УДК 336.748.7:338.24.021.8

С.А. Пелих, д-р экон. наук,©
Белорусский государственный экономический университет, г. Минск

Антиинфляционная политика государства
в переходной экономике

Постановка проблемы. Одним из дискуссионных вопросов современной макроэкономической политики государства является разработка комплекса мер, совокупность которых бы позволила обуздать инфляционные процессы. Трудность данной задачи заключается в том, что инфляция порождает множество экономических процессов с положительной обратной связью, когда результат какого-либо процесса выступает в то же время предпосылкой его повторения на новом уровне. В качестве примеров укажем три закономерности:

1) спираль “зарплаты-цены”, рост которых взаимно обусловлен;

2) взаимосвязь между ростом цен и ростом объемов денежной массы;

3) прямая взаимозависимость между спадом физических объемов производства и развертыванием инфляционных процессов, последовательно усугубляющих друг друга (так называемая инфляционная ловушка).

Цель статьи – проанализировать основные направления антиинфляционной политики государства в переходных экономиках.

Изложение основного материала. Без “обуздания” инфляции не получается качественного экономического развития. Инфляция “съедает” все накопления, как пишет д-р экон. наук С.С. Полоник: “Реальное значение увеличения прибыли, скорректированного на индекс потребительских цен, не обеспечивало компенсацию роста цен до 2004 г. включительно. В 2005 г. темп роста прибыли был выше инфляции по всем отраслям реального сектора экономики” [4]. Таким образом, инфляция разрушает инвестиционный потенциал реального и банковского секторов. Этим и объясняется тот факт, что основные фонды изношены до 70-80 % (в два раза выше порогового значения в 40 %).

В макроэкономической системе, подверженной инфляции, возникает множество проблем, порождающих друг друга, подобно замкнутому кругу, и задача правительства заключается в том, чтобы обнаружить “узкие” места, в которых этот круг может быть разорван.

Рекомендации Международного валютного фонда и других международных финансовых организаций по обеспечению финансовой стабилизации сводятся к следующему комплексу мер:

· жесткий контроль над объемом денежной массы;

· обеспечение (насколько это возможно) стабильности валютного курса и привязка эмиссии любых долговых обязательств государства к объему валютных резервов;

· последовательное снижение, а затем ликвидация бюджетного дефицита.

Данная логика преодоления инфляции исходит из предположения, будто инфляционные процессы порождены преимущественно монетарными факторами, и их можно нейтрализовать, приводя в действие, главным образом, монетарные рычаги влияния на макроэкономическую систему. Данный процесс, по данным Минэкономразвития России, в 2005 году только на 61 % был обусловлен денежными факторами, то есть еще присутствует большое количество других факторов.

В первую очередь вызывает возражения требование сжатия объема денежной массы с целью обуздания инфляционных процессов. Если резкое увеличение денежной массы провоцирует инфляцию, то из этого не следует, что сжатие денежной массы является рецептом эффективной борьбы с инфляцией. Единственным объяснением того, почему сжатие объема денежной массы должно приводить к подавлению инфляции, является формула И. Фишера: Тем не менее из нее не вытекает, почему, сокращая объем денежной массы M, можно снизить общий уровень цен P. Практика показывает, что вследствие данной логики действий будет падать лишь валовой выпуск V. Наоборот, искусственное сокращение объема денежной массы вызывает рост процентной ставки, что приводит к росту издержек предприятий. Поэтому вместо борьбы с инфляцией правительство провоцирует инфляцию издержек. При этом не берется в расчет, что в трансформирующейся экономике коэффициент монетизации и без того находится в критическом состоянии (0,10 в РБ в 2006 г., 0,19 в России, 0,46 в Польше) [1]. До критического уровня (не менее 60 % от ВВП) денежную массу замещают доллары США, выводя из процесса регулирования большую часть денег. Таким образом, из-за роста стоимости коммерческих кредитов, в несколько раз превышающую рентабельность реального сектора, денежные ресурсы покидают его и уходят в сферу торговли, финансовых спекуляций и т.д. Таким образом, органы управления не добиваются объявленных целей подавления инфляции, а только утрачивают важнейший рычаг контроля над монетарной системой страны.

Стратегические исследования временных рядов, которые выражают годовые макроэкономические показатели 28 стран с переходной экономикой в 90-е годы XX в., показали, что положительная корреляция между темпами инфляции и совокупным объемом денежной массы M2 наблюдается только в Украине и Румынии, а отрицательная – в Венгрии, Словении, Чехии, Словакии, Молдавии, Азербайджане, Казахстане, Эстонии, Литве, Китае и Вьетнаме, а также в Латвии и России. При этом устойчивую отрицательную корреляцию между темпами инфляции и отношением M2 к ВВП демонстрируют Польша, Словения и Китай (в этих странах она составляет более 80 %), а также Румыния и Хорватия [3].

Исследования, проведенные экспертами Всемирного банка, также показали наличие вполне определенной обратной корреляции между степенью монетизации экономики и темпами инфляции: чем меньше денег в обращении, тем выше темпы инфляции [3]. Этот вывод, противоречащий монетаристской логике, не удивителен и легко объясним, если принять во внимание упомянутый выше эффект процентной ставки.

Другие объяснения этого факта заключаются в том, что органы управления могут контролировать (до известных пределов) лишь объем денежного агрегата M2, тогда как обращение ликвидных агрегатов с большим трудом поддается управлению. Поэтому жесткое ограничение массы M2 реально вызывает не снижение объема денежной массы, а лишь ухудшение ее качества: взамен относительно ликвидных и достаточно легко учитываемых денежных ресурсов начинается обращение разного рода финансовых неликвидов (векселей, сертификатов, иных долговых обязательств). Очевидно, по иронии судьбы эксперты МВФ называют предлагаемый ими комплекс мер обретением контроля над объемом денежной массы, тогда как на самом деле ее реальный объем в результате применения их рекомендаций значительно выходит из-под контроля правительства и ведет к долларизации экономики.

Негативно сказывается сжатие денежной массы на реальном секторе экономики. Поскольку в здоровой, растущей экономике имеет место мультипликатор спроса (один рубль, выплаченный из бюджета государства, оборачивается несколькими рублями инвестиций, вложенных в разные отрасли хозяйства, по цепочке предъявляющие спрос на продукцию друг друга), так и в кризисной экономике включается обратный мультипликатор.

Попытка сжатия денежной массы, которая проводилась в России, Украине и в Республике Беларусь, ничего хорошего не могла дать еще и потому, что не учитывался низкий коэффициент монетизации, который имеет место в экономиках этих стран. При этом он в несколько раз меньше порогового значения (60 %). В Республике Беларусь он равен 10 %, то есть при объеме ВВП (по паритету покупательной способности) 100 млрд. дол. США нашей экономике недостает денежной массы в размере 50 млрд. дол. США. Её замещают иностранные денежные знаки, в основном доллары США.

Возникает закономерный вопрос – в чем причина белорусской инфляции? Известно из экономической теории, что основной причиной инфляции является превышение денежной массы над товарной массой. Нам представляется, что причин несколько.

Известно, что курс белорусского рубля занижен более чем 4 раза от паритета покупательной способности. По этой причине наши внутренние цены в 4 раза меньше внешних цен. Так, как экономика страны открытая, то по закону “сообщающихся экономик” внутренние цены будут постоянно стремиться достичь уровня мировых, что наблюдается на практике. Поэтому растут издержки наших товаропроизводителей, что вызывает рост цен товаров и услуг и, следовательно, инфляцию. В такой ситуации следует предпринять:

· необходимо путем взвешенных и продуманных мер провести дедолларизацию экономики. Такой процесс уже начался, население поверило в белорусский рубль, и эту тенденцию надо укреплять;

· нужно принять программу по переходу цен нашей экономики на уровень цен европейских стран. Если взять опыт воссоединения Германии, то первым делом, как пишет известный немецкий экономист Хорст Зиберт в своей книге “Риск объединения”, были изменены “искаженные и фальсифицированные цены”, которые разительно отличались от мировых;

· установить монетарные нормативы, пропорции, значения на уровне европейских стран.

На уровень инфляции может влиять так называемый инфляционный перегрев экономики – когда быстрый прирост инвестиций не вызывает адекватного увеличения текущего объема ВВП в силу его приближения к уровню потенциального ВВП.

Как известно, потенциальный объем ВВП определяется последней единицей предельного (наиболее дефицитного) ресурса. В экономике Китая, например, в течение последних двух десятилетий таким предельным ресурсом является электроэнергия. В трудодефицитных регионах достижение потенциального ВВП связано с состоянием так называемой полной занятости. В капиталодефицитных регионах достижение потенциального ВВП связано со степенью перевода национального вещественного богатства в удобную денежную форму. Такое состояние характерно для развивающихся стран и стран с переходной экономикой, у которых обычно стоимость земли, ископаемых богатств и недвижимости не представлены в банковском капитале из-за отсутствия соответствующих правовых и институциональных изменений.

В период инфляционного перегрева стимулирование инвестиционного процесса наталкивается на ограничения в виде дефицита ресурсов, количество которых не может быть в надлежащей степени увеличено, вследствие чего прирост инвестиций вызывает подъем общего уровня цен без адекватного приращения ВВП.

Таким дефицитным ресурсом для Республики Беларусь, России и Украины, безусловно, является денежный капитал. Например, чтобы достичь европейского качества рыночной среды, нам необходимо создать около 300 тысяч субъектов малого и среднего бизнеса. Из расчета 50 тыс. дол. США на создание одного субъекта требуется 15 млрд. дол. США. Наши банковские активы равняются 5-6 млрд. дол. США, и в то же время наша земля, которая стоит 40 млрд. дол. США, и жилье в сумме 30 млрд. дол. США не имеют денежного выражения в банковском капитале страны. Вывод один – срочно вводить ипотеку, которая сможет вовлечь эту серьезную стоимость в хозяйственный оборот.

Важнейшим источником инфляции в наших странах следует считать технологическую деградацию производства. Безусловно, инвестиции в стареющие технологические уклады вызывают неизбежное нарастание инфляции издержек. Каждая технология развивается по закону S-образной (логистической) кривой: фаза латентного (скрытого) развития, фаза резкого взлета, приносящая значительную прибыль при сравнительно небольших затратах, и, наконец, фаза отмирания, когда технология становится неэффективным объектом инвестирования. Отмирающие технологии, находящиеся в последней фазе своего жизненного цикла и приближающиеся к своим технологическим пределам, подобны “черным дырам”: они способны “поглотить” любой объем инвестиций, от которых ни страна, ни отдельное предприятие никогда не получат адекватной отдачи (рис. 1).

По этому поводу можно вспомнить трудности с размещением в нашей промышленности китайского кредита в сумме 1 млрд. дол. США, которые и объясняются отсутствием подходящих объектов для инвестирования с новейшими технологиями, находящимися в фазе резкого взлета. Поэтому формирование “точек роста”, построение системы приоритетов по освоению новейших технологий и на ее основе концентрация ресурсов (как технологических, так и финансовых) на избранных направлениях – это ближайшая задача нашего правительства.

Рис. 1. Инвестиции в стареющие технологические уклады:
рост затрат, снижение эффекта

От государства требуется избирательная поддержка отраслей, которые создадут максимальный спрос и тем самым выступят в роли “локомотива”, вытягивающего из трясины всю макроэкономическую систему. Сюда же относится предпринимаемое правительством избирательное финансирование ряда долгосрочных и масштабных проектов (например, логистики), поддержка которых в период инфляции неминуемо выпадает из поля зрения частных экономических интересов и потому становится заботой государства.

В период инфляции государство может расширить сферу действия прямого контроля над ценами, прибегая к временному их замораживанию, а иногда к прямому установлению цен на продукцию базовых отраслей и стратегически важные товары. Это, как правило, цены на энергоносители, услуги транспорта, связи, базовое сырье, на банковские кредиты. Следует заметить, что либерализация ценообразования и финансовой сферы никогда в истории не приводила к подавлению инфляционных процессов.

Проблема приоритетного развития тех или иных форм собственности, хотя и имеет значение, все же не является важнейшей. Обретение государственного контроля вовсе не подразумевает (какой бы то ни было) национализации производства. Иногда более эффективно оставить основные активы в частных руках, но в то же время усилить сращивание частного бизнеса с государством. Одним из направлений обретения контроля над ведущими отраслями народного хозяйства является введение или усиление государственной монополии внешней торговли по важнейшим группам товаров. Инструментом такой монополии является отмена свободной продажи валюты всем, кроме нерезидентов, для вывоза своей прибыли от инвестирования. Эта мера применялась всеми странами в переходный период до становления зрелых рыночных отношений и институциональных преобразований.

Выводы. Поскольку инфляционные процессы в современных макроэкономических системах, как правило, имеют много причин, для их преодоления нужно действовать в разных направлениях, но должен быть примат монетарной политики. В первую очередь необходимо принимать следующие меры:

1) дедолларизация экономики;

2) введение ипотеки, которая значительно повысит монетизацию экономики;

3) обеспечение роста товарного покрытия денежной единицы;

4) укрепление курса национальной валюты относительно паритета покупательной способности;

5) проведение взвешенной структурной политики государством.

Список литературы

1. Байнев В.Ф., Пелих С.А. Экономика региона. – Минск: ИВЦ Минфина, 2007.

