А.О. Єпіфанов, д-р екон. наук, проф.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Перспективи розвитку
банківської системи України
в контексті діяльності наукової спільноти

Конкурентоспроможна банківська система – необхідна умова подальшого розвитку економіки України. Банківська система є стратегічно важливою складовою фінансово-кредитного ринку країни. В умовах нерозвиненості ринку небанківських фінансових посередників в Україні саме вона опосередковує рух фінансових потоків, тим самим впливаючи на розвиток економіки. Крім того, банківська система протягом багатьох років залишається однією із найбільш динамічних сфер розвитку вітчизняної економіки, яка надає позитивні імпульси для оптимізації економічних відносин у державі. Про стабільність її розвитку свідчить зростання відношення основних показників діяльності банків до ВВП.

Побудова ефективного банківського сектора держави потребує чіткого визначення проблем та пошуку економічно обґрунтованих механізмів їх вирішення. При цьому удосконалення розвитку банківського сектора має комплексний системний характер та потребує координації зусиль усіх учасників процесу, зокрема Національного банку України, банківських установ, Асоціації українських банків, органів законодавчої і виконавчої влади.

Розвиток банківської системи обмежується внутрішніми проблеми, основними з яких є такі:

· необхідність подальшого підвищення рівня капіталізації банків з метою забезпечення сталого економічного зростання шляхом використання адекватних за обсягами, ціною і термінами ресурсів;

· необхідність підвищення якості та конкурентоспроможності банківських послуг;

· необхідність покращення рівня корпоративного управління у банках;

· необхідність підвищення якості управління банківськими ризиками;

· необхідність підвищення ефективності діяльності банків щодо акумулювання грошових коштів населення і організацій, їх трансформації в кредити та інвестиції;

· необхідність запобігання використанню банків у протиправних цілях, зокрема у фінансуванні тероризму і легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом.

Тому ми впевнені, що фахове обговорення ключових питань сучасного стану банківської, фінансово-кредитної систем, обліку, аналізу, аудиту фінансових потоків, виявлення та вирішення тенденцій і проблем їх розвитку, розробка рекомендацій і пропозицій щодо підвищення ефективності діяльності банківської системи України, розвитку інформаційних технологій в сучасній економіці та подальшого вдосконалення підвищення рівня підготовки висококваліфікованих кадрів є корисними не тільки для науковців-теоретиків, а й для науковців-практиків. Саме ця теза проголошується нами як мета традиційної Всеукраїнської науково-практичної конференції “Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України”.

Щодо основних завдань, то серед найвагоміших й таких, що вимагають найшвидшого розв’язання, виділяємо такі:

· сприяти професійній дискусії щодо ключових питань ефективної реалізації політики у сфері банківських і грошово-кредитних відносин;

· проаналізувати сучасний стан розвитку банківської системи України;

· дослідити роль банківського сектора в системі економічних відносин України і його вплив на розвиток економіки країни;

· розробити рекомендації щодо прийняття правових, економічних і управлінських рішень з метою підвищення ефективності діяльності банківської системи в контексті розвитку економіки України.

Економіка України є відкритою, тому, враховуючи надзвичайну важливість та складність інтеграційних та глобалізаційних процесів, що характеризуються посиленням мобільності капіталу та його активним переміщенням між країнами, особливу увагу слід приділити проблемі підвищення конкурентоспроможності вітчизняної банківської галузі. У цьому контексті надзвичайно актуальною є проблема підвищення ефективності та стійкості банківської системи України, забезпечення конкурентної позиції держави на світовому ринку, а також формування бази для інтеграції України до Євросоюзу, адже не будь-який приплив іноземного капіталу є позитивним фактором розвитку економіки. Тому метою щорічної весняної Міжнародної науково-практичної конференції “Міжнародна банківська конкуренція: теорія і практика” є обговорення процесів глобалізації у банківській сфері, конкурентоспроможності банківських систем східноєвропейських країн, інтеграції банківської системи України у європейське і світове співтовариство, а основні завдання формулюються нами так:

· сприяти суспільній фаховій дискусії про ключові питання забезпечення конкурентного середовища на ринку банківських послуг;

· проаналізувати сучасний стан банківської системи України в контексті розвитку світової та національної економік та виявити бар’єри, що перешкоджають підвищенню конкурентоспроможності банків України;

· обговорити шляхи підвищення конкурентоспроможності банківської системи України.

Для нашого вузу зазначені наукові зібрання завжди є важливими подіями. Свого часу учасниками були вчені з Москви на чолі з доктором економічних наук, професором, академіком РАПН В.О. Шульгою, делегації з Фінансової академії при Уряді Російської Федерації, академіки НАН України Амоша Олександр Іванович, Пирожков Сергій Іванович, Чухно Анатолій Андрійович, Геєць Валерій Михайлович, повідні фахівці Національного банку України, представники Вищої школи Бундесбанку, банківської школи міста Познань (Польща), Республіки Бєларусь, Курська, Тернополя, Чернівців, Львова, Луцька, Луганська, Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька тощо.

Відрадно, що з року в рік кількість учасників конференції не тільки не зменшується, а значно збільшується, розширюється географія тих, хто хоче взяти участь у ній. А це є свідченням того, що розвивається академія, розвивається українська наука.

В.В. Коваленко, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Роль фінансової безпеки банківської діяльності
у забезпеченні фінансової стійкості
банківської системи

В умовах зростаючої відкритості економіки України та послідовної її інтеграції у світове господарство забезпечення фінансової безпеки банківської системи є актуальним завданням в контексті стратегічного управління фінансовою стійкістю банківської системи.

Стійкістю банківської системи вважається спроможність банку у динамічних умовах ринкового середовища протистояти негативним внутрішнім і зовнішнім чинникам, забезпечити захист інтересів вкладників банківської системи, акціонерів банків та своєчасно виконувати власні зобов’язання щодо обслуговування клієнтів, що в цілому визначає стабільність та ритмічність отримання прибутку.

Виходячи з того, що на фінансову стійкість банківської системи впливають зовнішні та внутрішні загрози, фінансова безпека банків повинна бути спрямована на нейтралізацію негативного їх впливу та досягнення певного ефекту від проведених заходів.

До зовнішніх загроз слід віднести: глобальні банківські кризи, ефективність механізму використання монетарних інструментів, недосконалість банківського нагляду та регулювання, незабезпечення фінансової стійкості банків відповідно до недовіри до банківської системи та грошової системи і купівельної спроможності національної валюти, конкурентне середовище в банківській сфері, система запобігання та протидії відмиванню доходів, отриманих злочинним шляхом, та фінансування тероризму, нестійкість податкової, кредитної та страхової політики.

До внутрішніх загроз відносять: недосконалість організації системи фінансового менеджменту в банку, недосконалість організації проведення основних банківських операцій, недотримання ліквідності банківської установи, відсутність висококваліфікованого та чесного кадрового потенціалу банку, слабкість маркетингової політики банку, неефективна система фінансового моніторингу в банку, наявність каналів витоку інформації з банку, проблеми, пов’язані з ринковими ризиками.

Слід зазначити, що система фінансової безпеки повинна мати певну оцінку ефективності з метою її позитивного впливу на фінансову стійкість банківської системи. Як індикатори можна обрати такі показники: відношення активів банківської системи до ВВП; частка активів недіючих банків у загальній сумі активів комерційних банків; розмір чистих активів НБУ (грошова маса і розмір емісій); розмір чистих зовнішніх резервів НБУ (різниця між зовнішніми кредитами і розміщенням валютних цінностей НБУ за межами України); частка іноземного капіталу у сукупному капіталі; питома вага проблемних кредитів в обсязі чистих активів банку; співвідношення високоліквідних активів і поточних пасивів банку та ін.

Отже, можна зробити висновок про те, що між фінансовою безпекою та фінансовою стійкістю банківської системи існує тісний взаємозв’язок, який проявляється через визначення цілей прибуткової та стабільної банківської діяльності; забезпечення захисту інтересів вкладників; створення системи захисту від загроз, які постають перед банківською системою.

На наш погляд, фінансова безпека банківської система передбачає розробку комплексу заходів протидії негативному впливу потенційних загроз на процес забезпечення фінансової стійкості та стабільного функціонування банківської системи та кожного окремого банку. У цьому контексті актуальності набуває проблема виміру фінансової безпеки банків, тому що від адекватної оцінки наявного рівня фінансової безпеки залежить повнота, результативність та своєчасність прийняття управлінських рішень відносно нейтралізації дії негативних чинників на фінансову стійкість банківської системи.

А.О. Ткаченко, канд. істор. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТАНОВЛЕННЯ
ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ В УКРАЇНІ
У ПЕРІОД ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПОШУКІВ (1917-1918 рр.).

Вперше в історії України у надзвичайно складних обставинах у 1917-1918 рр. було започатковано створення національних банківських установ. На початку ХХ ст. інерція підходів до розвитку окраїн зумовлювала відсутність на території України банківської установи загальноросійського масштабу. У період державотворчих пошуків виникли передумови створення центральних банківських установ. Відбулося це не відразу, не з березня 1917 р., коли було започатковано процес державотворення на території України, а з кінця вересня. В умовах радикальних соціально-економічних змін, що відбувалися у зазначений час, було витрачено сім місяців на прийняття рішення, яке могло стати доленосним для розбудови державності.

Створення нової організаційної структури відбувалося за відсутності досвіду, оскільки Державний банк Росії, на відміну від центральних емісійних банків інших країн, будучи емісійним банком, продовжував залишатися і найбільшим комерційним банком, що здійснював у широких масштабах безпосереднє кредитування господарства. Отже, банк мав дві групи функцій. З одного боку, він виконував функції звичайного банку: видавав позички, відкривав кредити, брав на облік векселі, приймав внески, зокрема від приватних осіб. З іншого боку, банк був покликаний реалізовувати грошову політику уряду. На відміну від центральних банків багатьох країн, Державний банк відповідно до свого статуту безпосередньо підпорядковувався міністру фінансів, чим визначався його правовий статус як державної кредитної установи. Російські банки не мали права випускати банківські білети (банкноти) і не могли впливати на емісійну політику.

29 вересня 1917 р. Українська Центральна Рада (УЦР) оголосила про підготовку законопроекту про створення Національного банку України, який мав стати на чолі всіх кредитних установ України. До нього мали перейти всі справи Київської контори Державного банку та всіх його відділів на території України. Діяльність Національного банку мала бути узгодженою з діяльністю іншої загальнодержавної кредитної установи в Україні – Українського народного банку. Організаційно-правовою основою його створення мала стати Київська контора державного банку. Банк мав стати на чолі всіх кредитних установ. Були визначені загальні риси механізму взаємодії банківських установ. Зазначене рішення свідчило про усвідомлення національних інтересів у банківській сфері і піднесення їх до рівня державного вирішення ще до проголошення самої державності.

У розбудові організаційної структури банківської діяльності окремо стояло питання підпорядкування банківських установ. 26 жовтня 1917 р. на засіданні Малої ради висловлювалися пропозиції про необхідність підпорядкування Державного банку центральному уряду. Таке рішення було ухвалене ще до прийняття закону про утворення Державного банку, тому його можна кваліфікувати скоріше як політичне, аніж правове. Мотиви ж крилися у намаганні УЦР централізувати банківську діяльність, що не узгоджувалося з іншим принципом, проголошеним УЦР, принципом децентралізації загальнодержавних і місцевих фінансів.

Подальше реформування банківської системи у контексті створення центральної банківської установи дещо змінило акценти щодо її назви, ролі та призначення. 29 жовтня 1917 р. Генеральний секретар фінансів М.І. Туган-Барановський проголосив створення Національного українського банку як одне із першочергових завдань та визначив його роль у розбудові економіки. Створення банку розглядалося у контексті розбудови держави як умова її фінансово-економічної безпеки.

У подальшому було визначено правовий механізм створення та статус банку. На засіданні Генерального секретаріату (ГС) 10 листопада 1917 р. була прийнята постанова про перетворення Київської контори Державного банку тимчасово в Центральний банк України. Отже, відтепер мова йшла про дві центральні банківські установи, функції яких так і не були визначені. Очевидно, коли мова йшла про Національний український банк, то малася на увазі банківська установа держави, про що свідчить назва “національний”. Необхідність створення Центрального банку України мотивувалася потребою розбудови власної банківської системи. Правовою підставою для його створення було рішення про розбудову банку шляхом реорганізації Київської контори Державного банку. Банк мав діяти на попередній нормативно-правовій базі. Повноваження банку визначалися його правовим статусом як центральної банківської установи, уповноваженої здійснювати касове обслуговування всіх урядових установ та підприємств. Банківські установи підтримали ідею створення банку у контексті випуску українських грошей.

2 грудня 1917 р. на засіданні ГС було ухвалено законопроект про утворення Українського державного банку, який Мала рада 9 грудня прийняла як закон. У ньому був врегульований порядок утворення банку шляхом перетворення Київської контори Державного банку Російської імперії в Український державний банк, який тимчасово мав керуватися старим статутом. Усі місцеві установи банку на території УНР ставали відділами новоствореного українського Центрального банку. Директором банку було призначено М. Кривецького. Отже, мова йшла про реорганізацію установ Державного банку Росії в установи Державного банку України. Першочерговим стало завдання зрівняти Київську контору Українського банку за статусом з Петроградською конторою Російського банку, здійснення якого фактично розпочалося з 1 лютого 1918 р.

Отже, у 1917-1918 рр. здійснювалися спроби адаптувати банківську діяльність до потреб державотворення. У подальшому здійснювалися спроби проведення низки реформ і реорганізацій, визначальним фактором яких було ставлення до проблеми власності, партійно-політичні підходи до банківської діяльності, амплітуда яких коливалася від соціалістичних гасел про ліквідацію кредитних операцій і встановлення народного контролю до системної ліквідації банків.

Т.О. Семененко, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

До питання формування
конкурентних переваг банку

Проблема конкуренції і конкурентоспроможності є однією з найдавніших в економічній теорії. Ще Адам Сміт говорив, що невидима рука керує світом, і ринкова економіка тому не розвалюється, що конкуренція розставляє все на свої місця, і люди, які прагнуть лише задовольнити свої власні інтереси, в остаточному підсумку працюють на благо суспільства. Але суспільство розвивається, переходить від попереднього етапу до наступного. Об’єктивні важелі науково-технічного прогресу вносять свої корективи як у функціонування суспільства в цілому, так і у функціонування економіки, у розвиток конкурентних відносин на різних рівнях.

Формування та розвиток конкурентних переваг окремого суб’єкта господарювання має дедалі менше альтернатив. З кожним роком зростаюча конкуренція примушує підприємців шукати нові форми фінансування, альтернативні простому кредитуванню. Тому фінансові інститути намагаються розробити продукт, який відповідав би жорстким вимогам, в яких сьогодні працює більшість постачальників. Одним з таких продуктів є факторинг. Тому проблема дослідження полягає в пошуку відповіді на питання: яким чином за допомогою факторингу можна значно прискорити обіговість коштів, збільшити обсяги продаж, стати першим серед рівних.

