Г.І. Андрєєва, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ БІРЖОВОГО РИНКу
ПОХІДНИХ ФІНАНСОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ
і ЙОГО СТРУКТУРА

Біржовий ринок похідних фінансових інструментів (ПФІ) на відміну від позабіржового ринку, де торгівля здійснюється вільно між учасниками, які котирують ціни ПФІ та можуть спеціалізуватися на певних видах інструментів чи базових активів, являє собою централізовану торговельну систему з особливою структурою, порядком доступу до торгів та ціноутворенням. Порядок участі в торгівлі визначається відповідними нормативними документами бірж. У процесі торгівлі та виконанні зобов’язань з ПФІ на біржовому ринку беруть участь біржа, клірингова організація або клірингова палата, розрахункові організації або розрахункові банки, розрахункові депозитарії (при організації торгівлі похідними інструментами на фондові активи), спеціалізовані склади (при організації торгівлі похідними інструментами на товарні активи), інші інфраструктурні організації (страхові компанії) та безпосередні учасники біржових торгів – члени строкової біржі.

Для досягнення основної мети – організації функціонування ринку ПФІ – строкові біржі виконують такі функції: розробка обов’язкових для всіх членів правил і стандартів біржової торгівлі; розробка специфікацій ПФІ, запровадження їх в обіг та припинення обігу; організація та координація процесу торгівлі ПФІ; реєстрація угод; визначення механізму ціноутворення ПФІ; проведення біржового арбітражу за угодами з ПФІ; формування системи управління ризиками, контроль за проведенням торгів; розробка та реалізація комплексу заходів щодо підтримання та стимулювання ліквідності ринку ПФІ; розвиток інфраструктури ринку ПФІ, впровадження нових продуктів та послуг.

Основною метою клірингової палати строкової біржі є здійснення клірингу, забезпечення виконання зобов’язань і проведення розрахунків на ринку ПФІ за результатами укладених угод. У зв’язку з цим клірингова палата здійснює розробку обов’язкових правил і стандартів клірингової діяльності, відкриття і ведення клірингових рахунків учасників торгів, облік взаємних зобов’язань і організацію проведення розрахунків за результатами торгових операцій, розрахунок депозитної і варіаційної маржі, формування гарантійної системи і гарантоване виконання зобов’язань за укладеними угодами, організацію виконання ПФІ, зокрема й процедури поставки або розрахункового виконання інструментів. Метою розрахункової організації є проведення розрахунків за результатами торгівельних операцій з ПФІ та їх виконання. Розрахунковий депозитарій забезпечує проведення поставки при виконанні інструментів що постачаються. Крім того, розрахункові банки і депозитарії можуть бути уповноваженими утримувачами коштів гарантійної системи строкової біржі. Між інфраструктурними організаціями укладаються відповідні угоди. З безпосередніми учасниками торгів інфраструктурні організації оформляють договори членства.

Правилами строкової біржі і клірингової діяльності передбачається декілька категорій членства зі своїми правами та обов’язками. Чітко виділяють два рівні – торгове членство і клірингове членство. В цілому системи членства строкових бірж можна поділити на дві групи – закриті та відкриті системи членства. Перші передбачають обмежену кількість членів біржі кожної категорії, внаслідок чого створюються умови для формування вторинного ринку “місць” на біржі. У зв’язку з цим, щоб стати членом біржі необхідно купити членство за ринковою ціною. Відкриті системи не обмежують кількість членів біржі. Учасники ринку сплачують фіксований вступний внесок для присвоєння їм певної категорії членства.

Стандартизація умов біржової торгівлі ПФІ передбачає їх специфікацію, де вказується базисний актив, обсяг інструмента, котирування, зміна ціни, умови і строк здійснення поставки (виконання ПФІ), порядок визначення розрахункової ціни та ін., що забезпечує певну споживчу вартість біржових інструментів. Позабіржові інструменти такої стандартизації на мають. Умови угоди визначаються сторонами з метою максимального задоволення своїх потреб. Саме тому позабіржові інструменти є вкрай гнучкими, але поступаються біржовим ПФІ в ліквідності. На відміну від позабіржового ринку, де укладаються угоди між двома конкретними учасниками, які мають зобов’язання один перед одним, біржова торгівля має знеособлений характер. При цьому клірингова палата строкової біржі здійснює централізований кліринг за всіма угодами, що здійснюються в торгівельній системі. Угоди з ПФІ від наявних угод відрізняються підвищеним ризиком невиконання зобов’язань однією із сторін внаслідок зміни цінових умов. Клірингова палата бере на себе зобов’язання з виконання ПФІ для кожної сторони і відповідно наражається на ризик. З метою мінімізації ризиків у біржовій торгівлі ПФІ строкові біржі спільно з кліринговими палатами розробляють системи управління ризиками та підтримання ліквідності. Варто зазначити, що позабіржовий ринок, навпаки, ґрунтується тільки на довірі його учасників і не передбачає наявності спеціальних систем управління ризиками.

Отже, система управління ризиками строкових бірж – це нижчий рівень структури регулювання ринку ПФІ. Метою такого регулювання є забезпечення виконання економічних задач, захист прав і законних інтересів учасників ринку ПФІ.

С.М. Гольцова, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Організаційно-методичні аспекти
визначення справедливої вартості
активів підприємства

У країнах з розвиненою економікою актуальною є оцінка об’єктів бухгалтерського обліку за справедливою вартістю. Необхідність її використання при складанні фінансової звітності передбачене в законодавстві України з 2007 року.

Оцінка активів за справедливою вартістю – це дуже складний процес і потребує відповідних організаційно-методичних підходів.

Найбільш ефективним шляхом вирішення проблем оцінки справедливої вартості активів є створення на підприємстві постійно діючих комісій, які доцільно створювати за галузевим або поглибленим підгалузевим принципом. Постійно діюча комісія наказом керівника повинна створюватися у складі не менш трьох осіб, а саме:

· головного бухгалтера (його заступника, бухгалтера галузі);

· спеціалістів галузі, активи яких оцінюються за справедливою вартістю, що мають справу з їх купівлею, продажем, оприбуткуванням;

· керівників структурних підрозділів.

Метою функціонування постійно діючих комісій є прийняття рішень про справедливу вартість активів підприємства. Для досягнення мети слід застосувати такі організаційно-методичні підходи:

· збір інформації про ціни на ринку за галузями та видами продукції;

· моніторинг ринкових цін, узагальнення підтверджувальних документів з цінами в окремій бухгалтерській справі;

· визначення справедливої вартості активів відповідно до встановленого на підприємстві порядку;

· оформлення результатів оцінки та передача їх до бухгалтерії з метою відображення вартості активів в обліку.

Підприємство може самостійно визначати методику аналізу джерел інформації з метою встановлення справедливої вартості активів. Джерелами інформації можуть бути:

· самостійний збір інформації про ціни на ринку;

· отримання інформації з органів державного управління;

· інформація про закупівельні ціни на продукцію, що є об’єктом державного цінового регулювання.

Найбільш відповідальним організаційно-методичним аспектом визначення справедливої вартості активів підприємства є обґрунтування метода оцінки активів. Члени комісії повинні чітко уявляти доцільність застосування таких методів, як аналіз контрактів, аналогія, прийняття цін, експертна оцінка комісією, стороння професійна оцінка.

Встановлена комісією ринкова вартість того чи іншого активу оформляється актом визначення справедливої вартості активів. Він складається на дату оцінки в трьох екземплярах і підписується всіма членами комісії, головним бухгалтером та затверджується керівником підприємства.

Систематизацію інформації щодо цін на ринку слід покласти на бухгалтера, який відповідає за ведення обліку оцінюваних активів та входить до складу комісії. У бухгалтерській справі він комплектує:

· протокол засідань комісії;

· акти визначення справедливої вартості за видами активів;

· документи, що підтверджують ринкові ціни прийняття для розрахунку справедливої вартості;

· висновки та розрахунки комісії, виконані при застосуванні методів експертної оцінки та прийняття цін;

· звіти про оцінку ринкової вартості, виконані незалежними оцінювачами.

О.В. Костюк, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Концептуальні підходи до формування
комунікаційних стандартів монетарної політики

Залежність ефективності грошово-кредитної політики від реакції ринків щодо формування комунікаційних стандартів.

Інфляційне таргетування глибоко змінює реалізацію грошово-кредитної політики. Це визначає чітку логіку монетарних заходів і також зумовлює радикальні зміни підходів до комунікації. Інфляційне таргетування центрального банку однозначно пов’язує монетарні заходи центрального банку з реальними інфляційними прогнозами, які відповідають кон’юнктурі і виправдані політичними рішеннями. Саме тому інфляційне таргетування певною мірою залежить від якості комунікаційного процесу.

Таргетування інфляції – це не механістичний підхід до реалізації грошово-кредитної політики. Існуючі відхилення інфляційних прогнозів від таргетованої цілі може варіюватися в широкому діапазоні залежно від зміни макроекономічних показників. У цій ситуації центральний банк повинен мати можливість пояснити прийняті монетарною владою рішення як результат оцінки способів впливу на макроекономічні показники й корегування інфляційних прогнозів відповідно до інфляційної цілі.

Одного оголошення про перехід до таргетування інфляції з ідентифікацією її показника недостатньо. Переваги інфляційного таргетування дістаються банкам, які можуть переконати громадськість у тому, що заходи, ініційовані монетарною владою, визначаються результатом прогнозування, моніторингу й суворого контролю інфляційних процесів. Такий підхід виправданий тим, що дає можливість пошуку й розвитку нових внутрішніх процедур монетарного аналізу й детальної розробки стратегії комунікації, розповсюдженим компонентом якої є публікації, присвячені інфляційному таргетуванню (інфляційні звіти, бюлетені, релізи). Аналіз комунікаційної практики центральних банків, що таргетують інфляцію, поданий в табл. 1.

Сформулювати й презентувати банківську стратегію у контексті даного монетарного режиму досить складно, оскільки, як вже зазначалося, інфляційне таргетування не є механістичним правилом. Будь-які дії центрального банку, що визначають за мету вплив на інфляційні прогнози відповідно до цільового показника, повинні враховувати поточну й майбутню динаміку макроекономічних показників, а також супроводжуватися компетентними коментарями. Оскільки коло факторів, що визначають інфляційну динаміку, досить велике, монетарна стратегія може залишатися певною мірою неконкретною, що буде зобов’язувати центральний банк до регулярної комунікації й роз’яснень. Крім того, прогнозування інфляції – це пророкування з певною часткою ймовірності, що пояснює прагнення окремих центральних банків супроводжувати інфляційні прогнози зазначенням ступеня ймовірності (ступеня довіри). Монетарна реакція на розбіжності в цільовому й прогнозованому показниках інфляції може значно відрізнятися від монетарних коментарів і прогнозів. Це може зумовлювати певні підозри щодо свідомого обману громадськості з боку центрального банку. Тому важливість забезпечення грошово-кредитних заходів деталізованою інформацією є абсолютно очевидна.

Отже, усі центральні банки незалежно від їх стратегій повинні розуміти очевидну вигоду, яку може гарантувати прозорість і передбачуваність грошово-кредитної політики.

С.Н. Новак, канд. техн. наук, доц.,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”

МАТЕМАТИЧЕСКАЯ МОДЕЛЬ
СТОХАСТИЧЕСКОГО РАВНОВЕСИЯ
НА КОНВЕРСИОННОМ РЫНКЕ

Экономическая наука знает достаточно много теорий валютного ценообразования: паритет покупательной способности Г. Касселя, паритет процентных ставок Кейнса, равновесие платежного баланса Мандела и Флеминга, модели валютных кризисов и валютного регулирования Кругмана, Флуда, Гарбера и др. Перечисленные модели возникали вслед за изменениями в мировой валютной системе и отражали экономические механизмы своего времени.

После отказа крупнейших экономик от управления валютным курсом и переходу к “свободно плавающим курсам”, интерес исследователей к этой проблематике значительно ослаб. На сегодняшний день не существует эффективных теорий, описывающих современную практику ценообразования на конверсионном рынке.

В докладе предлагается математическое описание формирования цены на мировом валютном рынке. Базовой гипотезой модели является недетерминированность изменений свободно плавающих валютных курсов. Макроэкономические показатели изменений валютных курсов определяются через микроэкономическую модель поведения двух основных участников рынка арбитражоров и спекулянтов на рынке с совершенной конкуренцией, в условиях неопределенности валютного курса.

Для математического описания механизма формирования обменных курсов рассмотрены следующие найболее существенные процессы конверсионного рынка: процедура заключения сделок; формирование потока котировок; способы получения дохода участниками.

Модель устанавливает количественные зависимости между волатильностью валютных курсов на заданном интервале времени с величиной спрэда, а при определенных условиях и процентными ставками валют конверсии, позволяет установить удельные доли закрытых и открытых позиций на валютном рынке, выявляет доминирования стохастических процессов валютного ценообразования над детерминированными.

Адекватность результатов теоретических выводов подтверждается статистическими данными последних 5 лет для валют с удельной долей на мировом конверсионном рынке более 5 %.