2. Бузгалин А.В., Колганов А.И. Введение в компаративистику [Исследование и сравнительный анализ социально-экономических систем: методология, теория, применение к переходным экономикам]. – М., 1997.

3. Нижегородцев Р.М., Болотин Б.М., Дорофенок А.А., Чернявский А.Л. Страны с переходной экономикой: корреляционный анализ экономической динамики // Информационная экономика и динамика переходных процессов: Сб. научных трудов / Под ред.: Е.Ю. Иванова, Р.М. Нижегородцева. – Москва; Барнаул: Издательство “Бизнес-Юнитек”, 2003.

4. Полоник С.С. Экономический рост и инвестиции: состояние и перспективы: Материалы VII Международной конференции “Проблемы прогнозирования и государственного регулирования социально-экономического развития”. – Минск. – 19-20 октября. – 2006.

Получено 22.11.2007

УДК 336.71

В.Г. Боронос, канд. екон. наук, доц.,
Сумський державний університет©

ФІНАНСОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНІ АСПЕКТИ
ФУНКЦІОНУВАННЯ БАНКУ РОЗВИТКУ
ЯК МЕТОДУ ОСВОЄННЯ ІННОВАЦІЙ

У статті розглянута можливість функціонування державного банку розвитку, що дозволить забезпечити кредитну підтримку процесів впровадження інновацій без порушення принципів кредитування.

Ключові слова: банк розвитку, інновації, кредитна система.

Постановка проблеми. Перехід до ринкової економіки веде до непередбачуваності процесів, що опосередковують інноваційний розвиток, враховуючи необхідність задоволення екологічного імперативу. При цьому виникає потреба в системному цілеспрямованому управлінні таким розвитком. Слід зазначити, що основними є саме процеси перерозподілу ресурсів. Найбільш ефективною система управління еколого-інноваційним розвитком буде за умови функціонування в ній відповідного фінансового механізму. Фінансовий механізм управління, що є уособленням непрямого регулювання економіки, покликаний саме за допомогою ринкових інструментів стимулювати економічні суб’єкти до застосування інновацій. Таким чином, актуальність дослідження визначається необхідністю удосконалення наявного фінансового механізму управління розвитком економіки в напрямку забезпечення еколого-інноваційного характеру такого розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням інноваційного розвитку економіки присвячена велика кількість фундаментальних досліджень. Перш за все це праці С. Глазьєва, Г. Доброва, М. Кондратьєва, В. Маєвського, Е. Менсфілда, Б. Санто, Б. Твісса, Д. Фрімена, Й. Шумпетсра та ін. Дослідженню еколого-економічних аспектів інноваційних процесів та проблем застосування фінансових інструментів управління інноваційним розвитком приділяли увагу такі вітчизняні науковці, як В. Александров, О. Амоша, Ю. Бажал, О. Балацький, В. Геєць, В. Зимовець, С. Ілляшенко, О. Лапко, С. Львочкін, Б. Кваснюк, М. Крупка, Б. Маліцький, Л. Мельник, С. Онишко, Д. Табачник та ін.

Не вирішені раніше частини проблеми. Аналіз досліджень свідчить про значні просування у вивченні окремих аспектів фінансового забезпечення інноваційного розвитку, тоді як спроби систематизації даної проблеми, зроблені деякими авторами, іноді суперечать одна одній і викликають певні сумніви. На сьогодні належним чином не з’ясовано механізм стимулюючого впливу на інноваційні процеси системи фінансових інструментів з урахуванням характерних особливостей таких процесів. Потребують наукового обґрунтування підходи до удосконалення бюджетно-податкової та кредитної політик, виходячи з необхідності забезпечення екологічного спрямування інноваційного розвитку економіки.

Мета статті полягає в дослідженні фінансово-організаційних аспектів функціонування банку розвитку як методу освоєння інновацій, визначенні особливостей застосування кредитних форм перерозподілу ресурсів у системі фінансового забезпечення процесів еколого-інноваційного розвитку.

Виклад основного матеріалу. Серед фінансових методів, що можуть бути застосовані для цілеспрямованого управління процесами первинного освоєння iнновацiї, чільне місце займає кредитування. Причому сутність кредитування, як елемента фінансового механізму управління еколого-iнновацiйним розвитком економіки, в даному випадку розуміється набагато ширше, ніж просто забезпечення додатковими коштами суб’єктів, яким не вистачає власних ресурсів для здійснення iнновацiї. Звичайно, кредит виступає головним джерелом залучених коштів у процесі реалiзацiї інновації, його основною функцією при цьому є забезпечення перерозподілу ресурсів між галузями та технологічними сукупностями.

Кінцевим результатом перерозподілу ресурсів в економiчнiй системі є її відповідна структурна перебудова, тому процес має бути строго регламентованим та відбуватися в регульованому з боку держави напрямку. Найкращою формою для чітко регламентованого та легко регульованого кредитування є банківське кредитування. Банківська форма забезпечує реалiзацiю вихідних принципів кредитування: поворотності, строковості, цільового використання – принципів, що відповідають внутрiшнiм особливостям процесів еколого-iнновацiйного розвитку. Однак ще один принцип – платності – не може повною мірою реалізуватися в ході кредитування iнновацiйних процесів комерційними банками в силу того, що позичальник-iнноватор потребує зниження вiдсоткiв за користування кредитом, а комерційний банк не може піти на такий крок, так як ризик таких кредитів порівняно вищий. Отже, єдиним варіантом залишається створення державної банківсько-кредитної установи, що зосередить у собі функції пільгового кредитування еколого-iнновацiйного розвитку. Функціонування державного банку розвитку дозволить забезпечити кредитну підтримку процесів впровадження iнновацiй без порушення принципів кредитування.

Кредити банку розвитку мають стати не лише реальним джерелом формування фінансових ресурсів iнновацiйних підприємств, а й сприяти підвищенню ефективності використання коштів держави за рахунок ефекту мультиплікатора. Даний ефект досягається в результаті комплексного поєднання державних iнвестицiй на потреби еколого-iнновацiйного розвитку з вкладеннями власних коштів підприємств. Таке поєднання можливе, коли фінансування етапів впровадження iнновацiй здійснюється в рамках загальнодержавної цільової програми, а державні iнвестицiї при цьому носять кредитний характер.

На сьогоднi на державному рiвнi фiнансовою пiдтримкою iнновацiйної дiяльностi займається декiлька структур. Насамперед це Державна iнновацiйна компанiя, Державний фонд фундаментальних дослiджень та Український фонд пiдтримки пiдприємництва. Крім того, майже кожне мiнiстерство та вiдомство мають фонд коштiв, що витрачаються на iнвестицiйнi, в тому числі i iнновацiйнi потреби. Це призводить до негативних наслiдкiв у системі фінансового стимулювання еколого-iнновацiйного розвитку економіки.

По-перше, як довела практика, ні методи, ні обсяги такого інвестування не можуть задовольнити наявного великого попиту з боку суб’єктів iнновацiйного пiдприємництва щодо фінансово-кредитної підтримки.

По-друге, далеко не завжди iнновацiйний розвиток є прiоритетним напрямком інвестування, або ж iнновацiйнiсть забезпечується лише формально.

По-третє, за такої кiлькостi каналів фінансування досить складно цілеспрямовано управляти зазначеними процесами. Більш доцільною є певна централiзацiя як фондів коштiв, що направляються державою на фінансування iнновацiйних процесів, так i управлінських функцій у даній сфері.

Таким чином, ситуація вимагає принципово іншого підходу до кредитування iнновацiйних процесів – за допомогою банку розвитку, єдиною метою якого має бути державне пільгове кредитування економічного розвитку. Такий пiдхiд передбачає, що банк розвитку діятиме від iменi держави i не ставитиме за мету отримання прибутку. У даному випадку державний банк розвитку забезпечує компроміс між метою довгострокового еколого-iнновацiйного розвитку економіки та спрямованістю банківської системи на отримання прибутку в недалекому майбутньому.

Серед головних завдань, що ставляться перед банком розвитку в контексті управління еколого-iнновацiйним розвитком, виділяємо наступні:

· середньострокове (3-5 років) та довгострокове (більше 5 років) конкурсне кредитування впровадження iнновацiйних технологій у виробництво на пільгових умовах;

· гарантування повернення позик на iнновацiйнi цілі, що надаються позичальникам іншими кредитними інститутами на загальних умовах;

· розрахункове забезпечення державної програми здешевлення кредитiв на iнновацiйнi цілі шляхом відшкодування відсотків за користування таким кредитом;

· формування та удосконалення методологічного забезпечення механізму кредитування еколого-iнновацiйного розвитку.

Головною вiдмiнністю від існуючої схеми фінансування через державну iнновацiйну компанію наразі є саме кредитні принципи надання коштів, що стимулює ефективне їх використання на iнновацiйнi потреби. Надання кредиту для фiнансування проекту вiдбувається за результатами конкурсу. Головними умовами конкурсу мають бути вiдповiднiсть запропонованих iнновацiй державним прiоритетам, їх приналежнiсть до новiтнiх технологiчних укладiв, екологiчна спрямованiсть та можливiсть широкої комерціалізації.

У будь-якому випадку кредитування довгострокових еколого-iнновацiйних проектiв за допомогою банку розвитку здiйснюється на пiльгових умовах. Пiльга полягає у зменшеннi вартостi позикових ресурсiв та зниженнi ставки вiдсоткiв за користування кредитними коштами. Причому розмiр зниження вiдсоткiв має залежати як вiд фази життєвого циклу об’єкта кредитування, так i вiд фази життєвого циклу технологiчного укладу, до якого належить об’єкт кредитування. Таким чином, основним критерiєм диверсифiкацiї при виборi ставки вiдсоткiв за кредитами банку розвитку є еволюцiйний критерiй інновації, що реалiзується.

За звичайної схеми кредитування комерцiйними банками ставка вiдсоткiв визначається ризикованiстю проекту та строком його реалізації, що прямо корелюють мiж собою: чим довший строк реалізації, тим вищий ризик проекту i вiдповiдно вища ставка вiдсоткiв за кредитом. У випадку кредитування впровадження iнновацiй така однозначна залежнiсть не дозволяє створити пiльговi умови в силу внутрiшнiх особливостей iнновацiйних процесiв. Довгостроковий характер таких процесiв вимагає зниження плати за користування кредитом, оскiльки прибуток вiд реалiзацiї iнновацiй можливий лише через декiлька рокiв пiсля їх впровадження у виробництво. Однак процес реалiзацiї інновації, особливо на етапi первинного освоєння, є найбiльш ризиковим напрямком капiталовкладень, що вимагає вищої частки плати за ризик у структурi вiдсоткової ставки за кредитом. Виходячи з мети свого функціонування – забезпечення державної цiлеспрямованої кредитної пiдтримки еколого-iнновацiйного розвитку економiки, банк розвитку бере на себе ризик, пов’язаний із впровадженням iнновацiй у виробництво, чим знижує ставку вiдсоткiв за кредитами.

Подальше зниження плати за кредит буде визначатися місце положенням об’єкта кредитування на тому чи iншому етапi матрицi еколого-iнновацiйного розвитку: повнiстю безоплатним буде кредит для первинного освоєння базисної продуктової iнновацiї, а максимальна ставка вiдсоткiв застосовуватиметься для кредитування процесiв удосконалення виробництва за допомогою псевдоiнновацiй. Логiка даної схеми грунтується на особливостях фiнансових вiдносин, що виникають у ходi реалiзацiї певного етапу iнновацiйного розвитку. Так, освоєння базисних iнновацiй завжди передбачає створення нового виробництва та поступового перерозподiлу ресурсiв на користь такого виробництва. Розраховувати ж на позитивний економiчний ефект вiд цього можна лише через декiлька рокiв. Тому суб’єкт господарювання, який здiйснює такi інновації, потребує пiдтримки у формi надання пiльгових кредитiв. Впровадження псевдоiнновацiй, навпаки, не передбачає змiни технологiї виробництва i характеризується можливiстю отримання прибутку без зниження використання ресурсiв. Плата за кредит на такi цiлi має бути максимальною i, можливо, навiть вищою за середньоринкову ставку банкiвських вiдсоткiв, щоб обмежити його використання.

Як бачимо, такий механiзм кредитного забезпечення стимулює процеси, що опосередковують еколого-iнновацiйний розвиток економiки на основi застосування найновiших технологiй для задоволення потреб суспiльства.

У процесi виконання iншого завдання – гарантування повернення позик на iнновацiйнi цiлi, що надаються позичальникам iншими кредитними iнститутами на загальних умовах, – банк розвитку реалізує функцiю державного гаранта. Виступаючи вiд iменi держави гарантом повернення недержавних позик, банк розвитку бере на себе зобов’язання держави повернути кредит у тому випадку, якщо позичальник буде неспроможний зробити це самостiйно. Вихiдною умовою гарантування iнновацiйних позик є наявнiсть забезпечення таких гарантiй високолiквiдними активами. Перевагою саме банку розвитку в даному випадку є можливiсть використання як приклад забезпечення гарантій державних цiнних паперiв, у тому числі власної емiсiї, у поєднаннi з цiнним паперами iнших фінансово стабiльних комерцiйних банкiв. Для цього банк розвитку має право формувати портфель фiнансових iнвестицiй, що одночасно слугуватиме забезпеченням як для пасивних операцiй залучення ресурсiв, так i для операцiй з гарантування.

