Н.А. Дехтяр, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

КРЕДИТНА КООПЕРАЦІЯ:
КОНКУРЕНТ ЧИ АЛЬТЕРНАТИВА
У СФЕРІ КРЕДИТУВАННЯ

На сучасному етапі розвитку малі та середні підприємства, зокрема приватні та приватно-орендні підприємства, фермерські господарства та суб’єкти підприємницької діяльності – фізичні особи, для забезпечення господарської діяльності потребують додаткових джерел фінансування. На жаль, рентабельність діяльності таких підприємств чи бізнесу в країні залишається на досить низькому рівні, що обумовлюється як чинниками внутрішнього, так і зовнішнього середовища, і не дозволяє їм здійснювати фінансування лише за рахунок власних фінансових ресурсів. Тому виникає нагальна проблема в залученні зовнішніх ресурсів.

Слід зазначити, що вітчизняні банківські установи не завжди зацікавлені у фінансуванні даної категорії виробників продукції, вважаючи більш привабливою сферу торгівлі, промисловості, будівництва чи транспорту. Отже, доступ зазначених форм господарювання до кредитних ресурсів банків суттєво обмежений через значні витрати на оцінку та супровід кредиту та практично неможливий за відсутності гарантій повернення коштів. Така ситуація вимагає пошуку альтернативних джерел фінансування, а саме – залучення коштів через установи кредитної кооперації.

Світовий досвід функціонування системи кредитної кооперації свідчить про наявність у її складі трьох рівнів: місцевого, який представлений кредитними спілками чи кооперативами або кооперативними касами; регіонального, що забезпечується кредитними кооперативними організаціями, що об’єднуються у регіональні кооперативні банки чи спілки, та національного – як центральної кооперативної фінансово-кредитної установи – центрального банку чи спілки. Подальший розвиток фінансових послуг, що надаються суб’єктами кредитної кооперації, призвів до появи нової складової, а саме – сервісної інфраструктури, що дозволяє їм бути більш привабливими, ефективними та конкурентноздатними фінансовими установами. Таким чином, система кредитної кооперації перетворюється у єдину багаторівневу кооперативну фінансову систему з потужними фінансовими установами, що максимально забезпечують фінансові потреби своїх членів. При цьому можливість кредитних кооперативних установ інтегруватися у союзи надає їм додаткові конкурентні переваги над банками та іншими суб’єктами ринку фінансових послуг.

В Україні станом на 01.04.2007 налічується 790 небанківських кредитних установ, у тому числі 765 кредитних спілок, які об’єднують 1,8 млн. членів, та різняться між собою за розмірами активів, ознакою членства структурою кредитного портфеля, але об’єднує їх одна мета – задоволення потреб своїх членів у взаємному кредитуванні та наданні інших фінансових послуг. Кредитні спілки мають великий потенціал розвитку в Україні, про що свідчать тенденції зростання усіх основних показників діяльності. Таким чином, кооперативні кредитні установи знайшли власну нішу у системі фінансово-кредитного обслуговування суб’єктів господарювання та населення, але їх частка у кредитному портфелі країни залишається незначною.

З метою подальшого розвитку системи кредитної кооперації можна виділити такі напрямки, яким повинна бути приділена першочергова увага: підвищення якості руху кредитних спілок через розробку механізмів стимулювання якісної консолідації та концентрації ринку; укріплення ринкового позиціонування, за допомогою:

· вдосконалення існуючих механізмів управління активами та пасивами кредитних установ;

· оптимізації кредитного портфеля;

· впровадження нових видів послуг та ринкових інструментів;

· розробки довготермінової ринкової стратегії;

· формування стандартів підтримання ліквідності системи;

· дослідження механізмів підтримки фінансової стабільності кредитних спілок та захисту вкладів їх членів як на рівні окремих кредитних установ, так і на рівні їх системи.

Т.А. Васильєва, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академії банківської справи НБУ”

МЕХАНІЗМ УЧАСТІ БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ
У ПРОЕКТНОМУ ФІНАНСУВАННІ ІННОВАЦІЙ

В даний момент у багатьох країнах світу проектне фінансування як один з найбільш перспективних видів організації фінансування проектів у капіталомістких галузях промисловості стало невід’ємним елементом системи фінансово-кредитного забезпечення інноваційного процесу. Традиційно основним джерелом ресурсного забезпечення даних операцій є банки. Розглянемо механізми участі банківських установ у здійсненні операцій проектного фінансування інноваційної діяльності.

У випадку, коли аналізовані операції припускають так зване “незалежне рівнобіжне фінансування”, кілька банків виділяють окремі позики для реалізації інноваційного проекту, укладають з підприємством – інноватором окремі кредитні угоди і фінансують кожен свою частину проекту – субпроекти. Якщо аналізовані операції припускають так зване “софінансування”, то банки є єдиним пулом, формуючи консорціум або синдикат, і укладаючи єдину кредитну угоду. У рамках софінансування функції щодо проведення переговорів із підприємством-інноватором, оцінки запропонованого до кредитування інноваційного проекту і пов’язаних з ним ризиків, узгодження суперечок, що виникають між членами консорціуму і клієнтом із приводу пропонованої угоди, забезпечення мобілізації необхідних інвестиційних ресурсів, визначення внутрішньої структури консорціуму, розподілу функцій і винагороди між окремими банками – учасниками проектного фінансування, бере на себе банк-організатор. Функції щодо підготовки і підписання єдиної кредитної угоди, ведення обліку й акумуляції кредитних ресурсів здійснює банк-менеджер. Функції щодо контролю за здійсненням кредитної угоди (а нерідко і реалізацією інноваційного процесу), здійснення розрахункових операцій і адміністративної роботи, пов’язаної з кредитом, здійснює банк-агент, одержуючи за це комісійну винагороду. Якщо аналізовані операції припускають так зване “послідовне фінансування”, то в цьому випадку великий авторитетний банк є тільки ініціатором кредитної угоди, а після видачі позики підприємству-інноватору передає свої вимоги по заборгованості іншим кредиторам, знімаючи її зі свого балансу, і одержує комісійну винагороду за оцінку інноваційного проекту, розробку кредитного договору і видачу позики. Він є своєрідним гарантом привабливості позичальника для інших банків – потенційних учасників проектного фінансування. На жаль, така схема здійснення проектного фінансування ще не має широкого розповсюдження в Україні, оскільки буквально одиниці вітчизняних банків відповідають формальним ознакам банку-організатора даної схеми: великий авторитетний банк, достатній рівень власних коштів для акумулювання необхідного обсягу фінансування, висока репутація в міжнародному бізнесі, значний кредитний потенціал комерційного банку, наявність досвідчених фахівців з експертизи інноваційних проектів.

Приймаючи рішення про участь у проектному фінансуванні, банки можуть надавати кредитні ресурси за таких умов: без права регресу на позичальника (банк бере на себе більшість ризиків, пов’язаних з реалізацією проекту, а у разі невдачі проекту не може відшкодувати свої втрати за рахунок активів його засновників), з повним регресом на позичальника (банк бере на себе мінімальні ризики, обмежуючи свою участь тільки наданням кредитів з оформленням відповідного забезпечення) і з обмеженим регресом на позичальника (передбачається поділ ризиків між учасниками проектного фінансування, установлення визначеного ліміту відповідальності засновників проекту понад активи і грошові потоки проектної компанії, у рамках якого банк зможе одержати компенсацію своїх втрат). Крім того, існує і такий вид проектного фінансування, при якому відбувається комбінування декількох форм: наприклад, фінансування під гарантію уряду або міжнародних організацій з неповним або обмеженим регресом на позичальника.

С.В. Лєонов, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ
ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ БАНКІВ

Глибокі перетворення економічного середовища викликали активний інтерес до інвестиційно-кредитних ресурсів економічного зростання і розвитку. Протягом останніх років істотно зріс інтерес до дослідження проблем формування і використання інвестиційного потенціалу, причому якщо раніш дана проблема вивчалася в основному на рівні країни, регіону (області), галузі народного господарства, то в останні роки всі частіше об’єктом дослідження є інвестиційний потенціал суб’єктів господарювання. Оскільки в підвищенні інвестиційної активності в країні істотну роль відіграє кредитно-банківська система, що мобілізує заощадження суспільства, формує і розподіляє інвестиційний капітал, то сьогодні особливий інтерес являє собою дослідження інвестиційного потенціалу банківських установ.

На нашу думку, можна умовно виділити два напрямки в дослідженні даної економічної категорії. У рамках першого напрямку інвестиційний потенціал економічного суб’єкта розглядається як його здатність або можливість вкласти ресурси з метою одержання тієї або іншої економічної вигоди. У рамках другого напрямку основний акцент при оцінці інвестиційного потенціалу робиться на привабливості економічного суб’єкта для інвестора і його здатності, стабільно розвиваючись, приносити дохід інвестору. Слід зазначити, що жоден з відзначених вище підходів не дозволяє вичерпно описати особливості і функціональну наповненість інвестиційного потенціалу банківських установ.

Поняття інвестиційного потенціалу банку можна розглянути через призму аналізу попиту на інвестиційні ресурси, що сформувався на ринку позичкового капіталу. Як відомо, можна виділити два види попиту: реальний (реальні потреби власників капіталу, наявна в даний момент потреба в інвестиційних ресурсах на ринку інвестування) і потенційний (попит на інвестиційні товари, що визначається купівельною спроможністю й обсягом потенційних інвестиційних потреб). На нашу думку, саме рівень потенційного попиту і формує інвестиційний потенціал: банки мають накопичений капітал (сукупність потенційних інвестиційних ресурсів), який потенційно можуть вкласти в той або інший вид активів. Нереалізований потенційний попит на інвестиційні ресурси, що здатен і має можливість перетворитись у реальний інвестиційний попит, є визначальним чинником у процесі формування інвестиційного потенціалу банку.

Таким чином, при дослідженні інвестиційного потенціалу кожного конкретного банку на перший план виходить проблема визначення ступеня можливості вкладання ним коштів в активи тривалого використання та в цінні папери, який функціонально залежить від наявності або відсутності певних видів інвестиційних ресурсів банку та обмежений існуванням цілого ряду умов.

Інвестиційний потенціал банку, на нашу думку, повинен визначатися його кадровою складовою, обсягами його ресурсів, засобів виробництва, грошових нагромаджень, нематеріальних активів, що можуть бути інвестовані або бути основою реалізації інвестиційних операцій банку. При визначенні інвестиційного потенціалу банку слід враховувати не тільки задіяні елементи його ресурсної бази, а й ті, що знаходяться в резерві. При цьому слід зробити наголос на необхідності використання синергічного підходу при визначенні інвестиційного потенціалу банку, розуміння його як певним чином впорядкованої сукупності інвестиційних ресурсів, що дозволяє отримати при їх використанні додатковий ефект синергії. Ізольований розгляд інвестиційних ресурсів не дозволить банку використовувати їх у повну силу, а урахування їх взаємовпливу і взаємодії сприятиме становленню і розвитку інвестиційного потенціалу. Крім того, величезне значення при оцінці можливостей використання інвестиційного потенціалу банківської установи має наявність у неї достатнього обсягу інформаційних ресурсів.

В.В. Сухонос, канд. юрид. наук, проф.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ
ПРОКУРАТУРИ ТА БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ
У СФЕРІ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА
ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ВІДМИВАННЮ ДОХОДІВ,
ОДЕРЖАНИХ ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ

Питанню взаємодії прокурорського і банківського наглядів вітчизняна наука приділяє уваги занадто мало. Тому автор поставив за мету дослідити взаємодію зазначених державних органів з питань боротьби з тіньовою економікою.

Після розпаду СРСР Україна була однією з перших держав, яка при обранні шляхів подальшого свого фінансування та економічного розвитку вирішила приєднатися до країн Європейського Союзу. Вже у червні 1994 р. Україна і Європейський Союз підписали Угоду про партнерство, відповідно до якої сторони узгоджували список необхідних питань, які можуть виникнути під час економічних відносин як партнерів взаємовигідної торгівлі. Серед цих питань були ті, що стосувалися гармонізації українського національного законодавства з принципами і нормами європейського права. Що, у свою чергу, вимагало від України прийняття низки законів, при розробці яких необхідно було знайти оптимальне співвідношення як між вимогами держав, що входять в Євросоюз, так і досвідом української школи права.

Після певної підготовки Указом Президента України від 11 червня 1998 р. за № 615/98 було затверджено розроблену Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу. Стратегія визначає основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади щодо створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзі.

Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами і охоплює, зокрема, фінансове і банківське право. На виконання Стратегії Національним банком України прийнято Постанову “Про галузеву концепцію розвитку відносин з Європейським Союзом та програму інтеграції України до Євросоюзу у банківській сфері”. Зазначена адаптація передбачає поступове приведення у відповідність з євростандартами актів Національного банку України. Основною метою зазначених дій є створення основ взаємовигідного банківського співробітництва, спрямованого на інтеграцію України у загальноприйняті системи взаєморозрахунків і забезпечення змін у розвитку банківських послуг у зв’язку з введенням євро, розвитку спільного ринку кредитних ресурсів, зміцнення валютно-грошової системи та банківського нагляду за фінансовими операціями, які здійснюються як банківськими, так і небанківськими установами України. При цьому особлива увага приділяється підвищенню ефективності здійснення державними органами, в тому числі і прокуратурою, своїх наглядових функцій.

Відомо, що органи державної влади останнім часом багато уваги приділяють зміні вітчизняного банківського законодавства у сфері запобігання та протидії відмиванню (легалізації) доходів, одержаних резидентами і нерезидентами України злочинним шляхом, відповідності вимогам Сорока рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF). На виконання цієї вимоги ЄС в Україні вже прийнято ряд законів та підзаконних актів, які б врегульовували відносини між банківськими та іншими фінансовими установами та їх клієнтами. Так була прийнята спільна постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 28 серпня 2001 р. № 1124, на розвиток ідеї якої було прийнято Закон України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” від 28 листопада 2002 р. Активну допомогу при прийнятті цього закону надала Генеральна прокуратури України на чолі з Генеральним прокурором.

Аналогічно був прийнятий Меморандум від 21 жовтня 2003 р. про взаєморозуміння між Державним департаментом фінансового моніторингу і Виконавчою службою Комісії з попередження відмивання капіталів та грошових порушень (SEPBLAC) Іспанії щодо співробітництва у сфері обміну фінансовою інформацією, пов’язаною з відмиванням грошей, а також Національний банк України 17 березня 2004 р. прийняв Постанову № 108 “Про порядок накладення Національним банком України штрафів за порушення банками вимог Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” та ряд інших нормативних документів.

Як відзначав на одній з міжнародних нарад колишній Генеральний прокурор України Г. Васильєв: “Необхідність прийняття зазначених документів надала можливість Національному банку України увійти до числа країн світу, де вже протягом багатьох років ця сфера знаходиться під суворим контролем державних органів, оскільки сьогодні обсяги доходів, отриманих різними злочинними угрупуваннями від протиправної діяльності, практично неможливо чітко визначити”. Автор погоджується із зазначеною позицією і вважає, що отримані злочинні доходи і в подальшому становлять фінансову базу для удосконалення і розвитку кримінальних структур, які вже почали активно використовувати легальний сектор економіки для забезпечення та збільшення своїх прибутків.

Це надає можливість зробити висновок: “доходи, які отримані злочинним шляхом, вливаючись у національній (світовий) оборот фінансів і товарів, порушують встановлений законодавством порядок функціонування взагалі всіх суб’єктів економічної діяльності”. Тому протидія відмиванню нетрудових доходів, фінансуванню тероризму на сьогодні стає однією з найважливіших проблем для України.

В прокуратурі вже існує значне наукове підґрунтя для досліджень проблем розслідування та попередження злочинів у сфері відмивання нетрудових доходів. Проте без допомоги банківських установ прокуратурі просто не обійтись, тому що тільки Національний банк України і підконтрольні йому структури здійснюють певний нагляд і контроль за фінансовим становищем у державі. Що є зрозумілим, організовані злочинні групи ще більш ускладнюють свою структуру і проникають у сферу легального бізнесу.

Разом з тим, на зазначеній нараді Генеральним прокурором було наголошено, що не всі фінансові установи і, в першу чергу, деякі банки, легковажно ставились до покладених на них функцій з фінансового моніторингу. Практичний досвід автора дозволяє зробити висновок, що обов’язковою жорсткою умовою для проведення легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, серед злочинних угрупувань є гранично мінімальна інформованість кожного з учасників такої операції про дії інших учасників. І все це робиться для того, щоб після відстеження однієї з фірм, що бере участь в легалізації, можна було створити інформаційний вакуум, який не дозволить ні прокуратурі, ні Нацбанку зв’язати кілька проведених операцій в єдиний ланцюжок для побудови усієї картини кримінальних дій.

Тому тісна взаємодія Національного банку України і Генеральної прокуратури України під час виконання покладених на них законом контрольних і наглядових функцій значно зменшує порушення законодавства, спрямованого на недопустимість легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом.

Г.І. Андрєєва, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ БІРЖОВОГО РИНКУ ПОХІДНИХ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

Найбільш суттєві інфраструктурні і структурні зміни організаційного ринку похідних цінних паперів відбувалися наприкінці ХХ століття. В цей же час і були закладені головні тенденції його подальшого розвитку. Прискорення інфраструктурних перетворень на світовому фінансовому ринку пов’язано з глобалізацією фінансових ринків, зростанням конкуренції між біржами, а також між біржами та організованими позабіржовими ринками й альтернативними торговельними системами.

Конкуренція, вимагаючи підвищення обсягу і якості послуг, що надаються, унеможливлює нормальне існування бірж у традиційному статусі некомерційних організацій. Суттєві витрати на реорганізацію, впровадження сучасних технологій, створення нових ринків потребують додаткового фінансування.

Одним із основних рішень цієї проблеми є надання біржам відкритої ринкової форми управління, комерціалізація їх діяльності, корпоратизація, а також вихід на фондовий ринок із своїми акціями з метою залучення інвестицій для подальшого розвитку. Ця тенденція у США отримала назву demutualization – виведення торговельних систем із спільного володіння у приватне, відокремлення права власності від членства на біржі. Метою даного процесу є зменшення контролю з боку біржових посередників. Ефективність demutualization полягає у поширенні можливостей щодо залучення додаткового капіталу й оптимізації структури доходів-витрат біржі.

Визначальною тенденцією інфраструктурних змін останніх років є автоматизація біржової торгівлі, перехід від “голосових” систем біржової торгівлі до електронних. Наслідком автоматизації торговельних систем на біржовому ринку похідних цінних паперів стало появлення ще однієї тенденції, яка отримала назву “дезінтермедіація” (disintermediation) – тенденція усунення посередників, проміжних ланок із процесу укладання угод і комунікацій між учасниками ринку. Дані зміни стали можливими завдяки появленню нових торговельних технологій – систем прямого доступу в торговельні системи бірж.

Зароджується ще одна важлива тенденція, яка зближує біржовий і позабіржовий ринки похідних цінних паперів. Обмежена прозорість позабіржового ринку похідних цінних паперів і його концентрація у відносно незначній кількості інститутів збільшує системний ризик. Здійснення клірингу за позабіржовими контрактами кліринговими палатами строкових бірж сприятиме зниженню ризиків по операціях з ними.

Окремою тенденцією, яка стосується структури біржового ринку похідних цінних паперів, слід відзначити появу нових інструментів, запозичених із позабіржового ринку: стандартні похідні цінні папери з екзотичними базисними активами, безпосередньо позабіржові та екзотичні інструменти: свопи, форварди, угоди про майбутню процентну ставку, екзотичні опціони, а також синтетичні продукти.

Сучасні тенденції розвитку біржового ринку похідних цінних паперів мають як позитивні, так і негативні наслідки. Перехід до приватної форми власності, корпоратизація й комерціалізація строкових бірж і клірингових організацій призведуть до зацікавленості менеджменту цих інститутів у максимізації отриманого прибутку, і як наслідок, до підвищення ефективності функціонування відповідних інститутів у конкурентному середовищі: поширенню наданих послуг, кола інструментів, що обертаються, впровадженню нових технологій, зниженню трансакційних витрат тощо. Проте індивідуалізація фінансових інструментів може ускладнювати стандартні процедури управління ризиками і, у свою чергу, збільшити ризики організатора торгів.

Таким чином, сучасні тенденції в розвитку біржових інститутів на ринку похідних цінних паперів, що визначаються підвищенням конкуренції між ними, потребують уваги до розробки адекватних процедур і механізмів управління ризиками.

О.І. Подоляка, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Методика експрес-оцінки бізнес-процесів системи регіонального управління

Впровадження процесного підходу управління, на наш погляд, і є сьогодні найбільш перспективним для підвищення ефективності роботи системи регіонального управління. Як відомо, будь-яка організація з позиції процесного підходу являє собою набір бізнес-процесів. Вони присутні незалежно від нашого знання про них та їхнього сприйняття. Повноцінні бізнес-процеси в більшості державних організацій сьогодні не виділені, не регламентовані, ніким не керуються і ніхто за них реально не відповідає.

Слід зазначити, що методи аналізу і оцінки бізнес-процесів управління соціально-економічним розвитком регіону повинні будуватись на значно ширшій інформаційній базі, ніж у комерційних структур. Методологія оцінки бізнес-процесів системи регіонального управління, крім економічних характеристик, додатково повинна враховувати їх вплив на різні складові соціальної та господарської систем, а також досягнення стратегічних цілей соціально-економічного розвитку регіону. Принципово важливим для систем регіонального управління є той момент, що досягнення високих значень економічних показників окремих бізнес-процесів не повинно негативно вплинути на соціально-економічну систему регіону або її окремі елементи. Якість та ефективність бізнес-процесів системи регіонального управління необхідно оцінювати з точки зору всього суспільства.