Є.М. Терехов, канд. екон. наук,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ЕВОЛЮЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

У процесі економічної еволюції сформувалися дві діаметрально протилежні суспільні економічні системи – капіталізм і соціалізм, які водночас змушені вирішувати однакові фундаментальні економічні проблеми, пов’язані з організацією виробництва й розподілу в умовах обмеженості ресурсів. Головним механізмом функціонування першої є ринок, другої – держава, яка сповідує ортодоксальну ідеологію і приносить у жертву цій ідеології навіть “невинну” економічну доцільність, наприклад, інститут приватної власності та рушійну силу підприємницької ініціативи. Об’єктивний хід історії беззаперечно довів переваги ринкових економічних систем та їхню здатність до безмежного саморозвитку. В історичному плані прогрес цивілізації нерозривно пов’язаний із становленням товарного виробництва, ринковими принципами господарювання, а розвинуті країни світу досягнутим рівнем економічної ефективності насамперед зобов’язані ринковому механізму.

Ринковий механізм є продуктом багатовікової економічної і суспільної еволюції, у процесі якої відбувалося формування передумов сучасного цивілізованого ринку. Ф. Бродель небезпідставно виділяє у розвитку економіки три основні стадії:

1) натуральне господарство, яке ґрунтується на виробництві продуктів для задоволення потреб сімей та окремих індивідів;

2) ринкове господарство, що спирається на простий обмін та “прозорі” механізми ринкової конкуренції;

3) сучасний капіталізм, в основу якого покладено нагромадження результатів минулої праці, які використовуються для встановлення контролю над функціонуванням ринків.

На думку Р. Гейлбронера і Л. Тароу, усім некапіталістичним суспільствам, які передували капіталізму, бракувало інституції приватної власності, недостатнє значення надавалося ідеї економічної свободи, підприємницька діяльність цінувалася невисоко і, що найважливіше, жодному з цих різноманітних суспільств не був притаманний атрибут капіталізму – ринкова система. Крім того, у суспільствах, які передували капіталізму, не існувало чинників виробництва. Р. Гейлбронер і Л. Тароу слушно вважають, що людська праця, багатства землі, корисні копалини, рукотворні цінності існували завжди, але праця, земля і капітал не завжди були товаром. На шляху формування нового економічного способу життя, побудованого на якісно нових принципах, стояли різні перешкоди, серед яких, на думку вчених, найскладнішим бар’єром була влада традиції й команди як засобу організації економічного життя.

Внаслідок поєднання різноманітних елементів чисто ринковий капіталізм з плином часу трансформувався у капіталізм, що регулюється державою. І нині ми все частіше натрапляємо на термін “змішана економічна система”. На думку М. Шніцера, складовою частиною такої трансформації стало утворення багатих держав, що було наслідком украй нерівномірного розподілу доходу впродовж періоду промислової революції. Ці та інші об’єктивні й суб’єктивні обставини підводять учених до висновку про наявність таких етапів формування ринку:

1) класичний вільний ринок (до середини ХІХ ст.), у якому держава не втручалася в економіку, виступаючи “нічним вартовим”, який стежив за тим, щоб усі, хто має самостійне джерело доходів, ретельно сплачували податки до державного бюджету;

2) регульований ринок (середина ХІХ ст. – 50-ті роки ХХ ст.) характеризувався втручанням держави в економічне життя суспільства з метою обмеження монополій та захисту конкурентного середовища;

3) соціально орієнтований ринок, у якому, крім механізмів регулювання, держава виконує функції соціального захисту населення.

О.І. Гриценко, канд. екон. наук,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ОБЛІК КРЕДИТНИХ ОПЕРАЦІЙ У КРЕДИТНИХ СПІЛКАХ

Кредитна політика кредитної спілки визначається правлінням спілки шляхом прийняття відповідного положення, у якому зазначається: види позик, які надаються кредитною спілкою відповідно до їхнього цільового призначення; питома вага окремих видів позик у кредитному портфелі спілки; мінімальний і максимальний розміри позик кожного виду; мінімальний і максимальний терміни для позик кожного виду; вимоги за рівнем забезпеченості позик кожного виду; порядок нарахування відсотків і сплати відсотків та основної суми позики кожного виду з урахуванням їх можливого розміру та терміну; метод надання основної суми позики кожного виду; можливість зміни рівня відсотків за користування позичками кожного виду; додаткові умови з окремих видів позик; можливість застосування штрафних санкцій щодо позичальників, які неналежно виконують свої зобов’язання за кредитними угодами, а також види та розміри таких санкцій.

Ефективність фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання залежить від організації бухгалтерського обліку. Для обліку кредитних операцій в кредитних спілках слід застосовувати рахунок 373 “Розрахунки за нарахованими доходами”, 376 “Розрахунки за кредитами членам кредитних спілок”.

Для обліку кредитних операцій кредитній спілці, виходячи з потреб управління, контролю та аналізу, доречно використовувати субрахунки другого та третього порядку.

На субрахунку 373 “Розрахунки за нарахованими доходами” субрахунків третього порядку ведеться облік розрахунків нарахованих доходів (процентів, доходів, дивідендів тощо) з членами кредитної спілки та об’єктами інвестування, які підлягають отриманню:

· 3731 “Розрахунки за нарахованими процентами за кредитами, наданими членам кредитної спілки”;

· 3732 “Розрахунки за нарахованими процентами за кредитами, наданими іншим кредитним спілкам”;

· 3733 “Розрахунки за нарахованими процентами за вкладами на депозитних рахунках у банках”;

· 3734 “Розрахунки за нарахованими процентами за вкладами на депозитних рахунках в об’єднаній кредитній спілці”;

· 3735 “Розрахунки за нарахованими доходами за внесками в капітал об’єднаної кредитної спілки”.

Відповідно до класифікації за терміном погашення кредити обліковують відповідно по субрахунках 1Х, 2Х та 3Х субрахунку 376 “Розрахунки з різними дебіторами”:

· 3761Х “Кредити з терміном погашення до 3-х місяців”;

· 3762Х “Кредити з терміном погашення від 3 до 12 місяців”;

· 3763Х “Кредити з терміном погашення більше 12 місяців”.

Наведені рахунки дозволять систематизувати та узагальнити інформацію про надані кредити, сприятиме дотриманню платіжної дисципліни щодо своєчасного повернення позик. Аналітичний облік розрахунків за кредитами ведеться за особовими рахунками у спеціальних особових картках.

Отже, кредитні спілки є важливою інфраструктурною складовою фінансового ринку. Тому їх господарська діяльність повинна сприяти економічному розвитку регіону. При організації кредитних відносин кредитні спілки керуються необхідністю врахування інтересів спілки, її пайовиків, позичальників та загальнодержавних інтересів.

О.А. Скорба, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Деякі питання вдосконалення
амортизаційної політики основних засобів

На сучасному етапі розвитку національної економіки досить багато науковців приділяють увагу вивченню проблем амортизаційної політики основних засобів, однак недостатньо висвітленим, на наш погляд, є зв’язок між змінами в амортизаційній політиці та процесами оновлення основних засобів, між нормами амортизації та попитом на основні засоби.

Сучасний досвід розвинених країн свідчить, що сьогодні амортизаційна політика перетворюється на знаряддя формування та підтримання попиту на основні засоби. Інструментом регулювання попиту є норми амортизації. Підвищуючи норми нарахування амортизації на ті чи інші види основних засобів, уряд сигналізує про те, що витрати, які спрямовуються на придбання основних засобів із вищими нормами нарахування амортизації, відшкодовуються підприємству швидше, ніж витрати на придбання основних засобів з меншими нормами амортизації. Внаслідок такої політики відбуваються зміни у структурі попиту на основні засоби, що у свою чергу призводить до збільшення виробництва та імпорту основних засобів, на які підвищені норми амортизації, та скорочення виробництва основних засобів, на які норми нарахування амортизації знижені.

Так, виділення в окрему групу транспортних засобів, меблів, комп’ютерної та побутової техніки з встановленням найвищих норм амортизації мало за мету стимулювання попиту на ці товари, створення умов для освоєння та розвитку їх виробництва у державі.

На практиці підприємствам стало економічно вигідніше придбавати дорогі іномарки, закордонне обладнання, оскільки чим дорожчий автомобіль, обладнання, тим на більшу величину підприємство зменшує прибуток до оподаткування. У результаті виникає таке явище як зростання імпорту основних засобів з метою мінімізації податкових зобов’язань з податку на прибуток. Таким чином посилилась залежність від імпорту, зменшення доходів бюджету та відтоку значних валютних ресурсів за кордон.

З метою подолання негативних тенденцій в амортизаційній політиці необхідно переглянути підходи до формування груп основних засобів та встановлення для них норм амортизації. Використовуючи досвід розвинених країн, необхідно віддати пріоритет у нарахуванні амортизації з метою оподаткування повинно бути віддано таким найбільш сучасним засобам виробництва, як енергозберігаюче обладнання, повністю автоматизованим лініям виробництва тощо.

Враховуючи високий ступінь зносу основних засобів у сільському господарстві та вкрай низьку механізацію праці, доцільно. З метою оподаткування виділити в окрему групу сільськогосподарську техніку, а також обладнання, яке використовується в біотехнологіях. З метою заохочення до інвестування у наукові дослідження та розробки доцільно встановити норми амортизації нематеріальних активів, які містять результати досліджень, встановити норми амортизації на рівні, який не нижчий від комп’ютерної техніки.

Для усунення суперечностей між бухгалтерський та податковим обліком доцільно внести зміни до податкового законодавства в частині надання права самому підприємству нараховувати амортизацію для цілей оподаткування за методами, встановленими у бухгалтерському обліку.

На практиці більшість підприємств нараховує амортизацію на усі об’єкти основних засобів з використанням податкового методу. Ми пропонуємо застосовувати до деяких видів основних засобів методи нарахування амортизації, передбачені П(С)БО7 “Основні засоби”.

Ю.Б. Слободяник, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
ДЕРЖАВНОГО АУДИТУ В УКРАЇНІ

Реформування соціально-економічного устрою України обумовило появу нових підходів до організації і змісту державного фінансового контролю як інструменту управління фінансами. Адекватний фінансовий контроль є запорукою ефективності здійснюваних економічних реформ і важливим інструментом боротьби з правопорушеннями в економічній сфері та корупцією. Відбувається поступовий перехід від жорсткого контролю у формі ревізій і перевірок до інших форм контролю, спрямованих на запобігання порушенням та підвищення ефективності господарювання державного сектору економіки. Однією із сучасних і дієвих форм фінансового контролю є державний аудит.

Відповідно до традиційного вітчизняного підходу аудитом вважають здійснення перевірки та підтвердження достовірності фінансової звітності на замовлення власника суб’єкта господарювання. Але світова теорія і практика аудиту розширила межі трактування цього поняття – аудит політичних партій, громадських організацій, соціальних проблем, навколишнього середовища, національних відносин сьогодні в Україні поки що не має аналогів.

Основна мета державного аудиту полягає у наданні всім зацікавленим особам незалежної інформації про те, яким чином здійснюється виконавча влада у державі. При цьому державний аудит включає контроль за усіма рішеннями, які приводять до певних фінансових операцій. Об’єкт державного аудиту має загальнодержавний характер.

У більшості країн світу державний аудит здійснюють незалежні органи, відокремлені від уряду: рахункові палати, державні контрольні палати, незалежні контрольні управління, національні управління аудиту, аудиторські суди тощо. В Україні державний аудит обмежений лише фінансовим аудитом, який здійснюють контрольно-ревізійна служба, що підпорядковується Міністерству фінансів, і Рахункова палата.

Отже, чинне вітчизняне законодавство не враховує положень Лімської декларації: немає чіткого визначення статусу, повноважень і функцій контролюючих органів, що представляють законодавчу і виконавчу гілки влади; відсутнє чітке розмежування зовнішнього і внутрішнього фінансового контролю; значна частина контрольних функцій щодо розпорядження фінансовими коштами належить саме органам виконавчої влади.

Державний аудит, на нашу думку, повинен стати принципово новою цілісною системою, яка базується на єдиних засадах, що охоплюють усі сторони економічного життя. У зв’язку з цим перспективними етапами розвитку державного аудиту в Україні є такі:

· приведення теоретико-методологічної бази державного аудиту у відповідність до сучасних умов;

· розроблення концептуальних основ і відповідного нормативно-правового забезпечення діяльності органів, що проводять державний аудит;

· реформування організаційної структури і відповідна зміна розподілу функцій і сфер діяльності органів державного фінансового контролю;

· закріплення за Рахунковою палатою статусу вищого органу державного аудиту;

· створення науково-дослідницької та навчальної бази діяльності органів державного аудиту, формування системи кадрового забезпечення;

· організація адекватної інформаційної інфраструктури;

· розроблення стандартів державного аудиту.

О.С. Грищенко, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ
ВИЗНАЧЕННЯ СТРАТЕГІЧНОЇ ПОЗИЦІЇ БАНКУ
НА ІНВЕСТИЦІЙНОМУ РИНКУ

В умовах підвищення конкурентної боротьби, все більшої актуальності набуває розробка сучасних методів та технологій стратегічного управління інвестиційною діяльністю банків, що являє собою цілісний, взаємопов’язаний структурований комплекс (систему) послідовних дій (виважених управлінських рішень) в умовах ресурсних обмежень, що спрямовані на формування та реалізацію стратегії здійснення ефективної інвестиційної діяльності банку, яка спрямована на укріплення стратегічної позиції банку на інвестиційному ринку з урахуванням зміни його кон’юнктури. Визначення стратегічної позиції банку на інвестиційному ринку цілком обґрунтовано можна вважати своєрідною комплексною оцінкою багатьох аспектів розвитку інвестиційної діяльності банку.