У процесі обробки накопиченої iнформацiї про ефективність iнновацiй банк розвитку має змогу розробляти принципово новi методики кредитування. Сформована таким чином методологiчна база може бути використана iншими фiнансово-кредитними iнститутами для зниження ризику кредитування впровадження iнновацiй. Тобто, можна стверджувати, що з’являються фiнансовi iнновацiї, якi сприяють розповсюдженню в масштабах всiєї нацiональньної економiки вже створених кластерiв iнновацiй. З iншого боку, процеси формування методик кредитування iнновацiй визначаються еволюцiєю цих самих iнновацiй, тому мають постiйно удосконалюватися в мiру проходження ними етапів свого життєвого циклу. У вирішенні цієї проблеми на банк розвитку покладаються завдання забезпечення науково обґрунтованого методичного супроводу, адекватного особливостям об’єкта кредитування. Як результат, отримуємо ефективну систему державного кредитування впровадження iнновацiй у загальному фiнансовому механiзмi управлiння еколого-iнновацiйним розвитком економiки.

Специфiка функцiонування банку розвитку як iнституту державної кредитної пiдтримки еколого-iнновацiйного розвитку передбачає певнi особливостi визначення сутнiсних характеристик процесiв акумулювання та витрачання коштiв такого банку (рис. 1), що вiдображали б саме кредитний характер перерозподiльних вiдносин.

Рис. 1. Принципова схема функцiонування банку розвитку

Перш за все необхiдно вирiшити проблему ресурсного забезпечення такого банку – за рахунок яких коштiв та на якiй основi буде формуватися кредитний фонд.

Як засвiдчує досвiд функцiонування нацiональних банкiв розвитку в iнших країнах, одним із головних джерел наповнення їх ресурсної бази є власний капiтал. До власного капiталу банку розвитку можна віднести статутний фонд, який формується державою переважно за рахунок бюджетних коштів, та прибуток від його дiяльностi. Щодо прибутку, то слiд зазначити, що одержання його не є метою дiяльностi банку розвитку. Однак це не виключає можливостi отримання такого прибутку в результатi здiйснення активних операцiй. У такому випадку сума прибутку повинна бути використана виключно на поповнення ресурсної бази банку. Стосовно статутного фонду, то, крiм суто бюджетних коштiв чи iнших матерiальних ресурсiв держави, для його формування потрiбно використати кошти Державної iнновацiйної компанiї. При цьому, як уже зазначалося, вiдбувається перерозподiл функцiй, коли банк виконуватиме роль розрахункового центру з отримувачами кредитiв, а сама компанiя здiйснюватиме лише експертний вiдбiр проектiв. Разом з наявними коштами Державної iнновацiйної компанiї, що можуть бути використанi як кредитні ресурси, банк розвитку набуває права вимоги за фiнансовими зобов’язаннями перед компанiєю, а також бере на себе всi фiнансовi зобов’язання компанiї, пов’язанi з фiнансуванням iнновацiйних проектiв. Надалi всi проекти, що пройшли експертизу в Державнiй iнновацiйнiй компанiї та мають позитивний висновок експертiв, кредитуються за рахунок коштiв банку розвитку.

Iншим джерелом фiнансових ресурсiв банку розвитку можуть бути кредити, залученi з боку державних та недержавних комерцiйних банкiв. У даному випадку виходимо з того факту, що створення банку розвитку є окремим альтернативним варiантом трансформацiй у кредитнiй полiтицi банківської системи України взагалi. По-перше, це дасть змогу знизити загальний рiвень ризику кредитного портфеля банкiв завдяки державним гарантiям щодо повернення кредитiв. Результатом цього може бути зниження ставок за кредитами в середньому по економiцi, що матиме непрямий вплив на стимулювання процесiв розвитку. По-друге, завдяки iнновацiйнiй спрямованостi кредитiв, банк розвитку матиме можливiсть сплачувати середньоринковi вiдсотки за користування кредитними ресурсами iнших банкiв. По-третє, комерцiйнi банки можуть використати цiнний досвiд органiзацiї кредитування iнновацiйних процесiв банком розвитку, що знижуватиме непередбачуванiсть вiдповiдних фiнансових заходiв.

Банк розвитку повинен стати активним учасником фондового ринку, де його першим кроком буде емiсiя облiгацiй із рiзними умовами погашення та виплати доходiв. Як ресурси, пiд якi можуть бути випущенi облiгацiї банку розвитку, пропонується використовувати обов’язковi резерви комерцiйних банкiв у НБУ, додатковим методом стимулювання купiвлi банками облiгацiй банку розвитку можуть слугувати державнi гарантiї.

Створення банку покликано також вирiшити надзвичайно складну проблему – врегулювання ставок за кредитами для iнновацiйних потреб. Звичайно, одним з найдiєвiших методів управлiння інновацiйним розвитком економiки з боку кредитної системи є встановлення пільгових процентних ставок за кредитами поряд зі звичайним режимом кредитування решти напрямкiв. Встановлення пільгових ставок для всiх банкiв, що кредитують iнновацiйнi проекти та програми, є складним завданням, оскiльки приватнi власники таких банкiв не зацiкавленi в зниженнi свогодоходу. Як правило, в ринковiй економiцi вищi ризики iнвестування зумовлюють i вищi процентнi ставки. Власне, iдея створення банку розвитку полягає в тому, що держава в його особi вiзьме частину ризикiв на себе i забезпечить перспективнi проекти фiнансами на прийнятних умовах (процентна ставка не повинна значно перевищувати облiкову ставку НБУ).

Оскiльки мова йде фактично про пiльгове кредитування, то важливо дотримуватися певних принципiв такого кредитування з метою забезпечення ефективного фiнансово-кредитного управлiння економiко-технологiчним розвитком. Перш за все треба пам’ятати, що будь-яка пiльга матиме позитивний ефект лише за умови її обмеженого та цiльового використання як за кiлькiстю претендентiв, так i за часовим перiодом. Головне завдання для банку розвитку при цьому – стратегiчнi змiни у фiнансово-кредитнiй полiтицi, спрямованi на диференцiацiю пiльгового кредитування чи ставок рефiнансування пiдприємств із рiзним рiвнем технологiчного розвитку.

Висновки. Сьогодні законодавчо передбачено перелік найрізноманiтніших заходів для стимулювання кредитно-фінансової сфери: збільшення обсягу фінансування iнновацiй, запровадження механізму державного страхування iнновацiйних кредитiв, надання державних гарантій комерційним банкам, які здійснюють кредитування пріоритетних iнновацiйних проектів, застосовування методики повної або часткової компенсації відсотків, виплачених підприємствами за кредити, одержані на реалiзацiю iнновацiйних проектів. Причому кiлькiсть iнститутiв, якi уповноваженi здiйснювати такi заходи, є необґрунтовано великою. Все це сприяє використанню недобросовiсної конкуренцiї через можливiсть отримання пiльгових кредитiв пiдприємствами, якi цього не заслуговують. Тому функцiонування єдиного державного банку розвитку дозволить позбутися громiздкого механiзму стимулювання кредитної пiдтримки iнновацiйних процесiв завдяки наявностi комплексної унiфiкованої методики кредитування виробництв, що здiйснюють iнновацiї на основi об’єктивного вибору реципiєнтiв. Державна підтримка за допомогою пiльгового кредитування в даному випадку передбачає диференціацію залежно вiд термiну кредитування, а також відповідно до перспективних прiоритетів розвитку та ризикованостi проекту.

Таким чином, надання такої пiдтримки через банк розвитку дасть змогу зменшити навантаження на державний науковий бюджет, посилити стимулювання виробничих об’єктiв щодо залучення позабюджетних коштiв на принципах спiвфiнансування.

Отже, створення та функціонування запропонованого організаційно-економiчного механiзму банку розвитку сприятиме як забезпеченню потреб у додаткових коштах для здійснення інноваційної дiяльностi, так i перерозподiлу ресурсiв у найбiльш передових у технологiчному вiдношеннi виробництвах. Як один із елементiв цілеспрямованої державної фiнансової полiтики пiдтримки інновацiйних процесiв, банк розвитку, виконуючи свої завдання, забезпечує вплив фiнансового механiзму на всю систему еколого-iнновацiйного розвитку.

Список літератури

1. Глазьев С.Ю. Теория долгосрочного технико-экономического развития. – М.: ВлаДар, 1993. – 310 с.

2. Інноваційний розвиток економіки та напрямки його прискорення / За ред. д-ра екон. наук, проф. В.П. Александрової. – К.: ІЕП НАНУ, 2002. – 77 с.

3. Інноваційна стратегія українських реформ / А.С. Гальчинський, В.М. Геєць, А.К. Кінах, В.П. Семиноженко. – К.: Знання України, 2002. – 326 с.

4. Руденко Т., Кущ О. Місце банків на фондовому ринку. Зберігачі // Цінні папери. – 2003. – № 4. – С. 10-12.

Summary

The author researches the finance-organizational aspects of functioning of bank of development as method of application of innovations, determinates feature of application of credits forms of redistribution of resources in the system of the financial providing of processes of ecologycal-innovative in the article.

Отримано 09.11.2007

УДК 658.516:332.142.6.001.76

О.В. Прокопенко, канд. екон. наук, доц.,
Сумський державний університет©

Методологічні підходи
до екологізації діяльності підприємств¹

У статті сформовано методологічні підходи до екологізації діяльності підприємств регіону, зокрема до визначення оптимального розміру екологічно спрямованого податкового тиску на підприємства та ефективності застосування економічних інструментів екологізації, а також оптимальних витрат на заохочення екологізації, які пов’язані з переходами між рівнями екологічної безпеки.

Ключові слова: екологізація діяльності, ефективність економічних інструментів, екологічно спрямований податковий тиск, заохочення екологізації.

Постановка проблеми. Останніми роками Україна і планета в цілому ввійшли в затяжну та глибоку екологічну кризу, подальше поглиблення якої змушує враховувати екологічну складову господарської діяльності та поставити її в ряд основних пріоритетів економічного розвитку країн.

Масштаби екодеструктивних змін у різних регіонах є неоднаковими. В одних спостерігається незначне погіршення екологічної ситуації, в інших маємо говорити про екологічну кризу. У різних галузях і регіонах значно відрізняються можливості розв’язання екологічних проблем.

Виконаний автором аналіз досліджень з менеджменту екологічних інновацій [2] свідчить про приділення значної уваги засобам екологізації господарської діяльності. Однак майже не приділяється уваги актуальній темі їх оптимізації залежно від ситуації в галузі та регіоні. Значні відмінності можливостей застосування конкретних методів екологізації спричиняють необхідність створення методологічних підходів до екологізації діяльності підприємств на регіональному рівні.

Метою роботи є формування методологічних підходів до екологізації діяльності підприємств регіону.

Виклад основного матеріалу. Для досягнення мети поставлено ряд завдань: формування підходів до визначення оптимального розміру екологічно спрямованого податкового тиску на підприємства та ефективності застосування економічних інструментів екологізації, а також оптимальних витрат на заохочення екологізації, пов’язаного з переходами між рівнями екологічної безпеки. Для отримання наукових результатів використано методи математичної статистики, економічного та абстрактно-логічного аналізу.

У різних умовах ефективність застосування економічних інструментів екологізації виробництва істотно відрізняється. Вона залежить від існування принципової можливості екологізації, від витрат, необхідних для її здійснення, від наявності альтернативних технологій різної екологічності та економічної ефективності, від можливості ухилення від екологічних платежів тощо.

Основним джерелом надходжень коштів від виробників неекологічних товарів є платежі за спеціальне використання природних ресурсів і збори за забруднення навколишнього середовища, які входять до переліку податків, що сплачуються в Україні. Збільшення частини екологічних податків у загальному їх обсязі, по-перше, призводить до зростання надходжень від них і надає можливість активнішого впровадження заохочувальних інструментів, по-друге, мотивує розширення екологічно прийнятного виробництва, збільшуючи його ефективність порівняно з екологічно деструктивним.

Від ставок екологічних платежів та зборів залежать економічні результати діяльності підприємств. Чим більшими є ставки платежів і зборів, а також обсяги забруднюючих речовин, які привносять у довкілля підприємства, тим більшим є ризик того, що продукція, що випускається, виявиться збитковою. Тому при більшому екологічно спрямованому податковому тиску підприємства змушені відмовлятися від виробництва неекологічної продукції.

Збільшення екологічних податків необхідно проводити з обережністю лише для суб’єктів господарювання, що використовують екологічно недосконалі технології, якими є екологічно досконалі альтернативи. В іншому випадку можна розраховувати тільки на зниження ефективності та обсягів виробництва, а не на його екологізацію.

Існує дві ситуації:

(1)

де П – екологічні збори, платежі та штрафи;

В – витрати підприємства на зменшення екодеструктивного впливу.

Ці формальні викладки підтверджуються закордонним досвідом. Так, в Швеції податок на вуглець було встановлено вищий, ніж витрати на зменшення забруднення. Результат – зменшення забруднення на 6 %. У Франції платежі за забруднення води нижчі, ніж витрати на зменшення забруднення. Ефект помірний.

Формули (1) у конкретних ситуаціях можуть бути доповнені іншими складовими. Наприклад, якщо зменшується екодеструктивний вплив з одночасним використанням відходів виробництва, що пов’язано з додатковим прибутком від їх переробки (продажу) Е, то вони набувають такого вигляду:

(2)

Зміни надходжень від екологічних зборів та платежів при збільшенні екологічно спрямованого податкового тиску (нормативів платежів та зборів, бази оподаткування) показано на рис. 1.