Згідно з економічним словником факторинг – це комплекс послуг, який банк (або факторингова компанія), що виступає в ролі фінансового агента, надає компаніям, які працюють зі своїми покупцями на умовах відстрочки платежу. Послуги факторингу включають не тільки надання поставщику і отримання від покупця грошових коштів, а й контроль стану заборгованості покупця за поставками, здійснення нагадування дебіторам про настання строку платежу, проведення звірок з дебіторами, надання поставщику інформації про поточний стан дебіторської заборгованості, а також ведення аналітики по історії і поточних операціях.

Динаміка розвитку ринку факторингових послуг у провідних країнах світу протягом останніх 7 років позитивна – щорічне зростання обсягів факторингових послуг близько 18 %. Обсяг факторингових операцій у країнах Європи за 2006 р. становив 806 983 млн. євро, Азії – 149 995 млн. євро, Америки – 140 944 млн. євро, всього у світі – 1 134 288 млн. євро. На сьогодні обсяг послуг факторингу у країнах Європи становить до 10 % ВВП. Активно зростають обсяги факторингових послуг у країнах Балтії та Росії. Щодо України, то існує думка, що для ефективного розвитку факторингу важливо, щоб законодавство принаймні не заважало такому розвитку. Наразі закони України такому виклику часу не відповідають.

Деталізуємо економічну сутність факторингу. Основна ціль цього комплексу послуг полягає в стимулюванні зростання обсягів продаж. Клієнт отримує необхідні грошові кошти відразу після поставки, до настання строку платежу. Факторинг дозволяє клієнту запропонувати своїм покупцям за відчужені товари чи надані послуги більш тривалі відстрочки платежу, що на сьогодні є вагомою конкурентною перевагою. За допомогою факторингу клієнт може в короткі строки значно збільшити обсяг продаж, обмежений лише можливостями покупця.

Серед явних переваг факторинг має поки що певні недоліки. Користувачем факторингу, на жаль, не може стати дрібний підприємець з відносно невеликою виручкою, бо сам по собі цей продукт є дорогим і ресурсномістким. За оцінками спеціалістів, вартість одного лише програмного забезпечення може сягати понад 500 тис. дол. А в порівнянні з кредитуванням на той самий обсяг фінансування при факторинговому обслуговуванні може бути задіяно у 2-3 рази більше співробітників банку. Причому незалежно від обсягів фінансування витрати на обслуговування майже однакові. Для банку як продавця послуги факторингу завжди буде загроза ризику того, що отриманий дохід не перекриє витрати на обслуговування клієнта. Отже, комплекс факторингових послуг вимагає удосконалення технології, що призвело б до зменшення їх собівартості.

Як і кожний різновид кредитування, факторинг має в собі ризик дебіторської заборгованості. Адже по ряду об’єктивних причин досить успішне на сьогодні підприємство завтра може стати банкротом. Тому банк повинен мати змогу протидіяти цьому за допомогою проведення комплексу таких заходів, як регулярний моніторинг фінансового стану клієнта, ретельна перевірка клієнтів і дебіторів, управління дебіторською заборгованістю тощо.

О.Т. Євтух, д-р екон. наук, проф., О.О. Євтух, канд. екон. наук,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Іпотечна криза в США:
причини та уроки для України

Гордість американської економіки – іпотечний ринок – останнім часом знаходився у гострій кризі. Внаслідок цієї кризи припинили свою діяльність не лише сотні будівельних та девелоперських фірм, але й багато компаній, які спеціалізуються на виготовленні і продажу будівельних та оздоблювальних матеріалів, побутової техніки і меблів. У США, де іпотечний ринок за обсягами складає 75 % ВВП, криза призвела не тільки до банкрутства та припинення діяльності більше 100 фінансових посередників (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів), але й до погіршення соціально-економічного положення багатьох громадян країни. За оцінками експертів, з 2007 року відбувається зниження темпів зростання доходів і споживчих видатків широких прошарків населення США. У 2008 році вісім місяців поспіль падає зайнятість (рівень безробіття зріс на 6,1 %). На прикладі США ми змогли побачити, як іпотечний мультиплікатор зростання економіки може запрацювати у зворотному напрямку, зокрема на погіршення соціально-економічного стану в країні. За оцінками експертів, в США внаслідок іпотечної кризи почалося зниження темпів зростання ВВП на 1 % за рік.

Виникають питання: у чому причина іпотечної кризи? Чи можливе виникнення іпотечної кризи в Україні і наскільки вона буде загрожувати всій економіці?

Сьогодні на ці питання намагаються дати відповідь як вчені, так і практики. Щодо першого питання, то на нього прагнуть відповісти перш за все американські фахівці, серед яких Г. Гортон, А. Грінспан, Л. Елліс та інші. Серед російських та українських вчених даній проблемі приділяли увагу також багато науковців і практиків. Нами проаналізовані праці К. Паліводи, П. Гайдуцького, Н. Косарєвої, А. Туманова та інших. Американські фахівці, перш за все, зауважили, що криза була обумовлена зниженням вимог до кредитоспроможності позичальників, відходом кредиторів від загальноприйнятих стандартів кредитування. З висновками американських спеціалістів погоджуються і такі російські фахівці, як Н. Косарєва та А. Туманов. Вони ретельно проаналізували причини кризи, розглядаючи його в ретроспективі. Можливість виникнення іпотечної кризи в Україні досліджують у своїй статті голова правління банку “Аркада”, кандидат економічних наук К. Паливода та доктор економічних наук П. Гайдуцький. Вони дійшли до висновку, що іпотечна криза Україні не загрожує.

Спробуємо і ми дати відповідь на вищенаведені питання, враховуючи певні уроки з подій, що стались у США.

Аналіз робіт із даної проблематики, що був проведений нами, свідчить про необхідність визначення сутності іпотечної кризи та обґрунтування практичних дій щодо її запобігання.

Сутність іпотечної кризи полягає у значному падінні обсягів кредитування внаслідок порушення основних фінансово-економічних принципів на ринку іпотеки. До цих принципів ми відносимо принцип збалансованості попиту і пропозиції на нерухомість і кредитні ресурси, нормованих витрат, збалансованості в часі надходжень і видатків, а також довіри-відповідальності. Ці принципи можуть бути порушені внаслідок зміни ставок оподаткування, процентних ставок і вимог центрального банку до розмірів резервування, військових і соціальних конфліктів та природних катаклізмів. Криза може бути і наслідком невиконання своїх зобов’язань суб’єктами іпотечного ринку.

Аналіз причин кризи в США. Збільшення попиту на житло в кінці 90-х років ХХ – на початку ХХІ ст. обумовлено зростанням доходів широких прошарків населення США. Цьому також сприяла висока конкуренція фінансових посередників на ринку іпотеки, що викликало зниження відсоткових ставок за іпотечними позиками, пом’якшення підходів кредиторів до кредитоспроможності позичальників (фактично на той час деякі банки надавали позики при LTV на рівні 90-100 %, без аналізу кредитної історії позичальника і, саме головне, при заниженому показнику DCR). Попит на житло призвів до зростання пропозиції на ринку нерухомості. З 2001 по 2005 рік у два рази зросли обсяги будівництва житла, а в 2005-2006 роках вони були найбільшими за останні 23 роки. Обсяг спекулятивних операцій на ринку нерухомості значно збільшився.

Попит на позики призвів до зростання вартості кредитних ресурсів і це, в свою чергу, призвело до зменшення попиту на ринку житла.

Починаючи з 2006 року темпи зростання цін на житло сповільнились, а з ІІІ кварталу 2007 року ціни на житло почали знижуватись. При зниженні вартості житла багато суб’єктів ринку, що здійснювали спекулятивні операції з нерухомістю та Mortgage Backed Securities, почали залишати ринок. Це призвело не тільки до різкого падіння обсягів кредитування на іпотечному ринку, але й до зростання обсягів невиконання зобов’язань з боку невідповідальних позичальників. У 2007-2008 роках частка несвоєчасно погашених іпотечних кредитів зросла до 30 %. Несвоєчасне погашення іпотечних кредитів призвело до порушення фінансового правила “золотого ланцюжка” (збалансованості в часі вхідних і вихідних грошових потоків), що сприяло перенесенню кризи на вторинний ринок – ринок заставних. Виникла фінансова піраміда, параметри якої, на думку фахівців, склали близько 1 трлн. дол. США. Тільки за 2007 рік було зафіксовано 180 000 іпотечних дефолтів. Зрозуміло, що ця фінансова піраміда мала основою первинний ринок іпотеки у стосунках між кредитором і позичальником. На нашу думку, головна причина іпотечної кризи в США полягає в тому, що кредитор порушив принцип довіри-відповідальності і почав надавати кошти особам, нездатним своєчасно розраховуватись за зобов’язаннями. Далі вже почалась ланцюгова реакція, яка вплинула на всю економіку США.

Про можливість іпотечної кризи в Україні та її наслідки. Іпотечна криза в Україні, як і в будь-якій країні, можлива. Звичайно, наслідки цієї кризи для всієї економіки будуть меншими, ніж в США, де іпотека акумулює величезні кошти. Але вони однаково будуть суттєво торкатись інтересів конкретних суб’єктів господарювання та певних людей.

Уроки для України. Іпотечний ринок може ефективно працювати лише при умові дотримання всіма його учасниками (державою, інвесторами, фінансовими посередниками, позичальниками) основних правил, перш за все, збалансованості попиту і пропозиції на нерухомість та кредитні ресурси, а також принципу довіри-відповідальності.

Центральний банк і всі комерційні банки, що здійснюють іпотечне кредитування, повинні розробити і чітко дотримуватись стандартів кредитування, які відображають фінансово-економічні принципи.

Стандарт LTV (співвідношення розміру іпотечного кредиту до вартості забезпечення) повинен бути гнучким і відповідати конкретній економічній ситуації, але стандарт DCR (співвідношення доходів позичальника до платежів за позикою), який найбільшою мірою відображає принцип довіри-відповідальності, завжди повинен бути не меншим за 1,2.

О.М. Костюк, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ
ФОРМУВАННЯ НЕОІНСТИТУЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ
КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ В БАНКАХ

Корпоративне управління як наука належить до неокласичної школи економічної науки. Неокласичний напрямок наукової думки вивчає поведінку “економічної” людини, тобто найманого менеджера та власника, основне завдання яких – максимізація доходу від бізнесу та мінімізація витрат.

Класичний інституціоналізм вивчає корпоративне право, а частина неоінституціональної школи вивчає корпоративне регулювання. Разом з цим в обох випадках можна зробити висновок, що на відносини між учасниками корпоративного управління, тобто агентів та принципалів, впливають здебільшого фактори зовнішнього середовища організації. Прикладом такого фактора є регулятор ринку, тобто центральний банк.

У рамках іншої групи концепцій неоінституціоналізму акцент зміщено на організаційні форми як основний фактор впливу на поведінку агентів та принципалів. У випадку дослідження корпоративного управління варто виділити три організаційні форми, які разом належать до внутрішніх механізмів корпоративного контролю. Основною організаційною формою є рада директорів банку. У рамках ради директорів функціонує інший механізм корпоративного контролю, тобто комітети ради, а в рамках комітетів – незалежні директори, відносини яких із менеджментом банку і складають найменшу за розмірами організаційну форму корпоративного управління.

Саме раду директорів, а не загальні збори акціонерів доцільно вважати основною організаційною формою корпоративного управління в банку. Незважаючи на формальне підпорядкування ради директорів зборам акціонерів, лише рада є тим органом корпоративного управління, який наділений правом у повному обсязі організовувати процес управління за допомогою рішень, тобто розробляти, затверджувати, виконувати та контролювати виконання управлінських рішень. Загальні збори акціонерів лише затверджують окремі рішення.

З огляду на це збори акціонерів не можуть вважатися основною організаційною формою корпоративного управління, роль якої повинна виконувати рада директорів, спираючись на комітети ради та незалежних директорів. Саме ця теза пропонується нами як одна із основних у рамках неоінституціональної школи корпоративного управління в банках.

Існуючі теорії неоінституціоналізму, зокрема агентська теорія та теорія трансакційних витрат, підтримують зазначену тезу та наголошують на тому, що центральним питанням корпоративного управління має бути питання щодо пошуку таких механізмів корпоративного контролю, за допомогою використання яких поведінка менеджменту банку максимально відповідала б інтересам власників. Тобто, корпоративне управління має метою формування мінімально витратних та максимально ефективних механізмів корпоративного контролю.

Отже, формування школи корпоративного управління в банках доречно вести саме в рамках неоінституціонального напряму економічної науки, назвавши її неоінституціональною школою корпоративного управління в банках.

Рис. 1. Місце неоінституціональної школи
корпоративного управління в банках
у рамках неокласичної школи економічної науки

Фундаментальною тезою неоінституціональної школи корпоративного управління в банках є теза відносно ролі корпоративного права, регулювання та управління у підвищенні рівня прибутковості та фінансової стійкості банку.

“Ключовим фактором успіху банку в частині підвищенні рівня прибутковості та фінансової стійкості банку є не законодавча база, або діяльність регулятора ринку банківських послуг, а належна організація діяльності ради директорів банку як форми організації корпоративного управління та механізму корпоративного контролю”.

П.О. Добродумов, канд. істор. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ІНСТИТУТ
ОСНОВ ЕКОНОМІЧНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ:
ПРОБЛЕМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ

Становлення конституційного законодавства та його розвиток відбуваються у зв’язку з уточненням його функцій у загальній системі національного законодавства, а також шляхом структурування його норм у підгалузі, інститути конституційного законодавства.

Конституційний інститут основ економічного ладу України є складовою підгалузі конституційного законодавства, який регулює сфери життєдіяльності громадянського суспільства і держави, в якій переважають суміжні норми, що дають імпульс для розвитку таких галузей законодавства, як цивільне, фінансове, трудове, земельне, екологічне, міжнародне право.

Одне із основних завдань сучасного конституційного законодавства, яке регулює суспільні відносини, що складають інститут основ економічного ладу, є чітке визначення меж допустимого втручання держави в економіку, оптимізація відносин держави і суспільства.

Чинна конституція України (статті 13, 14, 41, 42) закріплює такі принципи регулювання ринкових відносин, які дозволяють сформувати такі поняття конституційного інституту основ економічного ладу, як:

· свобода економічної діяльності;

· багатоманітність і рівність різних форм власності;

· підтримка конкуренції і обмеження монополістичної діяльності.

Разом з тим в Конституції України поряд із зазначеними вище принципами економічної політики необхідно, на нашу думку, закріпити такі:

· державного планування (прогнозування);

· принцип забезпечення економічної безпеки.

Світовий досвід свідчить про те, що в ринкових умовах недостатньо лише елементів саморегулювання, а необхідне поєднання саморегулюючих і регульованих засобів і важелів. Як метод регулювання економічних відносин застосовується планування.

