення, що гарантоване статтею 43 Конституції України. Практична
реалізація цього принципу може бути пов’язана із диспозитивними засадами
правового регулювання праці банківських службовців, а також слід врахувати
доступ до комерційної таємниці працівників, що певною мірою зацікавлює роботодавця
у стабільних правовідносинах.
Особливого значення набуває принцип визначеності трудової функції банківського працівника. Відповідно до статті 29 КЗпП України до
початку роботи за укладеним трудовим договором роботодавець зобов’язаний роз’яснити працівникові його права і
обов’язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому
місці, де він буде працювати,
визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами. Таким чином, особливості
правового регулювання трудових відносин працівника банку обумовлюються змістом
трудового договору, положенням про відділ (служби банку), посадовою
інструкцією, правилами внутрішнього трудового розпорядку, правилами
обслуговування клієнтів тощо.
Заслуговує на увагу принцип матеріальної зацікавленості в результатах
праці. Традиційно працівники банківської справи отримують оплату праці в
середньому у більшому розмірі порівняно із працівниками інших галузей народного
господарства, адже і інтелектуальне капіталовкладення таких працівників може
бути доволі вагомим.
В цілому, специфіку правового
регулювання банківських працівників пов’язують із активізацією корпоративних
правовідносин. Поняття “корпоративне трудове право” все більше закріплюється у правовій
практиці. Таким чином, створюються передумови для функціонування корпоративного
трудового права. Одним із прикладів реалізації корпоративних трудових
правовідносин цілком можуть слугувати трудові правовідносини у банківській
системі України.
В.Д. Чернадчук, канд.
юрид. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ОСОБЛИВОСТІ БЮДЖЕТНО-КОНТРОЛЬНИХ
ПРАВОВІДНОСИН НА СТАДІЯХ СКЛАДАННЯ ПРОЕКТІВ
БЮДЖЕТІВ, РОЗГЛЯДУ ТА ПРИЙНЯТТЯ ЗАКОНУ
ПРО ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ
Однією із актуальних проблем сучасної науки фінансового права є питання бюджетно-контрольних правовідносин, дослідженню правової природи яких не приділяється належна увага, хоча окремі аспекти