Оптимальний рівень екологічно спрямованого податкового тиску, при якому матимемо максимальні надходження від платників екологічних податків і відповідно максимальні можливості для заохочення екологічно прийнятного та екологічно орієнтованого виробництва, позначено точкою К.

Рис. 1. Зміна надходжень від екологічних зборів та платежів
при збільшенні екологічно спрямованого податкового тиску

Ресурси краще зробити дорожчими, але іншими шляхами забезпечити підприємства чи споживачів коштами на їх оплату. Кошти, додатково витрачені і без того бідними підприємствами і споживачами, до них і повернуться. Однак це примусить винайти спосіб зекономити кошти на оплаті ресурсів на користь інших товарів.

При застосуванні економічних інструментів екологізації виробництва слід прагнути до максимального підвищення сукупної ефективності виробництва в країні. Досягнення цієї мети залежить від співвідношення зміни ефективності екодеструктивного та екологічно прийнятного виробництва.

На рис. 2 показані можливі варіанти зміни ефективності виробництва при застосуванні економічних інструментів його екологізації. Заштрихованою фігурою показана отримана в результаті застосування інструментів мотивації сукупна ефективність виробництва. Всі кошти, якими розпоряджаються суб’єкти підприємницької діяльності, подані у вигляді відрізка М₁М₂. На осях зображено ефективність виробництва різного ступеня екологічності. Лініями е, п зображено ефективність вкладання коштів в екодеструктивне (Е_е) та екологічно прийнятне (Е_n) виробництво.

а) DЕ_п >> – DЕ_е

б) – DЕ_е >> DЕ_п

Рис. 2. Можливі варіанти зміни сукупної ефективності виробництва
при застосуванні економічних інструментів екологізації

Практично завжди економічна ефективність екологічно деструктивного виробництва є вищою ніж економічна ефективність екологічно прийнятного виробництва. При економічній ефективності вкладень, зображеній на рис. 2 лініями е, п, переважна частина коштів у розмірі М₁М буде вкладена в екодеструктивне виробництво, інша частина (ММ₂) – в екологічно прийнятне виробництво.

При умові застосування економічних інструментів мотивації екологізації виробництва, зокрема при збільшенні частини екологічних податків у загальному їх обсязі, ефективність вкладання коштів в екодеструктивне і екологічно прийнятне виробництво зміниться.

Через застосування примусових економічних інструментів мотивації екологізації виробництва ефективність вкладання коштів в екодеструктивне виробництво знизиться і з положення е перейде, припустимо, у положення е’.

Одночасно, завдяки застосуванню заохочувальних економічних інструментів мотивації екологізації виробництва, ефективність вкладання коштів в екологічно прийнятне виробництво збільшиться і перейде з положення п в положення п’.

При цьому частина коштів, яка буде вкладена в екодеструктивне виробництво, зменшиться з розміру М₁М до розміру М₁М’. Частина ж коштів, вкладена в екологічно прийнятне виробництво, збільшиться з розміру ММ₂ до розміру М’М₂.

При вдалому підборі інструментів мотивації, коли ефективність екологічно прийнятного виробництва збільшується значно більшими порівняно зі зменшенням ефективності екодеструктивного виробництва обсягами, матимемо підвищення сукупної ефективності виробництва (рис. 2а), при невдалому, коли зниження ефективності екодеструктивного виробництва значно перевищує збільшення ефективності екологічно прийнятного виробництва, – її зниження (рис. 2б) [3], що є неприпустимим.

У першому випадку (див. рис. 2а), доцільнішому з погляду економічної ефективності виробництва, спостерігається також менший обсяг вкладення коштів в екодеструктивне виробництво порівняно з другим (див. рис. 2б) із розглянутих випадків.

Розглядаючи тему застосування економічних інструментів екологізації виробництва, неможливо не звернути увагу на нецільове використання коштів, які надходять до Держбюджету як плата за спеціальне використання природних ресурсів. Отримані від зазначеного джерела кошти слід спрямовувати на відновлення природних ресурсів і заохочення розвитку екологічно орієнтованого виробництва, не допускати розчинення їх у бюджеті.

Необхідно враховувати, що управління формуванням ринку екологічних товарів пов’язане з операційними витратами, під
якими розуміють витрати, що супроводжують отримання певного еколого-економічного результату. До операційних витрат слід віднести [1]:

· на державному рівні – витрати на зміну законодавчої бази, стандартів і норм, заміну інфраструктури, впровадження екологічно орієнтованого оподаткування; формування екологічного образу мислення й освіти;

· на рівні підприємства – витрати на оновлення продукції, заміни виробничого обладнання, доставку товару від виробника до споживача тощо.

Покажемо у формальному вигляді підходи до урахування операційних витрат при визначенні доцільності орієнтування виробництва на випуск екологічних товарів.

Метою управління екологізацією діяльності підприємств повинно бути не акумулювання коштів, а отримання економічного ефекту від екологізації. Тому не слід розглядати ефект від управління як такий, що можна визначити як надлишок коштів, зібраних державою від зазначеного регулювання, тобто Н – (В + ОВ). Можна навіть витрачати на заохочення суму більшу, ніж надходження за відрахуванням операційних витрат. Умовою доцільності зазначеного державного регулювання повинно бути перевищення економічного ефекту, отриманого суспільством саме від екологізації діяльності підприємств, над сумарними витратами В + ОВ за відрахуванням надходжень Н, тобто повинна задовольнятися умова:

(3)

де Е – ефект, отриманий державою від переорієнтування підприємств на екологічне виробництво;

ОВ – операційні витрати держави.

Цю умову можна подати в іншому вигляді:

(4)

На рівні підприємства економічний ефект, отриманий від переорієнтування на екологічне виробництво, не зводиться тільки до зниження екологічних податків. Він включає також:

· зниження виплат за листками непрацездатності працівникам підприємства;

· зменшення витрат на ремонт обладнання та приміщень підприємства;

· економічний ефект від збільшення обсягів реалізації продукції тощо.

Такий ефект повинен бути більшим, ніж сумарні додаткові витрати В_ст + ОВ_п за відрахуванням суми, на яку зменшуються екологічні податки:

(5)

де DП – зниження платежів, зборів та штрафів, пов’язаних із меншим (у порівнянні з виробництвом неекологічних товарів) використанням ресурсів, забрудненням довкілля тощо;

Е_п – економічний ефект, отриманий підприємством (без урахування DП);

В_ст – витрати на стимулювання споживачів;

ОВ_п – операційні витрати підприємства.

Цю умову можна подати у такому вигляді:

(6)

На рівні споживачів також можна визначити умови доцільності екологічного споживання, але це пов’язано з певними труднощами. Хоча і вибір людини можна пов’язати з теорією корисності чи раціональністю, однак він не завжди залежить від ціни, ефективності та інших економічних чинників, оскільки вибір людини не завжди є раціональним.

У короткостроковий період, коли державні механізми управління формуванням ринку екологічних товарів залишаються незмінними, показники, за якими проводиться обґрунтування переходу з одного рівня екологічної безпеки на інший, можна схематично подати у вигляді схеми (рис. 3). На рис. 3 зображено сумарні витрати і здобутки при екологічному орієнтуванні виробництва і споживання.

Рис. 3. Здобутки та витрати, пов’язані з переходами
між рівнями екологічної безпеки

Заштрихована область на рис. 3 показує область перевищення здобутків (Н + Е) над витратами (В + ОВ), тобто відповідність умові (4). Витрати, пов’язані з переходом з одного рівня екологічної безпеки на інший, доцільні до точки перетинання кривих витрат та здобутків. Тобто доцільним є перехід до рівня ІІ екологічної безпеки. Витрати ж, пов’язані з переходом на рівень І, перевищують відповідні здобутки.

Висновки. Таким чином, автором сформовано методологічні підходи до екологізації діяльності підприємств регіону, тобто до визначення оптимального розміру екологічно спрямованого податкового тиску на підприємства та ефективності застосування економічних інструментів екологізації, а також оптимальних витрат на заохочення екологізації, пов’язаного з переходами між рівнями екологічної безпеки. Впровадження запропонованих автором підходів дозволить винайти та спрямувати кошти в руслі, що найбільш відповідає сталому розвитку країни та забезпечує екологічну безпеку кожного з її регіонів. Серед подальших перспектив наукових розробок цього напрямку – формування мотиваційного механізму екологізації інноваційної діяльності підприємств регіонів.

Список літератури

1. Вайзеккер Э., Ловинс Э., Ловинс Л. Фактор четыре. Затрат – половина, отдача – двойная. Новый доклад Римскому клубу / Под ред. Г.А. Месяца. – М.: Academia, 2000. – 400 с.

2. Ілляшенко С.М., Прокопенко О.В. Менеджмент екологічних інновацій: Навчальний посібник. – Суми: Вид-во СумДУ, 2003. – 266 с.

3. Прокопенко О.В. Економічні інструменти мотивації екологізації виробництва // Вісник Сумського національного аграрного університету. – Суми, 2003. – Вип. 3-4. – С. 125-134.

Summary

Methodological approaches to ecologization of activity of enterprises are formed, namely to determination of optimum size of the ecologically directed tax pressure on enterprises and efficiency of application of economic instruments of ecologization, and also optimum charges on encouragement of ecologization, connected with transitions between ecological strength securities.

Отримано 23.11.2007

УДК 330.322

Л.Л. Гриценко, канд. экон. наук, С.В. Леонов, канд. экон. наук,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”©

Обоснование необходимости
многоуровневого подхода
к инвестиционному проектированию
в Украине

В статье рассмотрены концептуальные подходы к инвестиционному проектированию, обоснована необходимость формирования многоуровневой системы оценки проектов.

Ключевые слова: инвестиционный проект, инвестиционное проектирование, общественно значимые проекты, эффективность проекта.

Постановка проблемы. Особенности инвестиционной деятельности предприятий, нестабильность законодательной базы, влияние экономических, политических, социальных, правовых и организационных факторов на процесс инвестиционного проектирования требуют создания методических рекомендаций по оценке эффективности инвестиционных проектов и разработки концептуальных подходов к усовершенствованию механизма инвестиционного проектирования.

Анализ последних исследований и публикаций. Проблема формирования критериев оценки инвестиционных проектов в процессе инвестиционного проектирования нашла отражение в работах многих отечественных и зарубежных ученых: И.А. Бланка, П.Л. Виленского, В.В. Ковалева, В.В. Коссова, В.Н. Лившица, И.В. Липсица, В.П. Савчука, С.А. Смоляка, В. Беренса, Ю. Блеха, Г. Бирмана, Я. Хонко и др. Несмотря на то что проблемы инвестиционного проектирования и критериев оценки эффективности проектов изучаются в мировой и отечественной экономической науке, создание комплексного подхода к формированию механизма инвестиционного проектирования еще далеко от завершения.

Цель статьи – обоснование необходимости разработки и реализации многоуровневого подхода к инвестиционному проектированию, в рамках которого учтена различная целевая направленность и социальная значимость отдельных инвестиционных проектов.

Изложение основного материала. Как отмечается в ряде работ отечественных и зарубежных ученых [2; 3], весь спектр инвестиционных проектов можно условно разделить на три вида: общественно значимые (глобальные, народнохозяйственные, крупномасштабные) проекты; крупные коммерческие проекты; локальные проекты. Эти виды проектов принципиально отличаются друг от друга не только по масштабу, но и по целевой направленности, объему привлекаемых ресурсов, влиянию на демографическую, социальную или экологическую ситуацию в стране и регионе, уровню, размеру и видам получения эффекта, многим другим параметрам.

Соответственно, к таким различным по своей сути проектам должны предъявляться и различающиеся между собой требования. В связи с этим в экономической литературе в последние годы стала популярной точка зрения о необходимости использования различной методологической базы в процессе отбора этих проектов для финансирования. Мы считаем, что оценка всех проектов должна базироваться на единой методологической основе и системе принципов, но с различающимися методическими подходами, учитывающими различную значимость указанных выше групп проектов для общества.

На наш взгляд, способом решения обозначенной выше проблемы может стать формирование единого, но многоуровневого подхода к инвестиционному проектированию, в рамках которого была бы учтена различная целевая направленность и социальная значимость отдельных инвестиционных проектов. В большинстве стран с рыночной экономикой применяется многоуровневый подход к инвестиционному проектированию, предполагающий рассмотрение этого процесса с разных точек зрения: с позиции каждого отдельного участника, всего комплекса участников, государства, региона, отрасли и т.д.

В Украине за последние годы увеличилось число реализованных или предполагаемых к осуществлению общественно значимых проектов. В рамках осуществления государственной инвестиционной политики и, руководствуясь принципом централизованного управления процессом выбора приоритетных направлений инвестирования, к общественно значимым проектам государство просто не может не предъявлять специфических требований. На сегодняшний день многие из таких проектов не находят своего инвестора, поскольку формально не соответствуют критериям коммерческой эффективности. Проблема здесь заключается в том, что изначально к таким проектам не должны предъявляться такие же требования, как, например, к проектам по строительству магазинов, клубов и т.п. Вполне очевидно, что с точки зрения соответствия нормам и стандартам требования должны быть более жесткими, а с точки зрения коммерческой эффективности верхняя граница принятия решения должна быть снижена. Однако при этом для таких проектов должна быть предусмотрена многоэтапная и строго регламентированная экспертиза.