Вивчення зарубіжної практики організації виробництва показує, що процес економічного розвитку не тільки узгоджується із плануванням, але й практично неможливий без визначення цілей, механізмів їх досягнення, без розрахунку, прогнозу результатів тощо. Перспективні плани і програми терміном до п’яти років розроблялись у Великобританії, Франції, Японії та інших країнах. Тим більше, що планування в цих країнах не має жорсткого характеру, а ґрунтується на використанні економічних методів (оподаткування, субсидії, пільгове кредитування), носить рекомендаційний характер щодо приватних виробників і приватних власників і поєднує взаємні інтереси суспільства, держави і окремих товаровиробників.

Завдання забезпечення економічної безпеки історично і логічно виникає одночасно із формуванням державності, усвідомленням економічних інтересів суспільства.

Розкриття змісту поняття економічної безпеки слід здійснювати за такими напрямками:

· об’єкти економічної безпеки;

· показники (критерії і параметри) стану економіки, які відповідають вимогам економічної безпеки країни;

· загрози економічній безпеці;

· механізми і заходи економічної політики держави щодо забезпечення економічної безпеки.

Необхідність закріплення даного принципу як самостійного в Конституції України пояснюється тим, що стан економіки має першорядне значення для національної безпеки країни, а економічна безпека є її матеріальною основою.

Отже, під економічними основами конституційного ладу слід мати на увазі такі його основоположні принципи, які закріплюють свободу економічної діяльності, гарантії права власності і рівності захисту всіх її форм, підтримку конкуренції і обмеження монополістичної діяльності, а також співвідношення регулюючої економічної ролі держави і свободи господарської діяльності з метою забезпечення економічної безпеки держави.

К.Г. Гриценко, канд. техн. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ОцінкА ефективності
вітчизняного фондового ринку

У сучасному світі розміри міжнародних фінансових потоків значно перевищують обсяги міжнародної торгівлі. Увага дослідників, міжнародних організацій і інвесторів сьогодні сконцентрована саме на процесах формування і функціонування глобального та національного фондових ринків. У цих умовах надзвичайно важливо проаналізувати поточний стан, ефективність і тенденції розвитку вітчизняного фондового ринку, визначити форми його інтеграції в світовий економічний простір.

За ступенем інвестиційної привабливості до групи найбільш привабливих фондових ринків (розвинені ринки) належать фондові ринки США, Великої Британії, Германії, Канади, Японії тощо. Іншою є група фондових ринків країн, що розвиваються, яка в свою чергу поділяється на дві підгрупи – інвестиційні ринки (Чехія, Угорщина, Польща, Росія та Словаччина) та граничні ринки (Болгарія, Хорватія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словенія та Україна). Граничні ринки є найменш розвиненими та прозорими.

Ступінь розвиненості фондового ринку автор пропонує визначати, зокрема, на основі оцінки його інформаційної ефективності. Ідеальним інформаційно-ефективним є ринок, на якому ціни на цінні папери швидко пристосовуються до наявної інформації, а отже, повністю відображають всю доступну інформацію про ці цінні папери. Особливістю перевірки гіпотези ефективності ринку є переважна спрямованість на тестування випадкового блукання. Визначити ступінь ефективності ринку або стверджувати про його неефективність можна на основі статистичних тестів (Q – статистика Бокса-Пірса, тест Дікі-Фулера, тест дисперсійних співвідношень, експонента Херста).

Результати обчислення експоненти Херста показали для досліджуваних фондових індексів досить цікаві результати. Для індексів, що представляють групу розвинених ринків, значення експоненти Херста є найнижчими – вони незначною мірою перевищують значення 0,5, яке характеризує часовий ряд як незалежний та випадковий. Індекси інвестиційних ринків характеризуються більшим значенням експоненти Херста, але відхилення від 0,5 є незначними, тому не можна говорити про значний вплив минулих подій на майбутнє, що могло б стати причиною щодо відкидання гіпотези слабкої ефективності ринку. Група граничних ринків, зокрема вітчизняний фондовий ринок, характеризується найбільшим значенням експоненти Херста, що вказує на наявність досить значної довгострокової пам’яті для часового ряду. Експоненту Херста можна вважати характеристичним показником, що описує ступінь розвиненості фондового ринку. Чим менше її значення, тим більш розвиненим є відповідний ринок.

Для класифікації фондових ринків за ступенем їх ефективності (розвиненості) була використана множинна LOGIT-модель, яка визначає ймовірність того, що фондовий індекс, за статистичними характеристиками якого обчислена LOGIT-модель, описує динаміку розвиненого, інвестиційного чи граничного ринку. Результати проведених тестів свідчать про те, що розвинені та інвестиційні ринки є ефективними в слабкій формі, граничні ж ринки не є ефективними.

Проблема оцінки ефективності фондового ринку впливає на вибір інвестиційної стратегії. Для розвинених ринків можливе використання портфельних теорій та відповідних моделей, які передбачають формування портфеля активів на тривалий інвестиційний горизонт. На інвестиційних ринках перевага надається як стратегії купівлі та утримання, так і стратегії активної торгівлі, що базуються на технічному аналізі. На граничних фондових ринках поведінка інвесторів має характеризуватися широким застосуванням технічного аналізу та підвищеною діловою активністю.

Т.А. Васильєва, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Співпраця банків та інститутів
спільного інвестування в Україні:
законодавчі обмеження

Проблема пошуку шляхів ефективної співпраці банків та інститутів спільного інвестування (ІСІ) в Україні сьогодні є однією із найбільш обговорюваних як у науковій літературі, так і серед практиків. У той же час, на жаль, існуюче на сьогоднішній день вітчизняне законодавство певною мірою обмежує масштаби такої співпраці.

Так, наприклад, обсяг участі банків у капіталі ІСІ обмежений. Згідно із Законом України “Про банки і банківську діяльність” та Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні банки мають право здійснювати значні інвестиції лише на підставі письмового дозволу Національного банку України, а без нього – лише у випадках, якщо вкладення в будь-яку юридичну особу становлять не більше ніж 5 % регулятивного капіталу банку або об’єкт інвестування веде винятково діяльність із надання фінансових послуг (що не відповідає завданням ІСІ). Пряма чи опосередкована участь банку в капіталі будь-якого підприємства або установи не повинна перевищувати 15 % капіталу банку, а сукупні інвестиції банку – 60 % розміру капіталу банку.

Законодавство також обмежує і вибір видів ІСІ, у діяльності яких банки можуть брати участь, оскільки, відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність”, їм забороняється інвестувати в суб’єкти господарювання, статутом яких передбачена повна відповідальність його власників.

Крім того, банки не можуть виконувати функції щодо управління активами ІСІ (відповідно до ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” у переліку банківських операцій не передбачено право комерційних банків виконувати такі функції). Законом України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” забороняється поєднання діяльності із управління активами з іншими видами професійної діяльності на ринку цінних паперів.

Щодо визначення шляхів подолання законодавчих обмежень з метою налагодження ефективної співпраці банків та ІСІ в Україні, то найбільш реальними можна визнати такі:

· узгодити норми Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” із відповідними положеннями Закону України “Про банки і банківську діяльність”;

· з метою запобігання виникненню необґрунтованих ризиків при здійсненні банками діяльності із управління активами ІСІ надати право займатися зазначеним видом діяльності не всім комерційним банкам, а лише спеціалізованим – інвестиційним, створення яких передбачене ст. 4 Закону “Про банки і банківську діяльність”;

· поширити практику створення ІСІ не у формі закритих пайових інвестиційних фондів (ЗПІФ), а у формі обмежених партнерств (командитних товариств), в рамках якої всі учасники ІСІ поділяються на обмежених партнерів (відповідають за зобов’язаннями лише в межах своїх вкладів) та генеральних (приймають основні управлінські рішення та відповідають за зобов’язаннями всім своїм майном). При утворенні ІСІ у формі командитного товариства банк може виконувати функції партнера з обмеженою відповідальністю (тобто учасника), що дозволить дотриматися обмеження Закону України “Про банки і банківську діяльність” стосовно інвестування в установи, статутом яких передбачена повна відповідальність власників.

Подолання цих законодавчих обмежень, незважаючи на скептичне ставлення деяких науковців та практиків, надасть банкам всі підстави (не тільки фінансові та організаційні, але й нормативно-правові) для поширення їх співпраці з іншими посередниками інвестиційного ринку, зокрема – інститутами спільного інвестування.

С.В. Вахнюк, канд. екон. наук,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Трансформація пріоритетів банківської системи
в період розбудови економіки знань

Для структури економіки знань характерне домінування галузей нематеріального виробництва та інфраструктури над галузями матеріального виробництва. Відповідні утворюючі технології належать до укладів, які наразі не відіграють пріоритетну роль державної політики в Україні.

Подальше благополуччя української економіки залежить від правильного вибору нових технологічних пріоритетів державними органами управління та здійснення системи заходів щодо стимулювання процесу комерціалізації відповідних наукових відкриттів. Передбачення перспективних напрямів економіко-технологічного розвитку України доцільно проводити в рамках шостого та сьомого технологічних укладів, оскільки, окрім можливості зайняти лідируючі позиції у новостворених галузях, існує перспектива значно підвищити ефективність галузей, що домінують у національній економіці на сучасному етапі.

В інноваційній моделі економічного розвитку суспільства однією із рушійних сил зміни домінуючих технологічних укладів є банківська система, що змінює інвестиційні пріоритети між проектним фінансуванням апробованих технологій та венчурним фінансуванням. Ці зміни мають циклічний характер і пов’язані із “хвильовим” характером еволюції економічних систем.

Напередодні переходу економічної системи в наступний технологічний уклад (за 8-10 років) відбувається нарощення активності фінансово-кредитних установ у напрямку венчурного фінансування. Сам же процес становлення нового укладу технологічних пріоритетів супроводжується активністю в напрямку проектного фінансування.

Світовий досвід доводить, що заходи щодо сприяння науково-технічного прогресу з боку органів державного управління є основним фактором збурення активної участі комерційних структур у фінансуванні інноваційних проектів.

Рівень організації та розвитку банківської системи України вказує на її найбільшу підготовленість до зайняття центральної позиції в процесі розбудови інноваційного спрямування економіки в порівнянні з іншими державними та комерційними структурами. Це твердження базується на таких фактах:

· банківська система України на сьогоднішній день має розвинуту інфраструктуру та являє собою солідний акумулятор фінансів;

· вітчизняні фінансово-кредитні установи наразі є непогано адаптовані до функціонування в умовах політичної нестабільності, неконтрольованої конкурентної боротьби та подвійних стандартів нормативно-правової системи;

· в комерційних банках України накопичений певний досвід реалізації проектів із впровадження інноваційних технологій з метою підвищення ефективності роботи власних підрозділів фронт-офісу і бек-офісу;

· діяльність вітчизняних банків є добре контрольованою та керованою з боку державної структури – Національного банку України (далі – НБУ).

Отже, НБУ як державний інститут має непогані шанси на успіх у реалізації програми широкого залучення комерційних банків до фінансування інноваційних проектів. У цьому контексті актуальною є реалізація стратегії із трансформації пріоритетів національної банківської системи для її вдосконалення до рівня оптимального фінансового стимулятора процесу розбудови в Україні економіки знань.

Л.Л. Гриценко, канд. екон. наук,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

розробка механізму Концесійного інвестування

Впровадження концесійних відносин спрямоване на активізацію інвестиційних процесів в економіці України, збільшення обсягів іноземних інвестицій, залучення банківського сектора до довгострокового фінансування стратегічних інвестиційних програм та проектів загальнонаціонального значення тощо.

Механізм концесії передбачає взаємодію держави та приватного бізнесу з метою залучення фінансових ресурсів для реалізації інфраструктурних масштабних проектів у довгостроковій перспективі. Особливостями таких проектів є такі: висока вартість, тривалий період окупності, низька комерційна ефективність, велика кількість учасників, значні соціально-економічні та політичні ризики. Однак слід зауважити, що при фінансуванні та реалізації інфраструктурних проектів бажано одержати певні гарантії держави.

Більшість економістів схильні вважати, що концесійний механізм розглядається як державно-приватне партнерство щодо фінансування та реалізації приватними інвесторами соціально значущих інфраструктурних проектів у рамках концесійної угоди. Так, В. Варнавський зазначає, що державно-приватне партнерство здійснюється з метою реалізації національних та міжнародних, масштабних та локальних, однак, зазвичай суспільно значущих проектів, що спрямовані як на розвиток стратегічно важливих галузей промисловості, так і на проведення науково-дослідних конструкторських робіт, надання суспільних послуг тощо. У європейських країнах така форма партнерства держави і приватного капіталу досить розвинена. Як відомо, у Великобританії ще в 1992 р. була запроваджена нова концепція управління державною власністю під назвою “Ініціатива приватного фінансування” (Private Finance Initiative – PFI) або державно-приватного партнерства (Public Private Partnerships – PPPs), яка передбачала передачу приватним підприємцям функції щодо фінансування будівництва, реконструкції, експлуатації, управління державними об’єктами промислової та соціальної інфраструктур (транспорт, комунальні послуги, порти, лінії зв’язку, інформаційні системи, пошта) у рамках відповідних угод про партнерство. Слід зазначити, що результат від реалізації запропонованих заходів виявився досить ефективним. Протягом 1992-2001 рр. Уряд Великобританії здійснив більше 400 партнерських проектів, в першу чергу на умовах PFI/PPPs на загальну суму більше 19 млрд. фунтів стерлінгів. Враховуючи позитивний досвід державно-приватного співробітництва, деякі європейські країни також почали запроваджувати такий механізм, приймаючи відповідні законодавчі акти, а потім і Директиви ЄС, які регламентували концесійну діяльність держав-учасниць.

На нашу думку, на сьогодні досить актуальними є розробка та впровадження механізму концесійного інвестування, який можна взагалі розглядати як інструмент активізації економічної, інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні, реальну можливість фінансування цільових інвестиційних проектів та програм загальнонаціонального та регіонального значень. Можна виділити такі основні причини, які стримують розвиток системи концесійного інвестування, як:

· відсутність чіткого механізму впровадження та реалізації системи концесійного інвестування;

· недосконалість нормативно-правової бази;

· відсутність нормативно закріпленого переліку учасників концесійного інвестування та реалізації концесійних інвестиційних проектів та програм;

· недостатньо розвинута інфраструктура, що забезпечить ефективну роботу в системі концесійного інвестування;

· недостатня кількість кваліфікованих спеціалістів;

· відсутність нормативно затвердженої системи оціночних процедур для відбору та фінансування концесійних інвестиційних проектів та програм;

· недостатня допомога державних та недержавних структур в організації системи концесійного інвестування тощо.

Ю.С. Конопліна, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Проблеми використання спільних каналів збуту
банківських і страхових послуг в Україні

Необхідно зазначити, що розвитку українського страхового ринку сприятиме вдосконалення співпраці банківського і страхового секторів економіки, яке має два аспекти:

1. Створення та використання спільних каналів збуту банківських та страхових послуг (створення фінансових супермаркетів).