Методики, що використовуються для оцінки бізнес-процесів системи регіонального управління мають забезпечити об’єктивність оцінок і можливість порівняння діяльності системи регіонального управління з попередніми періодами та кращими світовими практиками. Принципово важливою є можливість забезпечення незалежного контролю якості та ефективності бізнес-процесів за даними методиками.

Враховуючи існуючу сьогодні ситуацію з регламентацією процесів системи регіонального управління, для оцінки їх якості на початковому етапі їх вдосконалення пропонується використовувати наведену нижче спрощену методику експрес-оцінки якості бізнес-процесів. Дана методика побудована на базі підходу з позиції відповідності вимогам стандартів менеджменту якості.

Використання методики експрес-оцінки дозволяє:

· зафіксувати існуючий стан регламентованості та керованості бізнес-процесів системи регіонального управління;

· порівнювати показники регламентованості та керованості бізнес-процесів з минулими періодами;

· швидко виявити недоліки бізнес-процесів;

· поставити чіткі задачі з вдосконалення бізнес-процесів.

В рамках методики експрес-оцінки якість бізнес-процесу пропонується оцінювати за двома показниками:

· рівнем регламентованості;

· керованістю бізнес-процесу.

Кожен з цих показників містить в собі по 10 параметрів, кожен з яких оцінюється експертно за п’ятибальною системою.

Параметри для експрес-оцінки якості бізнес-процесу системи регіонального управління:

1. Регламентованість:

· визначеність меж бізнес-процесу;

· визначеність структури бізнес-процесу (назви та порядок виконання робіт/етапів у межах бізнес-процесу);

· визначеність зовнішніх та/або внутрішніх клієнтів бізнес-процесу;

· визначеність клієнтів робіт/етапів у межах бізнес-процесу;

· погодженість входів та виходів бізнес-процесу з іншими бізнес-процесами організації;

· погодженість параметрів виходів бізнес-процесу з його клієнтами;

· погодженість параметрів виходів робіт/етапів у межах бізнес-процесу з їх клієнтами;

· наявність діаграми бізнес-процесу;

· наявність регламенту бізнес-процесу;

· наявність володаря процесу та матриці відповідальності бізнес-процесу.

2. Керованість:

· рівень знайомства учасників бізнес-процесу з документацією, що регламентує його виконання;

· самостійність прийняття рішень виконавцями в межах своїх робіт/ етапів;

· рівень втручання керівництва в хід виконання бізнес-процесу;

· нормування часу виконання бізнес-процесу та його складових;

· наявність індикаторів для вимірювання параметрів бізнес-процесу;

· наявність ключових показників ефективності бізнес-процесу;

· нормування витрат ресурсів на виконання бізнес-процесу;

· рівень контролю володаря за процесом з використанням вищезазначених параметрів;

· рівень автоматизації бізнес-процесу;

· наявність циклу безперервного вдосконалення бізнес-процесу.

Враховуючи стратегічно важливе значення якісного управління для прискореного соціально-економічного розвитку території, незадовільним слід вважати результат нижчий 40 балів за показниками регламентованості та керованості бізнес-процесів.

Кожен пункт, що набрав менше 3 балів, має бути включений до програми невідкладних заходів з вдосконалення процесів управління соціально-економічним розвитком регіону.

Використання даної методики, на нашу думку, має такі переваги:

· достатня точність для оцінки бізнес-процесів “як є”;

· економія до 80 % часу в порівнянні з іншими методами оцінки бізнес-процесів;

· аналіз бізнес-процесів “від простого до складного”;

· постановка задач для подальшого їх вирішення.

Практичне використання методики експрес-оцінки бізнес-процесів, запропонованої у даній роботі, на нашу думку, сприятиме забезпеченню високої якості, ефективності, а також відповідності системи регіонального управління сучасним вимогам, та надасть додаткові можливості прискореного соціально-економічного розвитку в регіоні.

М.І. Макаренко, д-р екон. наук, проф.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ФОРМУВАННЯ ПЕРЕДУМОВ ПЕРЕХОДУ
ДО ІНФЛЯЦІЙНОГО ТАРГЕТУВАННЯ В УКРАЇНІ

Наміри Національного банку України запровадити стратегію інфляційного таргетування в грошово-кредитній політиці потребують зваженого підходу до оцінки існуючих передумов, які зроблять можливим такий перехід. Слід виділити кілька політичних, економічних та інституційних факторів для ефективного функціонування нового монетарного режиму.

Насамперед, запровадження будь-якої середньострокової стратегії потребує політичної стабільності в країні, усталеного, передбачуваного її розвитку. У результаті це дає змогу поєднувати зусилля економічної та монетарної влади в одному напрямку, уникати додаткових цінових шоків під час парламентських та президентських виборів, формувати довіру економічних суб’єктів до провідників грошово-кредитної політики.

На жаль, в Україні, на відміну від країн зі сталою господарською системою, де спостерігаються сплески ділової активності, під дією екзогенних факторів сформувався політичний цикл ринкової кон’юнктури. У суб’єктів економіки складаються небезпідставні очікування щодо підвищення доходів напередодні виборів та зростання цін у подальшому.

Як свідчить економічна ситуація поточного року в Україні, дотепер невирішеною залишається проблема керованості інфляційних процесів, часто провокованих монопольними виробниками та дестриб’ютерами продовольства і нафтопродуктів на національному та регіональних ринках.

Невід’ємною передумовою запровадження інфляційного таргетування є високий ступінь довіри суспільства до політичних і економічних інститутів, перш за все, до монетарної влади в особі центрального банку. Виголошених цілей регулювання (таргетів) слід якомога точніше дотримуватись у поточній політиці, а якщо склались форс-мажорні обставини і досягнення намічених показників інфляції неможливе, то доведеться запровадити такі заходи комунікаційної політики, які б донесли до громадськості основні причини відхилення та методи коригування поточної ситуації.

Грошово-кредитна політика здійснюється у тісній взаємодії із заходами бюджетної та боргової політики держави. Ефективність першої багато в чому визначається стійкістю фінансової системи країни, дієвістю бюджетної і податкової підсистем. За умов високих значень бюджетного дефіциту та переважання інфляційних методів його покриття стабілізація цінової динаміки лише за допомогою монетарних інструментів є доволі проблематичною. З іншого боку, перевищення припустимих меж державного внутрішнього і зовнішнього боргу та незлагоджені дії Національного банку й Уряду з обслуговування боргових зобов’язань може спричинити додатковий інфляційний тиск на загальний рівень цін.

Для адекватного реагування на мінливі економічні процеси в умовах дії інфляційного таргетування центральний банк повинен мати у своєму розпорядженні добре відлагоджену систему збору і обробки економічної інформації, аналізу оперативних статистичних даних. Вітчизняна система статистики нещодавно перейшла на міжнародні стандарти оцінки макропоказників. Однак об’єктивна оцінка валового внутрішнього продукту, темпів інфляції та деяких інших показників, конче потрібних провідникам грошово-кредитної політики, часто здійснюється в непрозорому режимі, що викликає безліч питань в аналітиків та громадськості, породжує недовіру щодо достовірності отриманих даних.

Та найважливішою передумовою запровадження стратегії інфляційного таргетування є забезпечення фактичної незалежності центрального банку. Законодавство України закріплює оперативну, економічну та політичну незалежність Національного банку, однак на практиці його діяльність перебуває під латентним політичним тиском.

Л.Б. Рябушка, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

УПРАВЛІННЯ РЕСУРСАМИ РЕГІОНАЛЬНИХ
КРЕДИТНО-ФІНАНСОВИХ ІНСТИТУТІВ

Однією з важливих умов забезпечення економічного розвитку держави є формування ефективної банківської системи в регіонах України. Тому розробка комплексних досліджень, спрямованих на розвиток теорії та методології діяльності регіональних кредитно-фінансових інститутів, набуває особливого значення. Специфіка сучасних тенденцій розвитку регіональних кредитно-фінансових інститутів визначає стійкість економіки і відповідає її базовим потребам, забезпечує сприятливі вихідні умови для розвитку регіональної банківської системи.

Процеси, що відбуваються в економіці регіонів, пов’язані з концентрацією капіталу, збільшенням оцінки ефективності використання ресурсів, розвитком фінансово-промислових груп, інформаційних технологій та інтеграцією української економіки у світову економічну систему. З цієї точки зору учасники фінансового ринку в сучасних умовах потребують вирішення не тільки практичних проблем банківської діяльності в регіоні, але й розробки такого теоретико-методологічного підходу, який би забезпечував можливість дослідження впливу банківської системи на соціально-економічний розвиток регіону.

Концептуальної спрямованості дослідження набуло удосконалення науково-методичних підходів до визначення основних фінансових інструментів діяльності регіональних банків, спрямованих на розробку і реалізацію стратегії розвитку соціальної, економічної та екологічної сфер регіону на основі ефективного формування і використання грошових та кредитних ресурсів.

Формування напрямків удосконалення розвитку банківської системи регіону повинно ґрунтуватися на основі оцінки, прогнозування, моделювання та управління регіональними банківськими ризиками – прямими та опосередкованими. На основі системного аналізу методичних підходів до оцінки банківських ризиків особливе практичне значення мають методичні підходи до оцінки сукупного ризику діяльності кредитно-фінансових установ регіону, які на відміну від існуючих враховують ризики на кредитні ресурси, цінові аспекти тощо.

З метою підвищення оцінки ефективності управління ресурсами регіональних кредитно-фінансових установ подальшого розвитку набули методи прогнозування залежності реальної доходності інструментів фінансового ринку від ризику, що враховує фактори невизначеності та можливості виникнення похибок при розрахунках грошових потоків. Вони визначаються як можливі коливання рівня прогнозної та реальної доходності кредитно-інвестиційних операцій, чутливих до зміни відсоткових ставок на фінансовому ринку. На відміну від інфляції показники ризику запропоновано враховувати на стадії формування поточних варіантів кредитно-інвестиційних портфелів. Саме в розрізі дослідження при розробці цінової політики регіональних кредитно-фінансових інститутів головним завданням, є не вплив на ціну послуги, а максимальне зменшення своїх витрат до мінімального рівня, що дозволить банку залишатися серед лідерів регіону.

Визначені напрями управління ресурсами регіональних кредитно-фінансових інститутів на основі моніторингу регіональних банківських ризиків у сфері їх оцінки, прогнозування і моделювання мають практичний характер та можуть бути використані у діяльності місцевих органів влади, вдосконаленні кредитної політики банківських установ, органів статистики, регіональних суб’єктів господарювання тощо.

Застосування викладених пропозицій дозволить регіональним банкам вільно маневрувати у сфері підвищеного ризику, збільшити їх надійність і стійкість, а це є одним з головних і визначальних факторів подальшого розвитку банківської системи регіону.

А.Ф. Бондаренко, канд. техн. наук., доц.,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”

Разработка коммуникационной стратегии привлечения новых клиентов банка

Телемаркетинг – один из наиболее эффективных инструментов привлечения новых клиентов банка, который позволяет достичь выполнения следующих задач:

1. Непосредственное обращение и индивидуальный подход к каждому респонденту.

2. Гибкое ведение разговора в зависимости от реакции респондента, благодаря разработанному сценарию общения и продуманной стратегии “борьбы” с возражениями.

3. Выявление потребностей потенциальных клиентов.

4. Предоставление информации о банковских услугах в полном объеме, благодаря созданию единого информационного пространства.

5. Совпадение корпоративных стандартов банка.

6. Предоставление необходимой информации всем заинтересованным банковским клиентам.

7. Проведение анализа полученных результатов и возможности последующей работы с базой данных потенциальных клиентов.

Важной особенностью данного проекта является создание специального программного обеспечения, позволяющего:

· учитывать все детали коммуникативного общения;

· осуществлять переход к углубленным информационным блокам;

· формировать в автоматическом режиме и детализировать коммуникативный алгоритм с возможностью дальнейшей его оценки.

Анализ результатов телемаркетинга позволяет выявить:

· возможность проведения текущего контроля и оценки результатов;

· направления работы с клиентской базой;

· необходимый массив данных для повышения эффективности деятельности банка.

Современная эффективная коммуникативная модель предусматривает создание единого информационного пространства для существующих и потенциальных клиентов банка. Она объединяет в себе новую философию ведения бизнеса и работы с клиентами, традиционные и новейшие средства стимулирования, последние разработки в области информационных систем, современный менеджмент и грамотный подбор персонала.

Параллельно с развитием маркетинговых концепций развиваются и способы взаимодействия с клиентами, налаживание прямых отношений с ними, ведь это единственный инструмент маркетинга, предлагающий мгновенную реакцию потребителей.

Таким образом, концепция управления отношениями с банковскими клиентами принесла с собой и новые императивы: вместо массового охвата – заполнение отдельной ниши; вместо рекламного монолога – диалог с потребителем; вместо массированный атак рынка рекламными сообщениями – построение оптимальных взаимоотношений с клиентами.

М.І. Макаренко, д-р екон. наук, проф., Т.В. Медвідь, аспірант,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Соціальний аспект монетарної політики

Взаємозв’язок соціальної та грошово-кредитної політики пояснюється тісною функціональною залежністю їх кінцевих цільових орієнтирів: темпи економічного зростання – рівень цін – темпи інфляції – ділова активність – добробут населення – рівень зайнятості.

Відповідно застосування інструментів монетарної політики може призвести до зрушень у соціальній сфері, оскільки вони опосередковано викликають зміни у доходах населення. У цьому процесі провідне становище займає трансмісійний механізм, який передає монетарні імпульси до реального сектора. Споживання як макроекономічний показник неоднорідний відносно процентної еластичності, а високі макроекономічної ризики та низький рівень реальних доходів, які характерні для перехідних економік, спричиняють значно більшу питому вагу товарів широкого вжитку у загальній структурі споживання. Причому попит на цю групу товарів не еластичний до змін ставки процента.

Важливим критерієм виділення складових витрат споживачів виступає їх джерело. Відповідно, якщо перевага надається більшою мірою кредитним ресурсам, то споживання більш чутливе до змін у процентній політиці. Але у структурі фінансування витрат за умов перехідної економіки переважає споживання за рахунок власних накопичених коштів, що призводить до значного послаблення ефективності грошово-кредитної політики. Зміна процентних ставок є відповіддю влади на зміни в економіці. Цей факт накладає обмеження на отримання об’єктивних результатів при оцінці процентної еластичності окремих складових споживання.

Друга складова сукупного попиту – інвестиції. Більшість із проведених досліджень вказують на відносно низький ступінь впливу процентних ставок на загальний рівень інвестиційних витрат.

Третя група структурних факторів, що визначають ефективність трансмісійного механізму, пов’язана із впливом валютного курсу на динаміку внутрішнього продукту та інфляцію. В умовах відкритої економіки встановлення курсу національної валюти має прямий вплив на індекс споживчих цін. Однак при домінуванні у структурі імпорту товарів виробничого призначення дія на темпи внутрішньої інфляції стає опосередкованою та визначається у більшій мірі структурою витрат і можливістю їх заміщення за допомогою механізму ціноутворення.

Розглянемо структуру передавального механізму для стимулювання економічного зростання з точки зору впливу на соціальний розвиток. Зростання грошової маси зумовлює збільшення обсягів кредитів та зниження процентної ставки, що в свою чергу стимулює економічну активність населення. Збільшуються обсяги витрат на товари довготривалого користування та вартість акцій, що підвищує добробут населення. Відповідно зростають і загальні обсяги споживання. Інфляція теж зростає, проте такий ріст підкріплений реальним ВВП. У таких умовах особливого значення набувають інфляційні очікування. Вплив монетарного імпульсу на внутрішній рівень цін можна систематизувати таким чином.

Збільшення обсягів грошової маси призводить до збільшення сукупного попиту і відповідно ВВП, проте збільшення інфляційних очікувань спричиняє девальвацію валюти та зумовлює зростання витрат. Слід зазначити, що у цьому випадку збільшення ВВП буде номінальним та значною мірою викликане інфляційними тенденціями. Все це призводить до збільшення загального обсягу цін, а також до зменшення реальних доходів населення. Отже, одним із головних питань залишається завоювання довіри населення до дій влади. Інакше використання інструментів грошово-кредитної політики може викликати негативні процеси, які призведуть до загострення проблем у соціальній сфері.

О.В. Козьменко, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Страховий ризик
і страхування екологічних ризиків

Володіння методологічною базою, методами і методиками оцінки ризиків є обов’язковою умовою розвитку страхової справи, бо сама сутність страхування зводиться до охоплення діяльності значної кількості осіб і перетворення випадкових збитків у прогнозовані витрати.

Значна кількість дослідників наголошують на тому, що ризик – це двохвимірна величина, яка включає вірогідність настання небажаної події і пов’язані з нею втрати.

Відповідно до стандарту ISO 11014 небезпека і ризик визначаються так:

· збиток: фізична травма і/або втрата здоров’я або пошкодження власності;

· небезпека: потенційне джерело збитку;

· ризик: ймовірність виникнення небезпеки, яка обумовлює збиток;

· безпека: захищеність від неприйнятного ризику або збитку;

· небезпека х дія = ризик.

Щодо класифікації ризику, то існують доволі різні підходи за такими ознаками: за джерелами ризику – техногенний, джерелом якого є господарська діяльність людини; природний – ризик, пов’язаний з природними процесами і явищами; за видом джерела ризику – зовнішній, існування або утворення якого не пов’язане з діяльністю даного об’єкта, і внутрішній, який знаходиться в прямій залежності від функціонування об’єкта; ризики, пов’язані з людським чинником – помилки конкретних осіб (працівників підприємства, проектувальників та ін.); за сприйняттям ризику людьми – добровільний і примусовий.

З точки зору страхування потенційна можливість настання стихійного лиха, нещасних та інших непередбачуваних випадків, які призводять до збитків або упущення вигоди, становить сутність ризику.

Відповідно до Закону України “Про страхування” страховий ризик – певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання. Страховий випадок – подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі (ст. 8).

У словниках зі страхування ризик визначається як ймовірність втрат очікуваної економічної (фінансової) користі або прямих збитків через появу непевної (випадкової) події, яка зачіпає інтереси осіб, причетних до тієї чи іншої справи, або всіх членів суспільства. Страховий ризик – термін, що відповідає кільком поняттям. Страховим ризиком є:

а) певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання (ст. 8 Закону України “Про страхування”), – можливість загибелі або пошкодження майна від вогню, повені, землетрусу та іншого лиха, непрацездатність, смерть, доживання до певного віку або іншої обумовленої події;

б) об’єкт страхування;

в) вид відповідальності страховика;

г) розподіл між страховиком і страхувальником шкоди, заподіяної страховим випадком.

Деякі дослідники вважають, що страховий ризик – це подія, яка передбачає виникнення страхового інтересу, має ознаки імовірності настання, можливості її кількісного і якісного оцінювання, законодавчо визначені етапи та результати проходження.

Відповідно до Першої Директиви Ради Європейських співтовариств 73/239/ЄЕС класифікація ризиків за видами страхування має такий вигляд: нещасні випадки, включаючи нещасні випадки на виробництві і професійні хвороби; хвороба; транспортні засоби пересування на землі, крім залізничного рухомого складу; залізничний рухомий склад; літаки; кораблі (морські, озерні, річкові і водоканальні судна); транзитний вантаж, включаючи товари, багаж та весь інший вантаж; пожежа і природні сили; інша шкода, завдана власності; автомобільні зобов’язання; авіаційні зобов’язання; зобов’язання для кораблів (морських, озерних, річкових, водоканальних суден); загальні зобов’язання; кредит; поручительство; різноманітні фінансові втрати; юридичні витрати ; надання допомоги.

Щодо екологічного ризику, то згідно з ДСТУ 2156-93 екологічний ризик – це імовірність негативних наслідків від сукупності шкідливих впливів на навколишнє середовище, які спричиняють незворотну деградацію екосистем. При цьому слід зазначити, що тут йдеться як про природні, так і про техногенні фактори ризику.

На наш погляд, предметом договору страхування можуть бути екологічні ризики, які створюють або можуть створити економічні і цивільно-правові відносини щодо захисту майнових інтересів фізичних або юридичних осіб, котрі пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування), з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування), з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).

Т.І. Гончарук, канд. екон. наук, доц., Л.О. Гаряга, аспірант,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Удосконалення моніторингу кредитного ризику – конкурентна перевага сучасного банку

Кредитування клієнтів для банку є традиційною операцією. Саме тому управління кредитним ризиком та його оптимізація є одними із найважливіших завдань менеджменту, що дозволяють банку зайняти більш вигідні конкурентні позиції при ефективному функціонуванні системи ризик-менеджменту у банківської установі. Оскільки кредитний ризик є величиною нестатичною, а виступає динамічним показником, то необхідно проводити його систематичний моніторинг, що дозволить виявити певну динаміку та прийняти відповідне управлінське рішення. Це означає, що кредитний ризик на момент видачі кредиту та кредитний ризик протягом дії кредитного договору буде неоднаковим і може змінюватися.

Моніторинг кредитного ризику необхідно розглядати як систему, що дозволяє всебічно та комплексно проаналізувати ситуацію щодо кредитного ризику у банку. Тут варто виділити моніторинг кредитного ризику на рівні окремого позичальника, моніторинг кредитного ризику на рівні кредитного портфеля та власне моніторинг показників кредитного ризику.