В постановлении Кабинета Министров Украины “Про заходи щодо підтримки інноваційно-інвестиційних проектів” речь идет о принятии Национальным банком решения о расширении поддержки ликвидности банков, которые осуществляют среднесрочное кредитование инновационно-инвестиционных проектов. При предоставлении кредитов банки проводят оценку эффективности и анализ технико-экономического обоснования проектов, при этом также следует отметить отсутствие единого методологического подхода к их оценке.

Ниже нами будет проанализирован ряд предложений, разработанных отечественными и зарубежными экономистами, в которых предлагается несколько вариантов многоуровневой системы оценки инвестиционных проектов.

Концептуальная схема двухэтапной оценки эффективности проекта, отражающая основные положения российских методик 1994 г., 2000 г. [2], представлена в таблице 1.

Таблица 1

Последовательность двухэтапной оценки эффективности проектов

	Общественно значимые проекты	Крупные коммерческие проекты	Локальные проекты
I этап	Оценка общественной эффективности	Оценка общественной эффективности	–
	Оценка коммерческой эффективности	Оценка коммерческой эффективности	Оценка коммерческой эффективности
	Государственная поддержка	–	–
	Рассмотрение и анализ разных форм поддержки и оценка коммерческой эффективности

Продолж. табл. 1

	Общественно значимые проекты	Крупные коммерческие проекты	Локальные проекты
II этап	Определение состава участников проекта и разработка схемы финансирования
	Оценка региональной эффективности	Оценка региональной эффективности	–
	Оценка отраслевой эффективности	Оценка отраслевой эффективности	–
	Оценка эффективности участия в проекте предприятий-участников	Оценка эффективности участия в проекте предприятий-участников	Оценка эффективности участия в проекте предприятий-участников
	Оценка эффективности инвестирования в акции акционерных предприятий	Оценка эффективности инвестирования в акции акционерных предприятий	Оценка эффективности инвестирования в акции акционерных предприятий
	Оценка бюджетной эффективности	Оценка бюджетной эффективности	Оценка бюджетной эффективности

Общественная эффективность рассчитывается только для общественно значимых проектов. При недостаточной общественной эффективности проекты отклоняются. Если она оказалась достаточной, переходят к оценке коммерческой эффективности. Если общественная эффективность оказалась неудовлетворительной, рассматриваются варианты государственной поддержки. Для локальных проектов оценивается только их коммерческая эффективность [2; 3].

В работе [1] предлагается создание несколько иной концепции многоуровневого анализа инвестиционных проектов, которая предусматривает шесть взаимозависимых уровней оценки проекта: организационно-технический анализ; национальный социально-экономический анализ; региональный социально-экономический анализ; отраслевой социально-экономический анализ; комплексный коммерческий анализ (оценивается эффективность осуществления проекта с учетом финансовых интересов всех участников проекта); анализ эффективности участия в проекте для каждого участника (каждый инвестор оценивает эффективность своего участия в проекте по своей системе критериев в зависимости от собственных приоритетов и целей).

На наш взгляд, предложенная концептуальная схема более детально и основательно позволяет провести поэтапный анализ различных альтернативных инвестиционных проектов, однако и она не лишена недостатков. В частности, весьма дискуссионным является предложение об осуществлении отраслевого социально-экономического анализа проекта. Кроме того, в данной концепции отсутствует разработанная схема расчета и оценки эффективности для каждого участника. Она существенно увеличивает трудоемкость и продолжительность анализа, но в то же время дает возможность корректировать проект до внедрения и обеспечить эффективность для всех участников.

Выводы. На сегодняшний день серьезным препятствием на пути к интенсификации инновационного развития является отсутствие в Украине утвержденных методик по оценке инвестиционных проектов и нормативно закрепленных процедур инвестиционного проектирования. Способом решения целого ряда проблем может стать формирование единого, но многоуровневого подхода к инвестиционному проектированию, в рамках которого была бы учтена различная целевая направленность и социальная значимость отдельных инвестиционных проектов.

Список литературы

1. Козьменко С.М., Васильєва Т.А., Леонов С.В. Багаторівнева система прийняття інвестиційних рішень // Економіст. – 2001. – № 6. – С. 52-57.

2. Методические рекомендации по оценке эффективности инвестиционных проектов: (Вторая редакция) / М-во экон. РФ, М-во фин. РФ, ГК по строительству, архит. и жил. политике; рук. авт. кол.: В.В. Коссов, В.Н. Лившиц, А.Г. Шахназаров. – М.: ОАО “НПО Изд-во “Экономика”, 2000. – 421 с.

3. Оценка эффективности инвестиционных проектов / П.Л. Виленский, В.Н. Лившиц, Е.Р. Орлова, С.А. Смоляк Серия “Оценочная деятельность”: Учебно-практическое пособие. – М.: Дело, 1998. – 248 с.

Summary

The article reviews conceptual approaches to investment projecting and substantiates the necessity of establishing multi layer system of project assessment.

Получено 09.11.2007

УДК 336

О.О. Шаповалов, Управління НБУ в Дніпропетровській області©

Особливості перебудови
банківської системи

Позначено проблему перебудови банківської системи в умовах розвитку інтеграційних процесів у світову фінансову систему. Проведено аналіз проблем перебудови банківських установ у сучасних умовах. Розглянуто проблему розвитку в банках системи ризик-менеджменту.

Ключові слова: банківська система, кредитування, корпоративне управління, ризик-менеджмент.

Постановка проблеми. Глобалізація світової економіки не може не стосуватися процесів, що відбуваються в українській економіці. Сьогодні Україна переживає період складних трансформаційних перетворень. Перед нею постають нові проблеми й завдання, кінцеве вирішення яких зумовить не лише сьогодення, а й подальший розвиток. Останнім часом економіка перебувала у фазі постійного економічного зростання. Аналіз статистичних даних свідчить, що за деякими показниками Україна вже перевищила рівень 1991 року. Зараз економіка України вимагає прийняття стратегічних рішень щодо вибору шляхів забезпечення її подальшого розвитку та переходу на якісно новий етап функціонування.

У контексті глобалізації, яка в першу чергу проявляється в посиленні конкуренції, особливого значення набуває питання розвитку банківської системи України. Банківський сектор протягом останніх років демонструє стабільне та динамічне зростання, підвищується його значення для економіки усієї країни, він продовжує зміцнюватися і залишається вагомим рушієм економічного зростання. Ефективно виконувати свою функцію банки зможуть лише тоді, коли у своєму розвитку досягнуть рівня світових стандартів і успішно інтегруються у світовий простір. Аналізом проблем банківської системи, особливостей та перспектив розвитку, шляхів перебудови присвячено ряд робіт [2; 3; 5]. Але досі не існує чітко сформульованого продуманого курсу реформування, який би полягав у поєднанні державних важелів впливу та фінансових інтересів банків, ґрунтувався б на відповідності банківського нагляду та фінансової безпеки загальним Базельським принципам банківського нагляду, сучасним вимогам глобалізації, змінам інституційного стану суспільства тощо. Саме тому метою роботи є з’ясування недоліків у діяльності банківського сектора України, визначення стратегії і комплексу заходів щодо його подальшого реформування й розвитку.

Метою статті є аналіз проблеми перебудови банківської системи в умовах розвитку інтеграційних процесів.

Виклад основного матеріалу. На даний час в банківській системі відбуваються зміни, пов’язані з виходом на український ринок глобальних та локальних іноземних фінансових груп, які скуповують банки майже оптом, починаючи від великих системних банків та закінчуючи малими регіональними. Для більшості великих гравців ці покупки були правом зайняти місце на одному з найперспективніших, зважаючи на рівень проникнення банківських послуг та кількість населення, ринків у Європі.

Тенденції, що характерні для сучасного західноєвропейського ринку, пов’язані з конкурентною боротьбою, яка, враховуючи суттєве проникнення банківських послуг, зумовила низку злиттів та поглинань між фінансовими інститутами. Збільшити частку ринку, яку займає той чи інший конкретний банк у Західній Європі, майже неможливо. Продовження розвитку завдяки виходу на низькоконкурентні та слаборозвинуті ринки країн Східної Європи, економіки яких останнім часом демонструють стрімке зростання з паралельним збільшенням доходів громадян. Тому ціна питання виходу на один з таких ринків вираховується в мільйонах, а інколи в мільярдах доларів. Тому не дивно, що хтось купив український банк заради ліцензії та почав розвивати мережу, а хтось – великий банк з відповідною мережею і ставить перед ним мету зайняти місце у першій п’ятірці. Кожна з цих покупка повинна повернути у найближчій перспективі вкладені в неї кошти. А це означає посилення конкуренції на ринку банківських послуг, а тим самим і нові процеси перебудови.

Обов’язково потрібно зазначити, що цей процес супроводжується низкою проблем і розчарувань як з української сторони, так і зі сторони іноземних інвесторів.

Так, більшість експертів помилково вважала, що поява іноземних банків призведе до зменшення процентних ставок за кредитами за рахунок залучення ними більш дешевих коштів на іноземних фінансових ринках. Але процентна політика залежить, крім ціни на ресурси, ще й від загальноекономічної ситуації у країні, конкуренції та рівня розвитку ринку банківських послуг. З українським рівнем інфляції та ситуацією на ринку, коли до насичення потреб ще далеко, високі процентні ставки за кредитами є цілком адекватними.

Розглянемо з чим стикаються нові власники українських банків після підписання договору купівлі. У статті О. Баранівського [1] наведені характерні риси українських банків, з якими нові іноземні власники починають боротися, щоб привести банк до власних корпоративних вимог та потреб сучасної фінансової установи. До основних слід віднести такі: неефективна структура банку та його підрозділів; недійова система управління; залежність по кредитних та пасивних операціях від минулих власників; кадрове забезпечення. Зупинимося на них детальніше.

На теренах нашої країни набула поширення система побудови мережі “Головний банк – філія – відділення”. Філії як самостійні одиниці управління вже давно віджили, тому їх поширення в Україні недоцільне. Географічні умови Росії обумовлюють наявність філій: банківський день на Далекому Сході вже почався, а в Москві, де знаходяться більшість головних офісів великих банків, ще ніч. Тому для успішної роботи наявність філій або дочірніх банків як відокремлених підрозділів з широкими правами є правилом. Для України наявність філій лише ускладнює управлінські та операційні процеси у банку. Крім того, іноді створюється система філій, керівники яких непідконтрольні головному банку. Кожен з них досягає інтересів банку на власний розсуд, а це негативно впливає на загальну діяльність фінансової установи.

Зрозуміло, що перший крок на шляху перебудови має полягати у переході до більш гнучкої та зрозумілої структури “головний банк – відділення”. Нові власники вирішують цю проблему завдяки переходу до єдиного балансу банку та системи “головний банк – регіональне управління – відділення”, в якій філії перетворюються на регіональні підрозділи з координації роботи відділень. Така система набагато гнучкіша з точки зору управлінських процесів та ризик-менеджменту. Коли ж мережа банку не розвинута, доцільно філії скасувати та розширити свою присутність лише за рахунок відділень.

Характерною рисою більшості українських банків є відсутність або існування лише на папері системи ризик-менеджменту. Підрозділи, які повинні виконувати відповідні функції, у більшості банків складаються з кількох осіб, діяльність яких хоча і не заважає банку, але нікому і не потрібна.

Причина, через яку українські банкіри не приділяють увагу ризик-менеджменту, полягає в тому, що, по-перше, ризик-менеджмент не стане необхідністю, доки активи банку не досягнуть рівня, за якого управління кредитним ризиком у ручному режимі стає неможливим. Ситуація особливо загострюється, коли банк орієнтується на кредитування фізичних осіб, особливо на споживче кредитування. Під цей критерій не підпадає більшість українських банків. По-друге, визначальним для України є те, що рівень корпоративного управління, банківського менеджменту та підготовки кадрів недостатній для запровадження системи ризик-менеджменту як основи управління. Підтвердженням є те, що навіть системи ризик-менеджменту великих банків виконують лише допоміжні функції аналізу.

Водночас для іноземних банкірів поняття “ризик” нерозривно пов’язане з повсякденною діяльністю. Іноземні банківські групи, особливо ті, що орієнтують українські дочірні банки на споживче кредитування [4], повинні повністю змінити як структуру банку, так і бізнес-процеси згідно з сучасними вимогами. Система ризик-менеджменту повинна відігравати ключову роль. Прийняття рішення стосовно всіх активних та пасивних операцій банку повинна опиратися на обґрунтовану оцінку ризикованості. Кредитний портфель має бути диверсифікованим, рішення про розподіл кредитних коштів базуватися не тільки на оцінці платоспроможності позичальника, а й забезпечувати прийнятний рівень ризику для банку.

Висновки. Підбиваючи підсумки сказаному, можна зробити висновок про те, що інтеграційні процеси призведуть до подальшого збільшення присутності іноземних банків на вітчизняному ринку. Приплив іноземного капіталу принесе на український ринок сучасні банківські технології, нові фінансові продукти, культуру банківського корпоративного управління. Посилення конкуренції у банківській системі сприятиме її розвитку і стане чинником удосконалення.

Список літератури

1. Баранівський О. Іноземний капітал на ринках банківських послуг України, Росії та Білорусії // Вісник Національного банку України. – 2007. – № 9. – С. 12-21.