2. Розвиток банківського страхування – страхування окремих банківських ризиків або комплексне банківське страхування (Bankers Blanket Bond – ВВВ-страхування).

Створення так званих “фінансових супермаркетів” – один із перспективних напрямків розвитку страхового ринку України, оскільки надає такі переваги як банкам, так і страховим компаніям:

1) координація продажів;

2) поєднання страхових та банківських продуктів з огляду на супутній характер страхових продуктів і послуг;

3) створення спільної клієнтської бази.

Водночас процес створення в Україні фінансових супермаркетів гальмується тим, що, по-перше, процес інтеграції автоматизованих технологій надання банківських та страхових послуг клієнтам, необхідний для створення фінансового супермаркету, є дуже трудомістким; по-друге, рівень автоматизації бізнес-процесів вітчизняних суб’єктів фінансового ринку є недостатнім; по-третє, рівень автоматизації бізнес-процесів у банках набагато перевищує рівень автоматизації бізнес-процесів у страхових компаніях, що додатково ускладнює процес їх інтеграції. На сьогоднішній день в Україні більшим попитом користується не комплексне банківське страхування, а страхування окремих банківських ризиків внаслідок того, що:

1. У вітчизняних страховиків відсутній досвід та необхідні технології для надання комплексного банківського страхування.

2. Банки не довіряють страховим компаніям конфіденційну інформацію, доступ до якої необхідний для надання послуг із ВВВ-страхування.

3. Ціна програми ВВВ-страхування є занадто високою для вітчизняних банків, хоча вона обумовлюється великим обсягом відповідальності страховика за даним видом страхування та проведенням дорогої процедури сюрвейєрської перевірки ризикозахищеності банку.

4. Український страховий ринок не має достатньої капіталізації для розміщення таких ризиків.

5. Гостра необхідність у такому страхуванні виникає у вітчизняних банків тільки при налагодженні повноцінної співпраці із іноземними банками, що зустрічається нечасто.

6. Банки до цього часу залишилися носіями досить низької культури страхування, в багатьох випадках їм легше покрити втрати із власних резервів, ніж звертатися до страхування.

Створення та використання спільних каналів збуту банківських та страхових послуг нині розвивається за такими напрямками:

1) надання страхових послуг, супутніх іпотечному кредитуванню;

2) страхування депозитів;

3) кредитування купівлі страхового поліса.

Найбільш вигідними для страхових компаній є перші два із зазначених напрямків, оскільки вони дозволяють страховим компаніям обслуговувати більшу кількість клієнтів та отримувати більший обсяг страхових внесків. При іпотечному кредитуванні банки частіше за все вимагають від клієнта використання трьох видів страхування:

1) страхування предмета іпотеки;

2) титульного страхування;

3) страхування життя.

Однак стосовно зазначених вимог банків при іпотечному кредитуванні існує певна юридична неврегульованість, яка проявляється в тому, що:

1) за законодавством клієнти банку зобов’язані лише укласти договір страхування предмета іпотеки;

2) для отримання страхових послуг, які вимагає банк, клієнт може звернутися лише до обмеженої кількості страхових компаній, які пройшли не уніфіковану законодавчим шляхом процедуру акредитації в банку, і змушений отримувати страхові послуги за завищеними тарифами внаслідок відсутності конкуренції між страховими компаніями і перенесення додаткових витрат страхових компаній щодо проходження процедури акредитації в банку на ціну страхової послуги.

Л.Б. Рябушка, канд. экон. наук, доц.,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”

Актуальные проблемы анализа и учета
финансовых потоков
в системе “предприятие – банк”

Отсутствие концептуальных подходов к формированию интегрированных объединений, обусловленных законодательной базой, нашло своё отражение также в анализе и учете финансовых потоков в системе “предприятие – банк”. Проблемы нормативного оформления консолидированной финансовой отчетности привели к тому, что специфика украинского варианта развития интеграционных процессов определила свои схемы взаимодействия и взаимосогласованности интересов каждого из участников интеграционного процесса.

Методология формирования, распределения и использования консолидированных финансовых потоков в системе интегрированных объединений, а также учет финансовых результатов их деятельности определены Законом “О бухгалтерском учете и финансовой отчетности в Украине”. Они отражены в Национальных стандартах бухгалтерского учета и финансовой отчетности (Положение (стандарт) бухгалтерского учета № 19 “Объединение предприятий”, Положение (стандарт) бухгалтерского учета № 20 “Консолидированная финансовая отчетность”). Кроме того, Приказом Министерства финансов Украины от 24.03.2000 № 61 утвержден порядок ведения консолидированного бухгалтерского учета, который определяет особенности составления консолидированной отчетности главным предприятием и участниками объединений (кроме банков). Для банков, входящих в состав объединений, учет финансовых результатов отражается на основании Инструкции “О порядке составления и публикации финансовой отчетности банков Украины” № 598 от 07.12.2004. Существующая нормативно-правовая база предусматривает несколько способов и методов анализа и учета финансовых потоков в системе “предприятие – банк” (рис. 1). При этом финансовая отчетность должна отвечать таким нормативным принципам, как автономность, целостность учетной политики, консолидация финансовых результатов.

Рис. 1. Методы учета финансовых потоков
в системе “предприятие – банк”

Особенность учета консолидированных финансовых потоков состоит именно в том, что объединение с точки зрения учета рассматривается как целостная экономическая единица. Вследствие этого методология учета финансовых потоков является более приемлемой для отечественных интегрированных объединений, в частности, функционирующих де-юре промышленно-финансовых групп, которые в большинстве своем созданы по принципу холдинга – “главное” – “дочерние” предприятия. Однако, ввиду отсутствия необходимого опыта и длительной практики функционирования интегрированных объединений, в Украине пока что отсутствует методика финансово-экономического анализа их финансовых потоков. Не определены основные направления диагностики, состав и структура показателей их деятельности, отсутствует модель прогноза и анализа направлений использования финансовых ресурсов объединения, которая была бы адаптирована к работе с большим количеством предприятий и учитывала специфику каждого.

М.К. Колісник, канд. екон. наук, доц.,
Національний університет “Львівська політехніка”

банкИ як учасники ФІнансування інновацій
для запобігання можливим кризовим явищам
у машинобудівних вгс

У виробничо-господарських структурах (ВГС) створюються сприятливі умови для розроблення і впровадження різноманітних нововведень, оскільки тут простіше, ніж в окремого учасника об’єднання вирішуються питання фінансування, матеріального забезпечення пошукових робіт, прискореного впровадження нових розробок. У зв’язку з цим дослідимо динамічну модель вертикально інтегрованої виробничо-господарської структури у машинобудуванні, в якій є фінансово-кредитні зв’язки. З урахуванням підходів спробуємо показати, що використання спільного фінансування інновацій інтегрованим об’єднанням підвищуватиме економічну ефективність ВГС та сприятиме запобіганню кризовим ситуаціям.

Формування інноваційного фонду Інституту інновацій машинобудівних ВГС передбачатиме мобілізацію всіх можливих для цього фінансових ресурсів: кредити комерційного банку, державні безпроцентні кредити, інвестиційний капітал юридичних та фізичних осіб у формі пайової участі у спільному проекті, власні фінансові ресурси та інші грошові кошти. Припустимо, що існує такий інноваційний проект створення нової технології, який дозволить перейти до випуску нової конкурентоспроможної продукції. Закінчення реалізації проекту залежить від рівня нагромадження інноваційного фонду в Інституті інновацій.

У даній моделі приймається, що активними інвесторами інноваційного проекту є виробник А, банк Б та інноваційний інститут І. Установа І, яка реалізує інноваційний проект, може використовувати власні кошти та кошти сторонніх інвесторів на принципах пайової участі. При цьому їх загальна сума складатиме величину Тоді частка фінансової участі в інноваційних перетвореннях всіх учасників машинобудівної ВГС складатиме величину Водночас частка банку складе де а обсяг надходжень за рахунок відрахувань підприємства А складатиме Розглядатимемо динаміку споживання ресурсів з постійним абсолютним приростом у вигляді лінійної функції де – рівень витрат на початковий момент а – постійний абсолютний приріст за одиницю часу. Тоді час закінчення розроблення інноваційного проекту становитиме: Для спрощення приймається, що у спільному фінансуванні інноваційних трансформацій у ВГС машинобудівного спрямування прийматимуть участь лише підприємство А та установа Б, тобто що у свою чергу суттєво не впливатиме на наступні результати і При цьому частка фінансової участі цих учасників в інноваційному проекті складатиме величину зокрема частка участі банку Звідси рівняння, яке пов’язує параметри виглядатиме таким чином:

(1)

Для прийнятої моделі введемо обмеження:

(2)

де – допустимий рівень відрахувань від прибутку підприємства А, що відповідає мінімальному значенню прибутку виробника А за одиницю часу;

– мінімально можливий період реалізації інноваційного проекту,

С.В. Лєонов, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Ресурсна база українських банків:
шляхи зміцнення інвестиційного потенціалу

У рамках найбільш поширеного ресурсного підходу інвестиційний потенціал банків можна розглядати як впорядковану сукупність ресурсів, що забезпечують здійснення ними інвестиційної діяльності. Розуміючи певну умовність цього підходу (в різних умовах наявні у банку ресурси можуть бути використані з різною віддачею; крім сукупності фінансових активів банки повинні мати внутрішню рушійну силу, яка б забезпечувала спрямування ресурсів на результативний інвестиційний розвиток; однакова ресурсна база банків не є гарантією однакових економічних результатів тощо), зазначимо, що за умови взаємозв’язку основних ресурсних складових інвестиційного потенціалу кредитної установи з цільовими орієнтирами банку можна скласти достатньо повну уяву про наявні, а певною мірою і про потенційні можливості того чи іншого банку щодо зміцнення своєї позиції на інвестиційному ринку. Ресурсна складова інвестиційного потенціалу банку є “плацдармом” для його формування, віддзеркаленням кінцевого результату реалізації наявних можливостей, цільовою характеристикою діяльності банку. Її збільшення, що є результатом кількісних і якісних змін, сприяє розвитку решти складових потенціалу, формує можливості для виведення банківського бізнесу на новий рівень функціонування.

Нарощування ресурсної бази – це не самоціль для українських банків. Головне їх завдання – трансформація ресурсів у інвестиції. На жаль, сьогодні в умовах макроекономічної нестабільності, що зберігається протягом усього періоду ринкових перетворень, вітчизняні банки об’єктивно не мають змоги забезпечувати підприємства довгими кредитними ресурсами. Вони значною мірою диференційовані в доступі до “довгих” ресурсів (зовнішні запозичення у формі єврооблігацій і кредитів фактично можуть використовуватися тільки великими кредитними організаціями й банками з іноземною участю). Функціонування альтернативного механізму фінансування довгострокових інвестиційних потреб фондового ринку відбувається, на жаль, при недостатній участі банківських інститутів.

У контексті формування інвестиційного потенціалу банків можна виділити такі напрямки зміцнення їхньої ресурсної бази:

· розширення можливостей банків щодо випуску середньострокових цінних паперів і їх розміщення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках (у перспективі частка боргових цінних паперів у пасивах банків повинна досягти стандартних у міжнародній практиці 20 %);

· підвищення рівня прозорості банківського бізнесу і якості корпоративного управління, включаючи ризик-менеджмент;

· внесення змін у чинне законодавство, що дозволить банкам здійснювати управління активами небанківських фінансових установ;

· залучення коштів і одержання технічної допомоги від міжнародних фінансових організацій;

· внесення змін у чинне законодавство, що дозволить банкам одержувати додаткові доходи в процесі виконання бюджету за рахунок розміщення бюджетних коштів на банківських депозитах. Залишки коштів на рахунках місцевих бюджетів могли б стати важливим елементом ресурсної бази банків;

· впровадження ряду заходів щодо підвищення довіри між учасниками ринку МБК і підвищення ефективності функціонування системи рефінансування банків (тут багато залежить від дій НБУ як кредитора останньої інстанції й бажання учасників ринку МБК додержуватися більше чітких стандартів розкриття інформації).

А.Л. Чернявський,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ОСОБЛИВОСТІ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ПРОЦЕДУРИ
У МЕХАНІЗМІ РОЗВ’ЯЗАННЯ СПОРІВ У РАМКАХ СОТ

Проблема визначення природи механізму розв’язання спорів у рамках СОТ залишається в сучасному міжнародному економічному праві однією із найгостріших. У вітчизняній та зарубіжній літературі справедливо наголошується, що процедура вирішення спорів, закладена в системі ГАТТ-47, мала більшою мірою політичний, ніж юридичний характер, оскільки не існувало детальної процедури вирішення спорів, рішення органу з вирішення спорів приймалося шляхом консенсусу, що давало можливість зацікавленій стороні блокувати прийняття звіту групи експертів, а також не було можливості юридичної перевірки правильності звіту. Все це призводило до того, що механізм вирішення спорів ГАТТ-47 працював тільки тоді, коли сторони цього бажали, і блокувався у протилежних випадках.

Після створення СОТ більшість цих недоліків була виправлена, і механізм розв’язання спорів переведено з політичної переважно у юридичну площину, характерним проявом чого є закріплення можливості застосування апеляційної процедури щодо рішень, винесених органом із розв’язання спорів (ОРС). Загальна процедура розв’язання спорів у рамках СОТ передбачена домовленістю щодо правил і процедури врегулювання суперечок (ДСУ), що є додатком до угоди про створення СОТ. Окремі спеціальні правила щодо процедур розв’язання спорів передбачені секторальними договорами СОТ – ГАТТ-94, ГАТС, ТРІПС, ТРІМС тощо.

Процес розв’язання спорів у рамках СОТ умовно можна поділити на три основні стадії: консультації, розгляд групою експертів та розгляд апеляційним органом.

Відповідно до ст. 16 ДСУ після розповсюдження висновку групи експертів сторона спору, що не погоджується з висновком, має право офіційно повідомити про свій намір подати апеляцію. У такому разі висновок групи експертів не підлягає затвердженню і справа передається на розгляд постійно діючого апеляційного органу. Як правило, розгляд справи не повинен перевищувати 60 днів з дати, коли сторона спору офіційно повідомила про свій намір подати апеляцію. У випадку складності апеляційного розгляду справи цей строк може бути продовжений самим апеляційним органом, однак у жодному разі розгляд апеляції не повинен тривати довше 90 днів.

Аналіз діяльності апеляційного органу показує, що апеляційні процедури стали дієвим інструментом вирішення міжнародних економічних спорів. Так, за перші дев’ять років діяльності ОРС СОТ (1995-2003 рр.) групами експертів було постановлено 81 висновок, з яких 58 висновків було піддано апеляційній процедурі. Водночас, апеляційні процедури у механізмі розв’язання спорів у рамках СОТ суттєво відрізняються від загальноприйнятого у континентальному праві щодо розуміння сутності, підстав та порядку апеляційного перегляду. У континентальному праві апеляція, як правило, подається з метою перегляду рішення суду першої інстанції з точки зору як питання права, так і питання факту. Ч. 6 ст. 17 ДСУ істотно обмежує повноваження апеляційного органу винятково питаннями права, що охоплюються звітом групи експертів, та питаннями тлумачення права, здійснених групою експертів. Через це апеляційний орган не вправі збирати нові факти чи докази і повністю зв’язаний фактами та доказами, зібраними групою експертів на попередній стадії розгляду спору.