Останнім часом в Україні набула поширення система оцінки діяльності банків, яка дає можливість провести загальний якісний аналіз без застосування складних математичних моделей. Традиційно такі оцінки враховують масштаби діяльності окремих банків на інвестиційному ринку та ступінь надійності банку. Ці дві загальні характеристики покладено в основу цілого ряду закордонних і вітчизняних методик рейтингової оцінки банківських установ. Найбільш цікавими є методики, розроблені Кромоновим, Ширинською, Гуцулом, а також номерні (ренкінгові), бальні (CAMEL), регресійні, індексні тощо. Всі вони призначені для порівняльної оцінки ступеня надійності банків з позиції стабільності та стійкості щодо появи або усунення причин можливих фінансових витрат. Водночас надійність не може бути узагальнюючим показником, який би дозволяв комплексно оцінити ефективність інвестиційної діяльності банків. Більш інформативною з цієї точки зору слід визнати оцінку банку на інвестиційному ринку. Стратегічне позиціонування трактується як план дій, спрямований на вибір позиції в межах об’єктивного зовнішнього середовища, що дає можливість організації більш ефективно діяти за допомогою інструментів стратегічного менеджменту, а відповідно до досліджуваної проблематики його слід розуміти як процес визначення стратегічної позиції банку на основі комплексної оцінки економічних показників його інвестиційної діяльності. Основною вимогою отримання об’єктивних оцінок у даному випадку є наявність розвинутого конкурентного середовища. Оцінка стратегічної позиції банку на інвестиційному ринку, крім цілого ряду загальновживаних характеристик конкурентоспроможності, повинна також відображати чутливість до впливу факторів внутрішнього та зовнішнього середовища на інвестиційну діяльність банку. На нашу думку, найбільш суттєвими критеріями, за якими слід порівнювати банки між собою з точки зору стратегічного позиціонування, можна вважати: спектр інвестиційних послуг, що надаються тим чи іншим банком своїм клієнтам (якісний продуктовий ряд), географію охоплення інвестиційного ринку, а також рівень диверсифікації кредитно-інвестиційного портфеля.

Є.Є. Дмитрієв, магістрант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Динамічна оцінка ризику ліквідності банку

Наявний або потенційний ризик ліквідності для надходжень та капіталу виникає через неспроможність банку виконати свої зобов’язання у належні строки, не зазнавши при цьому неприйнятних втрат. Це явище досить поширене в умовах сучасних потрясінь на внутрішньому та глобальному фінансовому ринку.

Використання математичних методів для оцінки цього ризику дає змогу отримувати узагальнюючу (інтегральну) оцінку ризику ліквідності, виходячи з розгляду банку як складної динамічної системи.

Перспективним напрямом комплексної оцінки ризику ліквідності є використання методів непараметричної статистики. Запропонована модель ґрунтується на понятті динамічного нормативу, що являє собою сукупність показників, упорядкованих за темпами зростання. Ранжований ряд цих критеріїв дає можливість відобразити динаміку показників у їх співвідношенні і взаємовпливі.

Етапи побудови моделі індикатора ліквідності банку можуть бути такі:

1) визначається оптимальний перелік показників, що характеризують рівень ліквідності і платоспроможності банку, на підставі яких формуватиметься динамічний індикатор ліквідності. Цей етап надзвичайно важливий, оскільки від того, наскільки чутливими будуть вибрані окремі показники ліквідності, залежить точність оцінки її ризику. Формування переліку показників має базуватися на системному підході і враховувати рівень ліквідності активів, стабільності пасивів, надійності банку. При використанні ординальних шкал доцільно використовувати не менше 6 і не більше 25 показників;

2) встановлюються нормативні співвідношення між показниками, виходячи з їх значення для оцінки рівня ліквідності банку. Від цього залежить точність отриманої оцінки. Необхідною умовою є дотримання економічної обґрунтованості порівняння кожної пари показників;

3) для кожного моменту часу t формується матриця фактичних співвідношень темпів зростання показників;

4) формується матриця збігання елементів матриць нормативних та фактичних співвідношень показників;

5) будується матриця збігання матриць фактичних та нормативних співвідношень;

6) розраховується динамічний індикатор ліквідності як відношення кількості збігання нормативних і фактичних співвідношень показників до кількості нормативних співвідношень за модулем

Вектор є мірою близькості фактичного і нормативного упорядкування показників ліквідності та платоспроможності банку, яка кількісно характеризує ризик ліквідності.

Динамічний індикатор набуває значення в межах від –1 до 1. Якщо в певний момент часу t оцінка набуде значення 1, це свідчить про те, що всі нормативно встановлені співвідношення показників фактично виконуються. І навпаки, якщо то це означає, що фактичний порядок показників повністю протилежний нормативному.

Від’ємні значення в окремі звітні періоди пояснюються обмеженістю фінансових ресурсів для підтримання на необхідному рівні динаміки показників.

Основними ознаками високого ризику ліквідності є різке зменшення значення динамічного індикатора при одночасній зміні знака і (або) збереженні протягом тривалого часу від’ємних значень.

Якщо динамічний індикатор дорівнює нулю, це свідчить про граничний рівень ліквідності, який потребує посиленого контролю з метою недопущення підвищення ризику ліквідності.

Ж.А. Жирна, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

РОЗВИТОК СИСТЕМИ
ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ

На сьогоднішній день існує нагальна потреба адекватного законодавчого реагування на швидкі зміни у фінансово-економічному середовищі. Дана мета може бути досягнута шляхом створення гнучкої, динамічної системи контролю державних фінансів з урахуванням кращих світових напрацювань у цьому напрямі. Як показує світовий досвід, організація контролю є головним елементом управління суспільними фінансовими ресурсами, адже таке управління спонукає до відповідальності перед громадськістю.

В Україні склалася ситуація, коли контроль державних ресурсів централізовано здійснюють два органи: Рахункова палата, що діє від імені Верховної Ради, та Державна контрольно-ревізійна служба – від імені уряду. Це не відповідає вимогам Лімської декларації.

Окрім Рахункової палати та Державної контрольно-ревізійної служби, фінансовий контроль в Україні здійснюють й інші державні організації та служби, а саме: Державне казначейство, Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Національний банк, Фонд державного майна та ін.

Однак діяльність усіх цих державних контрольних організацій здійснюється за відсутністю чіткої взаємодії. Тобто, на практиці державний фінансовий контроль діє не як єдина система, а як сукупність відокремлених ланок. Всі вони діють автономно, виконуючи свої завдання і функції, які визначаються численними постановами, указами та іншими нормативно-правовими актами. У зв’язку з цим при виконанні роботи трапляються неузгодженість, дублювання, а іноді й суперечності. Це призводить до недостатньої ефективності діяльності органів державного контролю, надмірного витрачання людських і фінансових ресурсів, правового і методологічного хаосу.

Отже, існуюча в Україні система державного фінансового контролю не забезпечує на належному рівні управління фінансовими відносинами в цілому в державі. Саме тому питання реформування державного контролю стало предметом уваги як європейських організацій, з якими співпрацює Україна, так і уряду, науковців.

Отже, ми пропонуємо вжити таких заходів:

· визначити концепцію розвитку та функціонування державного фінансового контролю в Україні;

· обов’язково визначити статус Рахункової палати як вищого зовнішнього органу державного фінансового контролю;

· визначити зміст і механізм здійснення державного зовнішнього і внутрішнього фінансового контролю, який би відповідав сучасній системі державного фінансового контролю;

· прийняти базовий закон про здійснення державного фінансового контролю, який би встановив основні поняття у цій сфері, чітко розподіляв завдання, функції й повноваження між відповідними державними органами, регламентував відносини між суб’єктами і об’єктами контролю, визначав відповідальність і незалежність відповідних уповноважених осіб.

О.С. Квачан, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Соціально-економічний розвиток регіонів
як складова економічного розвитку держави

Реалізація моделі соціально-орієнтованої економіки України потребує регіонального регулювання шляхом становлення самоврядних структур, розвитку ринкової інфраструктури, децентралізації управління, забезпечення соціальних гарантій населення на основі стабільного фінансового забезпечення. Побудова стратегічно спланованої та чітко відрегульованої системи забезпечення державного соціально-економічного розвитку на основі самостійного та інтегрованого розвитку регіонів – одне з основних завдань сучасної України. При його виконанні необхідно враховувати вплив як внутрішніх, так і зовнішніх глобальних світових процесів, а саме: інтеграції, глобалізації, регіоналізації, розвитку міжрегіонального співробітництва та транскордонної співпраці.

Сучасна зарубіжна практика свідчить, що в багатьох країнах утворюються особливі адміністративно-територіальні одиниці – регіони. З їх появою трансформуються бюджетні устрої цих країн, і Україна не залишається осторонь цього процесу. У сучасних умовах вченими розглядаються два види регіоналізації. Перший пов’язаний з утворенням регіонів у межах національної держави, другий – зі створенням регіонів у межах Європейського Союзу. На даному етапі розвитку для вивчення є актуальним перший вид. Регіоналізація у межах національної держави передбачає існування регіонів як адміністративно-територіальних одиниць, законодавче визначення їх правового статусу, що впливає на обсяг функцій та повноважень регіону, зокрема й бюджетних.

Для розробки та застосування інструментів впливу на розвиток будь-якого явища необхідно розглянути методологічні та методичні засади його існування. Теоретичне визначення поняття “регіон” розглядається з урахуванням зарубіжного досвіду та досліджень вітчизняних економістів. На нашу думку, регіон є адміністративно визначеною частиною країни з особливостями природно-географічного та економіко-географічного положення, на якій функціонує сформований комплекс галузей виробництва, виробничої та соціальної інфраструктур, що мають систему розселення і місцевого самоврядування.

Регіоналізм – це підвищення ролі регіонів у соціально-економічному розвитку країни, законодавче визначення їх правового статусу, підвищення ефективності використання фінансових ресурсів державного та регіональних бюджетів.

Зарубіжний досвід свідчить, що процес реформування бюджетного устрою відбувався під впливом двох реформ: адміністративної та адміністративно-територіального устрою. Слід ураховувати відмінності між цими реформами. Адміністративно-територіальна реформа передбачає реформу адміністративного поділу країни на території та зміну правового статусу цих територій, адміністративна реформа пов’язана із реформуванням функцій і повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування. В Україні адміністративно-територіальними одиницями, які можуть бути визнані регіонами, є області.

У зв’язку із цим необхідно розглянути, які функції, повноваження, бюджетні повноваження та дохідна база повинні бути закріплені за регіонами, щоб забезпечувати необхідний рівень самостійності та надання можливості здійснення регіонального розвитку. У нашій країні повноваження з забезпечення збалансованого економічного та соціального розвитку відповідної території, сприяння інвестиційній діяльності на території області, розвитку науки, окремих видів освіти, охорони здоров’я, культури законодавчо покладені на місцеві органи влади, залишаючи поза увагою органи місцевого самоврядування. Також відсутня чітка, законодавчо врегульована система економічних показників, що реально відображають рівень розвитку регіону, а отже – система контролю використання його фінансової бази.

Тому, розглядаючи питання розробки стратегії соціально-економічного розвитку регіонів, необхідно створити чітку законодавчу базу, що регулює це питання, розподілити зобов’язання місцевих органів влади та місцевого самоврядування, розробити систему показників, згідно з якими буде контролюватися фактичний рівень соціально-економічних показників, що свідчитимуть про виконання поставлених перед регіоном завдань.

Л.В. Чернявська, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ
“СПЕЦІАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ЗОНА”
ТА “ВІЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ЗОНА”

У сучасній економічній літературі існує декілька основних підходів щодо визначення співвідношення між поняттями “спеціальна економічна зона” (СЕЗ) та “вільна економічна зона” (ВЕЗ). Одні автори використовують по черзі назви СЕЗ і ВЕЗ, інші – застосовують один із цих термінів, а в законодавстві України використовується єдиний термін “спеціальна (вільна) економічна зона”. Є.Ф. Авдокушин доводить, що термін “ВЕЗ” є більш вузьким поняттям стосовно поняття СЕЗ.

В.К. Васенко пропонує розрізняти ВЕЗ, СЕЗ і спеціальну вільну економічну зону (СВЕЗ) залежно від адаптації національної правової бази зональних економічних формувань міжнародному праву. На думку автора, ВЕЗ не має тісних зв’язків із національною економікою, а її режим максимально адаптовано до міжнародного права, тоді як СЕЗ має тісні зв’язки з національною економікою, що характеризується сильною розподільчою роллю держави, а її правова база сформована на основі поправок до національного законодавства, адаптованого до світових стандартів. А СВЕЗ являє собою поєднання двох попередніх типів – ВЕЗ та СЕЗ – з частковою розподільчою роллю держави та правовою базою, сформованою на основі поправок до законодавства з урахуванням світових і національних стандартів.