2. Зінченко В., Карчева Н. Підвищення ефективності управління ризиками в умовах активізації споживчого кредитування // Вісник Національного банку України. – 2007. – № 10. – С. 7-10.

3. Кірєєв О., Заруба Ю. Підвищення конкурентоспроможності банку: стратегічний підхід // Вісник Національного банку України. – 2003. – № 11. – С. 24-27.

4. Міщенко В., Вядрова І. Проблеми реорганізації та реструктуризації комерційних банків // Банківська справа. – 2001. – № 1. – С. 3-7.

5. Шпачук В. Структура банку: основні засади її ефективності // Вісник Національного банку України. – 2006. – № 10. – С. 12-21.

Summary

The problem of modification of the banking system is marked in the conditions of integrations processes into the world financial system. The analysis of problems of modification of bank institutions is conducted modern terms. The problem of development of the system of risk management is considered in the banks.

Отримано 09.11.2007

УДК 338.43.001

Д.Е. Ванин, д-р экон. наук, проф.,
Ю.Д. Ванин, д-р экон. наук, проф., Д.А. Гончаров, аспирант,
Курская сельскохозяйственная академия
имени профессора И.И. Иванова©

Научные основы устойчивости
и эффективности сельского хозяйства

Постановка проблемы. Производство сельскохозяйственной продукции необходимо рассматривать во взаимосвязи и взаимозависимости устойчивости с эффективностью. Это обусловлено следующими факторами: спросом, который для индивидуума стабильный (устойчивый), за некоторыми исключениями, связанными с экономическими, политическими причинами, военным положением; продовольственной безопасностью страны (региона). Её нельзя обеспечить при отсутствии устойчивого всевозрастающего производства сельскохозяйственной продукции. Третий фактор – целесообразность сбалансированного функционирования и развития всего агропромышленного комплекса, обеспечивающего нормальный, ритмичный производственный процесс всех стадий воспроизводства на основе оптимального развития и использования научно-технического прогресса.

Цель статьи – анализ процедур, оценки и планирования НИР эффективности АПК, его отраслей, подотраслей, отдельных видов продукции в их органическом единстве, взаимосвязи и взаимообусловленности.

Изложение основного материала. Устойчивость является важным требованием эффективного развития сельскохозяйственного производства. Это обусловлено тем, что сельское хозяйство уязвимо к воздействию негативных факторов. Поэтому необходима разработка системы научно-обоснованных мер, способствующих эффективному и устойчивому функционированию земледелия и животноводства.

Существуют различные мнения по поводу определения понятия устойчивости сельскохозяйственного производства.

Согласно распространенным в экономической теории представлениям, под устойчивостью обычно понимается “динамическое развитие в период устойчивого на протяжении достаточно длительного периода экономического роста” [3, с. 95].

По нашему мнению, заслуживает внимания определение устойчивости В.И. Векленко: “Под устойчивостью земледелия необходимо понимать такие свойства этой экономической подсистемы, которые позволяют ей в различных условиях, связанных с действием внешних природных и зависимых от них внутренних экономических факторов, произвести такое количество каждого вида продукции соответствующего качества и с наименьшими издержками, которые минимально отклоняются от равновесного уровня, производимого при нормальных (средних многолетних) погодных условиях, достигнутом уровне земледелия и соответствия этого уровня спросу на продукцию” [2].

В данном определении акцент сделан на экономические факторы, что, несомненно, правильно, но, по нашему мнению, недостаточно четко сформулированы социальные и экологические факторы.

Определение устойчивости развития применительно к сельской местности дано в материалах сессии ФАО (1996 г): “Главной задачей Программы устойчивого сельского хозяйства и сельского развития является повышение уровня производства продуктов питания устойчивым способом и обеспечение продовольственной безопасности. Для решения этой задачи необходимо поддерживать образовательные инициативы, использование экономических инноваций и развитие приемлемых новых технологий, обеспечивая, таким образом, стабильный доступ к продуктам питания, соответствующим потребности человека в питательных элементах; доступ к ним для бедных групп; развитие товарного производства; сокращение безработицы и повышение уровня доходов в целях борьбы с бедностью; управление природными ресурсами и защита окружающей среды” [4, с. 7].

Центральное место в этом определении устойчивости развития, несомненно, отводится повышению уровня устойчивости производства продовольственных продуктов, и именно на этой основе на современном этапе развития возможно достижение продовольственной безопасности России.

В проекте концепции “Государственная стратегия устойчивого развития Российской Федерации” указано, что устойчивое развитие – это стабильное социально-экономическое развитие, не разрушающее своей природной основы и обеспечивающее непрерывный процесс развития общества [5, с. 8].

Устойчивое развитие, согласно этим определениям, является состояние общества, когда обеспечиваются критерии его экономического, социального и экологического воспроизводства в необходимых параметрах и пропорциях. Устойчивость производства является непременным условием эффективного развития любой отрасли народного хозяйства, но особенно велико значение этого фактора в сельском хозяйстве, так как выражает степень надежности и экономической безопасности организации и развития всей хозяйственной системы страны. Это обусловлено тремя причинами: сельское хозяйство является главным производителем продуктов питания, т.е. основным источником жизнедеятельности людей, поэтому любые перебои в его производстве весьма ощутимо сказываются на уровне жизни. Кроме того, большинство продуктов питания не подлежат длительному хранению, их отсутствие может быть восстановлено за счет страховых запасов (к таким продуктам относится зерно); сельское хозяйство (растениеводство непосредственно и животноводство через кормопроизводство) ведется в практически неконтролируемых человеком условиях, поэтому более других отраслей подвержено нестабильности. Сельское хозяйство как отрасль материального производства обладает рядом особенностей, одной из которых является то, что в ней тесно переплетаются экономические процессы воспроизводства с биологическими процессами роста и развития организмов.

Изучив различные мнения, мы пришли к выводу, что устойчивость – это производственный процесс, основанный на достижениях научно-технического прогресса, сбалансированном воспроизводстве ресурсов, обеспечивающих достаточный уровень прибыли, соответствие рыночному спросу на сельскохозяйственную продукцию на уровне научно-обоснованных норм потребления населением и охрана окружающей среды.

Изучая устойчивость сельского хозяйства, нельзя ограничиваться рамками одной отрасли или даже рамками АПК, то есть на устойчивость производства оказывают влияние экономические отношения, характер межотраслевых связей в масштабах народного хозяйства.

Равномерность производства является атрибутом устойчивости производства, так как сельскохозяйственное производство не может быть равномерным на протяжении года. Если равномерность понимать как сравнительно незначительное колебание по годам, то она может наблюдаться в хозяйствах и с низким уровнем культуры земледелия в регионе с благоприятными природными условиями, то есть “равномерность” может сочетаться с застойностью.

Устойчивость расширенного воспроизводственного процесса характеризует его качественную и количественную стороны, обеспечивающие способность поддерживать состояние равновесия, самореализации, саморазвития и самовоспроизводства, отражает его внутреннее и внешнее состояние.

Повышение устойчивости производства является самостоятельным результатом организационно-хозяйственных, экономических, технологических и других мероприятий, а при оценке их эффективности эффект от повышения устойчивости производства должен учитываться наравне с эффектом от увеличения его объемов и снижения затрат.

Устойчивое развитие предприятия на основе эффективного использования всех факторов производства и обеспечение условий достижения финансовых результатов, то есть рост производства, денежной выручки и прибыли. Финансовая устойчивость характеризует внутреннее состояние предприятия, отражающее сбалансированность доходов и расходов, средств и источников их формирования, а внешнее проявление выражается в его платежеспособности и ликвидности.

Экономическая устойчивость определяется эффективностью производственной и коммерческой деятельности предприятия. Чтобы иметь финансовые ресурсы для возобновления материальных факторов производства, а также расширенного воспроизводства рабочей силы, предприятие должно наращивать объемы производства, улучшать качество продукции, снижать ее себестоимость и удерживать конкурентные позиции на рынке.

Основными составляющими экономической устойчивости сельскохозяйственного предприятия является уровень организации производства, внедрения в производство достижений научно-технического прогресса, технология производства, уровень рентабельности производства, сохранение численности работающего персонала, а также уровень деловой активности.

Неустойчивость сельскохозяйственного производства проявляется, прежде всего, в ежегодных колебаниях объема производства продукции растениеводства. Она создает дополнительные трудности для легкой и пищевой промышленности, вызывая колебания сырьевой базы. Под неустойчивостью экономического процесса подразумевается наличие постоянно повторяющихся положительных и отрицательных случайных отклонений показателей, используемых для измерения уровня этого процесса, с учётом его нормальной величины. Нормальный уровень – уровень, определенный для данного момента времени в соответствии с известными законами процесса и путем экстраполяции сложившейся тенденции. В некоторых частных случаях процесс может испытывать только положительные либо только отрицательные колебания, однако сущность понятия “неустойчивость” он не затрагивает.

Под воздействием результатов научно-технического прогресса изменяются технологии производства, развивающиеся предприятия внедряют в производство новые машины и оборудование, повышая эффективность своего труда.

Сущность эффективности заключается в достижении совокупной экономии живого и овеществленного труда при производстве необходимых обществу потребительских стоимостей. В сельском хозяйстве критерием эффективности является прибыль. При этом очень важно учитывать все элементы затрат, которые участвуют в образовании эффекта. В противном случае результат сельскохозяйственного производства будет явно завышен. В значительной степени величина прибыли зависит не только от погодных условий и рационального использования ресурсов предприятия, но и от результатов коммерческой деятельности каждого конкретного предприятия. В свою очередь увеличение суммы прибыли от реализации продукции возможно как за счет повышения цены реализации продукции, ее качества, так и за счет снижения издержек производства.

Мы считаем, что эффективность – это категория расширенного воспроизводства, которая может осуществляться только при условии, когда при производстве товара и его реализации получается доход, и предприятие только в этом случае может вести расширенное воспроизводство на основе самоокупаемости и самофинансирования, иначе положительный эффект не достигается и эффективность отсутствует.

Эффективность сельского хозяйства представляет собой сложную, многоцелевую открытую систему, состоящую из функционирующих и организационных подсистем, которым соответствуют разные виды эффективности: технологическая, социальная, экологическая и экономическая. Уровень технологической эффективности отражает степень освоения систем земледелия и животноводства Он определяется путем сравнения фактических данных с соответствующими нормативными показателями, в качестве которых используется уровень производства продукции. Критерием технологической эффективности аграрного производства выступает степень освоения системы ведения агропромышленного производства. Социальная эффективность характеризует социальное состояние, развитие сельской социально-территориальной сущности, которая представляет собой совокупность сельского населения, обладающего единством отношения к определенной хозяйственно освоенной территории. Критерием социальной эффективности является степень достижения нормативного уровня развития сельской социально-территориальной общности, то есть совокупность демографических, экономических и социальных показателей уровня жизни населения. Экологическая эффективность характеризуется уровнем использования природных и материальных ресурсов, повышением экономичности и снижением природоемкости производимой продукции, улучшением жизни населения. Критериями экологической эффективности является предотвращение ухудшения окружающей среды, ее улучшение, повышение экологичности производства. А экономическая эффективность – это степень реализации экономических интересов. Она измеряется системой абсолютных стоимостных и относительных показателей, характеризующих эффективность производства и реализации продукции. Критерий экономической эффективности – возможность самофинансирования для обеспечения расширенного воспроизводства.

Эффективность – это результат производства, он может быть или высоким, или низким, или вообще с отрицательным знаком. Поэтому в одних случаях он может создавать условия для расширенного воспроизводства, в других, наоборот, привести к сужению производства. Эффективность производства отражает результативность всего процесса производства на основе взаимодействия производительных сил и экономических отношений.

Критерий экономической эффективности общественного производства в общем виде может быть сформулирован как максимум эффекта с единицы затрат общественного труда или минимум затрат общественного труда на единицу эффекта. Для отдельных товаропроизводителей критерием экономической эффективности хозяйственной деятельности является максимум прибыли. Показатели экономической эффективности служат средством её количественного изменения. В условиях рыночной экономики эффективность сельского хозяйства в значительной степени зависит не только от производства, но и от распределения, обмена и потребления.

Мы считаем, что экономическую эффективность сельского хозяйства целесообразно рассматривать, с одной стороны, как систему факторов, воздействующих на развитие этой отрасли с учетом обеспечения расширенного воспроизводства, с другой, как получение эффекта (результата) на основе рационального использования производственного потенциала. Критерий эффективности сельскохозяйственного производства в современных условиях должен отражать не только производство максимального количества высококачественной продукции с единицы земельной площади при минимальных издержках, но и достижение народнохозяйственных целей, связанных с выводом сельскохозяйственного производства из кризиса, продовольственной независимостью страны, с обеспечением населения продуктами питания по доступным ценам, снижением затрат труда и средств на единицу продукции, обеспечением конкурентоспособности производства, созданием условий для расширенного воспроизводства, охраной окружающей среды.

Мы считаем, что экономическая эффективность должна рассматриваться как экономическая категория, связанная с развитием производительных сил и характером производственных отношений, которые определяют ее сущность и критерии. Она отражает конечный результат использования средств производства и живого труда, итог хозяйственных процессов на различных уровнях производства.

В связи с многообразием форм и уровней организации производства произошла дифференциация содержания рассматриваемой категории на народнохозяйственную, отраслевую и региональную.