Зазначені особливості апеляційного перегляду в механізмі розв’язання спорів у системі СОТ мають вирішальне значення під час розгляду спору групою експертів ОРС і визначають надзвичайно жорсткі вимоги до повноти і належності доказів та юридичних аргументів, які подаються сторонами спору.

О.С. Горінов,
Unicredit Bank, м. Київ

ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОГО ІНСТИТУТУ
ПРОТИДІЇ ВІДМИВАННЮ ГРОШЕЙ,
ОТРИМАНИХ ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ

Від моменту виникнення самого терміну розвиток боротьби з відмиванням грошей, а також конфіскація доходів від злочинів ніде не були настільки помітними, як у контексті організованої злочинності та, навіть більшою мірою, організованої торгівлі наркотиками. Боротьба з відмиванням грошей є невід’ємною і дуже важливою частиною боротьби з організованою злочинністю в цілому. Однак за останні десятиліття боротьба з відмиванням грошей стала самостійною сферою боротьби із злочинністю на глобальному рівні.

Початок цієї боротьби був закладений Рекомендацією R (80) 10 Комітету Міністрів Ради Європи “Про заходи проти обігу та зберігання фондів кримінального походження” від 27 червня 1980 року. Цей документ вперше порушував питання відмивання грошей на міжнародному рівні. Боротьба з відмиванням грошей отримала своє продовження у 1986 р., коли вперше відмивання грошей було визнане кримінальним злочином на національному рівні. В США був ухвалений акт “Про контроль за відмиванням грошей”. Пізніше зміни та розширення положень цього акта мали місце в 1990, 1992, 1994 та 1996 роках. Того ж 1986 р. у Сполученому Королівстві було ухвалено акт “Про злочини у сфері обігу наркотиків”, який став першим актом про боротьбу проти відмивання доходів від торгівлі наркотиками у Великій Британії. Слідом за США та Сполученим Королівством до боротьби з відмиванням грошей долучилася ООН. 20 грудня 1988 року у Відні була підписана Конвенція ООН “Про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин”. Цей важливий міжнародний інструмент мав істотний вплив на такі ініціативи і нині розглядається як такий, що створює мінімальний стандарт поведінки, який вимагається від членів міжнародної спільноти у цій важливій сфері. 12 грудня 1988 р. з’явилася ще одна міжнародна ініціатива у сфері боротьби з відмиванням грошей. Базельський комітет банківського регулювання та нагляду оприлюднив заяву “Про принципи запобігання злочинного використання банківської системи з метою відмивання грошей”. На момент розробки сорока рекомендацій FATF ця заява і Віденська конвенція були єдиними міжнародними ініціативами у сфері відмивання грошей, що підкреслювалося у доповіді FATF у квітні 1990 р.

Головний результат діяльності FATF – документ “Сорок рекомендацій по боротьбі з відмиванням грошей”, який охоплював питання удосконалення національних правових систем, ролі фінансового сектора у боротьбі з відмиванням грошей та покращення міжнародної співпраці у цій сфері. Ці рекомендації не стали статичним документом, оскільки у 1990 р. на Х’юстонському саміті G-7 було вирішено продовжити діяльність FATF, зокрема й з доповненням у разі необхідності цих рекомендацій. Перегляд цих рекомендацій відбувався пізніше – у 1996 та 2003 р.

На початку дев’яностих років ХХ ст. з’явилися також європейські ініціативи щодо боротьби з відмиванням грошей. Так, 8 листопада 1990 р. була відкрита для підписання “Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом”. Однією з цілей цієї конвенції було “спрощення міжнародної співпраці у слідстві, пошуку, арешті та конфіскації доходів від усіх видів злочинності, особливо серйозних злочинів, зокрема злочинів, пов’язаних з наркотиками, торгівлі зброєю, терористичні злочини, торгівлі дітьми та молодими жінками”, а також “доповнення вже існуючих інструментів, розроблених в рамках Ради Європи”. У другій половині 1990-х – на початку 2000-х років боротьба з відмиванням грошей стала повсякчасним явищем у законодавстві більшості країн світу. З’явилися та розвинулися різноманітні регіональні ініціативи щодо боротьби з цим явищем, боротьба з відмиванням грошей стала предметом уваги не тільки міжнародних організацій правоохоронного характеру, але й міжнародних організацій у фінансовій сфері (Міжнародний Валютний Фонд, Світовий Банк, ОЕСР, ІOSCO, ІAІS тощо). Для України досвід боротьби з відмиванням грошей на національному рівні починається з ухваленням Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000 № 2121-ІІІ 28.11.2002 був ухвалений Закон України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” № 249-ІV, який набув чинності 12.06.2003. Незважаючи на велику кількість зусиль, які докладаються для боротьби з відмиванням грошей, перемоги чи принаймні встановлення контролю за цим феноменом досягти не вдалося і понині.

Підсумовуючи вищенаведене, слід зазначити, що стратегія боротьби з відмиванням грошей має на додаток до використання традиційних інструментів кримінального права максимально враховувати діяльність учасників фінансового сектора для запобігання відмиванню грошей. Виходячи з цього, подальше дослідження боротьби з легалізацією доходів, отриманих злочинним шляхом, поділяється на дослідження боротьби з відмиванням грошей у кримінальному праві, ролі фінансового сектора у запобіганні та боротьбі з відмиванням грошей та міжнародної співпраці у цій сфері.

О.В. Богданов, канд. фіз.-мат. наук,
Т.М. Громова, канд. філол. наук, доц.,
В.А. Романова, канд. екон. наук, доц.,
Херсонська філія Європейського університету

МАТЕМАТИЧНА МОДЕЛЬ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ

Ключовим в діяльності всіх економічних суб’єктів (держави, підприємства тощо) є право власності. Введення поняття права власності в баланс дозволяє не лише упорядкувати бухгалтерський облік, а й розглянути діяльність економічних суб’єктів.

Необхідною умовою існування суспільства (без війн, гіперінфляції тощо) є рівність величини багатства величині прав власності на нього. Множини кількості багатств і прав власності на них незалежні між собою. Порівнювати між собою можна лише залежні множини. Для того, щоб порівняти наведені множини понять був запроваджений єдиний еталон – гроші. Саме кількістю грошей вимірюється як кількість багатства, так і кількість прав власності на нього. Економічну модель підприємства у вигляді “трикутника”, вершинами якого є багатство, право власності на нього та їх еквівалент (гроші), назвемо балансом підприємства (рис. 1).

Рис. 1. Модель бухгалтерського балансу підприємства

– баланс підприємства; – бюджет держави; PS – цільова функція ведення бухгалтерського обліку; – положення працівника.

За визначенням до активів матеріального світу належить все, для чого можуть виникнути цивільні права та обов’язки. Тому пасиви в балансі названі нами правами власності, а не джерелами одержання активів. Облік економічної діяльності суб’єктів через складання їх балансу назвемо бухгалтерським обліком.

Кут між відрізками і (див. рис. 1) пропорційно збільшується з розвитком внутрішньої структури підприємства. Незалежність величини активів від прав власності на них виражається через перпендикулярність осей координат Ефективність підприємства зменшується, якщо менше тобто підприємство використовує не всі права й можливості, надані йому державою. Якщо більше то держава примусово повертає підприємство до умов, коли

Задача лінійного програмування розглянутої математичної моделі бухгалтерського обліку підприємства (див. рис. 1) має вигляд:

(1)

Підприємства можуть взаємодіяти з трьома видами суб’єктів: працівниками, державою та іншими економічними суб’єктами. Відповідно до цього структура бухгалтерського обліку підприємства зводиться до трьох видів відносин підприємства: з працівниками (облік виконаної роботи, заробітна плата, виплати тощо); з державою (звіти, податки, штрафні санкції тощо); з іншими економічними суб’єктами (обмін товарами, послугами, аудит тощо).

В.Н. Долгих, канд. физ.-мат. наук, доц.,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”,
Я.В. Долгих, канд. экон. наук, доц.,
Сумский национальный аграрный университет

ОЦЕНКА ПАРАМЕТРОВ ПРОИЗВОДСТВЕННОЙ ФУНКЦИИ КОББА-ДУГЛАСА НЕЛИНЕЙНЫМ МЕТОДОМ НАИМЕНЬШИХ КВАДРАТОВ

В 1927 г. экономист Пол Дуглас и математик Чарльз Кобб предложили функцию, описывающую зависимость объёма выпуска от капитальных затрат и затрат труда

(1)

Они получили оценку коэффициента на основе обработки эмпирических данных для промышленности США за 1899-1922 гг.

Функция (1) является частным случаем более общей функции:

(2)

Зависимости (1), (2) нелинейные по параметрам и для оценки этих параметров методами регрессионного анализа обычно проводят логарифмическое преобразование уравнений. В частности, уравнение (1) преобразуют к виду

а затем линеаризуют логарифмируя:

(3)

Оценки, полученные методом наименьших квадратов (МНК) после логарифмического преобразования уравнений получаются смещенными. Для получения несмещенных оценок можно воспользоваться нелинейным методом наименьших квадратов (НМНК), заключающемся в непосредственной минимизации суммы квадратов отклонений результатов наблюдений от поверхности регрессии методами нелинейного программирования.

Оценим параметры уравнения (2) НМНК и сравним их со значениями, полученными (МНК) после логарифмирования, используя эмпирические данные Кобба-Дугласа для промышленности США за 1899-1922 гг. Оценки, полученные МНК: коэффициент детерминации Оценки, полученные НМНК:

При прогнозировании важно не просто указать вид аппроксимирующей функции, но и выяснить насколько чувствительна величина Y к изменению факторов K и L. Известно, что параметры и представляют собой эластичности выпуска продукции по капиталу и труду Увеличение затрат капитала на 1 % приводит к увеличению выпуска продукции на а увеличение затрат труда на 1 % – к увеличению выпуска продукции на Сравнивая оценки параметров и полученные разными способами, видим, что НМНК перераспределяет вклад K и L в объем выпуска Y в пользу капитальных затрат.

Известно, что если то функция (2) имеет возрастающий эффект от масштаба производства (при увеличении K и L в некоторой пропорции Y увеличивается в большей пропорции), если – эффект постоянный, при – убывающий эффект. Оценки, полученные по МНК, указывают на возрастающий эффект НМНК дает – убывающий эффект. Заметим, что поскольку по МНК то вместо зависимости (2) можно пользоваться зависимостью (1).

Оценки параметров функции Кобба-Дугласа, полученные НМНК, приводят к качественному изменению оценок влияния K и L на Y по сравнению с оценками, полученными МНК.

В.Н. Долгих, канд. физ.-мат. наук, доц.,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”,
С.П. Шаповалов, канд. физ.-мат. наук, доц.,
Сумский государственный университет

ПРИМЕНЕНИЕ МЕТОДА МОНТЕ-КАРЛО
ДЛЯ НАХОЖДЕНИЯ РАЦИОНАЛЬНОГО РЕШЕНИЯ
МНОГОКРИТЕРИАЛЬНЫХ ЗАДАЧ ОПТИМИЗАЦИИ
НА МНОЖЕСТВЕ ПАРЕТО

Многие экономические оптимизационные задачи носят многокритериальный характер, что вызвано желанием одновременно обеспечить оптимальность противоречивых целей (достичь максимальной экономической эффективности при минимальных затратах и т.п.).

Пусть – допустимое решение, Q – область допустимых решений, определяемая системой ограничений:

(1)

– i-й частный критерий

Тогда задачу многокритериальной оптимизации можно сформулировать так:

(2)

(3)

При записи условий (2) учтено, что изменением знака критерия можно свести задачу минимизации к задаче максимизации.

Основными методами решения таких задач являются: оптимизация одного наиболее важного критерия с переводом остальных критериев в систему ограничений; последовательная оптимизация по упорядоченной последовательности критериев; введение одного скалярного критерия, включающего частные критерии с весовыми коэффициентами.

В многокритериальной оптимизации наилучшее решение следует искать на множестве Парето – множестве допустимых решений, на котором невозможно улучшить значение хотя бы одного критерия без ухудшения остальных.

Предлагается алгоритм поиска решений на множестве Парето, использующий метод статистических испытаний (метод Монте-Карло). Рациональное решение ищется путем минимизации расстояния от “точки утопии” (точки, находящейся вне области допустимых решений, соответствующей экстремумам всех целевых функций) до “идеальной” точки на множестве Парето.

В качестве примера применим предложенный алгоритм для выбора оптимального решения в конфликтной ситуации, моделируемой с позиций математической теории игр. Рассмотрим ситуацию, известную как “семейный спор”, когда супругам надо выбрать одну из двух стратегий: пойти на футбол – 1 или на балет – 2.

Модель биматричной игры представляется платежной матрицей:

	В₁	В₂
А₁	(2, 1)	(–1, –1)
А₂	(–1, –1)	(1, 2)

Обозначим p и q – вероятности выбора игроками стратегий и Тогда средние выигрыши представляются функциями двух переменных:

Перебирая всевозможные значения получим на плоскости область, ограниченную прямыми и частью параболы (рис. 1).

Будем искать решение задачи на множестве точек отрезка прямой (множестве Парето), соединяющей точки (1, 2) и (2, 1).

Рис. 1

С этой целью, будем “набрасывать” на эту прямую случайные точки, из которых выберем “идеальную” точку, имеющую наименьшее расстояние до точки “утопии” с координатами (2, 2).

О. Другов, канд. екон. наук, доц.,
Львівський інститут банківської справи
Університету банківської справи НБУ

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОБОТИ
СИСТЕМИ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ

Досягнення високого за світовими мірками рівня конкурентоспроможності економіки України об’єктивно неможливе без реалізації інноваційного курсу її розвитку. Втілення же ідей цього курсу потребує врахування сучасних реалій та майбутніх тенденцій розвитку світової економіки, серед яких однією з основних є інтелектуалізація. Її пропонується розглядати як процес накопичення у суспільстві знань та вмінь їх застосовувати, що, як правило, сприяє підвищенню конкурентоспроможності та ефективності економіки, спричиняючи у ній структурні зміни: підвищення частки сфер нематеріального виробництва, інтелектуальної праці, інформаційних і високих технологій, збільшення продуктивності праці.

На думку більшості науковців, які досліджували питання інновацій, інтелектуалізації економіки, інноваційних моделей її розвитку, реалізація будь-яких суттєвих цілей та завдань у цих сферах неможлива без відповідного фінансового забезпечення. Теоретичне обґрунтування засад фінансового забезпечення інтелектуалізації економіки, на відміну від інноваційної системи, наразі не розроблено, що і зумовило актуальність написання статті.