Тому ми пропонуємо визначати моніторинг кредитного ризику як процедуру систематичного відстеження зміни даних про стан кредитного ризику на рівні кредитного портфеля банку, індивідуального позичальника та показників кредитного ризику з метою оптимізації кредитного ризику та оцінювання якості й ефективності, управління та контролю, динаміки та прогнозування розвитку кредитної діяльності.

Отже, пріоритетними напрямками удосконалення моніторингу кредитного ризику у банку є такі:

· впровадження моніторингу кредитного ризику на всіх рівнях його виникнення на основі комплексного підходу;

· удосконалення моніторингу кредитного ризику клієнтів-резидентів з урахуванням досвіду провідних банків світу;

· удосконалення моніторингу кредитного ризику клієнтів-нерезидентів з урахуванням ризику країни.

Вищевказані напрямки реалізуються в банках за допомогою розробки відповідної кредитної політики та внутрішніх банківських положень, які виступають методологічною базою для проведення моніторингу кредитного ризику. Інструментарієм здійснення моніторингу кредитного ризику можуть бути як власні банківські технології, так і моніторингові системи, придбані у провідних фірм, які спеціалізуються на створенні відповідних програмних продуктів для клієнтів.

Наприклад, для здійснення моніторингу кредитного ризику окремого позичальника можна використовувати за основу кредитний скоринг, тобто визначення кредитного рейтингу позичальника. Компанія SAS пропонує фінансовим установам власне вирішення цієї проблеми.

За даними SAS, проекти з впровадження банківських систем кредитного скорингу можуть мати високі проектні ризики. Проте SAS зацікавлена у мінімізації ризиків, що супроводжують впровадження системи кредитного скорингу, запропонованої компанією, тому у кожному конкретному випадку SAS пропонує найоптимальніший спосіб застосування кредитного скорингу. Так, для російського ринку банківського кредитування SAS пропонує створення системи у два етапи, що актуально і для України: створення прототипу; створення штатної системи кредитного скорингу.

Отже, удосконалення моніторингу кредитного ризику є актуальним завданням для здійснення ефективної кредитної діяльності.

Е.А. Дахер, канд. пед. наук,
ГВУЗ“ Украинская академия банковского дела НБУ”

ИСПОЛЬЗОВАНИЕ МАТЕМАТИЧЕСКИХ МЕТОДОВ
И МОДЕЛЕЙ ПОДДЕРЖКИ ПРИНЯТИЯ РЕШЕНИЙ
В УПРАВЛЕНИИ ВАЛЮТНЫМ РЕЗЕРВОМ

Развитие современных информационных технологий и формирование огромного количества транснациональных финансовых институтов привело к тому, что одним из главных источников сверхприбылей отдельных объектов является игра на динамическом изменении курса валют. При этом играть вынуждены все, иначе бездеятельность обесценит имеющийся валютный резерв (ВР) по причине роста ценности ВР более активных участников мирового рынка валют.

Валютный резерв является весомым фактором стабилизации инфляционных процессов и поддержки внешнеэкономических связей. Он создается из ряда валют и периодически переформировывается в связи с изменением во времени относительной ценности отдельных валют. Чтобы поддерживать оптимальную ценность валютного резерва, необходимо постоянно его пересматривать. В условиях, когда динамика будущей стоимости валют на краткосрочный период носит детерминированный характер, ценность ВР за счет серии последовательных операций переформирования можно значительно увеличить. В условиях риска оптимальный план переформирования ВР определяется, исходя из критерия максимизации ожидаемой ценности будущего резерва и минимизации дисперсии его ценности. В случае неопределенности будущих значений показателей относительной ценности валют для усиления ценности ВР целесообразно использовать критерий Вальда.

Рассмотрение детерминированного случая приводит к задаче переформирования ВР при фиксированных значениях будущей относительной ценности единицы j-й валюты – и состоит в определении такого резерва, общая ценность которого будет максимальной. Экономико-математическая модель имеет следующий вид:

где – количество j-й валюты, которая будет содержаться в переформированном ВР;

– коэффициент перевода, равный количеству валюты i-го вида, необходимого для получения единицы валюты j-го вида при переформировании ВР;

– количество i-й валюты, которое будет потрачено на приобретение j-й валюты,

– количество i-й валюты, находящаяся в ВР на данный момент времени.

Получена задача линейного программирования. Учитывая, что коэффициенты перевода фактически являются поточными курсами валют, то есть определяются текущей относительной ценностью соответствующих валют и

и, обозначив текущую ценность существующего ВР как

переходим к задаче определения состава ВР в новых переменных:

Таким образом, оптимальный состав ВР определяется теми валютами, темп изменения относительной ценности которых наибольший.

Ф.О. Журавка, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Методологічні підходи до класифікації
режимів валютних курсів

Проблема вибору оптимального валютного режиму має надзвичайно важливе значення для кожної країни і набуває особливої актуальності під час економічних криз та при переході від одних типів економічних систем до інших. Економіка України все ще перебуває в процесі трансформації, і валютна система держави є одним із основних об’єктів реформування. Крім того, складна економічна ситуація в Україні на початку 90-х років ХХ ст. та валютно-фінансова криза 1998 року особливо підкреслили важливість правильного вибору валютного режиму та інструментів валютної політики.

Однак вибір найбільш оптимального режиму валютного курсу для країни у певний період без чіткої класифікації валютних режимів є майже неможливим. Отже, виникає необхідність у системній класифікації режимів валютних курсів.

Після розпаду Радянського Союзу, формування спільної валюти у Європі та поширення світових фінансових криз – трьох економічних поворотних подій 90-х років ХХ ст. – країни усього світу вдаються до переоцінки своїх валютних режимів.

Питання про те, який з режимів валютного курсу може бути прийнятним для окремих країн та цілих регіонів було, є і надалі залишається центральним для економістів, ідеологів, усіх, хто розробляє валютну політику. Хоча питання постало після 1945 року, коли більшість країн з ринковою економікою підписали Бреттон-Вудську угоду про фіксований режим валютного курсу, до 1953 року правильність цього режиму була піддана сумніву тепер уже в класичній роботі Мілтона Фрідмана. У 1973 році Бреттон-Вудську систему було зруйновано, а основні країни-учасники почали користуватися принципами Ямайської валютної системи (Кінгстон, 1976 р.), тобто перейшли до режиму гнучких валютних курсів. Однак у 1979 році провідні країни Західної Європи запровадили фіксовані валютні курси між собою, а в 1999 році, незважаючи на скептицизм серед економістів, вони зробили ще один радикальний крок у напрямку впровадження єдиної європейської валюти – ввели в обіг євро.

До середини 80-х років ХХ ст. у МВФ та інших фінансово-кредитних інституціях було досягнуто консенсусу про те, що для нових економік кращим виявився режим фіксованого або принаймні “керованого”, валютного курсу насамперед через те, що такий режим дисциплінує центральні банки цих країн та утримує інфляцію на рівні менш ніж 10 %. Протягом 90-х років ХХ ст. загальноприйнятою серед економістів і науковців вважалась думка про те, що лише так звані “кутові рішення” (corner solutions), тобто або зовнішні валюти або валютні ради, з одного боку, або повністю гнучкі валютні курси, з іншого, можуть запобігати валютним кризам, що однаково вражають як розвинені, так і менш розвинені країни.

Однак зараз ми можемо спостерігати ознаки зростаючої підтримки проміжних режимів, особливо у нових ринкових економіках.

Фахівці з МВФ зараз більш прагматично припускають, що “…жоден з режимів валютних курсів не гідний у будь-яких випадках для усіх країн...”.

Очевидний конфлікт між “кутовими рішеннями” та так званими “проміжними рішеннями” може бути розв’язаний шляхом припущення, яке полягає в тому, що кутові рішення є найкращими у довгостроковому періоді, особливо в тих країнах, які успішно лібералізували і капіталізували внутрішні фінансові інституції, а потім лібералізували їхні зовнішні рахунки капіталу.

Проміжні рішення часто виявляються найкращими для перехідних періодів до завершення внутрішньої та зовнішньої лібералізації.

З.В. Назаренко, канд. экон. наук, доц.,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”,
А.С. Пилецкий, Сумский филиал ОАО “ВиЭйБи Банк”

РАСПРЕДЕЛЕНИЕ ПРОИЗВОДСТВЕННЫХ ЗАТРАТ

Поведение затрат рассматривает управленческий учет. При этом устанавливается взаимосвязь между затратами, объемами деятельности и доходами. Такая сложная динамическая зависимость затрат от объема деятельности определяет характер поведения переменных и постоянных затрат. В зависимости от условий производства не всегда такая взаимосвязь может иметь прямой характер, то есть соизмеряться продукцией, поэтому возникает необходимость в определении уровня затрат и отклонений от него. Это сложный и актуальный процесс. В научных трудах отечественных и зарубежных ученых таких как К. Друри, И. Хорнгрен, В.М. Кмить, В.Г. Суржик, О.В. Карпенко, Л.П. Нападовской и многих др. одной из важных проблем является не просто определение и распределение затрат, а целый механизм альтернативных действий с принятием управленческих решений.

В соответствии с действующими нормативными документами на продукцию рекомендуется относить прямые затраты, переменные и постоянные распределенные общепроизводственные расходы, а постоянные нераспределенные затраты – на удорожание себестоимости реализации. Вместе с тем при разных методах учета затрат и калькуляции себестоимости продукции не все переменные затраты полностью поглощаются продукцией. В таком случае необходимо определять отклонения и по переменным затратам, о чем стандарт умалчивает.

В целях равномерного включения отклонений в результат деятельности в зарубежной практике при распределении возникающих отклонений используют счета 90 “Себестоимость реализации”, 23 “Производство” и 26 “Готовая продукция”. Отклонения в таком случае по мере их возникновения будут учитываться на отдельном аналитическом счете. Данный подход позволяет осуществлять оперативный контроль отклонений по затратам от установленных норм, иметь информацию об источниках их возникновения, более объективно формировать себестоимость реализации товаров и финансовый результат.

Изменения в статьях расходов, которые возникают в результате роста или сокращения выпуска продукции происходят достаточно неравномерно. Чтобы их определить, необходимо детально рассматривать взаимосвязь каждой статьи расходов и объема производства. Поэтому целесообразным, видимо, будет при каждом изменении объема производства устанавливать новые нормы. Для этого необходимо установить зависимость между каждой статьей расходов и объемами деятельности. При автоматизации процесса нормирования, при каждом росте или сокращении объемов выпуска продукции, программа сама будет рассчитывать нужную сумму расходов по каждой статье. При этом с помощью привлечения разных экономических методов, в частности счетов бухгалтерского учета, регрессионного анализа и др. можно устанавливать зависимость затрат от объемов деятельности и выявлять тесноту взаимосвязи между разными показателями, то есть проводить факторный анализ.

Отсутствуют в стандарте рекомендации о распределении общих затрат при производстве совокупных продуктов. Отсутствие такой информации снижает диапазон сравнения методов распределения и принятия при том или ином методе управленческих решений.

Как видим, современные методологические и методические подходы в управлении затратами позволяют не только совершенствовать процесс формирования себестоимости продукции, но и следить за функциональной зависимостью ее составляющих в системе принципа пропорциональности.

Л.М. Єріс, канд. екон. наук, доц., О.В. Крухмаль, ст. викладач,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

РЕЙТИНГОВА ОЦІНКА
ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ БАНКІВСЬКОЇ УСТАНОВИ

Успішне функціонування банківської системи загалом залежить від фінансового стану кожного окремого банку, його здатності протидіяти негативним чинникам та динамічно розвиватися. Банкрутство навіть одного банку може викликати цілий ряд банкрутств підприємств і кредитних установ, пов’язаних один з одним через грошовий ринок, і спровокувати масове вилучення населенням коштів із банків і, як наслідок, кризу грошово-кредитної системи країни. Отже, теоретичне обґрунтування, способи визначення та методи забезпечення фінансової стійкості банків набувають значної актуальності.

Оцінка фінансової стійкості банків, базуючись на загальноприйнятих прийомах та інструментах, має власну методологію, що обумовлена специфікою та змістом даної характеристики банку. Існуючі методики оцінки ґрунтуються на застосуванні значної кількості як абсолютних, так і відносних показників, що ускладнює отримання узагальненої оцінки фінансової стійкості банку, а також великої кількості експертних оцінок, що додає суб’єктивізму.

На наш погляд, побудова рейтингової оцінки фінансової стійкості банків повинна базуватися на економіко-статистичній концепції, що дозволить визначити співвідношення факторів фінансової стійкості між собою та ступінь впливу кожного фактора на фінансову стійкість банку в цілому. Запропонована методика спирається на розуміння фінансової стійкості банку як інтегрованої якісної характеристики його діяльності, залежної від стану власного капіталу, якості активів і залучених ресурсів, ліквідності й прибутковості.

Для рейтингової оцінки фінансової стійкості банку вважаємо за доцільне використовувати модель, яка буде враховувати показники фінансової стійкості за ступенем їх впливу на загальну структуру моделі. Вхідними даними моделі будуть дані фінансової звітності банків. Вихідна інформація міститиме розраховані показники та їх аналіз.

Формула для визначення рейтингової оцінки фінансової стійкості банків (R_k) буде мати такий вигляд (формула 1):

де – коефіцієнт поточної ліквідності, що характеризує здатність банку розраховуватися за зобов’язаннями у найкоротші строки (до 30 днів);

– генеральний коефіцієнт надійності капіталу, що показує, наскільки вкладення банку – активи – захищені власним капіталом та наскільки ефективно використовуються власні ресурси банку;

– структури пасивів, що характеризує стабільність ресурсної бази та її залежність від зобов’язань до запитання;

– структури активів, що показує частку кредитів у сумі робочих активів;

– рентабельності, що характеризує ефективність використання залучених ресурсів;

– коригуючий коефіцієнт, що є функцією від варіації рейтингових оцінок банку за попередній період.

Таким чином, застосування запропонованих методичних підходів до оцінки фінансової стійкості банків дозволить підвищити якість оцінки фінансової стійкості банків та приймати на основі результатів аналізу виважені рішення щодо кредитування банків, встановлення кореспондентських зв’язків, а також визначати місце банку в банківській системі для розробки стратегії подальшого розвитку.

О.А. Скорба, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Історія становлення аудиту в банках

Аудит – це перевірка стану обліку, звітності, їх достовірності та відповідності чинному законодавству.

У своєму розвитку аудит пройшов декілька етапів:

1. Аудит підтверджувальний. Цей вид аудиту започаткував розвиток аудиторської діяльності. Перші випадки застосування зареєстровані у Шотландії. Кожне джерело наводить свою дату, пов’язану з початком аудиту, але достовірно відомо, що це стосується кінця XVIII ст. Підтверджувальний аудит зводився до процедури складання аудитором паралельних бухгалтерських записів уже відображених подій. Підтвердження надавалися лише тоді, коли записи аудитора збігалися з реальними, тобто робився висновок щодо їх правомірності.

2. Аудит системний. Великого впливу зазнав розвиток аудиту з прийняттям у 1862 р. у Великобританії закону про компанії, в якому була затверджена обов’язкова перевірка рахунків і звітів спеціалістами з бухгалтерського обліку і фінансового контролю не менше ніж раз на рік. Це було пов’язано з переходом від локального бізнесу до глобального та з виникненням перших акціонерних товариств, в яких проводиться перевірка бухгалтерського обліку, документації, внутрішнього контролю, роботи менеджерів.

Важливою складовою системи аудиту є аналіз відображення діяльності банку у фінансовій та бухгалтерській звітності. Завданням цього аудиту є виявлення підстав для висновку про те, що діяльність здійснюється без порушень чинного законодавства, а економічний стан банку на час перевірки дає змогу функціонувати і надалі.

3. Аудит попереджувальний. Має на меті не лише підтвердити правдивість інформації, зазначеної у звітності, законність проведених банком операцій, а й проаналізувати перспективи розвитку банку, запобігти можливим втратам, зробити неможливим виникнення порушень, оцінити стратегічні аспекти діяльності банку.

З метою забезпечення надійності, законності, ефективності та безпеки банківських операцій кожний комерційний банк повинен мати внутрішній механізм, який захищатиме від потенційних помилок, втрат і порушень різного роду.

Внутрішній аудитор повинен зосередити увагу на таких аспектах:

· дотримання стандартів бухгалтерського обліку та звітності за операціями, що здійснює банк;

· стан внутрішнього контролю у банку та його оцінка;

· дотримання банком положень законодавчих та нормативних актів України;

· виконання нормативів, встановлених Національним банком України.

За змістом та функціями аудит поділяється на операційний та стратегічний. Операційний відображає процеси, що здійснені банком у минулому або теперішньому часі; стратегічний аудит передбачає оцінку нинішніх дій банку з позиції досягнення стратегічних цілей банку в майбутньому.

Сьогодні в Україні проводиться лише операційний аудит. Це обумовлено тим, що більшість бухгалтерських процедур неформалізовані і неавтоматизовані, а рівень кваліфікації аудиторів не завжди високий. Потреба у стратегічному аудиті в українських банках виникне лише за умови налагодження стратегічного управління діяльністю банку. Стратегічний аудит згодом стане новим додатковим напрямком аудиту банківської діяльності.

О.Є. Звірко, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Відповідальність за порушення вимог законодавства про запобігання та протидію
легалізації (відмиванню) доходів,
одержаних злочинним шляхом,
та фінансуванню тероризму

В Україні на виконання міжнародних зобов’язань встановлена адміністративна та кримінальна відповідальність суб’єктів первинного фінансового моніторингу, зокрема відповідальних працівників банків, за невиконання вимог законодавства щодо запобігання та протидію відмиванню грошей та фінансуванню тероризму.

Але юридичний аналіз ст. 209-1 КК України дає підстави твердити, що її законодавча конструкція є невдалою, оскільки викликає значні труднощі при тлумаченні змісту і застосуванні цієї норми.

Так, в частині першій зазначеної статті йдеться про повторне умисне неподання інформації про фінансові операції або повторне умисне подання завідомо недостовірної інформації про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу – спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу. Фактично об’єктивна сторона цього злочину складається з двох діянь, кожне з яких, взяте окремо, є по суті адміністративним проступком. Така юридична конструкція відроджує теорію суспільної небезпечності особи, призводить до порушення основних конституційних засад кримінальної відповідальності, а значить, і прав людини, розмиває вчення про склад злочину. Проблемним є питання про перебіг строку давності першого з двох діянь. У зазначених нормах не йдеться про відповідальність за незаконні дії, пов’язані з інформацією щодо фінансування тероризму, хоча тероризм – злочин значно більш небезпечний для суспільства за своїм характером і наслідками. З точки зору здорового глузду важко пояснити, чому є адміністративна відповідальність за несвоєчасне подання інформації та розголошення факту надання такої інформації, а за повторні умисні аналогічні дії кримінальна відповідальність не встановлена. Діюче законодавство не передбачає адміністративної та кримінальної відповідальності у разі невиконання вимог щодо зупинення фінансових операцій осіб, які причетні до фінансування тероризму, не містить чітких критеріїв розмежування адміністративного проступку – розголошення інформації, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, передбаченого частиною 2 статті 166-9 КУпАП, від злочину – незаконне розголошення у будь-якому вигляді інформації, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, передбаченого частиною 2 статті 209-1 ККУ.

Таким чином, норми адміністративного та кримінального законодавства про відповідальність за порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, потребують вдосконалення, а тому назву статті 209-1 ККУ слід доповнити словами “та фінансування тероризму”, а конструкцію статті 209-1 ККУ з формального складу злочину змінити на матеріальний. Замість повторного умисного діяння в частині першій статті 209-1 ККУ вказати “умисне неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу, чи можуть бути причетні до фінансування тероризму, спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, якщо це потягло за собою тяжкі наслідки”.

Частину другу статті 209-1 ККУ викласти в такій редакції: “незаконне розголошення у будь-якому вигляді інформації, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, або факту надання такої інформації особою, якій ця інформація стала відомою у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо це потягло за собою тяжкі наслідки”. У примітці до цієї статті розкрити зміст поняття “тяжкі наслідки”. Статтю 166-9 КУпАП доповнити частиною третьою, де передбачити відповідальність за незаконне призупинення фінансової операції, пов’язаної з фінансуванням тероризму, і для кожної частини цієї статті встановити кваліфікуючу ознаку – повторність.

Здається доцільним встановити кримінальну відповідальність за призупинення фінансових операцій осіб, пов’язаних із здійсненням терористичної діяльності, у разі використання таких коштів для терористичної діяльності внаслідок умисного їх призупинення відповідальними особами суб’єктів фінансового моніторингу.

В.Ф. Жаренко, ст. викладач,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Особливості
правового регулювання кредитування
сільськогосподарських товаровиробників, створених у процесі реформування КСП

Серйозною проблемою в діяльності сільськогосподарських підприємств різних організаційно-правових форм (ТОВ, приватних, АТ, сільськогосподарських виробничих кооперативів), фермерських господарств, створених у процесі реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), є значний дефіцит власних обігових коштів для здійснення виробництва. Головною причиною є диспаритет цін на продукцію сільського господарства і матеріально-технічні ресурси, що використовуються підприємствами у виробництві. Останнім часом диспаритет цін зростає, а тому подальший ефективний розвиток цієї галузі неможливий без залучення значних фінансових ресурсів, насамперед кредитних. Правовідносини у сфері кредитування врегульовані Цивільним кодексом України, зокрема, нормами глави 71.