З наведеною тезою В.К. Васенка навряд чи можна погодитися. Так, розмежування між СЕЗ та ВЕЗ, а тим більше їх поєднання на підставі різного режиму правового регулювання суперечить законодавству України та міжнародному праву. Застосування країною до створеної на її території СЕЗ національного законодавства, всупереч укладеним нею ж міжнародним договорам, в принципі неможливе, оскільки положення національного законодавства автоматично втрачають чинність з моменту ратифікації відповідного міжнародного договору, що містить правила, пов’язані з діяльністю СЕЗ.

Крім того, відповідно до Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур 1973 р., вільною зоною визнається частина території країни, в межах якої розміщені на ній товари розглядаються як такі, що знаходяться за межами митної території настільки, наскільки це стосується ввізних мит та податків.

Таким чином, ВЕЗ являє собою просто безмитну зону, тобто частину території держави, в рамках якої торгівля товарами, роботами, послугами здійснюється без сплати податків, мита, зборів та інших загальнообов’язкових платежів. Прикладами ВЕЗ у такому розумінні є магазини безмитної торгівлі в аеропортах, портах, митні склади тощо.

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що ВЕЗ і СЕЗ являють собою різні економічні явища, а їх ототожнення в законодавстві України і, як наслідок, у багатьох наукових працях є помилковим.

Л.А. Батюк, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ВПЛИВ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ
НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ
НА ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ

У даний час найбільш суттєві загрози стосовно сталої інвестиційної активності в Україні знаходяться у площині грошово-кредитних відносин та діяльності банківської сфери. Всі економічні кризи розпочиналися з деформацій саме цієї ланки економіки.

Аналіз статистичних даних за останні сім років дозволяє зробити висновки про пряму кореляцію обсягів інвестицій з показниками грошової маси (М3) (коефіцієнт кореляції за період 2000-2006 рр. дорівнював 0,993) та зворотну з нормативом обов’язкового резервування коштів банків у НБУ (коефіцієнт кореляції – 0,955).

З 2007 року, на відміну від минулих років, спостерігається взаємозв’язок між динамікою монетарних агрегатів та інфляцією. Недопущення номінального укріплення валютного курсу гривні призвело до того, що реальне укріплення валюти, зумовлене фундаментальними причинами, відбувалося через більш високу інфляцію.

Купівельна спроможність доходів населення знизилася за чотири місяці 2008 р. на 17,6 млрд. грн. Втрати купівельної спроможності всіх депозитів за той же період становили 35,7 млрд. грн.

Антиінфляційна політика НБУ спрямована на виконання двоєдиної задачі – загальмувати зростання цін, не зашкодивши при цьому економічному зростанню, без погіршення фінансової стабільності банківського сектора. З цією метою НБУ використовує підвищення ставок за активними операціями НБУ та облікової ставки, посилює вимоги до рівня капіталізації банків України та проведення мобілізаційних операцій.

Зараз висока інфляція більш загрозлива порівняно з незначним уповільненням економічного зростання. Тільки низький і стабільний рівень інфляції підтримує макроекономічну стабільність і дозволяє державі та бізнесу здійснювати запозичення на внутрішньому ринку замість кредитів в іноземній валюті на міжнародних ринках капіталу.

До цього часу не опановані механізми прогнозування грошово-кредитної політики. Здебільшого вона базується на принципах оперативного реагування і з точки зору перспективи лишається непрогнозованою. Так було перед кризою 1997-1998 pp., якої ніхто не очікував. І нині ефект прогнозування фактично зведений до нульової позначки.

Крім того, відсутня чіткість цілей монетарної політики і зобов’язань щодо її досягнення. Відповідно до Конституції і Закону України про НБУ головною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці. Але це положення можна трактувати неоднозначно, тому що в ньому чітко не визначено, що саме є пріоритетом – цілі внутрішньої (цінової) чи зовнішньої (курсової) стабільності.

Фактично відсутні цільові значення на середньостроковий період, що не дозволяє повною мірою проводити адекватну монетарну політику, оскільки ефективний часовий горизонт її впливу складає рік-півтора.

Монетарна політика фактично спрямовувалася на підтримку стабільності обмінного курсу гривні до долара США (крім 2005 р., коли було проведено одномоментну корекцію курсу). Це значно ускладнює посилення ролі процентної політики в регулюванні грошово-кредитного ринку і розвитку фондового та валютного ринків, не стимулює розвиток ризик-менеджменту в комерційних банках, що суперечить заявленому переходу до режиму інфляційного таргетування.

Заходи щодо грошово-кредитної та валютної політик мають бути спрямовані на посилення контролю за динамікою грошової маси для досягнення її відповідності реальним змінам ВВП, що дасть змогу усунути необґрунтоване зростання грошової маси.

С.В. Башлай, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

IPO-РИНКОВИЙ МЕХАНІЗМ ФІНАНСУВАННЯ БАНКІВ

Основою лідерства корпоративних суб’єктів господарювання (зокрема і банків) в сучасній економіці є їх переваги у доступі до зовнішніх джерел фінансування (акціонерний капітал – безстроковий капітал). Банкам для стабільного розвитку та ведення бізнесу необхідні стабільні довгострокові ресурси. Основним джерелом зростання капіталу для більшості вітчизняних банків є їх прибуток. Однак в останні 3-4 роки багато власників українських банків вбачали свою підприємницьку роль в якнайкращому продажу бізнесу цілком і бажано іноземному інвестору (за період 2006-2007 рр. кількість банків з 100 % іноземним капіталом +11; частка іноземного капіталу в статутному капіталі банків системи +20 %).

Одним із реальних способів збереження вітчизняними власниками контролю над своїми банками є проведення ІРО (Initial Public Offering) – первинного публічного розміщення акцій на закордонних торговельних майданчиках. З економічної точки зору вихід банків на міжнародний ринок та первинне розміщення акцій необхідні у випадку недостатності власних коштів для збільшення акціонерного капіталу, а також розвитку нових напрямів господарської діяльності. Крім ресурсного поповнення ІРО, це можливість отримання реальної ринкової оцінки вартості свого бізнесу. Фондовий ринок в Україні слаборозвинутий та не структурований – не забезпечується реальне котирування акцій (ПФТС виконує лише реєстраційні функції); відсутній центральний депозитарій; залишається неврегульованою система реєстрації прав корпоративної власності та ін.).

До недоліків (стримуючих факторів) ІРО можна віднести такі:

· висока відповідальність банку перед іноземними інвесторами (зрозумілість й доцільність структури бізнесу, публічна прозорість фінансової структури, розумна податкова політика, прозоре та професійне управління та хороша репутація на ринку);

· високі витрати на проведення та підтримку перебування на ринку (50-500 тис. дол. США тільки за проведення ІРО);

· низька швидкість прийняття управлінських рішень (часто через розходження інтересів акціонерів);

· висока вірогідність недружелюбного злиття (поглинання).

Найбільш доступними для вітчизняних банків розглядаються такі фондові біржі: Нью-Йоркська (NYSE), Лондонська (LSE) з основним (Main Market) і альтернативним (Alternative Investment Market) майданчиками, європейські (Deutsche Borse, SWX, Euronext). Основними регулятивними нормативно-правовим актами при цьому є такі: в США – закон “Про обіг цінних паперів” та закон Сарбейнса-Окслі “Про систему внутрішнього контролю”; у Великобританії – закон “Про фінансові послуги та ринки”); в Німеччині – закони “Про біржі” та “Про торгівлю цінними паперами”.

Лістинг на Лондонській фондовій біржі є формально простішим та значно дешевшим. А згідно з прийнятою в 2005 році Директивою ЄС за стандартами емісії, що встановила єдині вимоги до лістинга по всій Європі, компанія-емітент має право, зареєструвавши проспект емісії в одній з країн Євросоюзу (home member state), розмістити їх на будь-якій біржі, що означає конкуренцію європейських бірж на основі ліквідності. Вітчизняні компанії (не банки) вже стали учасниками ІРО, розмістивши різні обсяги акцій: від 13,11 % (105 млн. дол. США) – будівельно-інвестиційна компанія “ТММ Real Estate Development” (Франкфуртська біржа, 2007 р.) до 100 % (208 млн. дол. США) – інвестиційна компанія “Dragon Ukrainian Properties & Development PLC” (Лондонська біржа, майданчик АІМ, 2007 р.). Ринкова капіталізація вітчизняних компаній в результаті ІРО зросла в 1,3-1,6 раза.

Після застосування вітчизняними банками альтернативних механізмів фінансування (випуск єврооблігацій, синдиковане кредитування) вихід на ІРО в умовах підвищеної конкуренції та кризових ситуацій на ринку капіталу став для них більш важливим з метою капіталізації, публічності, покращення корпоративного управління, структурної перебудови.

О.П. Бойко, канд. філос. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Економічна ментальність
та її роль в економічній сфері

Цілком очевидно, що трансформаційний період в Україні супроводжується кризою в усіх сферах нашого життя – економічній, політичній, соціокультурній. А все тому, що це пов’язано з невирішеністю суттєво значущої проблеми, яка виражається невідповідністю інституціональної структури світовим імперативам щодо підвищення рівня та якості життя, та низьким ступенем державної політики з питань економічної і соціальної ефективності. Це свідчить про те, що модернізація в країні необхідна. А щоб реформи не “буксували” та мали певні позитивні наслідки, необхідно ураховувати специфіку самої країни, її “парадоксальність”, її культурну амбівалентність, тобто знаходження “між Заходом і Сходом”, зрештою, її ментальність, яка проявляє себе явно або приховано, як фактор багатьох соціально-економічних процесів. Тільки детальний аналіз цього явища дає можливість напрацювати науково обґрунтовані моделі подальшого розвитку країни як на найближчу перспективу, так і на майбутнє.

На превеликий жаль, інституціональна економічна теорія в Україні поки що знаходиться в стані становлення, тому категорія “економічна ментальність”, всупереч своїй реальній значущості, не представлена в повному обсязі свого змісту, зокрема, її соціальними та національними контентами. А такі напрацювання були б доречними, оскільки соціокультурна компонента менталітету, де однією зі складових є саме економічна частина, здійснює безпосередній вплив на розвиток суспільства в цілому, особливо на економічну сферу. Слід сказати, що такі напрацювання є і вони слушні. Так, наприклад, перший кодекс слов’ян “Руська правда” містить правила, норми господарювання відповідно до менталітету слов’ян. Варто згадати С.М. Булгакова, який у своїх роботах, обґрунтовуючи теорію “стійкого” дрібного селянського господарства, заперечує теорію марксизму про ренту і пропагує софійність праці. Праці Г.Ф. Симоненка не втратили своєї актуальності і сьогодні. Він підкреслював необхідність вивчення економічних відносин у тісному зв’язку з дослідженням неекономічних інституцій.

Отже, звернення до джерел економічної думки, а їх наявність можна ще продовжувати, дає змогу зробити свої висновки, але вже з урахуванням сучасних особливостей, що дозволило б відмовитися від західництва у чистому вигляді, від наслідування і водночас розставити акценти на діючі національні організаційно-правові, соціально-економічні методи та форми, які були б наповнені дійсно людським змістом. Тобто, дослідження ментального досвіду є однією з важливих умов успішного розвитку економіки як складової розвитку суспільства.

Значення економічної ментальності можна зрозуміти лише розглянувши її зміст, точніше, основні структурні елементи, а саме: цінності, мотиви, норми, зразки економічної поведінки та соціальної взаємодії у сфері господарської діяльності; ціннісно-мотиваційне ставлення до праці та багатства; уявлення про спадковість та переваги організаційних форм господарської життєдіяльності; стереотипи споживання; ступінь сприйняття закордонного досвіду.

В основі економічної ментальності знаходяться глибинні психологічні установки та цінності індивідів і соціальних спільнот, їх стійкі уподобання та реакції, способи сприйняття, манера відчувати та думати. Саме тому ментальність визначає мотиви та моделі поведінки, які виникають у процесі господарювання, та детермінує їх.

Економічна ментальність формується в рамках певної ментальності народу. Вона акумулює та синтезує результати попереднього культурного, економічного розвитку, його загальноцивілізаційні, етнонаціональні параметри, релігійні норми, етнічні принципи.

Таким чином, під “економічним менталітетом” слід розуміти історично сформовану індивідуальну та суспільну економічну свідомість, специфічний характер якої визначається типом економічного способу виробництва, культурними особливостями, соціальною належністю, етнічними та іншими особливостями носіїв ментальності. Економічна ментальність характеризує специфіку свідомості населення, яка утворюється історично та проявляється у єдності усвідомлених та неусвідомлених цінностей, норм та установок, які відображаються у поведінці населення. Вона містить у собі стереотипи споживання, норми та зразки взаємодії, організаційні форми, ціннісно-мотиваційне ставлення до роботи та багатства, а також ступінь сприйняття або несприйняття закордонного досвіду.

Отже, серйозне вивчення проблем ментальності в економічній сфері сприяє оптимізації національно-культурного відродження, подальшому ходу економічних реформ, демократичним перетворенням в Україні.