Зважаючи на суть самого процесу інтелектуалізації економіки, систему її фінансового забезпечення пропонується розглядати як сукупність елементів, організаційних та економічних форм і важелів розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів у процесі створення, накопичення, обігу та реалізації на ринках знань.

Метою роботи СФЗІЕ є фінансове регулювання процесу створення, накопичення, розподілу та реалізації на ринку знань. Її механізм складається з фінансового забезпечення та фінансового регулювання. Перше включає джерела фінансового забезпечення та систему надання фінансових ресурсів, друге застосовується для зміни руху фінансових потоків в країні від одних суб’єктів до інших.

В її структурі можна виділити три основні складові: джерела фінансових ресурсів; об’єкти фінансування; набір важелів регулювання руху фінансових ресурсів від джерел до користувачів.

Результати проведеного дослідження дали змогу визначити функції СФЗІЕ: трансферну, індикативну, регулятивну.

Виділимо також фактори, що впливають на роботу СФЗІЕ:

· фінансовий потенціал та рівень розвитку бізнесу;

· можливості державного бюджету;

· пріоритети регуляторної діяльності держави;

· сучасний розвиток сфер інтелектуалізації економіки;

· рівень трансакційних витрат економіки;

· економічні чинники;

· рівень інтеграції країни у глобалізовану фінансову систему.

І.В. Кондратюк, Національний банк України

Міжнародний валютний фонд
на завершальному етапі розробки
нового Керівництва з платіжного балансу
та міжнародної інвестиційної позиції

Міжнародний валютний фонд почав працювати над шостим виданням Керівництва з платіжного балансу та міжнародної інвестиційної позиції (п’яте видання датується 1993 р.). На офіційному сайті Міжнародного валютного фонду вже є попередній варіант Керівництва, який ще буде змінюватись до кінця 2008 року у зв’язку з врахуванням пропозицій країн світу. Очікується, що допрацьоване Керівництво буде розміщене на сайті Міжнародного валютного фонду не пізніше 2009 року. Передумовами перевидання Керівництва стали: глобалізація економік країн світу, зміна міжнародного економічного і фінансового навколишнього середовища, нові тенденції розвитку країн, а саме: нові фінансові інструменти, нові форми взаємовідносин резидент-нерезидент, створення монетарних, економічних, торговельних, митних товариств, прагнення досягти узгодженості з іншими економічними рахунками, особливо з національними рахунками.

Керівництво складається з 14 розділів та 9 додатків. Розділи 1-2 – це введення та короткий перегляд структури, розділ 3 – принципи бухгалтерського обліку, розділ 4 – поняття економічної території, одиниці, секторів, резидентності; розділ 5 – активи і зобов’язання, розділ 6 – категорії, розділ 7 – міжнародна інвестиційна позиція, розділ 8 – фінансовий рахунок, розділ 9 – інші зміни у активах і зобов’язаннях, розділ 10 – рахунок товарів та послуг, розділ 11 – рахунок первинного доходу, 12 – рахунок вторинного доходу, розділ 13 – рахунок капіталу, розділ 14 – проблеми аналізу платіжного балансу та міжнародної інвестиційної позиції; додаток 1 – операції виняткового фінансування, додаток 2 – реструктуризація боргу, додаток 3 – регіональні угоди; валютні, економічні союзи та ін., додаток 4 – статистика діяльності мультинаціональних підприємств, 5 – грошові перекази, 6а, b, c – прямі інвестиції, фінансовий лізинг, страхування, пенсійні фонди, стандартні гарантії, додаток 7 – система національних розрахунків, додаток 8 – загальні зміни в порівнянні з п’ятим виданням, додаток 9 – стандартні компоненти та інші елементи. Компоненти платіжного балансу поділяються на стандартні (мають бути внесені), меморандум-інформаційні (обов’язкові, але на підсумок не впливають) та додаткові компоненти (додаткова інформація, яку країна може надавати за бажанням).

Якщо розглядати зміни на даному етапі, то змінилася назва Керівництва та визначення платіжного балансу – операції між резидентами та нерезидентами за визначений термін за принципом резидентності. Резидентність визначається переважно наявністю економічного інтересу на території країни. Також можна простежити зміни щодо поточного рахунку платіжного балансу. З статті “Товари” статтю “Ремонт товару” перенесено до статті “Послуги”, також у статті “Товари” з’явилася інформаційна компонента “реекспорт”. Також до статті “Послуги” внесли нову статтю “Поштові та кур’єрські послуги”. В статті “Подорожі” виокремили лікування, проживання в готелі, транспорт, харчування. Телекомунікаційні, комп’ютерні та інформаційні послуги об’єднали в одну статтю. До статті “Будівельні послуги” включили будівництво за кордоном і будівництво в країні. Об’єднали страхові послуги з пенсійним забезпеченням в одну статтю. З’явилась нова стаття “Плата за використання інтелектуальної власності”. Статтю “Урядові послуги” змінили на “Урядові товари та послуги”. Доходи в поточному рахунку поділяють на статтю “Первинний дохід”, яка напряму пов’язана з фінансовим рахунком, та “Інший первинний дохід”, яка включає податки на виробництво, субсидії на виробництво, ренту. Стаття “Вторинний дохід” включає поточні трансферти, основні зміни в даній статті відбулися щодо персонального трансферту (не тільки грошові перекази працюючих, але й всі перекази між резидентом і нерезидентом від домогосподарства однієї країни до домогосподарства іншої країни). Також відбулися деякі зміни у фінансовому рахунку.

Можна сказати, що вже на цьому етапі Міжнародним валютним фондом проведена велика робота з розробки нового Керівництва, і, сподіваємось, що вже в 2010 році країни будуть складати звіт за ним.

І.М. Лис, Національний банк України

Ризики банківської системи України
в умовах міжнародної фінансової кризи

Одна із основних проблем банківської системи України – низький рівень її капіталізації. Якщо для багатьох країн звичайною є ситуація, коли сумарний капітал банківської системи в три рази перевищує внутрішній валовий продукт, то капітали українських банків складають не більше половини ВВП.

Сьогодні українська фінансово-кредитна система значною мірою є вразливою щодо різного роду стресових ситуацій. Адже стрімке зростання кредитних портфелів банків відбувається на тлі макроекономічної та політичної невизначеності і ще не пройшло випробування часом. Серед інших проблем банківського сектора є його значна концентрація в окремих контрагентах та галузях, високий рівень доларизації банківських операцій, слабка юридична база щодо захисту прав кредиторів, недостатньо жорсткі стандарти щодо видачі кредитів та ризик-менеджменту, а також відставання розвитку державного регулювання та банківського нагляду від розвитку ринку.

За міжнародними стандартами рівень ризиків у банківській системі України є досить високим. За даними міжнародного рейтингового агентства Standard Poor’s Україна належить до останньої, найбільш слабкої групи щодо оцінки ризиків.

Незважаючи на нестабільну політичну ситуацію та інфляційний тиск, темпи макроекономічного зростання в Україні залишаються досить високими, що сприяє розвитку і підтримці кредитоспроможності банків, а також певному зниженню підприємницьких і кредитних ризиків у банківському секторі, рівень яких все ж таки оцінюється як підвищений.

Поступовому розвитку банківської системи сприятимуть зміцнення і підвищення прозорості українських компаній, зростання добробуту населення та диверсифікація банківського бізнесу.

У першому півріччі 2008 р. іноземні інвестори вклали в економіку України 6,7 млрд. дол. США. В умовах кризи ліквідності банківської системи США і європейських країн відбувається значний відтік іноземних коштів із фінансового ринку України. Але вітчизняні банки не припинили кредитування суб’єктів господарювання (минулого року кредити складали 127 %, цього року – 123), вони знаходять своїх клієнтів і співпрацюють з ними. Щоправда, уповільнилося (майже у 2 рази) зростання темпів споживчого кредитування, оскільки фінансові установи почали серйозніше враховувати його ризики і наслідки міжнародної фінансової кризи. Наші співвітчизники вже позичили у банків 200 млрд. грн., 85 % з яких витратили на купівлю імпортних товарів. Це – проїдання в борг.

Швидке зростання обсягів кредитування і різке підвищення рівня боргового навантаження в умовах, коли кредитна культура є ще недостатньо сформованою, а процедури ризик-менеджменту – недостатньо ефективними, можуть надалі обернутися значними проблемами для вітчизняної економіки і роблять банківську систему вразливою щодо наслідків можливого погіршення ринкової кон’юнктури.

В останні роки спостерігається зростання обсягів банківських депозитів, які є значно меншими за обсяги кредитування. Це змушує фінансово-кредитні установи активно залучати кошти, необхідні для рефінансування, за кордоном. Приплив іноземного капіталу і позикових коштів у банківський сектор є прагматичним, але тривалим, цьому сприяє збільшення іноземної участі в банківському секторі України. Проте іноземні стратегічні інвестори не в змозі повністю захистити наші банки від високих кредитних і галузевих ризиків.

Для розвитку економіки та бізнесу необхідні прогнозовані, стабільні інфляція і валютний курс. Тільки тоді бізнес зможе раціонально планувати свою діяльність, а економіка набиратиме обертів.

В.М. Онегіна, канд. екон. наук, доц.,
Харківський національний технічний університет
сільського господарства імені Петра Василенка

КРЕДИТУВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРА В УКРАЇНІ

Кредитне забезпечення – одна із найбільш гострих проблем функціонування та розвитку аграрного сектора в процесі ринкової трансформації. Висока вартість приватних кредитних ресурсів і через макроекономічну нестабільність, і внаслідок високого ризику кредитування аграріїв, низької прибутковості, високого рівня заборгованості сільськогосподарських підприємств та відсутності правового забезпечення ліквідних кредитних трансакцій унеможливлювали кредитування не тільки розширеного, а й простого відтворення у сільському господарстві. Незважаючи на поступове зниження з 1999 р. жорсткості грошово-кредитної політики, в Україні ставка за кредитами комерційних банків залишалася високою та у 2000 р. складала 40,3 %, у 2001 р. – 31,9 % (для порівняння: у Великій Британії середня процентна ставка за кредитами наприкінці 90-х років ХХ ст. дорівнювала 7,21 %, у США – 8,35 %, в Японії – 2,32 %, Франції – 6,55 %). Обсяги кредитування сільського господарства знизилися до критичних. У 1998 р. були прокредитовані лише 1,9 % виробничих витрат сільськогосподарських підприємств, у 1999 р. – 2,4 %. Фактично ринкові реформи не створили механізмів фінансового забезпечення відтворення в сільському господарстві.

У 2000 р. в Україні було запроваджено часткову компенсацію державою відсотків за кредитами, що надаються сільгоспвиробникам. Такі заходи дозволили активізувати кредитування аграрного сектора. У 2000 р. сільськогосподарськими підприємствами було одержано у 4,9 разів більше кредитів порівняно з 1999 р. Обсяг кредитування підприємств АПК у 2000 р. склав 2 090 млн. грн., зокрема пільгових кредитів було надано на суму 818 млн. грн. Рівень повернення кредитів становив 92 %. У 2007 р. підприємствами АПК було отримано 11 599 млн. грн. кредитів, зокрема пільгових – 7 755 млн. грн.

Зростання обсягів кредитування мало пряму кореляцію із фінансовими результатами сільськогосподарських підприємств (коефіцієнт кореляції в 1998-2006 рр. дорівнював 0,816), збільшенням інвестицій в основний капітал у сільському господарстві (коефіцієнт кореляції – 0,794), зростанням обсягів виробництва сільськогосподарської продукції (коефіцієнт кореляції – 0,858). Бюджетна підтримка кредитування мала позитивний мультиплікативний ефект, тобто сприяла не лише зростанню обсягів кредитування, але й збільшенню обсягів виробництва, прибутків, інвестицій у сільському господарстві.

Незважаючи на прогрес у розвитку кредитування аграрного сектора економіки за останні роки, обсяги кредитування далекі від його потреб, а кредитні механізми не є досконалими. У 2006 р. у Вовчанському районі Харківської області обсяг отриманих кредитів великими і середніми сільгосппідприємствами становив 52,9 % від їх потреб. Нестабільність бюджетного фінансування, здешевлення кредитів знижують ефективність програми підтримки, ускладнюють фінансове планування для виробників. У 2007 р. обсяги наданих кредитів підприємствам АПК становили лише 5,2 % від вимог банків за наданими кредитами.

Для формування стійких механізмів кредитного забезпечення аграрного сектора необхідно:

· продовжити програму компенсації державою процентних ставок при підвищенні обґрунтованості та прогнозованості рівня компенсації, спростити процедури оформлення та одержання субсидій;

· затвердити порядок часткової компенсації процентної ставки за кредитами сільгоспвиробникам до 31 січня поточного року;

· підвищити доступність кредитів за рахунок створення Фонду кредитних гарантій;

· надавати на зворотній основі при заснуванні кредитних кооперативів та кредитних спілок державну фінансову підтримку.

І.І. Левківський, аспірант Інституту світової економіки
і міжнародних відносин НАН України, м. Київ

ЗОВНІШНІ ЗАПОЗИЧЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ БАНКІВ
ЗА КРИЗОВИХ УМОВ

Згідно із статистикою Національного банку України (далі – НБУ) за січень-серпень 2008 року зобов’язання українських банків зросли на 22,4 %, що практично в 2 рази менше, ніж за аналогічний період минулого року. Зазвичай зростаючі зобов’язання ведуть до збільшення активних операцій банків, що впливає на бізнес-активність, фінансову сферу та економіку України в цілому. Як відомо, однією із суттєвих складових таких зобов’язань провідних українських банків є зовнішні запозичення.

З липня 2007 року темпи залучення зовнішніх запозичень українськими банками почали знижуватися, а вартість – зростати. Чергове різке зростання вартості міжбанківських кредитів на світових ринках розпочалося з банкротства провідного інвестиційного банку “Lehman Brothers” у вересні 2008 року. Водночас для України характерна наявність також додаткових внутрішніх негативних факторів зростання вартості зовнішніх запозичень, зокрема таких, як складна макроекономічна ситуація, що пов’язана, насамперед, з високою інфляцією та дефіцитом поточного рахунку платіжного балансу, а також нестабільною політичною обстановкою в Україні. Тобто, зовнішні ресурси подорожчали в цілому, причому для України ще більше, ніж в середньому по ринку.

Слід сказати, що, відповідно до експертних оцінок, сума зовнішніх позик українських комерційних банків, які підлягають погашенню до кінця 2008 року, складає більше 1 млрд. дол. США. І це лише публічні угоди, такі як синдиковані кредити та єврооблігації. З урахуванням закритих, непублічних угод сума таких запозичень буде ще більшою. У наступному році банківському сектору України потрібно буде погасити або рефінансувати не менше 3 млрд. дол. США зовнішніх запозичень. Йдеться про публічні угоди, не враховуючи кошти, отримані від материнських установ українськими банками з іноземним капіталом. Водночас навіть рефінансування таких внутрішньогрупових кредитів буде залежати від фінансового стану самої материнської компанії, зважаючи на проблеми з ліквідності на глобальних ринках капіталу. Проблема з погашенням хоча б одного зовнішнього запозичення банку автоматично може викликати незворотні наслідки, критичні для банківського сектора України.