Особливість правового регулювання кредитування сільгоспвиробників полягає в тому, що держава надає даній категорії суб’єктів господарювання певні фінансові преференції, передбачаючи щорічно в законі про Державний бюджет України кошти для здійснення їх фінансової підтримки через механізм здешевлення короткострокових та середньострокових кредитів. Щорічно на підставі закону про Державний бюджет постановою Кабінету Міністрів України затверджується порядок використання зазначених коштів. На 2007 р. такий порядок затверджено постановою КМУ від 21 лютого 2007 року № 259, відповідно до якого короткостроковим є кредит, залучений на строк не більше ніж 12 календарних місяців, а середньостроковим – від 12 до 36 календарних місяців. У пункті 3 порядку зазначено, що компенсація за відсотковою ставкою банку надається на конкурсній основі підприємствам АПК, які залучили кредити у поточному році, та залученими у 2006 році короткостроковими кредитами за умови, що сума відсотків за користування кредитом та за додатково укладеними договорами, предметом яких є надання банками послуг (розрахункове обслуговування кредиту, розгляд кредитного проекту, управління кредитом, консультаційні послуги), а також за кредитами кредитних спілок не перевищує у національній валюті 18 % річних для короткострокових і 17 % – для середньострокових кредитів. Компенсація не надається позичальникам, яких визнано банкрутами, стосовно яких порушено справу про банкрутство, що перебувають на стадії ліквідації або мають прострочену (більш як за півроку) заборгованість перед Державним і місцевими бюджетами та Пенсійним фондом України. Компенсація за короткостроковими та середньостроковими кредитами у національній валюті надається у розмірі облікової ставки Національного банку, що діє на дату нарахування відсотків за користування кредитами. Для здійснення компенсації на здешевлення відсоткових ставок за короткостроковими кредитами районні держадміністрації утворюють конкурсні комісії у відповідному (за представництвом державних органів) складі. Для розгляду заявок по середньострокових кредитах конкурсні комісії утворюються при облдержадміністраціях.

Проблемним питанням при отриманні кредитів є відсутність власного ліквідного майна у більшості сільськогосподарських товаровиробників для передачі у заставу банку під забезпечення кредиту. Це є однією із причин того, що в 2007 році в Сумській області із близько 1200 сільгосппідприємств, фермерських господарств – платників ФСП – кредити отримала лише четверта частина.

І.В. Лопаткіна, ст. викладач,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ЩОДО ПРОБЛЕМИ ІНФЛЯЦІЇ 2007 РОКУ В УКРАЇНІ
ТА АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Напередодні проведення щорічної конференції в УАБС, восени 2007 року, найбільш актуальною темою в ЗМІ стала інфляція, як макроекономічне явище, та її небажані тенденції в Україні. Предметом даного дослідження стали фактори, що спричинили виникнення інфляції наприкінці 2007 року в Україні та заходи урядової антиінфляційної політики. Виділимо найбільш суттєві моменти цієї проблеми в теоретичному і практичному її аспектах:

1. Фактори, які, на думку експертів, спричинили інфляцію: нехтування елементарними економічними закономірностями, накопичення значного інфляційного потенціалу упродовж попередніх років (виділяють 2004-2006 роки) як узагальнюючі фактори, низька конкурентоспроможність АПК України, високі світові ціни на нафту, різке зростання світових цін на продукти харчування, посуха в Україні, невідповідність попиту та пропозиції (виробництва і попиту) на деяких сегментах ринку, монополізація ринків, зростання зовнішньої заборгованості, монетарна експансія, активізація кредитування (насамперед споживчого), неадекватність соціальної політики економічним реаліям, надходження на споживчий ринок додаткових коштів від виборчих перегонів і виборів, невідповідність темпів зростання доходів населення і продуктивності праці, спекулятивні дії як політичного, так і суто економічного характеру, сезонне зростання цін тощо.

2. Фактори мультиплікації інфляції: адміністративне регулювання цін і неадекватна реакція на них суб’єктів ринку, політична криза, значні, непідконтрольні НБУ фінансові витрати учасників виборчого процесу, інфляційні очікування, стратегія довгострокового інвестора тощо.

3. Проведені заходи антиінфляційної політики: підписання меморандумів з виробниками, адміністративне регулювання цін на хліб, м’ясну і молочну продукцію, посилення цінового моніторингу, контроль за цінами (уряд заморозив ріст тарифів держмонополій: відмінено подорожчання пасажирських залізничних перевезень), адміністративне регулювання граничної рентабельності і торгових надбавок, декларування оптових цін, інтервенція борошна, квотування експорту олії (залишилося намірами уряду), розслідування монопольної змови на ринку хліба і олії тощо.

4. Ринкові інструменти гальмування інфляції: прискорення знецінення доходів громадян, можлива об’єктивна ревальвація гривні, абсорбція грошової маси бізнесом тощо.

5. Фактори інфляційного тиску в перспективі: вибух цінового пузиря, що виник на ринку нерухомості, розбалансованість економіки і відсутність сталого економічного зростання тощо.

6. Можливі (пропоновані експертами) заходи антиінфляційної політики: жорстка монетарна політика НБУ, таргетування інфляції, пролонгація строків реалізації взятих соціальних зобов’язань, створення умов для довгострокового інвестування у виробництво, наповнення продовольчого ринку, збереження цінової стабільності на ринку палива, а також забезпечення дефіциту бюджету на рівні менше 1 %, відхід від заходів боротьби з існуючою тенденцією (ефект спостерігається переважно в короткостроковому періоді) до нівелювання системних передумов та розгортання інфляції як запобіжного заходу довгострокової дії: структурна перебудова, стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу, робота над конкурентними перевагами України і її виробництва тощо.

7. Проблеми, пов’язані з реалізацією антиінфляційної політики: конфлікт цілей (стабільність цін або зниження інфляції і стабільність курсу, яка досягається за рахунок стерилізації доларової маси за допомогою емісії національної валюти. Останнім часом проводяться дискусії про таргетування обмінного курсу та інфляції), недостатня сформованість трансмісійних механізмів грошового обороту, підняття облікової ставки НБУ і інші заходи обмеження грошового обороту можуть загальмувати економічне зростання (особливо, якщо прийняти до уваги низьку питому вагу монетарної складової в інфляції-2007), ймовірне підвищення податків, як інструмент покриття дефіциту бюджету і послаблення впливу державного боргу на рівень цін, охолодить економіку і зменшить мотивацію до виробництва.

8. Насичення попиту через імпорт може призвести до погіршення стану платіжного балансу, зменшення в перспективі економічного зростання і витіснення з відповідних сегментів національного товаровиробника.

В.О. Мартиненко, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Банківський кредит як засіб фінансової підтримки природоохоронної діяльності

Трансформаційні процеси, що відбуваються в українському суспільстві, пов’язані з переходом від адміністративної до стимулюючої моделі державного регулювання охорони навколишнього природного середовища, передбачають застосування ефективних механізмів стимулювання природоохоронної діяльності. За таких умов особливо актуальним є формування механізмів додаткового фінансового забезпечення реалізації екологічних проектів. Йдеться про доцільність запровадження банківського кредиту як засобу фінансової підтримки діяльності з охорони довкілля суб’єктів господарювання для фінансування проектів на поворотній та платній основі. Кредитування запобігає призупиненню впровадження природоохоронних заходів у виробничий процес господарських формувань. Так, частка такого фінансового механізму у фінансуванні природоохоронних програм Польщі становить 85 %.

Однак численні економічні дослідження грошово-кредитної політики комерційних банків України та аналіз статистичних даних свідчать про недостатній розвиток їх кредитного сектора та його нездатність задовольнити зростаючі вимоги до кредитних вкладень у реальний сектор економіки, в тому числі і охорону довкілля. Це пов’язано з тим, що сукупний капітал комерційних банків непотужний і збільшується повільно, а самі кредитні відносини між банками та природокористувачами поки що не відповідають умовам ринкової економіки. Причинами цього є: недосконалість фінансово-кредитного механізму; незначна державна підтримка природоохоронних програм на регіональному рівні; недоступність кредитних ресурсів для більшості природокористувачів (високі процентні ставки), внаслідок чого у підприємств не вистачає залучених коштів для реалізації природоохоронних заходів; збитковість багатьох товаровиробників не дозволяє їм вчасно повертати отримані кредити; відсутність дійового механізму примусового повернення кредиту; непривабливість кредитування природоохоронної діяльності у порівнянні з високоприбутковими операціями на ринку іноземних валют тощо.

Такий стан справ указує на нагальну необхідність пошуку механізмів удосконалення кредитної політики комерційних банків щодо природоохоронних проектів і відповідних механізмів її реалізації на регіональному рівні, бо саме на цьому рівні формуються екологічні проблеми суспільства, висуваються вимоги до екологізації виробництв і раціонального використання природних ресурсів. Структура і масштаби виробництва визначають характер забруднень, інтенсивність впливу на природне середовище, а також обсяги інвестицій у природоохоронні проекти. Першочерговими заходами на цьому шляху повинні стати:

· формування на регіональному рівні організаційно-економічного механізму управління процесами кредитування, основою якого має стати ефективне використання місцевих кредитних ресурсів на базі максимального залучення потенціалу фінансово-кредитних установ регіону;

· формування ефективно діючої регіональної кредитної політики, що полягає у розробці та впровадженні системи заходів, спрямованих на фінансову підтримку екологічної політики регіону шляхом планомірного спрямування місцевих кредитних ресурсів на природоохоронні заходи;

· широке впровадження у діяльність кредитних установ прогресивних технологій кредитування та послуг кредитного характеру; ефективного використання власних кредитних ресурсів та стримування їх відтоку за межі регіону;

· здешевлення кредитів комерційних банків.

Зазначені заходи, на наш погляд, сприятимуть широкому застосуванню кредитного механізму відповідно до притаманних йому функцій у системі фінансово-кредитних відносин України.

М.В. Старинський, ст. викладач,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ
“АДМІНІСТРАТИВНО-ЮРИСДИКЦІЙНІ ПОВНОВАЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ”

Формування ринкових відносин нерозривно пов’язане з подоланням наслідків багаторічного функціонування адміністративно-командної системи, її втручанням у сферу грошових відносин та необхідністю організації чіткого правового регулювання функціонування банківської системи. Провідне місце у банківській системі посідає Національний банк України, який від імені держави регулює та координує діяльність банківської системи в цілому, бере активну участь у становленні нових економічних відносин.

У ринковій економіці центральний банк є ключовою ланкою грошово-кредитної системи і виступає головним органом державного регулювання макроекономічних процесів через проведення грошово-кредитної політики. У сучасних умовах діяльність центрального банку має вирішальний вплив на стабільність грошової одиниці, надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, що загалом визначає ефективність функціонування всієї економіки країни. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває питання функціонування Національного банку України взагалі та реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій. При цьому найбільший інтерес, на наш погляд, становлять дослідження питань адміністративно-юрисдикційних повноважень Національного банку України, оскільки саме шляхом їх реалізації забезпечується стабілізація відносин державою у сфері банківської діяльності.

Досліджуючи адміністративно-юрисдикційні повноваження Національного банку України, насамперед слід з’ясувати природу адміністративно-юрисдикційної діяльності державних органів, оскільки вона має певні особливості, які відмежовують її від інших видів діяльності органів державної влади. Безумовно, дослідження адміністративно-юрисдикційної діяльності та з’ясування її природи неможливе без з’ясування змісту поняття “юрисдикція”.

Звернення до юридичних енциклопедій надає нам такі визначення поняття “юрисдикція”. Юрисдикція (лат. jurisdictio – судочинство, jus (juris) – право і dicere – говорити, проголошувати) – встановлена законодавством сукупність повноважень відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування розглядати та вирішувати правові спори і справи про правопорушення, давати правову оцінку діянням осіб або інших суб’єктів права з так званої їх правомірності або неправомірності, застосовувати санкції до порушників. Юрисдикція – встановлена законом (або іншим нормативним актом) сукупність повноважень відповідних державних органів щодо вирішення правових спорів і справ про правопорушення, тобто щодо оцінки дій осіб чи інших суб’єктів права з точки зору їх правомірності, а також застосування юридичних санкцій до правопорушника.

Деякі дослідники зазначають, що адміністративна юрисдикція – це адміністративно-процесуальна діяльність уповноважених органів виконавчої влади, тобто установлена законодавчими актами діяльність органів державного управління і посадових осіб з вирішення індивідуальних адміністративних справ і застосування відповідних юридичних санкцій в адміністративному порядку. А.П. Шергін, досліджуючи адміністративну юрисдикцію, мав на увазі розгляд адміністративно-правових спорів, справ про адміністративні правопорушення у встановленій законодавством адміністративно-процесуальній формі спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами), які наділені правом розглядати спори та накладати адміністративно-правові стягнення.

Юрисдикція, як вид діяльності органів державної влади, на думку С.С. Алексєєва, безпосередньо пов’язана з охороною суспільних відносин і полягає в розгляді органами державної влади справи по суті та прийнятті рішення, виконання якого може забезпечуватись примусовою силою держави. Адміністративна юрисдикція є одним із видів юрисдикційної діяльності органів державної влади і складовою реалізації виконавчої влади, тобто є “специфічним різновидом правоохоронної діяльності” її органів.

Враховуючи викладене про адміністративно-юрисдикційні повноваження Національного банку України в контексті правового регулювання банківської діяльності, адміністративно-юрисдикційні повноваження Національного банку України можна визначити як встановлену законом сукупність повноважень Національного банку України здійснювати свої функції щодо розгляду та вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням в адміністративному порядку заходів впливу, які виникають у сфері банківської діяльності за формою, встановленою чинним законодавством України.

А.В. Пасічник, ст. викладач,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ОКРЕМІ АСПЕКТИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ПРАВОЗДАТНОСТІ

Правоздатність займає особливе місце поміж інших елементів правосуб’єктності. Упродовж багатьох років серед науковців триває спір про її природу. Проте, не дивлячись на значну кількість проведених на цю тему досліджень, переконливої відповіді на питання, чим є правоздатність, не отримано і донині.

Ініціаторами вказаної наукової дискусії вважаються М.М. Агарков, який запропонував теорію динамічної правоздатності, та С.М. Братусь, котрий, на противагу динамічній, висунув ідею статичної правоздатності. Однак теорія динамічної правоздатності була критично оцінена більшістю науковців, а тому в подальшому дискусія в основному відбувалась щодо встановлення того, чим є правоздатність: суб’єктивним правом чи властивістю (якістю) суб’єкта.

Основним доводом на користь визнання правоздатності суб’єктивним правом слугував факт покладення на всіх осіб обов’язку не порушувати правоздатність певного суб’єкта права. Погоджуючись із нормативним встановленням обов’язку не порушувати правоздатність суб’єктів права, ми не можемо погодитись із висновком про використання цього факту як аргументу на підтримку розуміння правоздатності як суб’єктивного права. Загальновідомо, що правоздатність є не лише соціальним, а й юридичним явищем. А оскільки воно входить у коло юридичних категорій, цілком закономірно, що право намагається охороняти правоздатність. І знову ж таки цілком логічно, що при цьому застосовується юридичний інструментарій. Тому покладання на зобов’язаних осіб певного обов’язку не завжди означає, що ним забезпечується суб’єктивне право. Зобов’язальною нормою теоретично може забезпечуватись будь-яке бажане для права явище. Прикладом такого може бути законний інтерес.

Можна навести ще кілька аргументів проти визнання правоздатності правом. По-перше, загальновизнано, що правоздатність є передумовою правовідносин. Право ж є одним із елементів змісту останніх. Тобто одне явище є і передумовою, і змістом правовідносин, однак це суперечить законам логіки. По-друге, виходячи із нормативно-закріпленого та підтриманого теорією права визначення правоздатності як здатності не лише мати права, а і нести обов’язки, приходимо до знову ж таки суперечливого висновку – правоздатність, як суб’єктивне право, одночасно є і юридичним обов’язком. По-третє, визнавши правоздатність правом, логічно і дієздатність визнати правом. Однак остання може бути обмежена чи взагалі припинена компетентним органом у разі існування дефектів волі суб’єкта, котрі, як правило, обумовлені станом здоров’я. Тобто приходимо до висновку щодо залежності володіння і розпоряджання суб’єктивним правом від стану здоров’я його суб’єкта. По-четверте, правоздатність отримала нормативне оформлення лише у цивільному та кількох процесуальних галузях права, однак не викликає жодних зауважень твердження про існування цього явища в адміністративному, трудовому та інших галузях права. У зв’язку з цим виникає питання: як може бути гарантованою юридичною дійсністю суб’єктивне право, якщо воно взагалі не передбачено відповідним галузевим законодавством? По-п’яте, законодавство передбачає принципову можливість у встановленому порядку позбавляти особу належного їй права, тоді як жоден суб’єкт права не може бути позбавлений своєї правоздатності. До того ж особи можуть добровільно розпоряджатись своїми правами, в тому числі і відмовлятись від них, проте від правоздатності відмовитись неможливо.

Таким чином, під адміністративною правоздатністю слід розуміти певну властивість суб’єкта права, а саме його здатність мати адміністративні права та обов’язки.

Р.В. Афанасієв, асистент,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Деякі аспекти
адміністративно-правового режиму
об’єктів права власності на природні ресурси

Теоретична і практична цінність аналізу правового регулювання об’єктів права власності на природні ресурси полягає в тому, що воно, відображаючи важливі специфічні закономірності функціонування права, охоплює всі елементи правової дійсності, об’єднує в єдиний комплекс юридичні засоби, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на суспільні відносини, що складаються з приводу об’єктів права власності на природні ресурси. В цьому аспекті доречно звернутися до правової характеристики однієї з головних категорій правового регулювання – правового режиму.

Слід констатувати, що в законодавстві України часто вживається термін “правовий режим”. Однак роз’яснення його змісту не надається.

Можна погодитися з висновком, який запропонував Л.В. Томаш, що правовий режим – це особливий порядок законодавчого регулювання діяльності, дій чи поведінки осіб у різних сферах суспільних відносин або на визначених об’єктах, який охоплює механізм забезпечення реалізації системи стимулів, гарантій, заборон, позитивних приписів, обмежень, компетентне їх виконання, а також застосування примусових заходів і притягнення винних до відповідальності. З врахуванням складності цієї правової категорії особливий інтерес викликає розуміння правового режиму у вузькому значенні як закріплене в нормах права поєднання юридичного інструментарію (юридичних засобів), які характеризуються наявністю певних умов, конкретністю суспільних відносин, належністю до певного об’єкта і переслідують корисну для держави і суспільства мету, а також забезпечуються державою.

На нашу думку, адміністративно-правовий режим об’єктів права власності на природні ресурси – це обумовлена домінуючим централізованим порядком та імперативним методом юридичного впливу сукупність адміністративно-правових засобів регулювання і забезпечення права власності на природні ресурси, поєднання яких відображене характером і обсягом правоздатності щодо здійснення права власності на конкретні об’єкти, а також забезпеченням і захистом цього права.

Адміністративно-правовий режим об’єктів права власності на природні ресурси у функціональному аспекті зорієнтований на виконання функцій і дій уповноважених державних органів по здійсненню, забезпеченню і захисту права власності на природні ресурси, оскільки воно здійснюється переважно представницьким способом, тобто через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, уповноважені Конституцією і законодавством України. Крім того, правовідносини щодо природних ресурсів як специфічних об’єктів права власності пов’язані з екологічною безпекою суспільства та держави і стосуються інтересів не лише окремої людини, але і публічних інтересів, тобто інтересів суспільства і держави. Тому соціальною справедливістю і обстоюванням публічних інтересів, необхідністю системної охорони природних ресурсів, утвердженням їх відновлюваності обумовлене широке залучення адміністративно-правових засобів забезпечення і захисту права власності на природні ресурси.

Введення в правову науку категорії адміністративно-правовий режим об’єктів права власності на природні ресурси дозволяє виділити у концентрованому вигляді особливий характер правового регулювання в зазначеній сфері, показати особливості реалізації управлінського і регулюючого впливу на відносини права власності на природні ресурси, а також розкрити специфіку і обґрунтувати необхідність адміністративно-правових засобів забезпечення права власності на природні ресурси.

О.С. Грищенко, аспірант,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

РЕГУЛЮВАННЯ НБУ
ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

В Україні після прийняттям у 2000 р. нового Закону України “Про банки та банківську діяльність” та у 2001 р. нової редакції Інструкції НБУ “Про порядок регулювання діяльності комерційних банків в Україні” розпочався період впровадження рекомендацій Базельського комітету щодо регулювання інвестиційної діяльність комерційних банків. Згідно з прийнятою інструкцією регулятивними обмеженнями банків на ринку інвестицій стали:

· нормативи інвестування, які обмежують вкладення банків у цінні папери певним відсотком від капіталу банку;

· методика розрахунку регулятивного капіталу – основного показника, що регламентує майже всі інші нормативи.

В розділі 7 зазначеної інструкції з метою обмеження інвестиційного ризику та можливої втрати капіталу інвестора з 1 січня 2002 р. НБУ встановив такі нормативи інвестування: норматив інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н₁₁) та норматив загальної суми інвестування (Н₁₂), що розраховуються однаково за такою формулою:

(1)

де – кошти, інвестовані банком;

РК – регулятивний капітал;

ЦП – цінні папери у портфелі банку на продаж та на інвестиції з урахуванням загальної суми сформованого резерву під знецінення цінних паперів у портфелі банку на продаж та на інвестиції;

– вкладення в капітал, що не консолідуються, інших банків та установ у розмірі 10 % та більші від їх статутного капіталу в дочірні установи.