Т.Н. Болгар, аспирант
Днепропетровского университета экономики и права

МЕТОДИЧЕСКИЕ ПОДХОДЫ К ПОСТРОЕНИЮ
СИСТЕМЫ ФИНАНСОВОЙ БЕЗОПАСНОСТИ БАНКОВ

Тенденции развития современного общества таковы, что вопросы безопасности выходят на первое место. Объясняется это глобальными тенденциями, происходящими в мире. И если в последние годы это больше касалось проблем мирового терроризма, то нынешняя ситуация смещает акценты в сторону угроз экономических. Как показывают события текущего глобального экономического кризиса, его причинами и центром событий является мировая финансовая система. Именно нестабильность, просчеты и масштабы операций на мировых финансовых рынках привели к экономическому кризису. А поскольку банковская система является основной составляющей финансовой системы как мира, так и отдельной страны, то именно вопросы обеспечения финансовой безопасности банков выходят сегодня на первый план.

Однако для ее обеспечения банкам необходим определенный механизм, позволяющий на постоянной основе осуществлять диагностические и превентивные действия, направленные на поддержание надлежащего уровня финансовой безопасности. Особенно актуальными данные вопросы являются для банков Украины, поскольку текущий этап бурного роста неизбежно повлечет за собой спад и связанные с этим кризисные явления.

Для того чтобы сформировать такой механизм, необходимо было решить следующие задачи:

· раскрытие сущности понятия “финансовая безопасность банка” и определение ее места в экономической и финансовой безопасности государства;

· анализ уровня финансовой безопасности банковской системы Украины;

· анкетирование банков для определения существующей практики организации управления финансовой безопасностью;

· выявление и оценка основных угроз финансовой безопасности банковских учреждений;

· определение основных недостатков существующей методологии в сфере обеспечения финансовой безопасности банковских учреждений;

· формирование инструментария для управления финансовой безопасностью банков;

· разработка методик оценки уровня финансовой безопасности банковских учреждений;

· разработка основных функциональных составляющих системы финансовой безопасности банков;

· апробация предлагаемой системы путем внедрения ее в банковских учреждениях;

· выявление наиболее проблемных и нерешенных на сегодняшний день аспектов в сфере обеспечения финансовой безопасности банков.

В процессе решения этих задач нами была разработана система финансовой безопасности банков, которая представляет собой совокупность взаимосвязанных диагностических, инструментальных и контрольных мероприятий финансового характера, которые должны оптимизировать использование финансовых ресурсов, обеспечить надлежащий их уровень и нивелировать влияние рисков внутренней и внешней среды. Она должна решать задачи осуществления мониторинга финансового состояния банка для раннего выявления признаков его кризисного развития; определения масштабов кризисного состояния банка; исследования основных факторов, которые обуславливают его кризисное развитие; создания и реализации мероприятий по предотвращению кризисов; оптимизации финансового управления и обеспечения эффективного использования финансовых ресурсов; контроль за выполнением мероприятий по обеспечению финансовой безопасности и оценка полученных результатов.

Также проведенный анализ позволил выявить некоторые недостаточно исследованные и проблемные места в сфере обеспечения финансовой безопасности банков.

В частности, указано на необходимость учета моральных рисков при оценке уровня финансовой безопасности. В рамках этого исследования нами дано определение морального риска в банковской деятельности, выявлены основные его виды, их проявления для банковских продуктов, предложены методы минимизации морального риска, а также разработаны методические подходы по его количественной оценке.

Еще одним проблемным моментом, на наш взгляд, является дискуссия по поводу необходимости внедрения принципов Базеля-2 в систему банковского регулирования в Украине.

Проведенное исследование показало, что внедрение норм соглашения Базеля-2 приведет к повышению уровня финансовой безопасности банков Украины, в частности, послужит базой для усиления конкуренции между отечественными банковскими учреждениями. Кроме того, повысит качество кредитного портфеля, усилит контроль над заемщиками, облегчит доступ к кредитным ресурсам более качественным заемщикам, что в свою очередь повысит надежность банковской деятельности. Базель-2 также стимулирует банки к повышению качества риск-менеджмента, поскольку при расчете величины активов, взвешенных на уровне рисков, учитываются методы управления рисками, которые используются в банке. Кроме того, повышение прозрачности банковской системы обеспечит контроль за ее деятельностью не только со стороны государства, но и других заинтересованных лиц (клиентов, инвесторов, акционеров).

Однако внедрение норм Базеля-2 без учета реалий Украины может привести к дисбалансу в деятельности банковской системы, поскольку небольшие банки столкнутся с необходимостью существенного увеличения собственной капитализации. Это может привести к ликвидации ряда малых украинских банков, а также увеличению числа слияний и поглощений в банковской сфере. Кроме того, пересмотр подходов к оценке кредитных рисков приведет к ограничению доступа к банковскому кредитованию для малых и средних предприятий, а также фирм с низким кредитным рейтингом. Это может привести к уменьшению кредитного портфеля банков, сужению их базы доходов, что ограничит их развитие и негативно отразится на уровне финансовой безопасности.

Проведенный анализ целесообразности использования мегарегулятора в Украине показал, что подобный вариант банковского надзора является нецелесообразным с точки зрения финансовой безопасности, поскольку Национальный банк Украины достаточно эффективно осуществляет надзор за банками.

В целом внедрение принципов Базеля-2 в Украине окажет позитивное влияние на уровень финансовой безопасности банков.

Таким образом, система финансовой безопасности банков должна предотвращать наступление глубоких кризисов в деятельности банков путем раннего предупреждения отрицательных тенденций в их работе и нейтрализовать возможные проблемные аспекты в текущей деятельности. Кроме того, система финансовой безопасности должна обеспечить эффективную и стабильную финансовую деятельность банков, оптимизируя использование финансовых ресурсов.

А.Ф. Бондаренко, канд. техн. наук, доц., А.В. Кобычев,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”

ПРИМЕНЕНИЕ И СОВЕРШЕНСТВОВАНИЕ КОНЦЕПЦИИ
CULTURE TRANSFER MANAGEMENT

В условиях прогрессирующей глобализации экономик всех стран особенно актуальной является проблема развития бизнеса за рубежом, а именно аспект адаптации деятельности компании к культурным ценностям иностранных потребителей. Глобализация стала важнейшим процессом современной мировой системы, одним из наиболее важных факторов, влияющих на закономерности развития экономики.

Влияние глобализации на экономическое развитие выражается в увеличении удельного веса транснациональных компаний в общей структуре бизнеса. Как только компании выходят на мировой уровень и начинают осваивать новые зарубежные рынки сбыта, сразу сталкиваются со всем разнообразием культурных особенностей и ценностей стран, народов и национальностей, которых в мире очень много. Именно поэтому следует считать, что построение концепции управления маркетингом, сочетающей оптимальное внедрение успешных бизнес-моделей и нахождение компромисса в вопросе культурных ценностей, является более чем актуальным. Такой концепцией является “Менеджмент переноса культуры” (Culture Transfer Management: CT-Management).

CT-Management – это управление перемещением культурных ценностей от одной системы к другой. Появление данной концепции обусловлено тенденциями развития международного бизнеса. Переход от глобальной организации международных фирм и соответствующей им централизованной структуры к многонациональной, децентрализованной организации потребовал новой технологии, обеспечивающей культурную адаптацию в данной среде.

Источниками СТ-менеджмента являются:

· традиционный менеджмент и его функциональные сферы: корпоративная культура, этика бизнеса и управление человеческими ресурсами;

· концепция мегамаркетинга, в рамках которой фирмы, проникающие на рынки, окруженные высокими входными барьерами, должны оперировать не только традиционным комплексом “4Р” (рroduct, price, place, promotion), но и двумя дополнительными “Р”: Power и PR.

Основными условиями использования СТ-менеджмента следует считать:

1) желание и стремление первой системы (“отправителя”) распространить свои культурные ценности;

2) привлекательность культуры отправителя для второй системы (ресивера);

3) желание и готовность ресивера принять культурные ценности отправителя;

4) адаптивность культурных ценностей отправителя к условиям ресивера.

В рыночных условиях “перемещаются” люди, деньги, товары, технологии (процессы и ноу-хау), способы применения товаров, идеи. Опираясь на культуру, можно рассчитывать на более легкую адаптацию перемещения, снижение уровня сопротивления, повышение восприимчивости ко всему новому. Таким образом, СТ-менеджмент выполняет функцию предварительной “настройки” системы для восприятия новых идей, товаров, услуг, символов и т.д. СТ-менеджмент является очень эффективным, потому что перенос культуры осуществляется не агрессивным методом, без давления на ресивер. Кроме того, у ресивера появляется заинтересованность в адаптации культуры.

Однако концепция СТ-менеджмента имеет и слабые стороны. В первую очередь – это фактор времени, который находит свое негативное отражение в длительном ожидании результата. Процесс “переноса культуры” предполагает осуществление изменений в сознании субъектов, относящихся к системе, воспринимающей культурные ценности. Для того чтобы повлиять на сознание человека, требуется немало времени, поэтому цикл полного восприятия культурных ценностей длится не один год.

Более того, помимо значительных затрат времени, необходимого для успешного внедрения данной концепции, нужны значительные материальные затраты на обучение квалифицированного персонала, исследование рынка, на осуществление деятельности в направлении концепции СТ-менеджмента.

Если компании удалось в рамках концепции СТ-менеджмента осуществить культурную адаптацию зарубежного рынка, появляется опасность возникновения конкурентов, с которыми предприятие раньше сталкивалось на своем внутреннем рынке. Осваивая новый рынок сбыта и “настраивая” систему с помощью “переноса культуры”, компания тем самым открывает путь для отечественных конкурентов, что негативно влияет на ожидаемый эффект от внедрения концепции СТ-менеджмента.

Перенос культуры имеет множество разнообразных эффектов. Важно уметь отделять желательные эффекты от нежелательных и всячески минимизировать проявления последних. Худшим вариантом нежелательного эффекта является отторжение культурных ценностей системы-отправителя системой-получателем. Для того чтобы избежать такого результата, процесс культурной адаптации всегда следует проводить в ненавязчивой форме.

В качестве вывода следует отметить, что СТ-менеджмент является эффективной концепцией управления маркетингом в случае осуществления деятельности компаний на зарубежных рынках. Важнейшей функцией СТ-менеджмента является “настройка системы”: “перенос” культуры для “переноса” технологий, товаров, менеджмента персонала и т.д. Вместе с тем не следует пренебрегать длительностью цикла культурной адаптации; значительными материальными потерями; возможностью использования достижений фирмы в СТ-менеджменте отечественными фирмами-конкурентами. Без сомнения, технология СТ-менеджмента еще только формируется, но вполне очевидно, что за ней будущее.

Л.П. Володько, канд. экон. наук, доц.,
Полесский государственный университет, г. Пинск,
О.А. Синявская, канд. экон. наук,
Белорусский государственный экономический университет, г. Минск

МНОГОКРИТЕРИАЛЬНАЯ ОЦЕНКА КАЧЕСТВА
БАНКОВСКИХ УСЛУГ

Для оценки качества банковских услуг необходимо определить перечень критериев и показателей, которые адекватно характеризуют их особенности. Принципиальной особенностью банковских услуг является то, что невозможно выделить единственный критерий для оценки их качества. На основе изученной научной литературы, практических наблюдений, исследования мнений специалистов различных банков Республики Беларусь для экспертной оценки качества банковских услуг предлагается шесть наиболее значимых критериев: надежность эффективность практичность мобильность сопровождаемость убежденность

В соответствии с предложенной методикой была произведена оценка качества банковских услуг двух филиалов банков. Результаты проведенной экспертной оценки представлены в табл. 1-2 ( – глобальный коэффициент качества, – коэффициент согласованности мнений экспертов, критерий ).

Данные табл. 1 показывают достаточно высокий уровень качества банковских услуг в исследованных банках, а на основании данных табл. 2 можно сделать вывод о том, что наиболее существенное влияние на качество банковских услуг оказывают такие критерии, как практичность, надежность и эффективность.

Л.О. Гаряга, Черкаський інститут банківської справи
Університету банківської справи НБУ

МОНІТОРИНГ КРЕДИТНОГО РИЗИКУ:
ОСНОВНІ СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ

Моніторинг кредитного ризику є тим видом моніторингу, який проводять банки, що передбачено стратегією ризик-менеджменту банку, причому його необхідно здійснювати паралельно з кредитним моніторингом. Саме на основі моніторингу приймаються рішення про ефективне управління кредитним ризиком з допомогою різноманітних методів. Виділимо основні складові елементи моніторингу кредитного ризику (табл. 1).

Таблиця 1

Складові елементи моніторингу кредитного ризику

Моніторинг кредитного ризику
на рівні кредитного портфеля	на рівні окремого позичальника
на рівні кредитного портфеля	на стадії відбору позичальників	використання кредиту позичальником
моніторинг місця кредитного портфеля в загальних активах банку	моніторинг підприємств	моніторинг дотримання позичальником кредитної угоди
моніторинг диверсифікації кредитного портфеля	попередній моніторинг фінансового стану позичальників	моніторинг фінансового стану позичальників
моніторинг структури кредитів, класифікованих за ступенем ризику	–	моніторинг цільового використання кредитних коштів
моніторинг показників кредитного ризику	–	моніторинг забезпечення
моніторинг встановлених лімітів щодо кредитування	–	моніторинг нефінансової інформації (наприклад, репутації)

Методологічною базою проведення моніторингу в банках України є закони України, постанови та положення НБУ, внутрішні положення банку. У кожному банку обов’язково повинно бути розроблене Положення про моніторинг кредитного портфеля фізичних та юридичних осіб. Саме цей документ регламентує розподіл повноважень при здійсненні моніторингу кредитних операцій, процес нагляду за якістю кредитів, здійснення відповідних заходів щодо покращення стану заборгованості за кредитом.