Народнохозяйственная эффективность – понятие более широкое, включающее в себя экономический и социальный эффекты, получаемые во всех отраслях народного хозяйства в расчете на единицу затрат.

Отраслевая эффективность – более узкое понятие, отражающее соотношение эффекта и факторов производства в отрасли (сельское хозяйство) и в её структурных подразделениях: в отраслях растениеводства или животноводства, свекловодства, овощеводства, скотоводства, свиноводства, птицеводства и т.д.

Региональная эффективность характеризует соотношение эффекта и затрат в каком-либо экономическом районе – автономной республике, крае, области.

Народнохозяйственная эффективность тесно связана с эффективностью отраслевой, от которой зависит активность отдельных предприятий. Таким образом, активность каждого вышестоящего звена общественного производства в значительной мере определяется эффективностью звена, стоящего ниже. Отсюда и необходимость изучения на всех уровнях хозяйствования вплоть до цеха, бригады, звена, отдельного работника.

В зависимости от формы выражения эффекта и затрат общественного труда в экономической литературе выделяют общую и частную (локальную) эффективность производства. Под общей эффективностью подразумевается эффективность какого-либо законченного процесса производства в отрасли, хозяйстве, регионе (например, производства молока или привеса (живого, убойного) крупного рогатого скота в конкретном хозяйстве). А под частной (локальной) – подразумевается эффективность промежуточных процессов или технологических приемов, например, комплексной механизации, химизации, интенсификации, специализации, концентрации, агропромышленной интеграции производства.

Выводы. Итак, относительно самостоятельные понятия эффективности сторон хозяйственной деятельности, представляющие собой конкретные модификации отношений всех видов эффектов и их измерений к затратам общественного труда в обобщенном виде, приведены в таблице 1.

Таблица 1

Классификация форм выражения
эффективности общественного производства

Признаки классификации эффективности производства	Модификация форм выражения эффективности производства
Виды эффекта	Экономическая. Социальная. Социально-экономическая. Эколого-экономическая
Форма и уровень организации общественного производства	Народнохозяйственная. Отраслевая. Региональная
Формы эффекта и форма затрат общественного труда	Общая. Частная (локальная)

Список литературы

1. Боев В.Р. Проблемы повышения устойчивости и эффективности АПК Сибири // Экономика сельского хозяйства. – 1985. – № 6. – С. 35-41.

2. Векленко В.И. Экономические проблемы устойчивости и повышения эффективности земледелия. – Курск: Издательство “КГСХА”, 1999. – С. 212.

3. Каяйкина М.С. Статистическое изучение колебаний урожайности основных сельскохозяйственных культур в совхозах Ленинградской области // В сб.: Использование регрессивных моделей в оценке хозяйственной деятельности совхозов: Труды Лен. СХИ. – Л.: Пушкин, 1975. – Т. 273. – С. 26.

4. Козлов М.П. О путях преодоления кризиса в аграрном секторе экономики // Экономика сельскохозяйственных и перерабатывающих предприятий. – 1998. – № 12. – С. 18-20.

5. Коков В. Собственность: вопросы усиления контроля за выполнением распоряжения // Российский журнал. – 1999. – № 4. – С. 3-7.

6. Юзбашев М.М., Манеля А.И. Статистический анализ тенденций и колеблимости. – М.: Финансы и статистика, 1983. – С. 28.

Получено 08.11.2007

УДК 330.133.7

ОЦЕНКА СТОИМОСТИ ДЕЛОВОГО ПРЕДПРИЯТИЯ
С ПОМОЩЬЮ МЕТОДА ДИСКОНТИРОВАНИЯ
ДЕНЕЖНЫХ ПОТОКОВ

В статье автором рассмотрены особенности определения рыночной стоимости делового предприятия с помощью метода дисконтированных потоков в рамках доходного подхода. Для анализа были использованы международные и национальные стандарты оценки, а также взгляды на решение данной проблемы Американского общества оценщиков.

Ключевые слова: оценка, оценочные подходы, доходный подход, методы оценки, дисконтирование денежных потоков, терминальная стоимость.

Постановка проблемы. Коренные изменения, произошедшие в структуре собственности предприятий в Украине, с началом процесса приватизации повлекли за собой активизацию процессов в сфере экономики и явились предпосылкой для формирования рынка предприятий, функционирующего в соответствии с экономическими законами и обеспечивающего взаимосвязь реального и финансового секторов экономики.

В то же время осуществленные экономические реформы изменили и социальную структуру общества. Обозначились существенные диспропорции в уровне жизни населения, произошло расслоение общества по уровню доходов. Процесс приватизации, начавшийся после распада СССР, дал старт новому этапу развития страны. С появлением частной собственности и началом развития рыночной экономики потребность в определении стоимости бизнеса значительно увеличилась.

Оценка играет ключевую роль во многих сегментах финансовой сферы: в корпоративных финансах, при слиянии и приобретении фирм, а также при управлении инвестиционными портфелями. Однако следует помнить, что оценка не является вполне объективным методом, и любые предварительные установки и предубеждения, которые аналитик привносит в процесс оценки, отразятся на полученной величине ценности.

Целью статьи является исследование и анализ различных взглядов украинских, российских и международных теоретиков и практиков в области оценки бизнеса [1-6; 12].

Украинская школа оценки зародилась относительно недавно, и основная часть работ по определению стоимости бизнеса была проведена во время массовой приватизации. Принимая во внимание многолетний опыт зарубежных оценщиков, в данной статье выявлены проблемы и задачи, которые стают перед специалистом, целью которого является определение справедливой рыночной стоимости бизнеса.

Изложение основного материала. Методической основой любого вида имущества, имущественных прав, а также бизнеса выступает совокупность подходов, методов оценки, которые являются частями методологических подходов и оценочных процедур [7-9]. В украинской, а также в международной практике оценки бизнеса существует три основных подхода: рыночный (сравнительный), затратный и доходный. Данная работа в большей степени раскрывает понятие, сущность и перспективы доходного подхода.

Первое упоминание метода дисконтирования денежных потоков, который в настоящее время является основным методом доходного подхода, приходится на 1766 год. В это время купец и политик из Флоренции Франческо Балдуччи Пеголотти (Francesko Balducci Pegolotti) опубликовал таблицы процентных ставок возврата капитала [12, с. 4].

Метод дисконтирования денежных потоков – метод в рамках доходного подхода, предусматривающий приведение будущих денежных потоков к текущей стоимости, используя ставку дисконтирования.

Определение стоимости бизнеса методом дисконтирования денежных потоков основано на предположении о том, что потенциальный инвестор не заплатит за данный бизнес сумму большую, чем текущая стоимость будущих доходов от этого бизнеса.

Метод дисконтирования денежных потоков может быть использован для оценки любого действующего предприятия. Однако существуют ситуации, когда он дает объективно наиболее точный результат рыночной стоимости предприятия. Данный метод в меньшей степени применим к оценке предприятий, терпящих систематические убытки (хотя и отрицательная величина стоимости бизнеса может быть фактом для принятия управленческих решений) [1, с. 154].

Процесс оценки бизнеса с помощью метода дисконтирования денежных потоков предусматривает постепенное использование следующих основных этапов оценки:

1. Выбор модели денежного потока.

2. Определение длительности прогнозного периода.

3. Ретроспективный анализ и прогноз валовой выручки от реализации.

4. Анализ и прогноз расходов.

5. Анализ и прогноз инвестиций.

6. Расчет величины денежного потока для каждого года прогнозного периода.

7. Определение ставки дисконтирования.

8. Расчет терминальной стоимости.

9. Расчет текущей стоимости будущих денежных потоков и стоимости в постпрогнозный период.

10. Внесение итоговых поправок [1, с. 154].

Последовательно рассмотрим содержание основных этапов оценки. В международной практике используются две модели денежного потока: модель денежного потока для собственного капитала и модель денежного потока для инвестированного капитала.

Определение длительности прогнозного периода. Согласно методу дисконтирования денежных потоков, стоимость предприятия основывается на будущих, а не на прошлых денежных потоках. Задачей оценщика является выработка прогноза денежного потока на будущий временной период, начиная с текущего года.

Ретроспективный анализ и прогноз валовой выручки от реализации. Анализ валовой выручки и ее прогноз требуют детального рассмотрения и учета ряда факторов, среди которых номенклатура, объемы производства и цены на продукцию, ретроспективные темпы роста предприятия, спрос на продукцию, темпы инфляции, имеющиеся производственные мощности, долгосрочные темпы роста, планы менеджеров и т.д.

Темпы инфляции измеряются с помощью индексов цен, характеризующих среднее изменение уровня цен за определенный период. Для этого используется формула [1, с. 157]:

(1)

где – индекс инфляции;

– цены анализируемого периода;

– цены базового периода;

– количество товаров, реализованных в анализируемом периоде.

На этапе анализа и прогноза доходов оценщик должен провести ряд процедур, основные из которых: учесть ретроспективные взаимоотношения и тенденции, изучить структуру расходов, оценить инфляционные ожидания, изучить статьи расходов, амортизационные отчисления и т.д.

Формула дисконтирования денежных потоков в бесконечном временном периоде имеет следующий вид [11, с. 60]:

(2)

где – стоимость объекта оценки;

– чистый денежный поток в определенном периоде;

– ставка дисконта;

n – временной период.

Принимая во внимание стоимость предприятия, которая имеет название терминальная стоимость, в постпрогнозный период, согласно Международным стандартам оценки, данный вид стоимости определяется по формуле [11, с. 105]:

(3)

где – терминальная стоимость объекта оценки;

– чистый денежный поток в постпрогнозном периоде;

g – долгосрочный уровень роста;

k – ставка дисконта.

В экономическом смысле в роли ставки дисконтирования выступает требуемая инвесторами ставка дохода на вложенный капитал в сопоставимые по уровню риска объекты инвестирования или, иначе говоря, это требуемая ставка дохода по имеющимся вариантам инвестиций с сопоставимым уровнем риска на дату оценки [11].

Наиболее часто для определения стоимости капитала применяется ставка дисконтирования, равная сумме средневзвешенных ставок отдачи на собственный капитал и заемные средства. Такая ставка дисконтирования называется средневзвешенной стоимостью капитала (weighed average cost of capital – WACC) и рассчитывается по формуле [11, с. 86]:

(4)

где – требуемая ставка возврата собственного капитала;

– рыночная стоимость собственного капитала;

– рыночная стоимость заемного капитала;

– стоимость привлечения заемного капитала;

– ставка налога на прибыль.

При определении WACC наибольшие трудности возникают при определении требуемой ставки возврата собственно капитала () и стоимости привлечения заемного капитала ().

Стоимость привлечения заемного капитала определяется как средневзвешенная процентная ставка по заемным средствам, которые предприятие на данный момент может привлечь для оптимального функционирования хозяйственной деятельности.

Требуемая ставка возврата собственно капитала определяется по модели CAPM (Capital Asset Pricing Model). Формула выглядит следующим образом [11, с. 90]:

(4)

где – требуемая ставка возврата собственного капитала;

– безрисковая ставка;

– коэффициент бэта;

– ожидаемая ставка возврата капитала на рынке;

– специальный риск, присущий компании.

Специальный риск, присущий компании (), включает премию за размер, а также премию за специфический риск.

Коэффициент рассчитывается по компаниям-аналогам, функционирующим в данной отрасли и имеющим подобную структуру капитала.

Выводы. Характеристика дисконтированных денежных потоков – это всего лишь один из трех подходов к оценке, и большинство оценок, реально выполняемых, основывается на сравнительной оценке. Данный подход является основой для построения всех остальных. Для получения корректной относительной оценки необходимо понимание основных идей оценки дисконтирования денежных потоков.

При проведении оценки существуют проблемы, с которыми часто сталкиваются оценщики при проведении оценки с помощью метода дисконтирования денежных потоков по международным стандартам оценки. Основные проблемы следующие:

1. Определение коэффициента для получения требуемой ставки возврата собственного капитала сопровождается нехваткой финансовой информации по компаниям-аналогам, что затрудняет определение данного коэффициента.

2. Отсутствие достоверных маркетинговых исследований по отраслям, так как не все предприятия декларируют весь объем произведенной и проданной продукции, что затрудняет определить емкость рынка, и вместе с тем его перспективы в будущем.

3. Сложности при определении безрисковой ставки для определения ставки дисконта. В Украине не существует абсолютно безрисковых долгосрочных вложений. Применение наименее рискованных ценных бумаг других стран, например государственных облигаций, требует дополнительного анализа и учета премии страны. Данный аспект на сегодня практически не исследован.

4. Для определения коэффициента необходимы исключительно компании, акции которых котируются на рынке. Поскольку фондовый рынок в Украине находится на начальной стадии своего развития, сложилась следующая ситуация: даже если компания является публичной, ее акции часто слабо котируются на рынке, что создает необъективное мнение о стоимости.

Список литературы

1. Грязнова А.Г., Федотова М.А. Оценка бизнеса: Учебник. – 2-е изд. – М.: Финансы и статистика, 2006. – 736 с.

2. Дамодаран А. Инвестиционная оценка. Инструменты и методы оценки любых активов: Пер с англ. – М.: Альбина Бизнес Букс, 2004. – 1342 с.

3. Кочетков В.М. Поняття ринкової вартості банку як ділового підприємства // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: Зб. наукових праць. – Суми: УАБС НБУ, 2005. – Т. 14. – С. 60-66.