Якщо Н₁₁ встановлюється для обмеження ризику, пов’язаного з операціями вкладання коштів банку у статутні фонди установ, то Н₁₂ ризику, пов’язаного з операціями вкладання (прямого чи опосередкованого) коштів банку у статутні фонди будь-яких юридичних осіб, може призвести до втрати капіталу банку. Враховуючи те, що значення нормативу Н₁₁ не повинно бути більше 15 %, а Н₁₂ – 60 %, динаміка дотримання українськими банками даних нормативів станом на 01.10.2007 складала 0,56 та 9,88 % відповідно.

У деяких випадках нормативом регулювання діяльності комерційних банків в інвестиційній сфері може виступати норматив мінімального розміру регулятивного капіталу (Н1), а також норматив адекватності регулятивного капіталу (Н2), що відображує можливість банку своєчасно і в повному обсязі розрахуватися за своїми зобов’язаннями за операціями кредитного характеру.

За нормативами НБУ загальний обсяг прямих інвестицій банку не повинен бути більшим 60 % від регулятивного капіталу банку, в тому числі не більше 15 % за кожним емітентом. Виходячи з нормативу адекватності регулятивного капіталу, банку на рівні 10 %, частка прямих інвестицій в активах банку не повинна перевищувати 6 %.

Збільшення темпів росту кредитів і активів, що спостерігається останнім часом в банках України, потребує відповідного росту капіталу. Саме тому НБУ ініціює введення нових нормативів достатності капіталу. Для українських банків запровадження Базеля-2 зумовило значні зміни регулятивних вимог до достатності капіталу, оскільки при розрахунку показника капіталу повинні покриватися не тільки кредитні і ринкові, але і операційні ризики. Запровадження нової системи оцінки ризиків буде потребувати від комерційних банків великих затрат, але це буде компенсуватись здійсненням достатньо прибуткових інвестиційних проектів.

М.М. Гузь, аспірант,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Вплив недоброякісної банківської реклами
на довіру банку

Останнім часом виникає питання знецінення довіри до банків через недоброякісну рекламу, в якій банки надають неправдиву або неповну інформацію. Прикладом може бути агресивна реклама звідусіль, що пропонує товари та послуги в кредит, часто заявляючи про нульовий або символічний відсоток кредитування. Виникає проблема прихованих відсоткових ставок, нав’язливих послуг та комісій, про які споживач дізнається вже після підписання угоди. Чи можна говорити про зниження довіри до банків в сучасних умовах та чи відіграє тут певну роль реклама?

На сьогоднішній день банківська звітність перед НБУ вже максимально наближена до міжнародних стандартів. В банках постійно проводяться аудити як НБУ, так і міжнародний. Але питання прихованих відсоткових ставок залишається, адже банки не поспішають виконувати постанову НБУ про правила надання інформації споживачу про умови кредитування, яка зобов’язує кредиторів до підписання угоди повідомляти клієнта про всі приховані платежі, разові комісії та витрати на обов’язкове страхування, нотаріуса та державних реєстраторів.

Україна в цьому не унікальна. Період становлення банківської системи проходять всі країни світу. Багато банків самі ініціюють запровадження норми розкриття ефективної процентної ставки, що є не тільки захистом споживачів, а й засобом встановлення ефективної конкуренції на ринку. Отже, повною мірою говорити про неправдиву інформацію, яку банки надають у своїх рекламних зверненнях, немає сенсу.

Фактором, що свідчить про зростання довіри до банківської системи, є збільшення клієнтів та вкладів банків. Говорити про зменшення довіри до банків не можна, адже люди користуються послугами банку, значить вони йому довіряють. Інша справа, що ступінь довіри може бути різним. Він залежить від поведінки банку на ринку, знання клієнта та його культури споживання.

В міру зростання культури споживання українці висувають усе більше вимог до якості обслуговування. Вони не втрачають довіри до банків, а вивчають ситуацію на ринку і навіть можуть впливати на поведінку банків.

Довіра вимірюється цілою низкою чинників, насамперед стабільністю і надійністю банку, місцем розташування, якістю послуг, тарифами та ін. Клієнти не оцінюють надійність банку лише за рекламою. Вони оцінюють його за тією інформацією, яку отримують із засобів масової інформації, від Національного банку України, родин, знайомих.

Проблемою в банківській системі, яка може привести до зниження довіри є насамперед низька якість надання послуг та кадрів, що негативно впливає на імідж банку. Банківська система в країні стає прозорішою, клієнт стає більш освіченим, кількість послуг зростає, але якість надання послуг залишається незмінною. Довіра до фінансових установ вимірюється також поведінкою працівників банку, знаннями про банк та культурою споживання клієнта.

Але окремі випадки непорозумінь та конфліктів, які інколи трапляються між банками та клієнтами, не можуть взагалі зменшити довіру до банківської системи. Вони тільки впливають на поведінку клієнтів та їхній подальший вибір.

На дії клієнта впливають такі чинники:

1) макродинамічна впевненість у тому, що завтра не буде глобальної кризи;

2) знання про надійність окремих банків та впевненість клієнта у своїй захищеності;

3) уміння самого клієнта розбиратися в розмаїтті інформації.

І тільки на третій чинник може впливати реклама.

Отже, можна зробити висновок, що реклама може вплинути на рішення клієнта, на обсяг продажів, на впізнання банку, але не впливає на довіру та лояльність. Довіра – це емоційне сприйняття банку, його місця розташування, якості обслуговування та послуг, тарифів та інших факторів.

Не потрібно переоцінювати ступінь впливу рекламних акцій на ефективність банківського бізнесу. Навіть найретельніше підготовлені і добре проведені акції радикально не підвищують цей показник. Незрівнянно більший ефект дає підвищення якості роботи банку, обслуговування та кваліфікаційного рівня співробітників.

О.В. Дейнека, асистент,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Місце і роль фінансової безпеки
в системі забезпечення національної безпеки

Забезпечення національної безпеки є першочерговим пріоритетом держави. Це обумовлено тим, що саме належний рівень національної безпеки держави виступає гарантом забезпечення її суверенітету, конкурентоспроможності, обороноздатності, підтримання соціальної злагоди в суспільстві, органічного входження країни в систему світової економіки.

Відповідно до Закону України “Про основи національної безпеки України”, національна безпека – захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтересам. Національна безпека країни включає такі складові: економічну безпеку, політичну безпеку, екологічну безпеку, воєнну безпеку.

Слід зазначити, що економічна безпека є одним із найважливіших компонентів національної безпеки. У сучасних умовах господарювання забезпечення економічної безпеки держави посідає особливе місце, оскільки економічна безпека охоплює досить важливі сфери, а саме: макроекономічну, виробничу, фінансову, інвестиційну, зовнішньоекономічну, науково-технологічну, соціально-демографічну, енергетичну, продовольчу.

На нашу думку, фінансова безпека – це багатопланове поняття, яке визначається конкретними показниками її функціонування, забезпечення якого потребує виконання ряду завдань.

Аналізуючи основні підходи щодо визначення сутності поняття “фінансова безпека,” необхідно зазначити, що не існує єдиного методичного підходу щодо тлумачення даного поняття. У наукових працях О.І. Барановського простежується виявлення сутності та змісту фінансової безпеки як складової економічної безпеки. В.Т. Шлемко, І.Ф. Бенько, М.М. Єрмошенко, А.І. Сухоруков, В.К. Сенчагов фінансову безпеку ототожнюють із певним станом її складових, що забезпечує ефективне функціонування національної економічної системи та економічне зростання. Г. Оперетко розглядає дане поняття як певний набір відповідних показників, що характеризують рівень фінансової безпеки. Визначення С. Кульпінського, В. Бурцева ґрунтуються на визначенні конкретних заходів щодо забезпечення відповідного рівня фінансової безпеки.

На нашу думку, найбільш прийнятним є визначення: фінансова безпека держави – це найважливіша складова економічної безпеки, яка характеризує стан захищеності національних інтересів у фінансовій сфері від внутрішніх та зовнішніх загроз, гармонійний і соціально-орієнтований розвиток фінансової системи країни, що забезпечує умови для стабільного економічного та соціального розвитку економічної системи держави.

Фінансова безпека в системі забезпечення національної безпеки відіграє визначальну роль, що підтверджується і значимістю її складових, а саме: бюджетної, валютної, грошово-кредитної, боргової, банківської безпеки, безпеки страхового ринку та фондового ринку.

Слід зазначити, що складові національної безпеки безпосередньо залежать від рівня її фінансової безпеки. Водночас рівень фінансової безпеки перебуває в прямій залежності від стану сфер національної безпеки. Відсутність фінансових ресурсів призводить до недофінансування досить важливих сфер економіки, що є значною загрозою для розвитку національної безпеки. Водночас загострення загроз за деякими складовими національної безпеки впливає на рівень фінансової безпеки.

Отже, тісний взаємозв’язок всіх сфер безпеки визначає необхідність комплексного підходу до забезпечення належного рівня національної безпеки, проте пріоритетна увага, на нашу думку, повинна бути приділена фінансовій безпеці країни.

В.Ю. Дудченко, асистент,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

БОРГОВЕ ПЛАНУВАННЯ
В МЕХАНІЗМІ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БОРГУ

У період трансформаційної економіки посилюється роль боргового планування і прогнозування як елемента системи фінансово-економічного механізму регулювання державного боргу.

Боргове планування – складова фінансового планування розвитку держави, яка спрямована на розробку, визначення перспективних джерел та обсягів державних запозичень для фінансування державних потреб. Планування портфеля державних цінних паперів з урахуванням можливих ризиків, пов’язаних із мінливістю кон’юнктури фінансового ринку, коливанням реальних відсоткових ставок та ризикової надбавки, нерівномірністю наповнення Державного бюджету буде сприяти мінімізації вартості запозичень, дозволить коригувати емісії державних цінних паперів, формувати оптимальну за строками погашення структуру державного боргу.

Процедура боргового планування має реалізовуватися послідовно у декілька етапів:

1. Аналіз тенденцій розвитку національної та світової економіки щодо можливості додаткового фінансування державних потреб, що включає аналіз очікуваних експортних надходжень, наявних валютних резервів та можливих змін їх величини та структури, очікуваних державних доходів.

2. Вивчення стану та структури державного боргу з метою визначення можливостей своєчасного виконання існуючих зобов’язань. Основними напрямами даного етапу є аналіз боргового портфеля та графіка погашення зобов’язань протягом визначеного інтервалу планування.

3. Планування витрат на погашення і обслуговування державного боргу спрямоване на уникнення ситуації “пікових” платежів і недопущення кризи неплатежів. Основною метою планування погашення і обслуговування існуючих зобов’язань є верифікація можливості їх виконання.

4. Планування майбутніх позик із розробкою сценаріїв запозичень, розробка сценарію поведінки боргових зобов’язань за загальною сумою боргу, плановими позиками, фактичними позиками або окремому частковому запозиченню. На даному етапі мають узгоджуватися основні параметри боргу з процентними ставками і курсами валют. Основою планування нових запозичень є співвідношення потреб у нових позиках і можливостей держави задоволення цих потреб.

5. Визначення оптимального боргового портфеля.

Одним із перспективних напрямів удосконалення фінансово-економічного механізму регулювання державного боргу є перехід до багаторічного планування з одночасним підвищенням якості прогнозів. Необхідно збільшити інтервал планування до 10 років і розширити процедуру планування, що має включати потреби в запозиченнях не тільки одного запланованого року. Подібне довгострокове планування дозволить оцінити наслідки діючої бюджетної політики (наприклад, прийняття дефіцитних чи профіцитних бюджетів), інвестиційної політики (реалізація інвестиційних проектів у запланований термін із урахуванням економічних вигід від їх реалізації), дозволить здійснювати додаткову деталізацію прогнозів усередині обраного інтервалу планування.

Довгострокове планування доцільно здійснювати після реалізації процедури середньострокового планування і довгострокового планування дохідної і витратної частин бюджету, адже просте розширення інтервалу планування може призвести до погіршення якості прогнозів.

О.О. Дутченко, аспірант,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Проблемні кредити як наслідок
недосконалості методик оцінки
кредитоспроможності позичальника

У зв’язку із збільшенням обсягів кредитів, що надаються, все актуальнішою стає проблема удосконалення системи оцінки ризиків за кредитними операціями.

Традиційним методом реалізації стратегії управління ризиками є оцінка та аналіз кредитоспроможності позичальника. Цей метод необхідний на ранніх стадіях кредитного процесу і є важливою складовою кредитного моніторингу та аналізу проблемних кредитів.

Недосконалість методик оцінки кредитоспроможності позичальника призводить до виникнення ризиків за кредитними операціями, що спричиняє виникнення проблемних кредитів.

Ризики умовно можна поділити на виробничі, операційні та інші. Під час аналізу виробничих ризиків оцінюється стабільність прибутку, грошові потоки та вірогідність інвестиційних потреб підприємства. Наявність тих чи інших виробничих ризиків є особливістю галузі функціонування підприємства-позичальника. Для визначення виробничих ризиків проводиться оцінка використання виробничих потужностей. Це в свою чергу допомагає оцінити рівень операційного ризику підприємства.

Основою оцінки операційних ризиків підприємства є можливість підприємства формувати та правильно розподіляти грошові потоки, необхідні для виконання фінансових зобов’язань. Важливе значення має також визначення ризиків оснащення матеріально-технічної бази підприємства. Крім того, при визначенні операційних ризиків слід приділяти увагу аналізу становища підприємства-позичальника на ринку. Необхідно зазначати, що влада може сприяти збільшенню кредитоспроможності підприємства як у прямій формі (пряме бюджетне фінансування), так і в непрямій формі (державні замовлення, податкові пільги, гарантії тощо).

Ми вважаємо, що існування проблемних кредитів свідчить про недосконалість системи оцінки кредитоспроможності підприємства-позичальника та управління ризиками.

Т.Г. Кубах, асистент,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

СУТНІСТЬ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ
ЯК ЕКОНОМІЧНОЇ КАТЕГОРІЇ

Після набуття незалежності Україна зустрілася з багатьма якісно новими фінансовими проблемами. Вирішення їх ускладнюється тим, що сучасна національна фінансова система формується паралельно із трансформацією економіки та системою державного управління. До того ж в умовах відкритої економіки Україна потрапляє під вплив потужних зовнішніх чинників. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває проблема фінансової безпеки, яка гостро проявилась під час фінансової кризи 1998 р. і стала причиною значного погіршення макроекономічних показників.

Як свідчить світовий досвід, забезпечення належного рівня фінансової безпеки – це гарантія незалежності держави, умова стабільності та ефективної життєдіяльності суспільства, досягнення успіху державою на міжнародній арені. Тому лише створення потужної системи фінансової безпеки по всіх рівнях (національному, регіональному, підприємства, особи) дасть можливість уникнути настання негативних наслідків відкритості національної економіки, забезпечити їх конкурентоспроможність, захистити вітчизняну фінансову сферу та ефективно взаємодіяти з міжнародними фінансовими та економічними структурами.

З метою виявлення місця фінансової безпеки у структурі економічної безпеки доцільно попередньо ознайомитись з поняттям економічна безпека держави та його складовими елементами.

Поняття економічної безпеки належить до числа тих, які, з одного боку, всім зрозумілі, а з іншого – важко визначаються в досить коректній та вичерпній формі. Однак, як влучно зазначив Я. Жаліло, “поняття економічної безпеки набуває виняткового значення як аргумент прийняття політичних рішень”, звідси “коректне визначення поняття економічної безпеки має визначальне значення для коректного формування державної політики в економічній сфері загалом”.

У наукових джерелах немає єдиного підходу до визначення складових економічної безпеки держави. Деякі автори досить широко трактують поняття “економічна безпека”. На нашу думку, більш обґрунтованим є підхід М.М. Єрмошенка, який пропонує до даної категорії віднести тільки ті складові, які містять лише економічні відносини.

Аналізуючи підходи вітчизняних та закордонних вчених щодо структури економічної безпеки, на наш погляд, до даної категорії доцільно віднести такі: фінансову, сировинно-ресурсну, промислову, інноваційно-технологічну, політичну та соціальну складові.

Поняття фінансової безпеки так само широке, як, власне, й тлумачення фінансів як системи економічних відносин, що виникають у процесі створення та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів. Фінансова безпека являє собою надзвичайно складну багаторівневу систему, яку утворюють ряд підсистем, кожна з яких має власну структуру і логіку розвитку.

Огляд робіт вітчизняних та зарубіжних вчених показує, що на сьогодні відсутнє усталене визначення поняття “фінансова безпека держави”.

На наш погляд, сутність поняття “фінансова безпека держави” можна визначити як багаторівневу систему, яка покликана захищати фінансові інтереси держави, суб’єкта господарювання та громадянина від зовнішніх та внутрішніх загроз на макро- та мікрорівнях (міжнародний, національний, регіональний, приватний).

Наявність чіткого тлумачення категорії “фінансова безпека держави” дасть можливість правильно визначити пріоритети в розвитку держави.

М.В. Назаров, здобувач,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Побудова ефективної системи
внутрішнього контролю у банку

Внутрішній контроль у банку – це комплексна система, що складається із суб’єктів, контроль яких спрямований на об’єкти контролю з певними цілями й поставленими завданнями.

Комплексна система внутрішнього контролю у банку формується, виходячи із об’єктивних та суб’єктивних передумов, залежно від цілей та задач, а також предмета дослідження. Ця система, у свою чергу, складається з підсистем або елементів:

· середовище контролю;

· види контролю;

· суб’єкти контролю;

· об’єкти контролю.

Для вдосконалення та побудови ефективної системи внутрішнього контролю в банку потрібно постійно здійснювати моніторинг за цією системою. У зв’язку з цим ми пропонуємо виділити в окрему підсистему моніторинг за системою внутрішнього контролю. Моніторинг розглядається як систематичний аналіз за системою внутрішнього контролю з подальшим вдосконаленням цієї системи, відповідно до цього є необхідність застосування моделі зрілості системи внутрішнього контролю, запропонованої IFC CreditSuisse Group, яка складається з відповідних рівнів:

Рівень 1. Система внутрішнього контролю “Ненадійна”.

Розроблені контрольні заходи, але не запроваджені, або не розроблені та не запроваджені.

Рівень 2. Система внутрішнього контролю “Неформальна.”

Контрольні заходи розроблені та наявні, але не оформлені належним чином.

Рівень 3. Система внутрішнього контролю “Стандартизована”.

Контрольні заходи розроблені, наявні та оформлені належним чином.

Рівень 4. Система внутрішнього контролю “Відстежувана.”

Стандартизований контроль із періодичним тестуванням ефективності діяльності та звітування керівництву.

Рівень 5. Система внутрішнього контролю “Оптимізована”.

Комплексний внутрішній контроль із моніторингом у реальному часі керівниками та подальшим покращенням (кінцева мета).

Кінцева мета будь-якого банку досягнути п’ятого рівня – система внутрішнього контролю “Оптимізована”.

Відповідно до цього ми пропонуємо створення відповідної організаційної структури, можливо, це буде комітет із моніторингу за ефективністю системи внутрішнього контролю в банку. До складу комітету повинні входити керівники та фахівці спеціальних служб банку, що здійснюють контрольні функції, а також спеціалісти з ризик-менеджменту.

Робота комітету повинна бути незалежною з підпорядкуванням спостережній раді.

Вищевказані впровадження, на нашу думку, зміцнять систему внутрішнього контролю у банку з подальшим її удосконаленням у часі.

Д.В. Олексіч, аспірант,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ
ДО ВИЗНАЧЕННЯ ВАРТОСТІ БАНКІВСЬКОГО БІЗНЕСУ

Однією з найважливіших умов органічного поєднання сучасних підходів в управлінні банківської діяльності в Україні, на наш погляд, є глибоке теоретичне вивчення категорії “вартість банківського бізнесу”. З’ясування сутності механізму оцінки банківського бізнесу, методичних підходів до визначення його вартості та пошук шляхів найбільш ефективного використання цього показника на всіх рівнях управління складають необхідні методичні та методологічні передумови для впровадження у діяльність вітчизняних банківських установ сучасних методів прийняття управлінських рішень.

Традиційно виділяють три підходи до визначення вартості бізнесу:

· витратний (вартість бізнесу визначається на базі понесених у минулому витрат на його формування);

· дохідний (вартість бізнесу визначається на основі теперішньої вартості майбутніх доходів, виходячи із припущення, що покупець не заплатить за бізнес більше, ніж поточна вартість його майбутніх доходів, а власник не продасть нижче ціни прогнозованих у майбутньому доходів від даного бізнесу);

· порівняльний (вартість бізнесу визначається на базі аналізу торгів на достатньо сформованому ринку, а визначення вартості шляхом порівняння вже оцінених компаній із тією, що оцінюється).

Якщо правомірність застосування перших двох підходів не викликає жодних питань, то порівняльний підхід вимагає особливих вимог до свого застосування, а саме: наявності ринку аналогічних товарів або хоча б обмеженої кількості угод купівлі-продажу подібного товару. На нашу думку, даний підхід носить досить поверховий характер, тому його застосування слід визнати доцільним лише з метою перевірки та порівняння результатів, одержаних із застосуванням інших методів.

Витратний і дохідний підходи – дві сторони однієї медалі, і за ідеальних умов врахування всіх факторів цими методами, вартість, одержана при застосуванні одного з них, має збігатися з результатами оцінки іншим. Проте на практиці окреме застосування кожного з двох зазначених методів у так званому “чистому вигляді” не завжди виявляється можливим. Проблема вибору між витратним та дохідним підходами до визначення вартості банківського бізнесу може бути вирішена шляхом порівняння за кількістю факторів, що враховує певний метод, з урахуванням можливості точного визначення ваги кожного фактора, що враховані в окремому методі оцінки, визначення інформативності та об’єктивності обраних факторів (наприклад, бухгалтерська вартість активу є досить точною величиною, проте повністю ігнорує його корисність, у той час як теперішня вартість майбутніх доходів є величиною прогнозованою, а не точною).