Очікується, що потреби України в зовнішньому фінансуванні з часом будуть зростати, навіть з урахуванням того, що доступність такого фінансування буде скорочуватися з огляду погіршення глобальної ринкової та макроекономічної кон’юнктури. Нестабільність надходжень від фінансових операцій з капіталом буде збільшувати ризики, пов’язані з раптовими перервами в залученні коштів в іноземній валюті. Будь-які несприятливі зміни умов залучення зовнішнього фінансування будуть впливати на реальну економіку, якість активів банків, стабільність курсу національної валюти, крім того – значні відкриті позиції банків в іноземній валюті. Однією із останніх таких несприятливих змін було зниження кредитних рейтингів та прогнозів України та провідних банків провідними міжнародними рейтинговими агентствами (спочатку Standard&Poor’s влітку 2008 року, потім – з боку Fitch Ratings).

Таким чином, до кінця 2008 р. ситуація із зовнішніми запозиченнями буде залишатися складною. Основним джерелом залучення ресурсів українськими банками на найближчий час буде залишатися внутрішній ринок – вклади населення та депозити юридичних осіб. У таких умовах необхідне пом’якшення умов виходу на міжнародні ринки капіталу. Тому рішення НБУ щодо зняття обмежень щодо вартості зовнішніх запозичень українських банків строком більше одного року було виправданим хоча й дещо запізнілим. Водночас за будь-яких умов одним із головних напрямків політики НБУ врегулювання процесів зовнішніх запозичень повинна залишатися безпека вкладників, тому вимоги НБУ до статутного капіталу, капіталізації, адекватності капіталу, мінімізації ризиків у зв’язку з виходом на ринки зовнішніх запозичень повинні залишатися в силі.

Н.М. Ткачук, Тернопільський національний економічний університет

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ БАНКІВСЬКОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ

Сучасний етап розвитку світової економіки та економіки України характеризується потужною концентрацією капіталу шляхом злиття і поглинання кредитних установ, корпорацій, створення стратегічних альянсів, мегабанків тощо. Банківська система є активною складовою економіки країни, яка за умов ефективного функціонування повинна зробити досить вагомий внесок в економічне зростання країни в цілому. Тому ключовими питаннями реформування вітчизняної банківської системи сьогодні мають бути спрощення процедур злиття і поглинання банків, створення сприятливих умов для консолідації банківських установ.

Для набуття в процесі консолідації капіталу банків реальних, відчутних розмірів необхідно, щоб склалися відповідні передумови і виникли певні причини в економіці країни. Передумови спочатку мають бути спрямовані на наслідок – консолідацію банківського капіталу, що зумовлюється дією певних причин. Причини викликають не будь-які, а лише відповідні їм наслідки. За умов відповідності передумов та причин наслідок (консолідація капіталу) може бути реальним тільки для тих банків, які є найбільш чутливими до цих причин.

Не вдаючись до детального аналізу всієї сукупності можливих причин консолідації банківського капіталу, вважаємо за необхідне виділити основні концепції, сформовані сучасною світовою економічною теорією, які пояснюють спонукальну силу консолідації в економіці країни, сутність процесів об’єднань і утворення інтегрованих корпоративних структур незалежно від галузі та сфери діяльності її суб’єктів.

1. Теорія синергії вперше була сформована в роботах учених Бредлі, Десаї, Кім у 1983 році. Сутність синергетичної теорії полягає в тому, що утворена в результаті злиття нова корпорація може використовувати низку переваг (синергій), які з’являються в результаті об’єднання ресурсів окремих корпорацій. Синергетична теорія базується на тому, що менеджери як корпорації-покупця, так і корпорації-цілі діють в інтересах своїх акціонерів, тобто всі їх зусилля спрямовані на максимізацію доходів. Тому основним мотивом менеджменту при здійсненні злиття чи поглинання є отримання синергетичного ефекту. Найбільш відчутно синергізм виявляється в умовах ринкової економіки, що пов’язано з характером, умовами і структурою самого ринку (постійними коливаннями економічного середовища). Саме в таких умовах процес створення нових функціональних структур, здатних поєднувати одночасно необхідну гнучкість і стабільність розвитку, може відбуватися природним шляхом.

2. Теорія “гордині”, запропонована у 1986 році Р. Роллом, базувалась на твердженні, що об’єднання – це результат індивідуального рішення керівного складу менеджменту корпорації-покупця, яке вважає, що саме їхня оцінка вартості цільової фірми є правильною, а ринкова оцінка не повною мірою відображає потенціал її розвитку. Тому рішення щодо злиття викликане лише ірраціональною “гординею” корпорації-покупця з приводу того, що тільки вона, а не ринок, може правильно оцінити вартість цільової фірми, визначити та виявити неіснуючі “синергії”.

3. Теорія агентських витрат вільних грошових потоків сформульована у 1986 р. М. Джененсом, який вважав, що причиною операцій об’єднань є розбіжність інтересів менеджерів компанії та її акціонерів щодо виплат дивідендів, повернення капіталу тощо, а це зменшує обсяги капітальної бази, створює певні труднощі пошуку зовнішніх джерел фінансування для нових інвестиційних проектів. Крім того, мають вплив на результативність діяльності компанії зростаючі компенсаційні виплати менеджерам. Існує також ризик того, що головним мотивом керівників компанії можуть стати їх власні інтереси, а не інтереси акціонерів та фірми загалом.

І.М. Боярко, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

РОЗВИТОК СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ВИТРАТАМИ БАНКІВ

На сьогоднішній день у теорії та практиці банківського фінансового менеджменту недостатньо уваги приділяється проблемам комплексного управління витратами банку, що зумовлено традиційною пріоритетністю серед його завдань забезпечення їх прибутковості, ліквідності і платоспроможності. Однак, на нашу думку, в умовах низької капіталізації банківської системи та наявності ризикової динаміки стійкого збільшення витрат саме ефективне управління витратами банками може стати дієвим шляхом поліпшення фінансового стану банківського сектора.

При цьому управління поточними витратами банку може базуватися на одному з двох підходів:

1) оптимізація поточних витрат, що передбачає здійснення будь-яких витрат, які визнані доцільними з позиції їх окупності;

2) мінімізація поточних витрат, що припускає економію на будь-яких можливих статтях планованих витрат і попередню диференціацію їх за рівнем пріоритетності та необхідності.

На нашу думку, оптимізація є більш ефективною, ніж мінімізація витрат, оскільки припускає якісне зниження витрат із збереженням можливостей перспективного розвитку. Вона являє собою процес формування витрат таким чином для банку, що задовольняє заданим критеріям, які виражають стратегію розвитку банку.

На нашу думку, в сучасних умовах для комерційних банків України досить актуальним завданням із позиції забезпечення ефективного управління витратами є впровадження системи моніторингу витрат. Зауважимо, що в переважній більшості банків відсутні спеціалізовані підрозділи із обліку та аналізу банківських витрат, які могли б повноцінно реалізовувати функцію їх оптимізації. Крім того, існуюча система банківського моніторингу в частині прибутковості діяльності банків акцентована переважно на відслідковуванні динаміки та структури доходів, що свідчить про однобокість сучасної практики банківського менеджменту. Оптимізувати прибутковість неможливо, спираючись на дослідження лише одного фактора її формування.

Удосконалюючи систему банківського моніторингу, можна запропонувати диференціювати його на такі самостійні етапи:

1) ретроспективний аналіз структури витрат в розрізі окремих підрозділів банку;

2) вивчення та оцінка ефективності витрат у порівнянні із показниками дохідності окремих операцій.

При цьому головним завдання цієї підсистеми банківського моніторингу має бути пошук ефективних шляхів подолання несприятливих ситуацій на основі використання методів і способів оптимізації витрат у процесі наступного прогнозування поточних і перспективних витрат банку.

Враховуючи, що економічну доцільність деяких різновидів банківських витрат не завжди можна прорахувати, рекомендуємо вводити в технологію управління ними такі елементи: для комерційного та технічного напрямів – попередній аналіз аналогічної роботи банків-конкурентів з метою підтвердження їх рентабельності; для витрат із забезпечення власної безпеки банку – постійне зіставлення ресурсів, що виділяються на ці цілі, із потенційно можливими втратами в разі реалізації можливих загроз; для витрат невиробничого характеру – використання жорстких лімітів за відповідними статтями; для поточних витрат регіональних підрозділів банку – здійснення централізованого фінансового контролю з використанням служби внутрішнього аудиту.

Оптимізуючи свої витрати в умовах стабільних ринків із низькою прибутковістю (саме до них належить сучасний фінансовий ринок України), комерційний банк може з більшим ступенем вірогідності реалізувати головну мету управління витратами – досягти необхідних результатів діяльності банку найбільш економічним способом.

О.В. Дейнека, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Роль і місце фінансів
державного сектора економіки
у фінансовій системі України

Однією з основних умов ефективного функціонування економіки держави є створення досконалої фінансової системи, що є досить складним завданням і може тривати не одне десятиліття. Як свідчить проведений аналіз наукових праць, вітчизняні фахівці-економісти визначають фінансову систему, враховуючи її роль у суспільному відтворенні. Тому вони вбачають за доцільне розглядати фінансову систему з погляду інституційної розбудови (за організаційною структурою) та з позиції її функціонування (за внутрішньою побудовою), а саме наявності сфер та ланок.

На сьогоднішній день існує декілька точок зору щодо виділення сфер фінансової системи та визначення місця фінансів державного сектора економіки. Так, більшість вітчизняних науковців виділяють фінанси державного сектора економіки як одну із ланок державних фінансів. Двояка природа фінансів державного сектора економіки чітко простежується у підході О.Д. Василика щодо визначення складу фінансової системи України: фінанси державного сектора економіки є як однією з ланок державних фінансів, так і складовим елементом фінансів підприємницьких структур. У результаті виникає питання щодо критеріїв такого розподілу.

Російські ж вчені не виділяють окремо фінанси державного сектора економіки, а розпорошують їх за окремими ланками фінансової системи. Підхід російських науковців обезлічує державний сектор економіки і не дає змоги визначити, наскільки виправданим є його функціонування.

Отже, на сьогоднішній день питання щодо місця фінансів державного сектора економіки є дискусійним. Це пояснюється, в першу чергу, тим, що фінансова система держави охоплює фінанси підприємств усіх форм власності, які формують значну частину фінансових ресурсів держави.

На нашу думку, необхідно відмітити, що фінанси державного сектора економіки враховують ті ж самі фінансові відносини, що і фінанси будь-якого суб’єкта господарювання, оскільки характер і напрямки господарської діяльності і фінансової діяльності не залежать від форми власності. Переважна більшість суб’єктів господарювання державного сектора економіки працюють на засадах комерційного розрахунку, який передбачає отримання прибутку, відшкодування всіх затрат на основну діяльність та забезпечення розширеного відтворення. Об’єктом фінансових відносин державних підприємств як і підприємств інших форм власності є процеси розподілу доходу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг). У той же час фінанси державного сектора економіки мають важливе значення у складі державних фінансів, тому що за рахунок доходів, отриманих в результаті діяльності державного сектора економіки, певною мірою відбувається формування централізованих фондів, оскільки фінансові ресурси й отримані доходи цих підприємств повністю або частково належать державі. Виходячи з того, що державний сектор економіки представлений не лише виробничими підприємствами, а й неприбутковими організаціями, то перед фінансами державного сектора економіки постає завдання не лише щодо формування та використання фондів грошових коштів, які зосереджені в складі державних фінансів, а й здійснення елементів грошово-кредитної політики та виконання соціальних завдань. Окрім того, діяльність суб’єктів господарювання державного сектора економіки регулюється державою як на підставі оперативного управління, так і господарського відання.

Отже, на нашу думку, виділення фінансів державного сектора економіки окремою ланкою державних фінансів є досить обґрунтованим. Саме такий підхід дасть змогу чітко визначити ефективність функціонування державного сектора економіки та оцінити його внесок у формування фінансових ресурсів держави.

М.В. Колдовський, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

АЛЬТЕРНАТИВНІ МЕТОДИ ОЦІНКИ РИЗИКУ
КЛІЄНТА БАНКУ

Відповідно до найпоширенішої трифазної моделі відмивання грошей “брудні” гроші проходять стадії розміщення, розшарування і інтеграції. Виявити схему з відмивання грошей найлегше на стадії розміщення, а в більшості випадків взагалі лише на першій стадії. Виходячи з вищесказаного, впровадження дієвих механізмів саме на першій стадії буде найбільш ефективним заходом. Ідентифікація своїх клієнтів банками належить саме до стадії розміщення, коли банки встановлюють нові відносини зі своїми клієнтами і проводять їх ідентифікацію з обов’язковою оцінкою ступеня ризику.

На сьогоднішній день банки здійснюють оцінку ризику своїх клієнтів на предмет можливого здійснення операцій з відмивання грошей відповідно до постанови Національного банку України № 189, згідно з якою рівні ризику оцінюються за якісною характеристикою: низький, середній і високий. При цьому дається певний перелік ознак, за якими клієнтів потрібно віднести до клієнтів з високим чи низьким ступенем ризику. Якщо клієнт не є ані високоризиковим, ані клієнтом з низьким ступенем ризику, його відповідно оцінюють як клієнт із середнім ступенем ризику.

Такий розподіл за рівнями ризику не можна вважати задовільним з точки зору банку, оскільки, по-перше, при використанні даної оцінки не можна кількісно зробити порівняння ризику клієнтів, що входять до однієї категорії, по-друге, не можна виділити фактори, які впливають на кінцеву оцінку ризику клієнта, по-третє, при оцінці за методикою НБУ враховується ризикованість самого продукту і не повною мірою дається оцінка клієнту, тому підхід, рекомендований НБУ, не відповідає повною мірою виразу “знай свого клієнта”.

Для банків доцільно використовувати підходи, що повною мірою враховують 3 сторони клієнта банку, а саме: “продукт”, “клієнт”, “географія”. До компоненти “продукт” потрібно віднести набір банківських послуг, що вибрав клієнт, оцінку ідентифікаційних параметрів самого клієнта – фізичної особи – або ідентифікаційні параметри “суттєвих власників” юридичної особи потрібно віднести до сторони “клієнт”, а оцінку виду економічної діяльності, а також територій, що задіяні в економічній діяльності, – до сторони “географія”.