Моніторинг кредитного ризику на рівні кредитного портфеля банку – це процес систематичного аналізу показників кредитного ризику портфеля кредитів банку, який повинен враховувати та базуватися на аналізі кредитного портфеля для можливого виявлення факторів, що впливають на ризик.

Моніторинг кредитного ризику окремого позичальника здійснюється на основі моніторингу діяльності індивідуального позичальника, оскільки фактично у найгіршому варіанті кредитний ризик кількісно буде виражатися сумою кредиту плюс недоотримані відсотки, які мав би сплатити позичальник. Саме тому необхідно визначати кредитоспроможність позичальника перед видачею кредиту, тобто на стадії відбору позичальників, та здійснювати періодичний моніторинг протягом всього періоду дії кредитної угоди. На рівні індивідуального позичальника банк проводить моніторинг дотримання позичальником кредитної угоди, моніторинг цільового використання кредиту, моніторинг забезпечення та моніторинг нефінансової інформації про позичальника.

Моніторинг кредитного ризику в розрізі окремого позичальника на постійній основі здійснюється співробітниками банку, враховуючи Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

Таким чином, можна підсумувати, що моніторинг кредитного ризику доцільно здійснювати, використовуючи не лише показники кредитного ризику, а й здійснювати моніторинг факторів, що впливають на величину кредитного ризику, які можна прослідкувати на рівні кредитного портфеля та на рівні окремого позичальника.

А.А. Гончаренко, ЗАТ “Делайт енд Туш ЮСК”

Ідентифікація, визначення
та причини виникнення валютних ризиків
у банківській діяльності
як перший етап на шляху управління ними

Однією з передумов успішного функціонування будь-якої фінансово-кредитної установи є її спроможність керувати у певних макроекономічних умовах власними ризиками. У країнах з перехідною економікою, яким здебільшого притаманна нестабільність макроекономічної ситуації та висока мінливість параметрів фінансового ринку, менеджмент ринкових ризиків набуває особливого значення.

Специфіка банківської діяльності полягає у взаємопов’язаності всіх процесів, які відбуваються всередині банку. Валютний ризик не є винятком із цієї аксіоми, оскільки діяльність банку на валютних ринках передусім тісно пов’язана з такими категоріями, як ліквідність та платоспроможність банку. З цієї причини ідентифікацію валютного ризику доцільно проводити в комплексі з іншими категоріями ризику, що підвищує вірогідність виявлення більшої кількості загроз, на які наражається банк, що, в свою чергу, вже є першим кроком до їх мінімізації.

Ідентифікація (розпізнавання) ризиків є першим етапом на шляху управління ризиками. Річ у тому, що в кожній операції декілька ризиків, і сукупність операцій створює нові ризики.

Валютний ризик належить до категорії ринкового ризику. Під валютним ризиком мається на увазі наявний або потенційний ризик для надходжень і капіталу банку, який виникає через несприятливі коливання курсів іноземних валют.

Можна виділити три основні складові валютної ризику:

· ризик зміни валютного курсу;

· ризик конвертації;

· ризик відкритої валютної позиції.

Головним чинником валютних ризиків є коротко- та довгострокові коливання обмінних курсів, що залежать від попиту й пропозиції валюти на національних і міжнародних валютних ринках. Оскільки обсяги зовнішньоекономічних операцій, зокрема й торговельних, постійно зростають, а світовий валютний ринок функціонує цілодобово, такі тимчасові коливання є неминучими, що стає постійним джерелом валютного ризику. Крім того, банки, що працюють на валютному ринку, можуть потерпати і від цілеспрямованих валютних спекуляцій, досвід яких має вже й Україна.

З економічної точки зору валютний ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів щодо кожної з валют за термінами і сумами. Схильність до валютного ризику визначається відкритою валютною позицією банку за різноманітними іноземними валютами, динамікою валютних курсів, а також кваліфікацією і коректністю діяльності осіб, які безпосередньо здійснюють угоди від імені банку, тобто дилерів (трейдерів).

Враховуючи, що головною метою функціонування банку залишається отримання прибутку, валютний ризик набуває двоякого значення, оскільки в разі сприятливих коливань валютних курсів банк має “підігравати” таким змінам та навпаки: у разі негативних змін курсів валют банк зобов’язаний вжити всіх можливих заходів щодо уникнення або мінімізації валютних ризиків.

Таким чином, в умовах ринкових відносин проблема оцінки і обліку валютних ризиків набуває самостійного теоретичного і прикладного значення як важлива складова теорії і практики управління. Банки мають успіх тільки в тому випадку, коли ризики, які вони беруть на себе, розумні, контрольовані та знаходяться в межах її фінансових можливостей і компетенції.

Розуміння цієї сутності робить особливо актуальним процес управління і контролю валютних ризиків.

А.А. Гордеев, канд. техн. наук, доц., Д.В. Гордеева,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”

НЕОБХОДИМОСТЬ РАЗРАБОТКИ
ИНСТРУМЕНТАЛЬНОГО СРЕДСТВА
ДЛЯ ОЦЕНКИ КАЧЕСТВА ИНФОРМАЦИОННЫХ РЕСУРСОВ
КОММЕРЧЕСКИХ БАНКОВ УКРАИНЫ

Сегодня практически каждый коммерческий банк (КБ) имеет собственный информационный ресурс – веб-сайт, основной задачей которого является информационно-аналитическая поддержка деятельности КБ в сети Интернет. Как показал анализ информационных ресурсов коммерческих банков, большая часть сайтов не выполняет свою задачу в полном объеме. Как правило, это обусловлено следующими причинами:

1) отсутствием периодически обновляемой информации на сайте;

2) недостаточно качественным дружественным интерфейсом;

3) недостатком информации о продуктах КБ;

4) периодической недоступностью сайта в сети Интернет;

5) отсутствием у КБ зарегистрированного доменного имени сайта в сети Интернет;

6) недостаточно хорошо проработанным графическим дизайном, влияющим на восприятие пользователя информации.

Следует отметить, что количество пользователей сети Интернет в Украине растет с каждым годом. Следовательно, растет и количество людей, получающих информацию о банках и их продуктах по сети. Недостаточное качество информационного ресурса приведет к потере интереса у потенциального клиента к банку и спровоцирует поиск необходимой ему информации на сайте банка-конкурента. Такой процесс приведет к уменьшению количества потенциальных клиентов, причем с каждым годом их будет становиться все меньше.

Первоочередной задачей при повышении качества информационных ресурсов является оценка их качества. На сегодняшний день существует ряд аналитических методик, позволяющих осуществить оценку качества веб-сайта. Как правило, это ручные процедуры с отсутствием поддержки инструментальных средств (ИС). Применение ручных процедур для многоитерационной оценки большого количества информационных ресурсов с необходимостью периодического повторения является нецелесообразным, поскольку требует больших человеческих ресурсов.

В связи с этим существует необходимость в разработке ИС для оценки качества веб-ресурсов коммерческих банков Украины с использованием интернет-технологий. Данное ИС обеспечит оценку информационных ресурсов КБ на основе установленных количественных и качественных показателей. Это позволит определить причины недостаточного качества для каждого из веб-сайтов.

Разработку прототипа ИС планируется проводить в соответствии со следующими этапами:

1) определение множества критериев, показателей, шкал и методов оценки качества веб-ресурсов, а также установление соответствия между ними;

2) разработка архитектуры ИС;

3) описание бизнес-логики инструментального средства с использованием UML-диаграмм;

4) разработка модели базы данных;

5) кодирование прототипа ИС;

6) наполнение базы данных информацией о критериях, показателях и методах оценки, а также адресах веб-сайтов КБ в сети Интернет;

7) тестирование и апробация прототипа ИС применительно к одному информационному ресурсу;

8) разработка полнофункционального инструментального средства для комплексной оценки множества информационных ресурсов коммерческих банков Украины.

У.В. Дремова,
Севастопольский национальный технический университет

Банковский кредитный потенциал
развития долгосрочного кредитования

Эффективность работы банковской системы и отдельно взятого банка в значительной степени зависит от возможностей осуществления и дальнейшего развития кредитных операций, что, в свою очередь, определяется спросом на кредитные средства банка со стороны населения и субъектов хозяйствования, а также наличием ресурсов у банка для удовлетворения текущего и потенциального спроса. В условиях трансформационных изменений в отечественной экономике все большим спросом пользуются кредиты на длительный срок. Поэтому на первый план выдвигается проблема формирования и генерации ресурсов для финансирования программ долгосрочного кредитования банком, разработка адекватной системы ресурсного обеспечения долгосрочного кредитования. С учетом этого для создания эффективной кредитной системы актуальным представляется исследование кредитного потенциала и его оценка как для банковской системы в целом, так и на микроуровне.

В формировании и реализации кредитного потенциала основную роль играют источники финансирования, среди которых необходимо выделить финансовые ресурсы, представляющие основу ресурсного потенциала банка. Следовательно, ресурсный и кредитный потенциалы взаимосвязаны и взаимообусловлены. Источником формирования кредитного потенциала может выступать не только текущий, но и общий ресурсный потенциал банка, учитывающий его потенциальные возможности по привлечению дополнительных ресурсов. При этом привлечение ресурсов влечет за собой создание обязательных и дополнительных резервов, которые сокращают кредитный потенциал банка, но при этом обеспечивают его функционирование и, следовательно, определяют его кредитный потенциал в будущем. Также необходимо учитывать, что формирование кредитного потенциала зависит не только от ресурсной базы банка, но и от наличия спроса на его кредитные ресурсы. Следовательно, на кредитный потенциал банка оказывают влияние следующие факторы: формирование и использование ресурсного потенциала банка, наличие спроса на кредитные средства банка, уровень обязательных и дополнительных резервов. С учетом этого возможно представить следующую трактовку категории кредитный потенциал банка: кредитный потенциал банка – это ресурсы, определяющие возможности коммерческого банка по развитию кредитования, связанные с наличием спроса на кредитные ресурсы и величиной ресурсного потенциала банка с учетом формирования необходимых резервов.

Основываясь на изучении категории “кредитный потенциал”, нами предлагается выделять следующие его элементы в аспекте развития долгосрочного кредитования: наличие спроса на долгосрочные кредитные ресурсы банка, которые формируются со стороны субъектов
хозяйствования, населения и других банков, также наличие долгосрочного ресурсного потенциала и механизмов трансформации банковских ресурсов в долгосрочные. Среди ресурсов, формирующих долгосрочный ресурсный потенциал, необходимо выделить имеющиеся и потенциально возможные к привлечению срочные депозиты субъектов хозяйствования, населения сроками свыше 1 года, долгосрочные кредиты НБУ, выпуск ценных долгосрочных бумаг, собственные средства банка и др. Кроме того, благодаря банковским механизмам трансформации и управления ресурсами, повышается возможность приращения долгосрочных ресурсов банка.

Проведенные исследования в области определения сущности кредитного потенциала банков и его элементов позволяют утверждать, что изучение кредитного потенциала должно проводиться параллельно с оценкой ресурсного потенциала, конкретизацией ресурсных программ и механизмов трансформации, а также формированием спроса на кредитные ресурсы банков.

Н.Г. Євченко, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Моделювання впливу
податкового навантаження
на ефективність діяльності банку

Податкове навантаження є центральним в системі податкового менеджменту насамперед з точки зору таких його функцій, як податкове планування та податковий аналіз, оскільки впливає на прийняття управлінських рішень та ефективність діяльності банку. Для оцінки ефективності банківської діяльності найважливішими є показники рентабельності активів і рентабельності капіталу. Для дослідження взаємозв’язку між рівнем податкового навантаження та показниками рентабельності банку нами було розроблено оптимізаційну модель рентабельності банку з урахуванням податкового навантаження, яка математично формалізується так:

(1)

за умови, що (2)

де – рентабельність активів банку;

– чистий прибуток банку;

– середні активи банку;

– податкове навантаження з податку на прибуток банку.

Задача (1)-(2) є класичною задачею нелінійного програмування, яку було розв’язано за допомогою процедур регресійного та кореляційного аналізу, а також чисельної оптимізації функції дійсного аргументу в комп’ютерному середовищі Maple 6.0.

Серед показників, які були введені як фактори в оптимізаційну модель, були розглянуті процентні ставки за кредитами та депозитами, частки кредитів та резервів в активах, ефективність використання зобов’язань. Як обов’язковий фактор в модель було введено показник податкового навантаження з податку на прибуток банку, розрахований за даними фінансового обліку. Такий підхід зумовлений структурою податкових надходжень до бюджету, що забезпечуються банками, найбільшу питому вагу в яких має саме податок на прибуток.

Для розв’язання задачі необхідно відшукати точку глобального максимуму цільової функції На рис. 1 наведено основні ситуації, що можуть виникнути під час пошуку оптимального розв’язку задачі.