На нашу думку, проблему вибору універсального механізму визначення вартості банківського бізнесу можна вирішити шляхом формування нового, комплексного методу оцінки – так званого “комплексного”, в якому ми вважаємо доцільним поєднання окремих елементів обох підходів. Застосування комплексного методу оцінки пояснюється неможливістю застосування існуючих методів на різних етапах життєвого циклу бізнесу, а також неможливістю врахування всіх факторів у рамках одного методу. Це дозволить нам відійти від проблеми порівняння існуючих методів та дасть можливість більш повною мірою врахувати всі фактори, що формують вартість банківського бізнесу. У рамках комплексного методу ми пропонуємо розраховувати вартість банківського бізнесу як суму чистих активів банку та приросту його чистого ефекту у майбутньому за рахунок використання наявного на момент оцінки економічного потенціалу банку. Звернемо увагу на те, що ми розглядаємо саме чистий ефект, а не загальний ефект у майбутньому, адже застосування останнього привело б до помилки та підвищення результатів оцінки.

М.В. Плотнікова, викладач-стажист,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ
ЯК УЧАСНИК ПОДАТКОВИХ ПРАВОВІДНОСИН
ЩОДО СПЛАТИ ПОДАТКУ НА ПРИБУТОК ПІДПРИЄМСТВ

Національний банк України, здійснюючи покладені на нього законодавством функції, вступає у різні за своєю юридичною природою правовідносини. Національний банк України є також і суб’єктом податкових правовідносин, що закріплені в ст. 72 Закону України “Про Національний банк України” від 20.05.99. Він сплачує податки відповідно до законів України з питань оподаткування, виступаючи у податкових правовідносинах як зобов’язана сторона – платник податку, але з особливостями, зумовленими його правовим статусом.

Частина 3 ст. 2 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” встановлює, що Національний банк України та його установи, крім госпрозрахункових, що оподатковуються у загальному порядку, сплачують до Державного бюджету України суму перевищення валових доходів консолідованого балансу над валовими витратами та частиною валових витрат років, що передують звітному, у разі, якщо вони не відшкодовані валовими доходами цих років, після закінчення фінансового року. Отже, можна стверджувати, що Національний банк України є платником також і податку на прибуток підприємств, адже ст. 2 якраз містить перелік платників податку.

Тому, що метою діяльності НБУ не є одержання прибутку (ч. 1 ст. 5 Закону України “Про Національний банк України”), законодавство встановлює його особливості як платника податків. Майже аналогічне положення містить ч. 3 ст. 5 Закону України “Про Національний банк України”: “Національний банк України за підсумками року у разі перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами, затвердженими на поточний бюджетний рік, вносить до Державного бюджету України наступного за звітним року позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету”.

Хоча, на думку деяких вчених, внесення до державного бюджету перевищення доходів над видатками не є обов’язковим платежем за Законом України “Про систему оподаткування”.

Якщо аналізувати обов’язки НБУ як платника податків, то слід зазначити, що багато науковців вбачають у цьому посягання на його незалежність, причому з різних підстав. Однак центральні банки в переважній більшості країн є суб’єктами податкових правовідносин. Лише Швейцарський національний банк звільняється від оподаткування з боку кантонів; центральний банк Турецької Республіки звільняється від сплати податків від операцій, здійснених у державних інтересах; центральний банк Аргентини звільняється від оподаткування майна і фондів, які прирівняні до урядових.

Вважаємо, що сплата Національним банком України податків і зборів, в тому числі і податку на прибуток підприємств, не загрожує для стабільності національної грошової одиниці, адже ч. 3 ст. 2 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” та ч. 3 ст. 5 Закону України “Про Національний банк України” містять положення про те, що у разі перевищення за підсумками року затверджених видатків Національного банку України над отриманими доходами дефіцит покривається за рахунок Державного бюджету України. На нашу думку, є гарантією діяльності Національного банку України щодо виконання ним функцій, закріплених законодавством.

Отже, можна стверджувати, що Національний банк України є учасником податкових правовідносин, який немає властивих лише йому пільг щодо сплати податків і зборів, окрім особливостей щодо сплати податку на прибуток підприємств. Як для платника податку на прибуток підприємств для Національного банку України законодавство встановлює окремий режим сплати, а саме: ставка цього податку дорівнює 100 %, адже відрахуванню до бюджету підлягає вся сума перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами.

Т.Г. Савченко, викладач,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Напрямки оптимізації національного механізму
регулювання трансфертного ціноутворення
у комерційних банках

Сутність державного регулювання трансфертного ціноутворення у комерційних банках полягає у запровадженні механізму контролю за економічною обґрунтованістю ціни перерозподілу фінансових ресурсів між банками, які входять до складу транснаціональних банківських (фінансових) корпорацій. Зазначені ціни іноді застосовуються міжнаціональними фінансовими групами для мінімізації податкових платежів їх учасників, які базуються у країнах із більш високим рівнем податкового навантаження. Враховуючи поточну динаміку транснаціоналізації банківської системи (частка іноземного капіталу у статутному капіталі банків України за період з 01.01.2005 по 01.10.2007 збільшилась більш ніж у 3,6 раза і досягла 35 %), зазначена проблема видається досить актуальною. Проведені дослідження показали, що у більшості із 44 банків з іноземними інвестиціями, які функціонували в Україні станом на 01.10.2007, материнські структури розміщені у країнах із нижчим рівнем оподаткування. Таким чином, існують економічні передумови для мінімізації податкових платежів в Україні через застосовування трансфертних цін.

За даними Ernst and Yang, представники компаній фінансового сектора економіки вважають трансфертне ціноутворення основною проблемою при налагодженні ефективної співпраці з податковими органами більшості країн світу. Санкції за порушення податкового законодавства щодо трансфертного ціноутворення активно застосовуються у розвинених країнах світу. Наприклад, у 1994 році податковими органами США за неправильне використання трансфертних цін були застосовані санкції до 392 ТНК і донараховано в бюджет 3,5 млрд. дол.

Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” визначено опосередкований механізм регулювання трансфертних цін через їх порівняння із “звичайними цінами” (пункт 7.4.3 закону). Основним недоліком даного механізму є відсутність описування конкретних методів розрахунку звичайної ціни, що значно знижує ефективність його практичного застосування.

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) ще з 70-х років ХХ ст. займається напрацюванням нормативної бази у даному напрямку. Оновлені правила щодо регулювання трансфертного ціноутворення опубліковані ОЕСР під назвою “Рекомендації щодо трансфертного ціноутворення для багатонаціональних корпорацій та податкових адміністрацій” (далі – Рекомендації) у 2001 році. Вивчення даного документа дає підстави для формулювання таких висновків:

По-перше, ключовим при розрахунку трансфертної ціни є застосування принципу “витягнутої руки” (the arm’s length principle), сутність якого полягає у порівнянні ціни між асоційованими (пов’язаними компаніями) та ціни подібної угоди між незалежними компаніями. ОЕСР також розроблено документи, що деталізують особливості застосування принципу “витягнутої руки” банківськими установами.

По-друге, на основі застосування даного принципу рекомендується розраховувати трансфертні ціни одним із наступних методів: порівняльної неконтрольованої ціни (comparable uncontrolled price method), ціни перепродажу (resale price method), витрати плюс (cost plus method), розподілу прибутку (profit split method) та чистої маржі від угоди (transactional net margin method).

По-третє, ефективний національний механізм законодавчого регулювання трансфертного ціноутворення необхідно запроваджувати на основі врахування положень нормативних документів, розроблених ОЕСР. Більшість країн Європи, а також США та Канада провели адаптацію національного законодавства на основі впровадження основних положень Рекомендацій ОЕСР.

Напрямками удосконалення національного механізму державного регулювання трансфертного ціноутворення є:

1) доопрацювання пункту 1.20 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” для конкретизації методів розрахунку “звичайної ціни”;

2) прийняття проекту Податкового кодексу України № 3405 від 28.03.2007 із подальшим його доопрацюванням, у статті 3 якого визначено основні методи розрахунку “звичайної ціни”;

3) прийняття спеціального закону щодо оподаткування транснаціональних корпорацій. Який би напрямок удосконалення державного регулювання трансфертного ціноутворення не був обраний, необхідно враховувати специфіку трансфертного ціноутворення у фінансовому секторі економіки в цілому та в комерційних банках зокрема.

Б.І. Сюркало, асистент
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Планування в системі управління
фінансами банківських установ

Проблема банківського менеджменту в Україні відноситься до числа найменш розроблених. Поки що кожний банкір будує менеджмент у своєму банку, опираючись не на систему загальноприйнятих цінностей, а лише на своє індивідуальне сприйняття дійсності.

Серед основних недоліків в системі фінансового планування в банках можна виокремити два блоки. Перший блок пов’язаний зі значним розривом фактичних і планових показників діяльності, другий блок – з відсутністю системного бачення банку як складної ієрархічної системи та недосконалими інструментами аналізу, збору і обробки інформації. Якщо розглядати перший блок щодо реальності складання фінансових планів, то можна виявити, що ця проблема залежить від достовірності інформації, показників діяльності минулих років, стратегії і тактики діяльності та розвитку банку, методики прогнозування і складання фінансових планів.

Для прогнозування необхідно враховувати дію двох чинників – зовнішніх та внутрішніх. Зовнішні чинники залежать від кількісних змін та їх динаміки в банківській системі або по індикативній групі банків, що є системоутворюючими чи мають схожу стратегію діяльності. Внутрішні чинники – це вибір збалансованого взаємозв’язку між бажаними ключовими показниками діяльності в майбутньому та можливостями банку для їх реалізації. Для цього необхідний розрахунок потреби в економічному капіталі на основі визначення фінансової потужності банку.

При складанні фінансових планів в сучасних умовах банки повинні перейти від плануванні від досягнутого з побудовою статичних недеталізованих в часі бюджетів до побудови гнучких послідовних фінансових планів, що базуються на основі співвідношення ресурсів, витрат та імовірнісної ризику. На нашу думку, в процесі планування на сьогодні необхідною передумовою є використання за основу ресурсної бази, тобто портфеля пасивів банку. Вихідною інформацією для цього слугують показники, які характеризують майбутній обсяг і структуру клієнтської бази при визначенні завдань та можливостей банку з урахуванням зовнішніх умов: середніх залишків по рахунках, вкладів населення, реалізованих боргових цінних паперів банку. Рівень позикових коштів планується, виходячи з обраної банком стратегії поведінки на міжбанківському ринку та власного кредитного рейтингу. Однак необхідно враховувати, що банк може проводити позикові операції на міжбанківському ринку та всередині банку на постійній основі з метою фінансування активних операцій в порядку отримання арбітражного прибутку або з метою покриття часових чи технічних розривів ліквідності при короткочасних коливаннях ресурсної бази. В зазначених випадках обсяги позик та їх вартість будуть значно відрізнятися.

За допомогою зазначених заходів буде усунено недоліки фінансового планування в розрізі першого блоку проблем.

Другий блок проблем повинен вирішуватися за допомогою впровадження в банку єдиної комплексної системи планування, яка б охоплювала вплив на ключові показники діяльності всіх вагомих чинників з урахуванням таких основних принципів системності, координації планів, безперервності, гнучкості. Потрібно також керуватися принципами, що відповідають специфіці банківської діяльності: мінімізація процентних витрат; збалансованість ризиків; урахування кон’юнктури ринку; уніфікація звітності; відповідний рівень ліквідності і рентабельності, що забезпечувала б швидкий і точний підбір та аналіз інформації для менеджменту банку. Проте аналіз свідчить про недосконалість організації і застосування сучасних технологій управління фінансами для забезпечення вищезазначених принципів. Поняття “технологія управління фінансами” в сучасному розумінні можна трактувати як систему загальних правил, норм, інструментів та методів, що застосовуються при формуванні, розподілі та перерозподілі фінансових ресурсів банку в процесі управління фінансами банківської установи. Оскільки зазначена система дозволяє ефективно організовувати процес фінансового планування в банківських установах, це в свою чергу є її основним завданням. На основі проведеного аналізу банківської системи та ефективності використання вітчизняними банками технологій управління нами було запропоновано застосування системи збалансованих показників як сучасної технології управління фінансами банківських установ, що в найбільшій мірі відповідає вимогам фінансового менеджменту банку.

Для усунення таких проблем другого блоку, як оперативність складання та прозорість планів для керівництва, необхідно застосовувати комплексну модель планування в банківських установах. Економічний ефект від впровадження подібної системи проявляється по такими напрямками: збільшення обсягу збуту банківських продуктів (до 25-30 %), скорочення витрат (до 15-25 %), збільшення оборотності ресурсів (2-5 разів) за рахунок автоматизації, раціональних витрат коштів на капітальне будівництво й технічне переозброєння за рахунок можливості імітаційного моделювання та визначення фінансової потужності банку. Одним з найважливіших результатів проекту з впровадження системи фінансового планування й управлінського обліку є збільшення чистого прибутку за рахунок виважених управлінських рішень. Якість і ефективність управлінських рішень визначаються вірогідністю й оперативністю інформації, яку керівники одержують із системи обліку, що обслуговується запропонованою моделлю.

Варто підкреслити, що побудова й впровадження комплексної моделі планування фінансових процесів в банківській установі – це реальний інструмент підвищення якості й ефективності системи управління сучасним банком.

В.В. Федірко, аспірант,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

клієнтська база
як елемент ресУрсного потенціалу
та об’єкт управління в банку

Посилення конкуренції серед вітчизняних банків і, як наслідок, значна їх залежність від власних клієнтів вимагає від керівництва банківських установ вирішення таких питань: підвищення якості обслуговування і ступеня задоволеності клієнтів банківськими послугами, оптимізації обслуговування споживачів із різними параметрами та встановлення довготривалих партнерських відносин з ними. Ефективне їх розв’язання, на наш погляд, потребує зміни відношення банків до власних клієнтів та виокремлення його клієнтської бази як окремого об’єкта управління в банку.

Як показало дослідження, проведене нами, окрім визначення клієнтської бази банку як невипадкової сукупності споживачів банку, необхідно звернути особливу увагу на надзвичайну важливість споживачів для банківської установи. Так, не дивлячись на першорядну роль фінансових ресурсів для банку, не варто забувати, що саме клієнти, які в ньому обслуговуються і є носіями зазначених фінансових ресурсів, тобто банк просто не може існувати та розвиватися без власних клієнтів. Тому, на наше переконання, поняття “клієнтська база банку” слід розглядати як обов’язковий нематеріальний елемент його ресурсів нарівні з капітальною базою, людськими ресурсами, матеріально-технічною базою, фінансовими ресурсами, інформацією, тощо. У цьому аспекті важливо зазначити, що клієнтська база, як і інші елементи ресурсного потенціалу банку, має грошове вираження – в балансі вона подана як величина обсягу банківських операцій із споживачами у вартісному виразі.

Враховуючи вищевикладене, ми пропонуємо дещо скорегувати визначення клієнтської бази банку та розуміти її як організовану та впорядковану певним чином сукупність існуючих клієнтів банку, що є невід’ємним нематеріальним елементом його ресурсної бази, без якого банк не може існувати та розвиватися, основою досягнення ним стратегічних цілей своєї діяльності. Саме у цьому трактуванні клієнтської бази банку, на відміну від існуючих, слово “база” використовується в значенні фундаменту, основи, підвалин та вперше отримує адекватне змістове навантаження. Крім того, нами підкреслюється нерозривний зв’язок банку з власними споживачами, тісна взаємозалежність їх інтересів, що особливо важливо розуміти з огляду на впровадження багатьма вітчизняними банками клієнтоорієнтованого маркетингового підходу.

Водночас, розглядаючи клієнтську базу банку як один із елементів його ресурсів, слід звернути окрему увагу на важливість побудови комплексної системи управління нею. Відсутність наукових розробок із даної проблематики значно ускладнює пошук додаткових резервів підвищення ефективності банківської діяльності.

Так, на нашу думку, управління клієнтською базою банку повинно здійснюватися з допомогою спеціальних методів і інструментів цілеспрямованого та скоординованого впливу його керівництва й спеціальних структурних підрозділів, спрямованих на забезпечення досягнення й підтримання оптимальної величини і структури клієнтської бази та на її ефективне використання у процесі здійснення банківської діяльності відповідно до основних пріоритетних цілей банку. Крім того, вказаний процес слід розглядати як систему економічного управління, що нерозривно пов’язана з оточуючим середовищем і представлена комплексом взаємодіючих елементів та зв’язків між ними.

Таким чином, на наш погляд, побудова системи управління клієнтською базою дозволить повніше використовувати ресурсний потенціал банків та може стати їх важливою конкурентною перевагою.

Т.В. Шлапко, асистент
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Теоретико-прикладні проблеми
визначення причини інвалідності
при призначенні пенсії по інвалідності

В Україні проблема соціальної захищеності інвалідів набула досить пильної уваги з боку держави. Однак нормативно-правова база, яка повинна сприяти забезпеченню реалізації інвалідами своїх прав, недосконала. Важливим в сучасних умовах є питання визначення причини інвалідності, що впливає на юридичний фактичний склад, який необхідний для виникнення пенсійного правовідношення, і має значення при визначенні розміру пенсії.

Деякі теоретичні аспекти працездатності, непрацездатності та інвалідності висвітлені у працях М. Вігдорчика, Г. Симоненка, Є. Астрахана, І. Енгеля, Ф. Галіулліна, Б. Сташківа, Л. Шумної та ін. Однак подальше вивчення цих проблем має важливе значення для удосконалення експертизи непрацездатності, системи заходів, спрямованих на відновлення працездатності, реабілітацію інвалідів, процедури призначення пенсії по інвалідності.

Слід зазначити, що пенсійне законодавство України визначає дві основні причини інвалідності:

1) нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання;

2) загальне захворювання, у тому числі каліцтво, не пов’язане з роботою, інвалідність з дитинства.

Щодо законодавчого визначення нещасного випадку, то він може бути визнаний таким тільки за умови, якщо працівнику заподіяно шкоду, а всі інші випадки, які створювали загрозу такого заподіяння, дане поняття не охоплює. Отже, нещасний випадок на виробництві, пов’язаний перш за все з ушкодженням здоров’я, але саме таким, яке настало непередбачено раптово.

Обмежена в часі подія або раптовий вплив небезпечного виробничого фактора чи середовища при визначенні поняття “нещасний випадок законодавцем не уточнюється. Крім того, дане законодавцем визначення досить широко трактує часові межі заподіяння шкоди працівникові. Спроба визначити межі раптовості була здійснена І. Энгелем, М. Вігдорчиком. Раптовість повинна визначатися, виходячи з обмеження проміжком часу або самої події, процесу розвитку пошкодження здоров’я, що настало внаслідок цієї події. Ушкодження здоров’я, що розвинулося поступово, не є нещасним випадком. Це – хвороба, яка за певних умов може бути визнана професійним захворюванням.

У юридичній літературі вживається також термін “трудове каліцтво”, але він має дуже вузький зміст. Каліцтво – це ушкодження людського організму в результаті зовнішнього впливу, викликаного яким-небудь випадком. Іншими словами, каліцтво є наслідком цієї події, а подія – причиною каліцтва. Тому можна зробити висновок, що поняття “нещасний випадок” є більш ширшим, ніж “каліцтво”. Слово “трудове” означає зв’язок з роботою особи, однак для пенсійного забезпечення інвалідів значення мають й інші випадки травматизму, опосередковано пов’язані або не пов’язані з роботою.

Виходячи з вищезазначеного, доцільно було б у законодавстві використовувати дефініцію “ушкодження здоров’я в результаті нещасного випадку на виробництві”.

Ще однією причиною інвалідності може бути професійне захворювання, тобто хвороба, яка викликана шкідливими умовами праці, або властива даній професії, спеціальності, посаді, найчастіше зустрічається при даному виді праці, ніж в інших випадках. Перелік професійних захворювань представлений у вигляді таблиці, в якій професійні захворювання розподілено на 7 груп згідно з причинними факторами, вплив яких може викликати професійне захворювання. При цьому слід враховувати, що даний перелік не вичерпний. Всі інші причини настання інвалідності називаються загальними причинами, або загальними захворюваннями.

Важливим є те, що для інвалідів, які втратили працездатність у зв’язку з роботою, встановлюються деякі переваги в порівнянні з тими інвалідами, які втратили працездатність з інших причин. Наприклад, якщо інвалідність настала внаслідок загального захворювання, то необхідно встановити ще один юридичний факт – наявність відповідного страхового стажу, тривалість якого диференціюється залежно від віку, якщо ж в результаті нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання, то для виникнення пенсійного правовідношення не має значення наявність факту страхового стажу.

Для встановлення інвалідності внаслідок загального захворювання, на відміну від інвалідності в результаті нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання, не виникає необхідності у визначенні часу настання інвалідності: до початку трудової діяльності, в період роботи чи після припинення трудової діяльності. Крім того, ушкодження здоров’я в результаті нещасного випадку на виробництві і професійне захворювання як причини настання інвалідності є додатковими фактами – умовами визначення розміру пенсії по інвалідності.

В.П. Приходько, ст. викладач,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Поняття “банківське законодавство”
в широкому і вузькому значенні

У даний час недостатньо досліджена така загально-правова категорія як “банківське законодавство”.