Врахування в оцінці ризику клієнта повною мірою всіх сторін може бути застосоване при впровадженні в діяльність банку скорингових моделей, які використовують систему, побудовану на одержанні клієнтом банку певної кількості балів. При перевищенні зазначених граничних сум клієнту присуджують відповідну ступінь ризику, причому ступенів ризику може бути більше, ніж в запропонованих рекомендаціях НБУ, що дозволить більш детально розподілити клієнтів за ступенем ризику. Також можливе застосування банками ймовірнісних оцінок параметрів клієнта. У даному випадку всі характеристики, що використовуються для оцінки ризику клієнта, виражені або у відсотках, або в абсолютних величинах (як частина від одиниці). Загальна оцінка ризику клієнта банку буде виражена відповідно комплексною оцінкою ймовірності, що даний клієнт буде фігурувати у справах ДКФМ з відмивання грошей.

Використання підходів, що можуть не тільки виділити клієнтів із високим або низьким ступенем ризику, але і дати кількісну характеристику клієнту, дозволять банку приймати управлінські рішення щодо подальших стосунків із конкретним клієнтом і більш ефективно виявляти схеми з відмивання грошей саме на стадії розміщення кримінальних фондів у фінансово-кредитних установах.

Т.Г. Кубах, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Прямі та портфельні інвестиції
як форми руху капіталу

Інвестування є в основі функціонування сучасної економіки, воно інтегрує інтереси і ресурси фізичних та юридичних осіб для ефективного соціально-економічного розвитку. Проблематика інвестування належить до актуальних питань, що дискутуються як у світовій, так і вітчизняній економічній літературі і вимагають практичного рішення.

Слід зазначити, що основою підприємницького капіталу як форми міжнародного руху капіталу є прямі та портфельні іноземні інвестиції.

Водночас необхідно зазначити, що тлумачення цих категорій є досить різноманітними. У зв’язку з цим є необхідність дослідити їх природу, зокрема в контексті міжнародного руху капіталу.

Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та Міжнародний валютний фонд (МВФ) пропонують таке тлумачення: “прямі іноземні інвестиції відображають довгострокову зацікавленість резидента однієї країни (його називають прямим інвестором) в одержанні власності, що перебуває в іншій країні”.

За рекомендацією ОЕСР (1996 р.) прямі іноземні інвестиції повинні визначатися як інкорпороване або неінкорпороване підприємство, у якому закордонний інвестор володіє 10 % і більше звичайних акцій або акцій із правом голосу інкорпорованого підприємства, або еквівалентною кількістю акцій неінкорпорованого підприємства. Прямі іноземні інвестиції можуть бути організовані у формі дочірніх компаній, у яких інвестор-нерезидент володіє більше 50 % статутного капіталу, у формі асоційованих компаній, у яких інвестор-нерезидент володіє 50 % і менш статутного капіталу, філій, які повністю або частково належать на правах спільної власності неінкорпорованим компаніям. Прямий інвестор, що має у власності не менше 10 % акцій, може впливати на керування компанією або безпосередньо брати участь у її керуванні. При цьому з боку закордонного інвестора не передбачається абсолютного контролю.

Прямі іноземні інвестиції складаються з капітальних ресурсів і нематеріальних активів.

Стосовно портфельних інвестицій, то під ними мається на увазі капітал, вкладений резидентом однієї країни в акції й боргові цінні папери підприємства в іншій країні з метою одержання доходів. Причому вони є “гарячими грішми” або спекулятивним капіталом внаслідок потенційного ризику швидкої “втечі” капіталів через розходження між країнами в рівнях процентних ставок. Портфельні інвестиції являють собою вкладення капіталу в облігації, акції, грошово-ринкові інструменти.

Дещо інші підходи характерні для трактування прямих і портфельних інвестицій в українській економічній літературі, коли, наприклад, перші пов’язуються з реалізацією реальних інвестицій (з безпосередньою участю інвестора у виборі об’єктів інвестування і вкладення коштів), а другі – з непрямими інвестиціями через посередників. Згідно з українським законодавством відбувається поділ лише фінансових інвестицій на прямі та портфельні. Пряма інвестиція визначається як господарська операція, що передбачає внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою. Під портфельною інвестицією мається на увазі господарська операція, яка передбачає придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на біржовому ринку (за винятком операцій з купівлі 50 % загальної суми акцій, які належать до прямих інвестицій).

Таким чином, прямі й портфельні закордонні інвестиції мають різну природу й неоднаково позначаються на економіці приймаючої країни.

Ю.С. Серпенінова, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ ЛІКВІДНІСТЮ БАНКУ

Ліквідність банку – одна з найважливіших якісних характеристик банківської діяльності. У зв’язку з цим існує досить широкий арсенал різноманітних теорій, моделей, стратегій і методів управління ліквідністю.

Виділяють три загальні підходи щодо управління ліквідністю банку:

· управління ліквідністю через управління активами;

· забезпечення ліквідності через управління пасивами;

· збалансоване управління активами і пасивами.

У рамках загальних підходів щодо управління ліквідністю виділяють такі конкретні методи: метод фондового пулу, метод конверсії фондів, метод управління резервною позицією, метод сек’юритизації, метод управління кредитною позицією.

Метод фондового пулу передбачає, що всі надходження банку розглядаються як єдиний пул без диференціації за джерелами фінансування. Визначається розмір ресурсів, які зберігаються в ліквідній формі, ресурси, що залишилися, розміщаються в працюючі активи незалежно від строків залучення. Відповідно до даного методу банківські ресурси використовуються для найбільш дохідних активних операцій. При цьому для будь-якого виду активу не враховуються джерела надходження коштів.

При використанні методу конверсії фондів враховується залежність ліквідних активів від джерел залучених банком коштів і встановлюється певне співвідношення між відповідними видами активів і пасивів. Відповідно до даного методу визначається декілька центрів ліквідності (прибутковості). З кожного такого центру кошти можуть розміщатись лише у визначені види активів, щоб забезпечити їх ліквідність і прибутковість. Даний метод також називають методом прямого фондування. Даним методом передбачається узгодженість обсягів і строків вкладень із конкретними видами ресурсів, які їх фондують. Наприклад, для довгострокових вкладень слід використовувати власний капітал, депозити населення – у кредити населенню, депозити корпоративних клієнтів – у відповідні кредити та ін. При цьому дотримується відповідність активів і пасивів за строками і обсягами. Використання даного методу дозволяє значно зменшити банківські ризики, зокрема ризик ліквідності. Але на практиці майже неможливо досягти повної відповідності між певними групами активів і пасивів, тому в чистому вигляді даний метод не використовується.

При використанні банком методу управління резервною позицією резерви ліквідності заздалегідь не формуються, залучені ресурси розміщуються в дохідніші, але менш ліквідні активи. У випадку потреби в ресурсах прогнозується кількість фондів, які є можливість купити на грошовому ринку. Даний метод забезпечує максимізацію доходу, але поряд з цим є найбільш ризикованим. У разі довгострокового вилучення депозитів може виникнути ризик ліквідності і банк може понести значні витрати.

Метод сек’юритизації передбачає вкладення грошових коштів у цінні папери, є одним із найперспективніших методів управління ліквідністю і дозволяє вирішити завдання інвестування і фінансування. Але даний метод на сьогодні не отримав широкого застосування у зв’язку з незначним розвитком ринку цінних паперів в Україні, недосконалістю законодавчої бази в даній галузі та значними шахрайствами.

Останнім часом на Заході широкого застосування набув метод управління кредитною позицією. Сутність даного методу в тому, щоб враховувати обсяг коштів, які можуть вивільнитися з кредитних вкладень, якщо не поновлювати кредити, причому спиратися треба не лише на термінові активи, за якими настає термін їх погашення, а також реалізувати діючі кредити. Недоліком даного методу є те, що його використання стосується лише кредитної діяльності банку і не враховує досить широкого кола інших активних і пасивних операцій. Також даний метод не враховує джерела виникнення активів.

Варто зауважити, що кожен із перелічених методів управління ліквідністю має свої недоліки та переваги, тому використання того чи іншого методу здійснюється банком індивідуально залежно від уподобань керівництва, розмірів і можливостей банку, стану банківського ринку тощо.

Л.Ю. Сисоєва, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Напрямки взаємодії банків
та інститутів спільного інвестування

Протягом останніх років на інвестиційному ринку України збільшилась кількість посередників небанківського типу, особливе місце серед яких займають інститути спільного інвестування (ІСІ). При здійсненні інвестиційної діяльності ІСІ не тільки конкурують з іншими посередниками щодо залучення вільних грошових коштів, а й плідно взаємодіють. Як відомо, в Україні найбільш потужним учасником інвестиційного ринку є банківські установи, тому дослідження проблем та перспектив співпраці банків та інвестиційних фондів сьогодні набуває особливої актуальності.

Основним завданням ІСІ є об’єднання грошових ресурсів великої кількості інвесторів для подальшого їх інвестування в цінні папери, валюту, об’єкти нерухомості тощо. Конкуруючи з банківськими установами з приводу залучення грошових ресурсів, ІСІ пропонують своїм клієнтам більшу дохідність порівняно з тією, яку вони можуть отримати за банківськими депозитами. Саме різниця в ставках за дольовими інструментами ІСІ і банківськими депозитами є головним фактором припливу коштів до інвестиційних фондів. У той же час ступінь ризику в спільному інвестуванні більший, ніж в банках, що пов’язано, по-перше, з ризикованістю ринку акцій щодо можливості різких коливань, по-друге, – з відсутністю аналога Фонду гарантування внесків фізичних осіб, що страхує до 50 000 грн. із депозитних рахунків у випадку банкрутства банку, а по-третє, з недостатнім професіоналізмом фахівців окремих компаній з управління активами (КУА) ІСІ.

На сьогоднішній день ІСІ не є альтернативою банківському ринку, скоріше за все – його доповненням. Сьогодні практично всі банки вводять в свою структуру КУА ІСІ, що дає їм можливість, з одного боку, розширити асортимент банківських послуг, з іншого – не допустити відтоку грошових ресурсів клієнтів на користь інвестиційних фондів.

На сучасному етапі розвитку взаємодії банків з інвестиційними фондами можна говорити, що КУА ІСІ банківських груп мають ряд конкурентних переваг, а саме:

· широку розвиненість банківської мережі по всій території України;

· достатню довіру до банків з боку масового інвестора, тобто населення.

Саме тому можна дійти висновку, що вірогідність того, що потенційні клієнти віддадуть перевагу саме банківським КУА, є вищою, ніж у КУА інвестиційних компаній. Пропонуючи інвестиційні послуги, банки розширюють коло своїх клієнтів, для яких співробітництво з банком означає можливість комплексного обслуговування, починаючи з відкриття рахунку в цінних паперах, перерахунку коштів і закінчуючи операціями купівлі-продажу цінних паперів. Таким чином, в рамках взаємодії ІСІ з банками потенційні клієнти отримують весь комплекс послуг в одному місті.

Європейський досвід підтверджує високу роль банків як КУА інститутів спільного інвестування. Наприклад, найбільший банк Німеччини – Deutsche Bank Group, реалізуючи спільну інвестиційну стратегію за участю декількох інститутів спільного інвестування через групу КУА, пропонує велику кількість банківських послуг і задовольняє весь спектр попиту з боку масового інвестора.

На сучасному етапі банківські установи України є потужнішими порівняно з інвестиційними фондами. Недостатній розвиток ринку цінних паперів не дає можливості для повноцінного автономного існування інвестиційних фондів, тому ІСІ зацікавлені у формуванні спільних стратегій щодо залучення інвестиційних ресурсів шляхом створення афільованих з банками КУА. Взаємодія інвестиційних компаній із банками є взаємовигідним процесом, який дозволяє ефективно мобілізовувати та використовувати інвестиційні ресурси.

Н.О. Гребенюк,
Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

РОЗВИТОК ІНВЕСТИЦІЙНОГО КРЕДИТУВАННЯ
В УКРАЇНІ

Процеси економічного зростання визначаються розмірами інвестицій. В Україні існує ряд перешкод на шляху їх здійснення, зокрема: відсутність сприятливого клімату, недостатньо привабливі проекти та брак коштів. Особливу роль в активізації інвестиційної діяльності мають відіграти банки за рахунок розширення обсягів інвестиційного кредитування.

Експерти оцінюють загальну потребу в інвестиціях в економіку України на рівні 40 млрд. дол. щорічно (фактично обсяги склали 35 млрд. дол.). Спостерігається позитивна тенденція збільшення вкладень у основний капітал, але негативним є зменшення інвестицій у НМА, які є інноваціями. Позитивним є зростання інвестицій у промисловість, де зосереджені можливості покращення конкурентоспроможності України (з 44,80 млрд. грн. у 2006 р. до 30,67 млрд. грн. у І півріччі 2008). Вивчення джерел фінансування показує, що підприємства фінансують розвиток за рахунок власних коштів, а кредити банків лише на 14 % задовольняють потребу у фінансуванні.

Банківський сектор демонструє більші зрушення: кредити, надані за І півріччя 2008 р., перевищили показники 2007 р., вони збільшилися на 21,37 % (на 91 224 млн. грн. за півріччя). Але приріст кредитів в економіку зменшується, це зумовлено тенденціями світових ринків, зменшенням вільної ліквідності банків, посиленням вимог банків до клієнтів.

Найбільше з початку року зросли довгострокові кредити, надані в інвестиційну діяльність на 23,04 % (на 20 751 млн. грн.). Але чи є всі вони інвестиційними кредитами? Відповідь у їх структурі (табл. 1).

Таблиця 1

Кредити в інвестиційну діяльність^*, млн. грн.

Показник	Рік
	2006		2007	І півріччя 2008
	В економіку	Суб’єктам господарювання	В економіку

А.О. Єпіфанов, д-р екон. наук, проф., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

В.В. Коваленко, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

А.О. Ткаченко, канд. істор. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Т.О. Семененко, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.Т. Євтух, д-р екон. наук, проф., О.О. Євтух, канд. екон. наук, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.М. Костюк, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Рис. 1. Місце неоінституціональної школи корпоративного управління в банках у рамках неокласичної школи економічної науки

П.О. Добродумов, канд. істор. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

К.Г. Гриценко, канд. техн. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Т.А. Васильєва, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

С.В. Вахнюк, канд. екон. наук, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Трансформація пріоритетів банківської системи в період розбудови економіки знань

Л.Л. Гриценко, канд. екон. наук, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Ю.С. Конопліна, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Л.Б. Рябушка, канд. экон. наук, доц., ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”

Рис. 1. Методы учета финансовых потоков в системе “предприятие – банк”

М.К. Колісник, канд. екон. наук, доц., Національний університет “Львівська політехніка”

С.В. Лєонов, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

А.Л. Чернявський, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.С. Горінов, Unicredit Bank, м. Київ

О.В. Богданов, канд. фіз.-мат. наук, Т.М. Громова, канд. філол. наук, доц., В.А. Романова, канд. екон. наук, доц., Херсонська філія Європейського університету

В.Н. Долгих, канд. физ.-мат. наук, доц., ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”, Я.В. Долгих, канд. экон. наук, доц., Сумский национальный аграрный университет

В.Н. Долгих, канд. физ.-мат. наук, доц., ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”, С.П. Шаповалов, канд. физ.-мат. наук, доц., Сумский государственный университет