4. Кочетков В.М. Сутність та методологічні аспекти ринкової оцінки вартості банку // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: Зб. наукових праць. – Суми: УАБС НБУ, 2007. – Т. 19. – С. 17-23.

5. Коупленд Т., Колер Т., Мурин Дж. Стоимость компаний: оценка и бизнес-управление: Пер. с англ. – 3-е изд. – М.: ЗАО “Олимп- Бизнес”, 2005. – 576 с.

6. Лебедь Н.П., Мендрул А.Г., Ларцев В.Г. и др. Оценка имущества и имущественных прав в Украине. – К.: ООО “Информационно-издательская фирма “Принт-Экспресс”, 2003. – 715 с.

7. Національний стандарт № 1 “Загальні засади оцінки майна і майнових прав” від 10 вересня 2003 року № 1440 // www.rada.gov.ua.

8. Національний стандарт № 3 “Оцінка цілісних майнових комплексів” від 29 листопада 2006 року № 1655 // www.rada.gov.ua.

9. Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні: Закон України від 12 липня 2001 року № 2658-III // www.rada.gov.ua.

10. International Valuation standards, the 8th edition, 2007.

11. Introduction to Business Valuation (BV201, BV202): American Society of Appraisers, 2007. – 200 p.

12. Damodaran Aswath. Valuation Approaches and Metrics: A Survey of the Theory and Evidence. – Stern School of Business, 2006. – 77 p.

Summary

The article states about features of definition market value of business establishment by dint of discounted cash flow method as part of income approach. At the article we use International and National standards of appraisal and opinion of the American Society of Appraisers.

Получено 22.11.2007

УДК 336.71

РОЛЬ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ У СФЕРІ АГРОЛІЗИНГУ

Розглянуті проблеми вдосконалення механізму лізингових операцій у галузі АПК через державну підтримку та за участю комерційних банків.

Ключові слова: лізинг, лізинговий бізнес, лізингодавець, лізингоодержувач, комерціний банк, держава.

Постановка проблеми. Банківська система – один з найважливіших компонентів інфраструктури ринку. Ще двадцять років тому в нашій країні існувала гіпертрофована банківська система, основним завданням якої був механічний перерозподіл загальнодержавного позикового фонду між різними складовими національної економіки за неекономічними принципами, тобто відповідно до затверджених планів. Кредитні відносини мають суто формальний характер, при цьому Держбанк володів практично необмеженою монополією на кредитні ресурси.

Комерційний статус дозволяє банку самостійно визначати цілі, умови та строки кредитування, розвивати різні форми банківської діяльності. Тенденція до універсалізації і одночасно до респеціалізації банківської діяльності органічно пов’язана з процесом диверсифікації виробництва. Універсальний тип банку, що поєднує в собі депозитно-позикові, інвестиційно-емісійні і “умовно банківські” операції найбільш повно відповідає вимогам сучасного фінансового капіталу, диверсифікованій діяльності багатогалузевих концернів.

Глибокі зміни умов господарської діяльності в країні обумовлюють пошук нетрадиційних методів оновлення основних засобів підприємств усіх форм власності. Такою перспективною формою для банків може стати лізинг як форма майнового кредиту. Особливо гостро проблема кредитного забезпечення стоїть у сільськогосподарській галузі, адже абсолютна більшість сільськогосподарських товаровиробників на кредитному ринку не можуть залучати кредитні ресурси навіть теоретично.

Саме на це наголошував у свій час Д. Рікардо [7], коли стверджував, що звернення до банку за позиками залежить від співвідношення норми прибутку, яку можна отримати за допомогою цих грошей, і норми відсотка, під який банк позичає свої гроші. Практично це означає, що кредити суб’єктам господарювання доцільно залучатися за умов, коли:

де PN – норма рентабельності (прибутку);

BN – норма відсотків за кредит.

Очевидно, що таким вимогам більшість сільськогосподарських підприємств не задовольняє. В процесі кредитування перед комерційними банками встають питання безпеки, надійності та прибутковості своєї діяльності. Тому одним з головних питань комерційного банку є пошук альтернативних кредитуванню форм участі у фінансуванні суб’єктів господарювання.

Аналіз останніх публікацій. З-поміж вітчизняних розробок, які присвячені проблемам фінансово-кредитного забезпечення АПК та якими керувався автор у своєму дослідженні, варто виділити наукові праці В. Алексійчука, О. Гудзя, М. Дем’яненка, В. Іванишина, Г. Пиріг, А. Сомик [1-6] та інших, де проблеми кредитування аграрного сектора економіки, особливо ролі держави у цих процесах, розглядаються комплексно.

Метою даної статті є вивчення особливостей діяльності комерційних банків на агролізинговому ринку та розробка рекомендацій щодо її вдосконалення шляхом вибору стратегічних альтернативних напрямків розвитку.

Виклад основного матеріалу. Розглядаючи лізинг як одну з форм агробізнесу, визначимо принципи лізингових відносин, серед яких можна виділити такі: платність, строковість, зворотність, економічність, інноваційність, майнова відповідальність, цілеспрямованість і конкретність, добросовісність у відносинах, рівноправність сторін, право викупу майна лізингоодержувачем. Отже, лізинг має потрійну природу: з одного боку, – уособлює товарні відносини, що реалізуються за певний проміжок часу; з іншого, – це довготермінові вкладення у матеріальній формі з метою отримання комерційного доходу суб’єктами лізингового бізнесу, що виступає у формі інвестицій. При цьому лізинг зберігає сутність кредитної операції.

Інноваційна природа лізингу полягає в тому, що його використання дозволяє направляти ресурси на розширення виробництва та впровадження передових технологій. Крім того, за допомогою лізингу можна до деякої міри знизити ступінь монополізму виробників сільськогосподарської техніки за рахунок використання інших джерел отримання техніки: імпорт, вторинний ринок, ринок уживаної техніки та ін. Перевагою лізингу в галузі АПК є те, що окрім всього, він не виключає, а передбачає інші форми державного регулювання, наприклад, податкові і кредитні пільги. В результаті досягається синергічний ефект або ефект примноження вигод.

В загальному в системі агролізингу беруть участь: виробники (постачальники) сільськогосподарської техніки, лізингодавці, лізингоодержувачі-користувачі (сільськогосподарські виробники), інвестори і фінансово-кредитні заклади, організації оптової і роздрібної торгівлі, підприємства з переробки сільськогосподарської продукції, посередники, що надають консультативні, сервісні послуги, послуги з навчання та ін. (рис. 1).

Включення кредитних банків до складу основних учасників лізингового бізнесу потребує більш детального дослідження участі комерційних банків. Достатньо високий ступінь ризику, пов’язаний з проведенням лізингових операцій, змушує більшість банків опосередковано брати участь у здійсненні лізингу через фінансування лізингових компаній. Американський економіст Х. Хеймел зазначав, що лізингова компанія діє як рука банку, який не може або вважає кращим не брати участь у прямому лізинговому кредитуванні. Об’єктивними причинами, через які банки фінансують лізингові компанії, є такі: по-перше, це недостатність власних коштів лізинговим компаніям для реалізації дорогих проектів; по друге, – це недосконалість законодавчої бази на шляху здійснення лізингової діяльності безпосередньо банками. У масштабних лізингових проектів доцільно до кредитування залучати декілька комерційних банків на умовах створення консорціуму. Негативними сторонами за умови прямої участі банківського капіталу у лізинговому бізнесі є: неможливість для банку використовувати переваги лізингу як лізингодавцю; лізингове майно, як правило, буде на балансі банку, що створюватиме додаткові проблеми з нарахуванням податків, зміною структури балансу і відповідно звітності банку; розвиток лізингового бізнесу буде вимагати додаткових затрат та відповідної підготовки працівників; юридична невизначеність щодо ліцензування лізингових операцій для банків.

ЗМІСТ

С.А. Пелих, д-р экон. наук,©
Белорусский государственный экономический университет, г. Минск

Антиинфляционная политика государства
в переходной экономике

Рис. 1. Инвестиции в стареющие технологические уклады:
рост затрат, снижение эффекта

Список литературы

В.Г. Боронос, канд. екон. наук, доц.,
Сумський державний університет©

ФІНАНСОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНІ АСПЕКТИ
ФУНКЦІОНУВАННЯ БАНКУ РОЗВИТКУ
ЯК МЕТОДУ ОСВОЄННЯ ІННОВАЦІЙ

Рис. 1. Принципова схема функцiонування банку розвитку

Список літератури

Summary

О.В. Прокопенко, канд. екон. наук, доц.,
Сумський державний університет©

Методологічні підходи
до екологізації діяльності підприємств¹

Рис. 1. Зміна надходжень від екологічних зборів та платежів
при збільшенні екологічно спрямованого податкового тиску

Рис. 2. Можливі варіанти зміни сукупної ефективності виробництва
при застосуванні економічних інструментів екологізації

Рис. 3. Здобутки та витрати, пов’язані з переходами
між рівнями екологічної безпеки

Список літератури

Summary

Л.Л. Гриценко, канд. экон. наук, С.В. Леонов, канд. экон. наук,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”©

Обоснование необходимости
многоуровневого подхода
к инвестиционному проектированию
в Украине

Таблица 1

Последовательность двухэтапной оценки эффективности проектов

Продолж. табл. 1

Список литературы

Summary

О.О. Шаповалов, Управління НБУ в Дніпропетровській області©

Особливості перебудови
банківської системи

Список літератури

Summary

Д.Е. Ванин, д-р экон. наук, проф.,
Ю.Д. Ванин, д-р экон. наук, проф., Д.А. Гончаров, аспирант,
Курская сельскохозяйственная академия
имени профессора И.И. Иванова©

Научные основы устойчивости
и эффективности сельского хозяйства

Таблица 1

Классификация форм выражения
эффективности общественного производства

Список литературы

Ю.С. Камарицкий, ООО “Эрнст энд Янгэ”, г. Киев©

ОЦЕНКА СТОИМОСТИ ДЕЛОВОГО ПРЕДПРИЯТИЯ
С ПОМОЩЬЮ МЕТОДА ДИСКОНТИРОВАНИЯ
ДЕНЕЖНЫХ ПОТОКОВ

Список литературы

Summary

О.О. Нєсвєтов, канд. екон. наук, С.М. Лукаш, аспірант,
Сумський національний аграрний університет©

РОЛЬ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ У СФЕРІ АГРОЛІЗИНГУ

С.А. Пелих, д-р экон. наук,© Белорусский государственный экономический университет, г. Минск

Рис. 1. Инвестиции в стареющие технологические уклады: рост затрат, снижение эффекта

Список литературы

В.Г. Боронос, канд. екон. наук, доц., Сумський державний університет©

Рис. 1. Принципова схема функцiонування банку розвитку

Список літератури

Summary

О.В. Прокопенко, канд. екон. наук, доц., Сумський державний університет©

Методологічні підходи до екологізації діяльності підприємств1

Рис. 1. Зміна надходжень від екологічних зборів та платежів при збільшенні екологічно спрямованого податкового тиску

Рис. 2. Можливі варіанти зміни сукупної ефективності виробництва при застосуванні економічних інструментів екологізації

Рис. 3. Здобутки та витрати, пов’язані з переходами між рівнями екологічної безпеки

Список літератури

Summary

Л.Л. Гриценко, канд. экон. наук, С.В. Леонов, канд. экон. наук, ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”©

Таблица 1

Последовательность двухэтапной оценки эффективности проектов

Продолж. табл. 1

Список литературы

Summary

О.О. Шаповалов, Управління НБУ в Дніпропетровській області©

Список літератури

Summary

Д.Е. Ванин, д-р экон. наук, проф., Ю.Д. Ванин, д-р экон. наук, проф., Д.А. Гончаров, аспирант, Курская сельскохозяйственная академия имени профессора И.И. Иванова©

Таблица 1

Классификация форм выражения эффективности общественного производства

Список литературы

Ю.С. Камарицкий, ООО “Эрнст энд Янгэ”, г. Киев©

Список литературы

Summary

О.О. Нєсвєтов, канд. екон. наук, С.М. Лукаш, аспірант, Сумський національний аграрний університет©

С.А. Пелих, д-р экон. наук,©
Белорусский государственный экономический университет, г. Минск

Рис. 1. Инвестиции в стареющие технологические уклады:
рост затрат, снижение эффекта

В.Г. Боронос, канд. екон. наук, доц.,
Сумський державний університет©

О.В. Прокопенко, канд. екон. наук, доц.,
Сумський державний університет©

Методологічні підходи
до екологізації діяльності підприємств¹

Рис. 1. Зміна надходжень від екологічних зборів та платежів
при збільшенні екологічно спрямованого податкового тиску

Рис. 2. Можливі варіанти зміни сукупної ефективності виробництва
при застосуванні економічних інструментів екологізації

Рис. 3. Здобутки та витрати, пов’язані з переходами
між рівнями екологічної безпеки

Л.Л. Гриценко, канд. экон. наук, С.В. Леонов, канд. экон. наук,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”©

Д.Е. Ванин, д-р экон. наук, проф.,
Ю.Д. Ванин, д-р экон. наук, проф., Д.А. Гончаров, аспирант,
Курская сельскохозяйственная академия
имени профессора И.И. Иванова©

Классификация форм выражения
эффективности общественного производства

О.О. Нєсвєтов, канд. екон. наук, С.М. Лукаш, аспірант,
Сумський національний аграрний університет©