Вивченню окремих аспектів банківського законодавства приділяли увагу радянські вчені. Характерним для їх дослідження було те, що вони використовували термін “банківське законодавство” в широкому значенні. А.П. Заєць пояснює перевагу широкого підходу радянської науки до розуміння терміну “законодавство” тим, що він базувався на уявленні про органічну взаємодію законів і актів, що їх конкретизують або розвивають, де за взаємодією нерідко приховувалася підміна закону підзаконним актом – актами уряду, інших органів державної влади. Сприяв цьому й значний дефіцит законів, що існував довгий час при фактичному домінуванні підзаконних, більше того – відомчих нормативних актів, в тому числі і в банківсько-правовій сфері.

В наш час значний науковий інтерес викликає рішення Конституційного Суду України про тлумачення терміну “законодавство” від 09.07.98 № 12-рп/98. Суд зазначив, що термін “законодавство”, який використовується у ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю треба розуміти так, що він охоплює:

· закони України;

· чинні міжнародні акти України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;

· постанови Верховної Ради України;

· Укази Президента України;

· декрети і постанови Кабінету Міністрів України.

Рішення Конституційного Суду України має методологічне значення не лише для законодавства про працю, але й для банківського законодавства, оскільки це перше офіційне тлумачення терміну.

Суд визначив, що термін “законодавство” використовується в основному в значенні сукупності законів та інших нормативних актів, що регламентують ту чи іншу сферу публічних відносин, і є джерелами певної галузі права.

У законах залежно від важливості й специфіки суспільних відносин цей термін уживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, передусім кодифікованих, в поняття “законодавство” включаються як закони, так й інші акти Верховної Ради України, а також акти Президента України, Кабінету Міністрів України, в деяких випадках – нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституція України дає підстави розширено тлумачити термін “законодавство”, зокрема в ч. 1. ст. 9, ч. 1. ст. 19, абзац 8 ст. 118, абзаци 1 і 2 п. 12 розділу ХV. В.М. Шаповал вважає, що термін законодавство використовується в Конституції України як в широкому значенні, так і у вузькому. Так, у п. 12 розділу ХV він вжитий у вузькому значенні, а у ст. 118 у широкому.

Ми вважаємо, що широкий підхід до поняття “законодавство” є науково некоректним, оскільки саме в Конституції закріплений принцип поділу влад. Адже саме закони, що містять вихідні норми та приймаються в особливому порядку, повинні стати основною формою джерел права.

На сьогоднішній день провідні українські вчені вважають, що термін “банківське законодавство” означає сиcтему всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері банківської діяльності. Тобто практично термін “банківське законодавство” – це банківські закони, а також видані на їх основі підзаконні нормативні акти з банківських питань.

На нашу думку, трактування терміну “банківський закон” як банківське законодавство у широкому розумінні призводить до розмивання банківського закону в масиві підзаконних актів з банківських питань і не сприяє утвердженню його верховенства.

Отже, перехід до вузького розуміння поняття “банківське законодавство” необхідно розпочати з внесення відповідних змін до тексту Конституції, усунувши термінологічну нечіткість і багатозначність.

І.М. Крайніков, асистент,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Теоретичні підходи до визначення
зовнішньої фінансової політики держави

У сучасних умовах розвитку світового господарства економічна роль держави залежить не від ступеня втручання в ринковий механізм, а від участі в забезпеченні внутрішніх і зовнішніх умов ефективного функціонування національної економіки. При цьому значний вплив на неї здійснює стрімке зростання фінансових ринків і глобалізація світової економіки, інтернаціоналізація, транснаціоналізація виробництва і капіталу, інтеграція та інтернаціоналізація господарського життя країни.

У зв’язку з цим особливої уваги заслуговує механізм забезпечення та реалізації зовнішніх економічних функцій держави і, зокрема, зовнішньої фінансової політики держави.

Забезпечення збалансованості і стійкості фінансової, грошово-кредитної, валютної, банківської, бюджетної, податкової систем до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, створення сприятливого інвестиційного клімату є базовими завданнями фінансової політики, а отже, є підставою для поділу фінансової політики держави на внутрішню та зовнішню.

Зовнішня політика держави – це зовнішня дія держави, яка характеризується діяльністю або свідомою бездіяльністю держави щодо інших країн. Виконуючи зовнішні функції, держава здійснює діяльність щодо інших держав у сфері забезпечення економічних інтересів даної держави і суспільства.

Діяльність суб’єктів господарювання національної та світової економіки, в т.ч. і держави всередині країни та за її межами, побудована на взаємовідносинах між ними, вважається зовнішньоекономічною.

Зовнішньоекономічна політика – це діяльність, спрямована на розвиток і регулювання економічних відносин з іншими країнами, що передбачає визначення стратегічних цілей держави у зовнішньоекономічних відносинах загалом, а також з окремими країнами та групами країн; вироблення методів і заходів, що забезпечують досягнення поставлених цілей і збереження досягнутих результатів.

Зовнішня фінансова політика є складовою зовнішньоекономічної політики і її можна визначити як комплекс дій і заходів, що здійснюються державою в межах наданих їй функцій та повноважень, спрямованих на розвиток і регулювання фінансово-кредитних відносин з іншими країнами, що передбачає забезпечення фінансовими ресурсами суб’єктів господарювання даної країни, макроекономічної стабільності, фінансової безпеки.

При цьому зовнішню політику слід відрізняти від міжнародної. Так, міжнародна (світова) політика – сукупна діяльність держав на міжнародній арені. Міжнародною політикою називають процеси вироблення, прийняття і реалізації рішень, що зачіпають життя світової спільноти.

У сфері міжнародних фінансів, крім національних суб’єктів держави, підприємств і громадян, виділяються наднаціональні суб’єкти – міжнародні організації і міжнародні фінансові інституції.

Відповідно міжнародною фінансовою політикою можна вважати діяльність держави, спрямовану на регулювання обмінно-перерозподільних відносин, що виникають у зв’язку з рухом вартості між окремими країнами, міжнародними фінансово-кредитними установами у процесі формування і використання на світовому та регіональному рівнях централізованих грошових фондів.

Г.М. Шамота, Сумський державний університет

Організаційно-фінансові форми реалізації
портфеля інноваційних проектів

При формуванні портфеля інноваційних проектів слід враховувати ряд практичних міркувань по їх реалізації. Вже на етапі формування портфеля проектів слід продумати всі майбутні проблеми по його реалізації і виконанню на різних етапах. Насамперед потрібно включити в загальну структуру організаційно-фінансових заходів, пов’язаних з реалізацією інноваційного портфеля, систему маркетингових заходів для підготовки ринку до масового проникнення і освоєння нових або оновлених продуктів.

Ще на концептуальній стадії формування основних ідей інноваційного проекту або портфеля в цілому, коли не йдеться про формування планів і розрахунок ризиків, а лише про розвиток деякої ідеї (на базі технології або навіть без такої технології) для перетворення її в конкретний споживацький продукт, який призначається для ніші вже існуючого ринку або тільки виникаючого ринку, питання про просування майбутнього продукту є головним і пріоритетним. У цьому аспекті важливо вже на такій попередній стадії сформувати кістяк колективу розробників і засновників (організаторів) нового бізнесу.

На наступній стадії розвитку нового інноваційного бізнесу повинна обговорюватися принципова можливість технічної реалізації і комерціалізації технології, остаточно повинне сформуватися уявлення про майбутній продукт, що є підставою для створення комерційного бізнес-плану. Особливістю цієї стадії є спрямування зусиль топ-менеджменту на пошук джерел фінансування, а в разі успішного рішення цього питання – на залучення нових співробітників і фахівців. Розширений колектив, звичайно, зайнятий на цій стадії розвитку інноваційного проекту технологічним підтвердженням його здійсненності. Це перш за все створення технологічної лінії – прототипу продукту. При цьому розробляються і розраховуються основні економічні характеристики інноваційного проекту і вивчається його ринковий потенціал, зокрема, виділення цільового сегмента ринку.

Найбільший інтерес для остаточного формування інноваційного проекту і початку його практичної реалізації являє собою наступна стадія розвитку – так звана стадія розробки інноваційного продукту. На цій стадії послідовно формулюються вимоги до продукту і проектується весь бізнес-процес, включаючи технологічні ланцюжки його виробництва, а тільки потім виготовляються малі партії реального продукту. Після ретельної перевірки фахівцями і технологами, а також після аналізу відгуків на продукт з боку експертів (за термінологією Хайтека, так званий альфа-тест), можна переходити до наступного етапу – перевірки продукту ринком. Рекомендується випробувати новий продукт достатньою для оцінки його ринкової привабливості кількістю реальних користувачів, бажано протягом декількох місяців у робочих умовах (так званий бета-тест). Лише після успішного результату бета-тесту остаточно можна затверджувати детальні плани виробництва, а також маркетингу продукту і включати фінансування для виведення продукту на ринок.

У всіх випадках формування інноваційного портфеля підприємства слід враховувати особливості вітчизняного ринку, менталітет і доходи населення, правове і ділове середовище. Зокрема, необхідно взяти до уваги основні особливості реалізації, що входять до портфеля інноваційних проектів в умовах української економіки.

Т.Ю. Єрліна, Національний банк України

Інструменти державного регулювання економічних процесів

Економіка країни розвивається як завдяки законам саморегулювання, так і під впливом державних механізмів регулювання.

Регулювання державою макроекономічних процесів являє собою способи досягнення визначених цілей за допомогою впливу на економічні процеси. Ціллю може бути, наприклад, конкретний рівень приросту валового внутрішнього продукту, інфляції, валютного курсу, монетарних агрегатів, зайнятості.

Державне регулювання здійснюють органи державного управління (органи законодавчої та виконавчої влади, центральний банк).

Вплив держави на економічний розвиток здійснюється через такі інструменти та механізми, як регулювання ціноутворення, відсоткових ставок, системи оподаткування і пільг, антимонопольне регулювання, інвестиційна політика, державні замовлення та ін. Серед головних інструментів державного регулювання економічних процесів більшість дослідників визначають грошово-кредитну політику та фіскальну політику.

Грошово-кредитна (монетарна) політика в Україні, згідно Закону України “Про Національний банк України”, – це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Вона проводиться Національним банком України. Засобами грошово-кредитної політики НБУ є: норма обов’язкового резервування, рефінансування банків, операції на відкритому ринку з цінними паперами, операції з власними борговими зобов’язаннями, процентна політика, регулювання руху капіталу, золотовалютний резерв.

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика – комплекс заходів у бюджетній сфері, спрямованих на регулювання економічного зростання, сукупного попиту, виробництва, зайнятості, стримування інфляції, фінансування соціальних програм через механізм перерозподілу валового внутрішнього продукту в країні. Інструментами перерозподілу є оподаткування, плата за користування послугами, що постачаються державою, державні закупівлі, субсидії, трансферти, тобто державні надходження і видатки, а також способи покриття дефіциту бюджету. Фіскальну політику проводить уряд.

Як грошово-кредитна, так і фіскальна політика може бути стимулюючою (експансивною) або обмежуючою (рестриктивною).

Як бачимо, цілі грошово-кредитної та фіскальної політики держави в основному схожі, проте засоби їх досягнення різні. І грошово-кредитна, і фіскальна політика регулюють обсяг грошової маси, але за допомогою різних інструментів. Тому важливим є ефективне поєднання монетарних і фіскальних важелів таким чином, щоб вони взаємодоповнювалися, а не суперечили одні іншим. З метою досягнення цього центральний банк і уряд проводять взаємні консультації з питань проведення своїх політик, надають один одному інформацію, що має вплив на формування політики відповідного органу. У багатьох розвинених країнах центральний банк і уряд ефективно та узгоджено співпрацюють, орієнтуючись на цільовий показник із інфляції. Якщо цільового показника немає, прогнозування таких взаємопов’язаних показників, як інфляція, монетарні агрегати, валовий внутрішній продукт, дефіцит бюджету, має відбуватись одночасно, системно та комплексно.

Н.А. Гребенюк, ст. преподаватель,
Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина

ТРАНСФОРМАЦИЯ
СТРАТЕГИЙ БАНКА И ФУНКЦИЙ КАПИТАЛА

Очевидно, что деятельность банков во всех ее формах и видах сопряжена с риском, степень неоднозначности и влияния которого повышается по мере ускорения НТР. Возрастание степени риска связано с быстрой изменчивостью экономической ситуации в целом и на финансово-кредитных рынках в частности с появлением новых, ранее неизвестных субъектов, объектов, продуктов и инструментов кредитования и инвестирования, а также с искажением самих законов экономического развития, что делает невозможным прямое применение накопленного опыта в современных условиях. С другой стороны, сами банки также претерпевают постоянные изменения (от менял до супермаркетов банковских услуг), причем наиболее существенные трансформации произошли в самый короткий современный период.

Параллельно динамике внешней среды, изменениям стандартов работы банковской системы должны изменяться и классические стратегии управления конкретного банка: от стратегии недопущения банкротства в период создания, стратегии выживания во время становления до стратегии процветания. Такое изменение политики работы банка приводит к снижению риска вероятности банкротства, но с другой стороны со временем снижается и норма прибыльности капитала.

Если банк реализует пассивную кредитно-инвестиционную стратегию, он придет к ситуации отставания от отрасли в условиях реализации активной стратегии, обеспечивающей рост прибыльности до средне отраслевого уровня. Он будет успешно реализовывать стратегию процветания, но в целом не сможет занять ведущих позиций на рынке.

Следовательно, для завоевания лидирующих позиций банк должен реализовывать стратегию доминирования, которой свойственны черты опережающей инновационной стратегии развития. Она предполагает активное поведение на рынке, отбор и реализацию инновационных программ, реализующих принципиально новые технологические и управленческие решения, отличающиеся не только повышенной доходностью, но и значительной степенью риска. Чтобы избежать новой волны роста риска банкротства, для обеспечения устойчивости финансового состояния банка и эффективности его работы необходимо сместить акценты в превалировании отдельных функций капитала в сторону креативной.

Креативная функция капитала предполагает преимущественное его направление на организационный рост, предоставление новых услуг и продуктов, разработку программных продуктов, выход на смежные рынки нетрадиционных финансовых услуг. Кроме того, новаторские усилия привлекают новых клиентов, укрепляют доверие контрагентов к банку, тем самым облегчают доступ банка к финансовым рынкам и помогают в конкурентной борьбе. Поэтому можно сказать, что в таком случае капитал выполняет еще и функцию “создателя имиджа” банка.

Реализация стратегии доминирования позволяет банку стать лидером на национальном рынке с перспективой превращения в ТНБ, которые в условиях глобализации участвуют в разделе мирового рынка финансовых услуг и в перераспределении мировых богатств.

С.Ф. Левшаков, аспирант,
Днепропетровский университет экономики и права

РОЛЬ ФИНАНСОВЫХ ПОТОКОВ
МИГРАЦИОННОГО КАПИТАЛА В ЭКОНОМИКЕ УКРАИНЫ

Проблема трудовой миграции привлекает внимание во всем мире как правительств многих стран, так и финансовых учреждений. В 2006 году официальные денежные переводы в развивающиеся страны составили более 230 млрд. долл. США, что значительно превышает объемы международной технической помощи этим странам, объемы портфельных инвестиций, которые почти равны объемам привлеченного капитала в форме прямых инвестиций. Таким образом, денежные переводы формируют отдельную составляющую международного рынка капитала – миграционный капитал. Его объемы можно характеризовать как доходы мигрантов, которые, за минусом затрат на их пребывание в стране трудоустройства, направляются на родину и используются для повышения экономического и социального уровня жизни родных и близких, развития местных территорий и стран в целом.

Важное место в экономике Украины, как и многих стран СНГ, играют финансовые потоки трудовых мигрантов. Но в настоящее время нет точных данных о количестве мигрантов из Украины, о пересылаемых объемах денежных средств. Задача усложняется тем, что нет соответствующей статистики ни в НБУ, ни в государственных органах, ни в дипломатических представительствах Украины за рубежом.

По оценкам экспертов и иностранных посольств, в Украине ежегодно около 5 млн. украинцев выезжают на работу за рубеж, а 2 млн. работают за рубежом постоянно.

Для финансово-банковского сектора миграционный капитал может стать дополнительным стимулом развития его инфраструктуры и откроет возможности для расширения сферы услуг. Ведь большинство получателей переводов живут в сельской местности, где доступ к финансовым учреждениям довольно ограничен.

В результате проведенных исследований было установлено:

1. Основными странами, из которых поступают денежные средства, являются: Россия, Италия, Испания, Португалия, Греция, Германия.

2. Общее количество платежей из этих стран составляет 430-440 тыс. в год из стран Западной Европы и 600 тыс. платежей из России.

3. Количество трудовых мигрантов, работающих за рубежом, составляет около 5 млн. человек.

4. Средняя сумма платежа мигранта лежит в диапазоне 1000-2000 евро из стран Западной Европы и 400-600 долл. из России.

5. Ежегодный объем финансового потока из стран Западной Европы официальными каналами составляет около 7,4 млрд. долл. в год, а от всех украинских трудовых мигрантов – около 18 млрд. долл. в год. Большинство денег отправляется через неофициальные каналы, что практически достигает уровня иностранных инвестиций в Украину (22,7 млрд. долл. в 2006 г.).

Таким образом, для решения проблем украинской миграции необходимо ввести систему социологического исследования путем анонимного опроса мигрантов, обращающихся в посольства и консульства как зарубежных стран, так и Украины за рубежом. Украинским и зарубежным коммерческим банкам совместно разработать систему комплексного обслуживания украинских мигрантов, что позволит значительно увеличить объем поступлений миграционного капитала через официальную финансово-банковскую систему.

Є.В. Наконечний, аспірант,
М.В. Яценко, аспірант, І.Й. Ткачук, аспірант,
Черкаський державний технологічний університет

Стан та перспективи розвитку
агропромислової інтеграції

Аналіз діяльності агропромислового виробництва свідчить про необхідність наукового обґрунтування процесів зближення аграрної та переробної сфер АПК, тобто обґрунтування інтеграційних процесів. Тут необхідно виходити з того, що агропромислове виробництво є потужною складовою єдиного народногосподарського комплексу. Без промислових галузей цього комплексу виробництво, зберігання, переробка і реалізація готової до споживання продукції неможливі. Як відомо, одержання у сільському господарстві продукції на 1 гривню забезпечує виробництво продукції на 12 гривень в інших галузях економіки. Це свідчить про те, що сільське господарство, як складова аграрного сектора, формує фінансові ресурси, але отримуються вони більшою мірою в інших галузях, зокрема, у переробній промисловості та у торгівлі в ході реалізації продукції. Одним із шляхів вирішення цих проблем у ринкових умовах є розвиток агропромислової інтеграції, що на практиці означає органічне поєднання інтересів сільського господарства та промисловості на основі вдосконалення між ними виробничо-економічних зв’язків та інтересів.

Слід відзначити, що довготривала економічна криза з 90-х років загальмувала агропромислову інтеграцію і негативно позначилась на співпраці сільського господарства та промисловості.

Сільське господарство поставлене в надзвичайно важкі фінансові умови через диспропорцію цін на промислову і сільськогосподарську продукцію. Сільськогосподарські підприємства за останні роки у 5 разів скоротили закупівлю техніки, мінеральних добрив, засобів захисту рослин і тварин. Сьогодні кожне друге сільськогосподарське підприємство збиткове.

Спад агропромислового виробництва відбувся з цілого ряду причин, до яких, зокрема, належать і ослаблення, а часто й повний розрив інтеграційно-економічних зв’язків між виробниками сільськогосподарської сировини та її переробниками. Далося взнаки монопольне становище переробних підприємств, які, прагнучи забезпечити собі фінансову стабільність, з початком ринкових перетворень вдалися до застосування низьких цін на сільськогосподарську сировину. У результаті аграрні господарства втратили належні мотиви і матеріальні стимули до виробництва необхідної їм сільськогосподарської продукції, а тому різко скоротили її обсяги. Це призвело до значного зниження обсягів виробництва продовольчих товарів переробними підприємствами, а врешті-решт до зменшення місткості внутрішнього агропродовольчого ринку і зниження рівня продовольчої безпеки держави. Таким чином, агропромислова інтеграція є важливим організаційно-господарським ресурсом, використання якого багато в чому визначає ефективність функціонування агропродовольчого комплексу.

Виходячи з економічних інтересів постачальників сировини і переробних підприємств та дослідивши стан розвитку інтеграції, нами запропонована модель ефективної регіональної агропромислової інтеграції, яка передбачає:

· економічно ефективне виробництво, переробку та реалізацію на внутрішньому і зовнішньому ринках конкурентоспроможної продукції;

· вільний вибір масштабів діяльності на засадах оренди, приватної власності на землю та основні засоби;

· зміну ролі держави в управлінні виробництвом: від адміністративного втручання і до створення економічних передумов для ефективної діяльності суб’єктів господарювання;

· формування ринків матеріальних ресурсів, капіталу та праці, розвиток їх інфраструктури;

· відтворювання балансу виробництва та споживання на основі маркетингових досліджень;

· заохочення малого приватного підприємництва.

Головною метою цієї моделі є стабілізація агропромислового виробництва, гарантування забезпечення продовольством населення, підвищення його купівельної спроможності.

Освоєння цієї моделі здійснюється на основі розроблення і реалізації відповідної регіональної комплексної програми, яка враховує наявний агроресурсний потенціал (земля, техніка, робоча сила), оптимізаційні баланси в галузі агропромислового комплексу та з галузями-партнерами в усіх сферах діяльності, а також джерела фінансування передбачуваних заходів в умовах фінансової кризи.