Рис. 1. Глобальний і локальний максимуми
цільової функції R рентабельності банку
залежно від податкового навантаження θ

Розроблена оптимізаційна модель може бути використана в податковому плануванні банку для розрахунку граничного (оптимального) рівня податкового навантаження, на підставі якого обирається той варіант податкової оптимізації діяльності банку, який забезпечить оптимальне співвідношення податкового навантаження з показниками рентабельності. Використання моделі в податковому аналізі дозволить підвищити якість факторного аналізу податкового навантаження; врахувати вплив фінансових та податкових факторів на досягнення запланованих показників діяльності банку; розраховувати прогнозні значення обраних факторів за умови заданого рівня податкового навантаження або рентабельності за допомогою введення в модель інших факторів, збільшення їх кількості або за рахунок збільшення обсягу вхідної інформації.

С.І. Запара, канд. юрид. наук,
Сумський національний аграрний університет

Особливості надання
державної фінансової підтримки
землевласникам у Східній Німеччині

Україна за геополітичними ознаками – європейська держава, що вимагає інтеграції існуючих підходів до питань землевпорядкування в Україні та європейських країнах за умови, що європейські цінності співпадають з національними пріоритетами розвитку.

Успіху земельних реформ в Німеччині сприяло те, що держава чітко визначила порядок, строки та умови оформлення земельних відносин. Якщо сільгоспвиробник не виконував цих вимог, він позбавлявся будь-якої фінансової підтримки з боку держави, тому земля стала основним капіталом та багатством селянина, землевласника. При цьому у Східній Німеччині права застави землі заносяться до реєстру земельних ділянок – поземельної книги – і діють стосовно визначеної земельної ділянки. З огляду на суспільну довіру до правильності запису в поземельній книзі, а також доступності інформації кожному, хто спроможний довести обґрунтованість свого інтересу, кредитор, одержавши такого роду гарантії, може бути цілком упевнений в одержанні компенсації за рахунок вартості земельної ділянки у випадку, якщо кредит своєчасно не буде повернуто.

Як правило, селяни у Німеччині оформляють кредити у спеціалізованому земельному кооперативному банку, який має свої філії у районах та в усіх великих селах. У Німеччині функціонує 1 300 земельних кооперативних банків, що входять до системи Німецького кооперативного банку. Цікаво, що за бажанням клієнта районний кооперативний банк може оформити кредит в інших банках, наприклад, у Державному сільськогосподарському банку або Німецькому іпотечному банку, які не мають такої широкої сітки своїх філіалів з переуступкою своїх прав та вимог до позикодавця. Для отримання кредиту слід надати документи: річний баланс (як ефективно працює клієнт, його платіжна здатність); фінансовий план; гарантії (що передаються у заставу). Отримавши ці документи, банк:

1) перевіряє кредитоспроможність клієнта;

2) визначає умови кредитування (мету, строк кредиту, процентну ставку, початок погашення кредиту);

3) проводить оцінку майна (частіше за все використовує інформацію районного відомства поземельної книги про ринкову вартість землі);

4) готує резюме.

Кредити видаються на покупку техніки на 5 років, на будівництво об’єктів – до 20 років з обов’язковою відстрочкою першого платежу до 5 років. Основний борг погашається тоді, коли кредит починає приносити прибуток.

Здійснюється державна підтримка кредитування. Так, у разі отримання кредиту на модернізацію дрібного об’єкта в сумі 100 тис. євро, інвестиційна безповоротна підтримка становить 20 від суми кредиту. Якщо вартість крупного об’єкта від 100 тис. до 1,25 млн. євро, то процентна ставка зменшується на 5 % (ринкові ставки 6,5 %). Таким чином, за рахунок державної підтримки протягом 20 років близько 30 % від суми кредиту буде погашено державою. Існує федеральна інструкція, у якій затверджено перелік об’єктів для можливої інвестиційної державної підтримки, а також встановлено, що клієнт може віддати одну заявку на великий об’єкт і одну заявку на малий об’єкт з періодичністю у 5 років. У землі Бранденбурга на безповоротну підтримку кредитів виділяється на рік 1,7 млн. євро на дрібні об’єкти та 2,5 млн. євро на великі об’єкти.

Середній розмір кредитної ставки, залежно від мети кредитування, становить 3,7-4,3 %. Заставлена земля складає 95 % від загальної кількості заставлених активів. На кожний заставлений гектар землі видано 1 700 євро короткострокових, середньострокових та довгострокових кредитів при середній ринковій вартості ріллі 2 300 євро. Держава активно працює на банківському ринку: в Німеччині 17 банків, в капіталі яких бере участь держава, в кожній із 13 земель існують банки, створені за участю муніципалітетів та регіональних бюджетів.

З огляду на досвід Східної Німеччини земельна реформа в Україні зможе отримати більш високий рівень ефективності за реалізації життєво необхідних заходів та настання умов, серед яких зміна психології суб’єктів землекористування стосовно землі як об’єкта правовідносин на зразок провідних європейських держав.

К.С. Калинець, аспірант
Університету банківської справи
Національного банку України, м. Київ

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОКАЗНИКІВ ЕФЕКТИВНОСТІ
ФУНКЦІОНУВАННЯ ФОНДОВОЇ БІРЖІ В УКРАЇНІ

Оцінка діяльності фондової біржі є важливим критерієм розвитку національної економіки будь-якої країни. Для дослідження ефективності біржової діяльності необхідно вивчити економічний зміст поняття “ефективність”. Даний термін походить від латинського effectus і означає дієвість, результат, продуктивність. Однак нині вітчизняна література не передбачає використання єдиної комплексної оцінки рівня ефективності фондової біржі. На нашу думку, дане поняття необхідно розглядати як економічну категорію, що відображає результативність усіх чинників функціонування ринку. Однак на сучасному етапі розвитку економіки України дана категорія розглядається як оцінка наявних результатів торгівлі, отриманих упродовж визначеного періоду часу без використання єдиної методики. Тому необхідно розробити загальнодержавну систему показників ефективності функціонування фондової біржі, яка дозволить здійснити комплексний аналіз діяльності вітчизняної фондової системи.

Для цього необхідно встановити загальновизнані числові результати її діяльності, що дозволять оцінити стан розвитку та відобразити зміни в динаміці біржового процесу. У світовій системі господарювання існують два взаємопов’язані показники ефективності біржової торгівлі:

1) комплексний показник ефективності біржової діяльності;

2) поточний показник ефективності діяльності фондової біржі.

Отже, основним критерієм комплексного показника ефективності біржової діяльності є капіталізація, що відображає сукупну курсову вартість цінних паперів, що залучені в обіг. Враховуючи різні підходи до характеристики даного поняття, капіталізацію можна визначити як:

а) перетворення прибутку в капітал;

б) процес утворення фіктивного капіталу, обчисленого на основі доходу, отриманого від володіння цінними паперами;

в) відшкодування одноразових витрат, що відображають вкладення капіталу за рахунок нагромадження річного прибутку;

г) добуток котирування звичайних акцій компанії на загальну їх кількість.

Основним критерієм поточної ефективності функціонування фондової біржі є біржові індекси. Вони використовуються для інтегральної оцінки стану фінансового ринку і відображають загальну тенденцію функціонування фондового ринку.

Біржовий індекс – це середній або середньозважений показник курсів цінних паперів, що відображає поточний стан та динаміку фондового ринку. Біржові індекси є цифровими статистичними показниками, що виражають (зазвичай у відсотках) послідовні зміни певних явищ. Зміну значень індексів економісти трактують як показник сукупного попиту. Зростання чи падіння значення індексу на одному ринку часто впливає на стан попиту на іншому.

Методика розрахунку біржового індексу полягає у визначенні співвідношення середньої геометричної ціни акцій підприємств за поточний період та середньої геометричної ціни за базовий.

Таким чином, оцінка ефективності діяльності фондових бірж передбачає використання комплексного обґрунтування результатів їхнього функціонування протягом певного періоду часу. Для цього необхідно запровадити єдину систему ефективного функціонування біржі. Вона повинна враховувати умови економічного розвитку країни та водночас бути універсальною для всіх держав.

В.В. Колдовський, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Вдосконалення підходів
до управління якістю
банківських інформаційних систем

Сучасну банківську установу неможливо уявити без значної кількості інформаційних систем (ІС), які обслуговують практично всі напрямки її діяльності. Крім того, зростання конкуренції на ринку банківських послуг примушує банки все активніше залучатися до створення нових ІС високої складності. Зокрема, на сьогодні актуальним завданням для більшості з них є освоєння комп’ютерної мережі Інтернет як засобу безпосереднього контакту із клієнтами, завдяки чому практично весь обсяг банківських послуг від перегляду балансу за рахунками до здійснення онлайн-платежів, відкриття депозитів та замовлення платіжних карток може бути наданий клієнту незалежно від його місцезнаходження.

Водночас досвід вітчизняних банків, зокрема КБ “ПриватБанк”, свідчить про те, що створення, підтримка функціонування і розвиток подібної системи можуть бути надзвичайно складним завданням. Намагаючись втриматися на передовій освоєння інформаційних технологій та мережі Інтернет, КБ “ПриватБанк” створив і активно розвиває онлайн-систему комплексного банківського обслуговування “Приват 24”. З метою набуття конкурентних переваг перед іншими гравцями ринку, від спроб купівлі готового рішення банк відмовився, і розробка даної ІС здійснювалася власними силами банку. Проте у процесі реалізації поставлених завдань банк зіткнувся зі значними труднощами, викликаними надзвичайно високими вимогами до якості подібної системи, зокрема, її доступності і безвідмовності, захищеності від злочинних атак, можливостями ефективно працювати у різних режимах завантаженості і забезпечувати підтримку оновлення. В цілому, банк не був готовий до подібного виклику – робота системи “Приват 24” отримала багато критики серед клієнтів банку, а також стала мішенню для зловмисників із-за прогалин у реалізації системи безпеки. Для того, щоб подолати подібні труднощі, банку довелося докласти значних зусиль, зокрема, піти на інноваційні розробки. Крім того, банком була створена унікальна система одноразових динамічних паролів, яка була запатентована ним у 2001 р. Незважаючи на те, що найбільш критичні недоліки системи з часом були усунені, опитування клієнтів банку свідчать про те, що рівень незадоволеності роботою системи “Приват 24” все ще залишається високим.

Наведений приклад підкреслює необхідність особливо відповідального ставлення до розробки банківських інформаційних систем. Програмне забезпечення (ПЗ) як основа будь-якої ІС характеризується високим рівнем складності, і дуже часто саме невміння колективу розробників адекватно долати складність призводить до зростання кількості людських помилок та погіршення якості кінцевого продукту.

На наш погляд, найбільш дієвим способом удосконалення якості банківських ІС є використання кількісних методів управління якістю, які мають бути впроваджені на всіх етапах створення ІС. Доцільно використовувати метрики складності та оцінки якості програмного коду і окремих складових ПЗ. Метрики мають об’єднуватися у групи та відслідковуватися протягом всього життєвого циклу програмного забезпечення, слугуючи таким чином відправною точкою для управління ходом проекту.

В результаті, на наш погляд, виважений і дисциплінований підхід до управління створених банківських ІС може бути реалізований на основі кількісних методів, що забезпечить досягнення поставлених перед проектом цілей і дозволить забезпечити достатній рівень якості ІС, якого ніколи не буває забагато, особливо у такій сфері діяльності, як банківська справа.

Т.І. Коробчук, канд. екон. наук, доц.,
Луцький національний технічний університет

Суть ощадної стратегії комерційного банку

Заощадження населення набувають особливого значення в економічній науці, оскільки знаходяться на стику інтересів самих громадян, банків і держави. Тому для залучення заощаджень комерційним банкам необхідно грамотно розробляти ощадну стратегію, виходячи зі своїх індивідуальних особливостей. Ощадна стратегія комерційного банку – це заходи щодо залучення заощаджень, які повинні ґрунтуватись на всебічному дослідженні грошового ринку, місця і ролі банку на цьому ринку та пропозиції щодо просування нових банківських продуктів для його клієнтів.

Важливою складовою ощадної стратегії комерційного банку є процент по вкладах. У нашій країні ролі процента за вкладними операціями раніше приділялося другорядне значення. Монопольне становище Ощадбанку по залученню заощаджень населення, а також недосконала система видів вкладів не сприяли покращенню ощадної стратегії. У таких умовах саме процент часто виконував страхову функцію, а його стимулююча роль була вкрай низькою, тому не бралися до уваги інфляційний стан грошового обігу та соціальна структура населення. В ощадній політиці була відсутня науково обґрунтована диференціація умов залучення коштів у депозити.

Формування ринкових відносин в Україні, зміни у зв’язку з цим у банківській системі докорінно змінили характер проведення ощадної політики. Демонополізація та децентралізація банківської системи сприяли розвитку банківської конкуренції і створенню фінансових ринків, зокрема ринку ощадних капіталів. Банки стали самостійно визначати рівень процентних ставок, враховуючи вплив цілого ряду факторів: співвідношення попиту і пропозиції на фінансових ринках, державне регулювання рівня процентних ставок, темпи інфляції, загальний рівень рентабельності господарства, конкуренцію в банківській сфері, прибутковість банку, термін і розмір наданих (залучених) коштів, ступінь ризику даної операції, платоспроможність клієнта, його характер, вид позички, тип банку, його розмір та ін. Між терміном надання (залучення) ресурсів і рівнем процентних ставок, а також між розміром надання (залучення) ресурсів банком існує пряма залежність: чим більший термін (розмір) ресурсів, тим вища процентна ставка. Однак слід відзначити, що така залежність притаманна лише пасивним операціям. Це пояснюється тим, що банки, намагаючись залучити клієнтів, створюють для них вигідні умови для вкладення коштів. За активними операціями розмір позички, як правило, не відбивається на рівні процентної ставки, але сума коштів, виплачуваних банком за встановленою ставкою, буде зростати із збільшенням розміру коштів, наданих у позичку. Стосовно терміну позички, то в умовах інфляції клієнти віддають перевагу короткостроковим позикам, рівень процентних ставок за якими значно перевищує рівень ставок за довгостроковими. Це пояснюється причинами загального характеру: соціально-економічною і політичною нестабільністю, інфляційними процесами.