О.С. Квачан, асистент,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Зарубіжний досвід управління
формуванням місцевих бюджетів

Україна намагається у політичному, економічному та соціальному аспекті стати рівною до європейських держав. Однією із причин соціального процвітання є розумна та обґрунтована побудова бюджетної системи, а саме розподіл фінансових ресурсів та виконавчих обов’язків між державним і місцевими органами влади та бюджетами. Вивчення та аналіз досвіду побудови і функціонування бюджетної системи ринково розвинутих держав може стати підґрунтям для побудови оптимальної бюджетної структури в Україні.

Все різноманіття місцевих бюджетів зарубіжних країн можна згрупувати у певні системи, але кожна країна має індивідуальну, притаманну лише їй структуру місцевих бюджетів. За конституційним підходом виділяють країни з федеральним устроєм та унітарною формою правління. Представниками країн з унітарною формою правління є: Данія, Франція, Англія, Норвегія, Іспанія, Італія та Швеція, з федеральним устроєм: США, Канада, Німеччина, Росія. Бюджетна система України унітарна, адже має два рівні: Державний і місцеві бюджети. Тому більш цікавим для аналізу є європейський досвід.

Як свідчить світова практика, для розмежування бюджетних доходів використовуються три основні способи, застосування яких залежить від устрою країни.

У 60-70 роках ХХ століття у західних країнах відбувся процес укрупнення місцевих адміністративних одиниць і посилення централізації місцевих фінансів. Наслідком реформ стало скорочення кількості місцевих бюджетів, збільшення їх обсягу і посилення регулюючої ролі місцевих фінансів.

Для виконання повноважень, які надаються органам місцевої влади, за ними закріплюються дохідні джерела, обсяги та принципи надходження яких у кожній країні значно різняться. Основним джерелом доходів бюджетів місцевих органів влади зарубіжних країн є податкові надходження, з яких найбільшу питому вагу мають податки з фізичних осіб та майнові податки. На другому місці в дохідній частині місцевих бюджетів розвинутих країн і країн із перехідною економікою стоять офіційні трансферти з вищезазначених бюджетів (в середньому 30,1 %). Податки з юридичних осіб у місцевих бюджетах розвинутих країн відіграють незначну роль – в середньому 2,0 %; у країнах із перехідною економікою – більш суттєву: в середньому 10,9 %. Місцеві й регіональні податки на доходи i прибутки застосовуються у переважній більшості країн – членів ОЕСР, в яких частка ВВП від таких податків становить 13-15 %.

Крім місцевих податків, місцеві органи влади різних країн мають право встановлювати місцеві збори, затверджувати їх розмір та пільги платникам місцевого збору.

В останні роки в західних країнах спостерігається швидкий ріст видатків місцевих бюджетів. Особливо високими темпами збільшуються бюджети міст, питома вага яких у загальній сумі муніципальних видатків складає від 40 до 60 %. При обмеженості власних доходів місцевих бюджетів зростання обсягів витрат викликає їхній постійний дефіцит; найзначніші дефіцити – у бюджетів міст. У зв’язку з цим від 20 до 50 % витрат місцевих бюджетів покриваються субсидіями і кредитами з Державного бюджету, які є інструментом фінансового вирівнювання. Обсяги і призначення трансфертів залежать від розподілу повноважень між різними рівнями виконавчої влади та наявності в них інших джерел доходів.

На основі аналізу досвіду функціонування місцевих бюджетів зарубіжних країн можна зазначити, що особливості організації фінансово-бюджетних відносин на регіональному рівні визначаються адміністративно-територіальним устроєм країни, принципами децентралізації владних повноважень, цілями та завданнями регіонального соціально-економічного розвитку. Майже в усіх розглянутих країнах існує чіткий розподіл фінансових повноважень та дохідних джерел між рівнями влади. Міжбюджетні трансфери, як правило, надаються безпосередньо кожному місцевому органу влади на будь-якому рівні за формульним методом. Перевага в системі вирівнювання загального чи пов’язаного типу трансфертів та ступінь централізації коштів має тісний зв’язок із фазою економічного циклу країни.

В.В. Чувашова, ТОВ “Класик-банк”, м. Дніпропетровськ

ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА
У ФОРМУВАННІ ПОЛІТИКИ БАНКУ

Політика банку визначає завдання й пріоритети діяльності, засоби і методи їх реалізації, а також принципи і порядок організації процесу здійснення банківських операцій. Політика є основою організації процесу надання банківських послуг відповідно до загальної ринкової стратегії діяльності банку й повинна чітко визначати цілі, правила їх реалізації, а також відповідне методичне забезпечення.

Керівництво банку, орієнтуючи його діяльність на ринку, мусить враховувати грошово-кредитну і податкову політику, соціокультурні та інституціональні чинники, стан державного й приватного секторів, тенденції науково-технічного прогресу, кон’юнктуру фінансових ринків, особливості конкурентів, фактичних і потенційних клієнтів, власний фінансовий і організаційний потенціал тощо.

Інтеграційні процеси на фінансових ринках, що необхідно розглядати як внутрішні процеси національної економіки та як складову загальносвітових процесів є найбільш впливовою передумовою формування політики банківської установи на сучасному етапі.

До інших важливих передумов формування політики віднесемо зростання рівня конкуренції як на фінансовому ринку в цілому, так і на ринку банківських послуг зокрема; збільшення присутності в Україні банківського іноземного капіталу та відповідність цим процесам законодавчих рішень.

Формування політики банку необхідно розглядати за загально-об’єктивними принципами: регульованості, системності, комплексності та структурними принципами. Серед структурних принципів формування політики банку відзначимо принципи ресурсної обмеженості, врахування взаємозв’язку та взаємовпливу окремих складових політики банку, взаємовідносин елементів системи-банківської установи.

Принцип урегульованості як об’єктивний характеризує наявність впливу мегарегулятора банківської системи – НБУ, інструментів та важелів регулювання.

Грошово-кредитна полiтика за своєю суттю має макроекономічний характер i не може вибiрково впливати на окремi галузi, сегменти фінансового ринку, суб’єкти господарювання, в тому числі банки. Водночас проблема фінансової стійкості банків з одночасним контролем монетарних показників розвитку економіки залишається в центрі уваги Національного банку України. Тактика змін норм обов’язкового резервування та ставок рефінансування, використання механізму рефінансування банків для підтримки ліквідності сприяє розширенню обсягів кредитування реальної економіки.

Діяльність банківської системи України спрямовується на поліпшення обслуговування економіки. Базою позитивної динаміки є зміцнення стійкості банків та розвиток конкуренції у фінансовому секторі. Саме системна стійкість банків забезпечує зростання довіри до них, а відтак і приплив інвестицій у банківський сектор та розширення ресурсної бази банків.

Визначення впливу грошово-кредитної політики на формування політики банку має бути складовою концептуальної моделі процесу формування та реалізації політики банку.

О.Й. Шевцова, д-р екон. наук, проф., К.О. Біла,
Дніпропетровський національний університет

ЕМІСІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ БАНКІВ
ЯК ФАКТОР АКТИВІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОГО РИНКУ

Інвестиційна політика фінансових інститутів полягає у визначенні таких напрямків розміщення активів, щоб забезпечити виконання зобов’язань в умовах необхідності дотримання встановлених державою інвестиційних обмежень.

Розглядаючи проблему інвестування в українській економіці як один із найважливіших факторів на сучасному етапі розвитку, на перше місце необхідно поставити діяльність банківської системи України в цілому та окремих банківських установ.

Ринок цінних паперів є істотною частиною механізму перетворення заощаджень в інвестиції, дозволяючи позичальникам залучати капітал для фінансування як поточної діяльності, так і довгострокових інвестиційних проектів.

Аналіз українських фінансових інструментів дає змогу зробити висновок, що у найближчому майбутньому заходи з активізації інвестиційної діяльності стикатимуться з проблемою пошуку дохідних і надійних інструментів, захищених від інфляції.

В Україні існує значний дефіцит інвестиційних ресурсів для підтримки реального сектора. Реального ринку акцій, що відповідає вимогам сучасності, ще довго не буде, і не залишається нічого, крім інвестування у короткострокові високоризикові інструменти.

Специфіка українського ринку цінних паперів полягає в тому, що на ньому домінують банки, що виступають інвесторами, професійними учасниками ринку і до того ж випускають власні цінні папери як емітенти. Небанківські фінансові установи через їхню слабкість не відіграють помітної ролі на ринку цінних паперів. Цим ми відрізняємося від країн, де саме великі інституціональні інвестори (страхові компанії, пенсійні і взаємні інвестиційні фонди) є основними гравцями на ринку цінних паперів.

Ефективність емісійної політики банку значною мірою залежить від вибору типу фінансового інструмента. Для розміщення емісії можна використати кілька типів фінансових інструментів: звичайні чи привілейовані акції, депозитарні розписки, облігації для внутрішнього ринку та євробонди.

Емісія акцій безпосередньо пов’язана з управлінням акціонерним товариством і вимагає внесення змін у юридичні документи. Облігації, як правило, випускаються для фінансування довгострокових інвестиційних проектів. На відміну від акцій, облігації – це не пайові, а боргові цінні папери, що не роблять істотного впливу на управління, вони звільнені від ризиків порушення прав акціонерів. Облігації, будучи борговими інструментами, гарантують інвесторам фіксований дохід. Ця схожість припускає при виборі способу фінансування інвестиційних проектів варіанти одержання кредиту чи випуск облігацій.

Відповідно до законодавства рішення про випуск облігацій приймається відповідним органом емітента й оформляється спеціальним протоколом. Переглянувши cтатут потенційного емітента, можна знайти відповідь як мінімум на два питання: чи має право банк випускати цінні папери (облігації) і в якому обсязі? Зокрема, слід зазначити, що державна реєстрація облігацій може бути здійснена тільки після повної оплати статутного капіталу емітента.

Перспективними інструментами залучення інвестицій на українському ринку могли б бути привілейовані акції, оскільки це, з одному боку, дає можливість для інвестора отримати гарантований прибуток, а з іншого – не викликає посилення контролю над емітентом з боку інвестора, а відносна невигідність, на перший погляд, цих акцій не настільки вагома, якщо врахувати, що найважливішою проблемою в цей час для банку є залучення капіталу. На фондових ринках зарубіжних країн привілейовані акції є одним із сегментів, що розвиваються найбільш динамічно.

Ж.В. Завальна, канд. юрид. наук, доц., Сумська філія
Харківського національного університету внутрішніх справ

ДОГОВІРНІ ФОРМИ В БАНКІВСЬКІЙ СФЕРІ

У зв’язку із проведенням в Україні економічних і правових реформ та переходом до господарювання, заснованого на ринкових засадах, система організації господарювання в різних сферах зазнає змін. Відповідно до цього також змінюються способи взаємозв’язку між учасниками системи господарювання. На сьогодні таких змін також зазнає банківська сфера. Поява нових способів взаємозв’язку учасників банківської сфери у взаємовідносинах виражається у введенні в застосування договірних форм. Останні є недостатньо дослідженими в працях вчених правознавців. У результаті проведеного нами аналізу доктринальних положень правової науки та нормативних актів діючого законодавства України були зроблені деякі висновки, найвагоміші з яких, на наш погляд, пропонуються нижче.

Правове регулювання договірних форм у банківській сфері здійснюється цивільним законодавством. Зокрема, це стосується договірних форм щодо кредитування. Особливість регулювання договірних форм у банківській сфері виражається в тому, що загальні питання договірних форм регулюються на законодавчому рівні цивільним правом. Конкретизація тих чи інших видів договірних форм відбувається на нормативному рівні тією частиною норм системи права, яку зазвичай сприймають як банківське і валютне право. У цьому відсутні будь-які протиріччя, оскільки договірні форми не є поняттям однієї галузі права, але є теоретичним (міжгалузевим).

Причому вважається, що цивільно-правове регулювання будується, як правило, на диспозитивному методі регулювання, то банківське та валютне регулювання носить більш імперативний характер, хоча допускає деякою мірою диспозитивність. Взаємопроникнення та поєднання різних методів регулювання та норм різних законодавств накладає свої особливості на договірні форми в банківській сфері.

У банківській сфері, крім договорів, також поширені такі договірні форми, як узгодження, погодження, спільні акти. Всі названі договірні форми банківської сфери мають адміністративний характер, що обумовлено специфікою самої сфери застосування договірних форм, складом її учасників, а також, як ми вже зазначали, особливостями правового регулювання. Щодо сфери застосування, то вона (банківська сфера) становить підвищений інтерес для держави, оскільки в ній відображається грошова та економічна політика держави. Учасники банківської сфери, які нерідко мають владні повноваження, у відносинах між собою, а також із іншими учасниками застосовують договірні форми. Це обумовлено тим, що вирішення того чи іншого питання може як виходити за рамки його компетенції (правосуб’єктності), так і зачіпати інтереси інших осіб. У такому випадку виникає необхідність об’єднання волевиявлень, яке може здійснюватися у вигляді узгодження, погодження чи прийняття спільних актів.

Договірні форми в банківській сфері також включають договір про надання фінансових послуг. Договір про надання фінансових послуг є загальною назвою для групи договорів, які застосовуються у банківській сфері. Поняття договору про фінансові послуги в діючому законодавстві України не надається. Виходячи із загальних положень цивільного законодавства про договір, загальних та спеціальних положень банківського та валютного законодавства щодо фінансових послуг, визначення поняття договору про фінансові послуги можна надати в такому вигляді. Договір про надання фінансових послуг – це договір, в якому одна сторона – фінансова установа або фізична особа (підприємець) – надає іншій стороні послуги, які визначені законодавством як фінансові, а інша сторона приймає ці послуги та оплачує їх.

Таким чином, договірні форми в банківській сфері мають широке застосування та відрізняються особливостями правового регулювання.

М.А. Долгалева, аспирант,
Днепропетровский университет экономики и права

Введение европейского банковского идентификатора в украинскую систему международных платежей

Управлению денежных потоков уделено много внимания как со стороны зарубежных, так и отечественных исследователей, но выявление сдерживающих факторов и их анализ предлагаются впервые.

Целью данной статьи является обоснование одного решения – введения унифицированных банковских реквизитов, так называемых кодов IBAN (аббревиатура от International Bank Account Number, международный банковский номер счета) в отечественную банковскую практику.

Исследование позволило выделить следующие преимущества введения кодов IBAN в украинскую банковскую практику:

1. Унификация реквизитов клиентов.

2. Повышение доли автоматической обработки платежных инструкций.

3. Снижение временных и денежных затрат.

4. Организация единой информационной платежной инфраструктуры.

5. Соответствие европейским требованиям банковских реквизитов.

Номер IBAN состоит из кода страны, двухзначного цифрового ключа, национального кода банка и номера счета клиента с максимальным количеством (34 символа). Код позволяет однозначно идентифицировать номер счета клиента в определенном банке в определенной стране. По определению Европейского комитета, в течение 5-10 лет большинство международных платежей будет содержать код IBAN.

Равнозначное использование кода IBAN всеми банковскими организациями платежной цепи позволит создать автоматическую идентификацию банковского номера счета и унифицировать легализацию банковских идентификаторов, так как существует лишь единственно возможный алгоритм валидации всех существующих в мире идентификационных кодов.

Предлагаемый IBAN-код украинского клиента – буквенно-цифровая комбинация из 26 символов – позволяет однозначно определить страну, филиал банка и номер счета (карты) клиента. В случае указания номера счета клиента (14 знаков вместо 16) предлагаем первые 2 символа после ключа считать 0.

Методика генерации IBAN-кодов известна и представлена на сайтах ЕЦБ и центральных банков стран ЕС. Ею можно воспользоваться при проведении проверки математической корректности кода. Учитывая вышеизложенное, настоятельно рекомендуем НБУ ввести в практику форматирования счетов клиентов коммерческих банков методику составления кодов IBAN.

Введение кодов IBAN способствует осуществлению принципа STP – (straight-through-process) автоматического зачисления платежей. Банки во всем мире нацелены на повышение уровня STP, преимуществами которого являются: операционная эффективность, низкая стоимость, высокая скорость обработки. Уровень STP является показателем профессиональной деятельности банка. Известно, что, как минимум, два украинских банка – Укрсоцбанк и Приватбанк – неоднократно получают награды за высокий уровень STP-платежей от своего американского корреспондента JP Morgan Chase Bank. В сентябре 2007 года собранием группы членов и пользователей УкрСВИФТ было выработано обращение к НБУ с предложением введения кодов IBAN в отечественную банковскую практику.

Я.М. Кривич, аспірант,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ВПЛИВ ІННОВАЦІЙ НА СТРАТЕГІЧНИЙ РОЗВИТОК БАНКУ

Сьогодні в умовах інтеграції науково-технічного прогресу, коли провідні країни світу переходять до постіндустріального періоду, економічний розвиток набуває якісно нового характеру. Основні його риси визначаються, по-перше, впровадженням інноваційного процесу (створення, розповсюдження та використання інновацій) у центр якісних, кількісних та структурних зрушень; по-друге, перетворенням інноваційного процесу в постійно діючий фактор; по-третє, безпрецедентно високою швидкістю змін. Тому саме організацію ефективного інноваційного процесу слід вважати об’єктивною необхідністю для українських банків.

Банківські інновації – це результат діяльності банку, спрямований на створення нових продуктів та технологій, а також інноваційних методів управління банківською установою з метою отримання додаткових доходів та конкурентних переваг. Поняття інновації може застосовуватися до всіх нововведень у всіх сферах функціонування банку, що дозволяють досягти визначеного позитивного економічного або стратегічного ефекту (приріст клієнтської бази банку, збільшення долі ринку, скорочення витрат на проведення якогось виду операцій тощо). Процес, пов’язаний зі створенням, освоєнням та розповсюдженням інновацій, охоплює всі сторони діяльності банку: від розробки концепції та ідеї до її практичної реалізації. Банківська інноваційна діяльність у межах створення нового продукту чи технології орієнтована на збалансованість інтересів банку, споживачів та суспільства в цілому.

Управління інноваційною діяльністю являє собою досить складний процес, який є невід’ємною складовою системи управління банком. На жаль, у більшості українських банків процес управління інноваціями зорієнтований лише на вирішення поточних завдань, а його якість не відповідає світовому рівню та загальнонаціональним потребам розвитку банківської системи. Водночас практика функціонування провідних банків розвинутих країн світу свідчить, що їхні успіхи значною мірою пов’язані з розробкою цілісної системи управління інноваціями. У цих банках створена така інноваційна структура і культура управління, в якій напрями хронологічного розвитку інтегруються у загальні стратегічні плани, а політика зростання безпосередньо пов’язана з постійною розробкою перспективних продуктів та проникненням у нові сфери бізнесу. У зв’язку з цим набуває особливої актуальності процес вибору індивідуальної інноваційної стратегії для кожного банку, від якого залежить, в яке русло буде направлена інноваційна діяльність банку. Термін “стратегія” в сучасній економічній науці трактується як набір правил для ухвалення рішень, якими організація керується у своїй діяльності. Стратегію інноваційного розвитку можна трактувати як основний напрям руху організації в довгостроковій перспективі, результатом якого є рішення про те, коли і як саме необхідно ініціювати інноваційні процеси, які саме ресурси будуть задіяні у міру їх проходження, який буде характер інноваційної діяльності, які моменти функціонування банку будуть залучені в неї. Звідси витікає, що формування стратегії є одним із найбільш важливих елементів у структурі інноваційного управління кредитної організації. Слід зазначити, що кожен банк відрізняється від інших за ресурсною базою, наявним інтелектуальним потенціалом, рядом конкретних засобів, принципів та заходів для досягнення визначених цілей. Крім того, якість аналізу навколишнього середовища та визначеність його результатів, що виражається у виявленні додаткових можливостей для подальшого закріплення і розширення своїх позицій на ринку, у кожного окремо взятого банку різні. Саме це і визначає індивідуальні підходи кожного банку до визначення власних стратегій.

Таким чином, інноваційна діяльність як складова системи управління банківською установою має істотну практичну значущість, оскільки має потенційну здатність виявити закономірності у виникненні інноваційного процесу в кредитній організації, що, в свою чергу, дає можливість визначити тип і спрямованість інноваційної стратегії банку.

КРЕДИТНА КООПЕРАЦІЯ: КОНКУРЕНТ ЧИ АЛЬТЕРНАТИВА У СФЕРІ КРЕДИТУВАННЯ

МЕХАНІЗМ УЧАСТІ БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ У ПРОЕКТНОМУ ФІНАНСУВАННІ ІННОВАЦІЙ

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ БАНКІВ

АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ ПРОКУРАТУРИ ТА БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ У СФЕРІ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ВІДМИВАННЮ ДОХОДІВ, ОДЕРЖАНИХ ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ

Методика експрес-оцінки бізнес-процесів системи регіонального управління

РЕЙТИНГОВА ОЦІНКА ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ БАНКІВСЬКОЇ УСТАНОВИ

МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ВАРТОСТІ БАНКІВСЬКОГО БІЗНЕСУ

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ ЯК УЧАСНИК ПОДАТКОВИХ ПРАВОВІДНОСИН ЩОДО СПЛАТИ ПОДАТКУ НА ПРИБУТОК ПІДПРИЄМСТВ

Напрямки оптимізації національного механізму регулювання трансфертного ціноутворення у комерційних банках

Планування в системі управління фінансами банківських установ

клієнтська база як елемент ресУрсного потенціалу та об’єкт управління в банку

Теоретико-прикладні проблеми визначення причини інвалідності при призначенні пенсії по інвалідності

Поняття “банківське законодавство” в широкому і вузькому значенні

Теоретичні підходи до визначення зовнішньої фінансової політики держави

Стан та перспективи розвитку агропромислової інтеграції

Зарубіжний досвід управління формуванням місцевих бюджетів

ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА У ФОРМУВАННІ ПОЛІТИКИ БАНКУ