Ощадна стратегія є важливою складовою ощадної політики комерційного банку. За рахунок збільшення загального обсягу внесків і розширення кола вкладників юридичних і фізичних осіб можна поліпшити організацію ощадних операцій і систему стимулювання залучення внесків. Тому першочерговими практичними кроками у справі розробки ощадної стратегії комерційного банку мають стати: постійний моніторинг ринку заощаджень з метою оптимізації управління депозитним портфелем; детальне вивчення цільових ринків для забезпечення мінімізації депозитного ризику; індивідуальний підхід до різних груп клієнтів; розширення спектра депозитних послуг.

О.В. Кравченко, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Особливості формування облікової політики
бюджетних установ

Сьогодні в бюджетній сфері відбуваються складні процеси. Бюджетні установи в Україні є специфічними суб’єктами господарювання. Їх діяльність досить різнопланова і полягає в здійсненні функцій органами влади, фінансовими органами, органами казначейства, судовими органами, а також установами освіти, медичними закладами тощо. Ринкові умови господарювання вимагають використання нових принципів, форм і методів управління у бюджетній сфері, що у свою чергу підвищує вимоги щодо об’єктивності економічної інформації, головним постачальником якої є бухгалтерський облік.

Традиційно бюджетний облік був жорстко регламентований. Всю необхідну інформацію стосовно організації та порядку ведення обліку бюджетні установи отримували у повному обсязі з нормативних документів.

Проте перехід на ринкові відносини вимагає і змін щодо підходу до постановки обліку, сутність якого полягає в тому, що на підставі встановлених державою правил ведення обліку організації самостійно розробляють облікову політику.

Внутрішнє регулювання облікового процесу здійснюється в межах нормативної бази системи зовнішнього регулювання і цілком перебуває у веденні бюджетної установи чи організації. Означений рівень керівництва бухгалтерським обліком бюджетної установи чи організації реалізує права і завдання у формі вироблення облікової політики.

Відсутність документів, що регламентують порядок розробки облікової політики, зокрема й у працівників бюджетної сфери, дещо ускладнює завдання.

Отже, необхідність дослідження формування облікової політики у бюджетних установах не викликає сумніву, адже доцільність її формування, залежно від не тільки галузевих та інших особливостей діяльності, а й від форми власності, вже не потребує доказів.

Згідно із Законом України “Про бухгалтерський облік і фінансову звітність” порядок ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності про виконання бюджетів і госпрозрахункових операцій бюджетних установ встановлюється Державним казначейством України відповідно до законодавства.

Слід зазначити, що жодних мінімальних роз’яснень щодо розробки облікової політики бюджетними установами Державне казначейство не надавало.

Недостатнє вивчення цієї проблеми призводить до того, що на практиці склався стереотипний підхід до формування облікової політики.

Головні бухгалтери бюджетних установ нерідко формально підходять до розробки облікової політики. Таку позицію не можна вважати виправданою, оскільки тут є реальна можливість сформувати на основі прийнятої облікової політики достатньо ефективну систему обліку як основного елемента управління установою. Так своєчасне, повне та достовірне відображення проведених операцій дає змогу одержувати релевантну інформацію, на підставі якої можна приймати обґрунтовані управлінські рішення, аналізувати роботу, здійснювати й контролювати цільове використання засобів на основі затвердженого кошторису, виявляти незаконні витрати, що підвищить ефективність обліку й фінансово-господарської діяльності установи та використання як бюджетних коштів, так і коштів спеціального фонду.

Отже, вважаємо, що ведення бюджетного обліку без використання облікової політики стає неможливим.

С.А. Пелих, д-р экон. наук,
Белорусский государственный экономический университет, г. Минск

Инвестиционные возможности
переходной экономики

При отсутствии перехода на новый технологический уклад инвестирование в устаревшие в своей основе поколения техники и технологий приводит к неэффективному использованию ресурсов. Каждая технология развивается по закону S-образной (логистической) кривой: фаза латентного (скрытого) развития, фаза резкого взлета, приносящая значительную прибыль при сравнительно небольших затратах, и, наконец, фаза отмирания, когда технология становится неэффективным объектом инвестирования. Отмирающие технологии, находящиеся в последней фазе своего жизненного цикла и приближающиеся к своим технологическим пределам, подобны “черным дырам”: они способны “поглотить” любой объем инвестиций, от которых ни страна, ни отдельное предприятие никогда не получат адекватной отдачи.

Новая экономика (экономика знаний) кардинально изменила процесс и механизм создания добавленной стоимости (ДС). Если раньше новые продукты давали увеличение ДС в несколько раз, то теперь это выражается величиной ДС в сотни раз большей. Например, производителю спутника спутник создает ДС 20 000 %, реактивный самолет, современная военная техника – 2 500 % ДС; компьютеры, программные продукты – 1 700 % ДС, цветные телевизоры – 16 % ДС; тракторы, грузовые автомобили – 7 % ДС.

Объясняется это разностью потребительских свойств новых продуктов в XXI веке. Действительно, телевизоры выпускают сотни стран, а спутники, самолеты – 3-5 стран.

К счастью, Республика Беларусь обладает необходимым запасом интеллекта, который позволяет участвовать в производстве изделий нового поколения. В мире существует 50 мегатехнологий, из них в 12-ти Беларусь имеет задел, позволяющий ей участвовать в их реализации. Это оптические и вакуумные технологии, мобильная связь, ЖКИ-экраны, цифровая фото- и видеотехника, лазеры, персональные компьютеры и программирование, биотехнологии и генетика. Надо просто правильно расставить приоритеты, определить “точки роста” и дать им достаточное инвестирование в десятки и сотни млрд. долл. США. Таких объектов в нашем обществе пока не создано.

Западное сообщество создало такие возможности для своих производителей. Сначала было создано банковское дело и соответствующие кредитно-денежные отношения, которые до начала XIX столетия вполне удовлетворяли потребности в инвестиционных ресурсах, сумма которых обычно равнялась ВВП этих стран. По мере развития производительных сил, роста числа мелких вкладчиков, возникла необходимость в развитии акционерных обществ, которые и дали развитие рынку ценных бумаг, капитализация которого в современных условиях достигает 100 % ВВП и более.

Развитие социальных программ, страхование рисков в инновационных процессах способствовало созданию так называемых институциональных инвесторов страховых компаний, пенсионных фондов, венчурных компаний, хедж-фондов и т.д.

Суммарная капитализация институциональных инвесторов в развитых странах составляет сумму, равную 100 % ВВП и более.

С 50 годов. XX ст. в США, а потом в других странах возник вторичный рынок ценных бумаг: фьючерсы и опционы, которые позволили с какой-то погрешностью прогнозировать динамику делового цикла. Капитализация вторичного рынка ценных бумаг достигает в развитых странах суммы 100 % ВВП.

Таким образом, сложился “пирог” инвестиционных возможностей развитых стран в сумме, равной четырем ВВП (рис. 1).

В странах с трансформирующейся экономикой инвестиционные возможности гораздо скромнее, что изображено на рис. 2, для России, Украины, Республики Беларусь.

Рис. 1. Инвестиционные возможности развитых стран

Рис. 2. Инвестиционные возможности
стран с трансформирующейся экономикой

Таким образом, из этого можно сделать ряд выводов:

1. Нужно увеличить темп трансформации наших экономик, для этого выработать конкретные программы действий по наращиванию инвестиционного потенциала.

2. Сконцентрировать внимание экономической науки на этих фундаментальных, первоочередных проблемах.

3. Пересмотреть учебные программы вузов по экономическим специальностям с целью подготовки специалистов по проблеме “Финансы инвестиций”.

4. Ввести обязательный к изучению курс “Государственное регулирование переходной экономики”, который системно, всеобъемлюще изучает построение экономических основ инвестиционных и инновационных экономик.

С.А. Циганов, д-р екон. наук, проф.,
Інститут міжнародних відносин
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
В УМОВАХ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Процеси інтернаціоналізації світової економіки не могли і не зможуть обминути ні Україну, ні її фінансово-банківську систему, особливо з огляду на відкритість вітчизняної економіки. В Україні необхідно обрати оптимальну національну стратегію щодо залучення та функціонування іноземного банківського капіталу, враховуючи всі переваги та витрати. З одного боку, присутність банків з іноземним капіталом у банківській системі України відповідає інтересам розвитку національної фінансової системи, сприяє залученню іноземних інвестицій та розширенню ресурсної бази соціально-економічного розвитку.

Але водночас існують досить серйозні фінансові та економічні ризики швидкого зростання частки іноземного банківського капіталу, пов’язані з можливою втратою суверенітету в сфері грошово-кредитної політики, можливим посиленням нестабільності, несподіваними коливаннями ліквідності банків, спекулятивними змінами попиту та пропозиції на грошово-кредитному ринку, можливим відпливом фінансових ресурсів. Саме тому при виборі оптимальної стратегії щодо залучення іноземного капіталу в банківську систему України дуже важливо розглянути досвід інших країн. Вивчення досвіду інтеграційних процесів, що відбуваються в банківських системах країн Західної та Центрально-Східної Європи, дає змогу охарактеризувати перспективи входження України в світовий фінансовий простір.

Аналіз впливу іноземного банківського капіталу на економіку країни, яка його приймає, свідчить, що він може мати як позитивне, так і негативне забарвлення. Рівень позитивного впливу прямо пов’язаний із рівнем розвитку та відкритості національної фінансово-кредитної сфери, досконалості механізму фінансового регулювання. Досвід країн – членів ОЕСР – свідчить, що присутність іноземних банків посилює конкуренцію на національному ринку, передусім, на оптовому ринку кредитних ресурсів, підвищує його ефективність за рахунок появи нових фінансових інструментів і нових видів послуг, а також підвищення якісного рівня наявних послуг. Так, наприклад, у США через конкуренцію з боку іноземних банків знизилася процентна маржа, з’явилися нові фінансові інструменти, зокрема, різноманітні види синдикованих банківських кредитів, кредити зі змінною процентною ставкою, отримали розповсюдження форфейтингові операції тощо.

Такий підхід є надзвичайно важливим, оскільки в сучасних умовах із трьох основних цілей державної політики у сфері кредитування, до яких можна віднести досягнення ефективності, стабільність та захист інтересів вкладників, на перше місце висувається (при збереженні важливості двох останніх) підвищення рівня ефективності національної банківської системи на основі її модернізації, посилення конкуренції тощо. У цих умовах залучення іноземних банків є важливою складовою загальної конкурентної політики.

Таким чином, для підвищення ролі банківської системи України необхідне істотне підвищення ефективності банківської діяльності в національній економіці, активізація участі банків в кредитуванні та інвестуванні реального сектора економіки, фінансуванні інноваційного розвитку. Це дозволить напрацювати банкам механізми і фінансові інструменти, притаманні країнам із розвиненою фінансовою системою. Наближення за кількісними та якісними параметрами банківської системи України до рівня розвинених країн дозволить суттєво підвищити її роль в інтернаціоналізації світового господарства.

І.А. Аванесова, канд. екон. наук, доц.,
Київський національний торгово-економічний університет

ПРАВИЛА ВИПУСКУ ТА ОБІГУ КРЕДИТНИХ ДЕРИВАТИВІВ

Правила випуску та обігу кредитних деривативів (далі – Правила) розроблені автором відповідно до чинного українського законодавства.

У Правилах вживаються терміни в таких значеннях:

· кредитний дериватив – структурований фінансовий інструмент, що відділяє кредитний ризик від основного зобов’язання для подальшої його передачі іншій стороні;

· базовий актив кредитного деривативу – кредитний ризик, що прийнятий банком на баланс у процесі своєї кредитної діяльності та відокремлений від основного зобов’язання;

· продавець кредитного деривативу – фінансова установа, продавець кредитного захисту;

· покупець кредитного деривативу – фінансова установа, покупець кредитного захисту;

· кредитний захист – зменшення кредитного ризику, прийнятого банком у процесі кредитної діяльності через обмін кредитними ризиками, термінами виконання позичальником своїх зобов’язань, процентними ставками, умовами кредитів, галузей кредитування та ін.;

· об’єднання кредитних ризиків – кредити зі схожими характеристиками, що мають передбачуваний грошовий потік та спрощену оцінку кредитного ризику;

· консолідований кредитний ризик – об’єднання кредитних ризиків банку через відокремлення їх від основного зобов’язання;

· активи кредитного ризику – неподільна цілісність зобов’язань за наданими банком кредитами, що утворені консолідованим кредитним ризиком;

· вартість активів кредитного ризику – це сума реформованих у консолідований кредитний ризик основних зобов’язань позичальників щодо здійснення платежів за рахунок погашення основного зобов’язання протягом строку існування активів кредитного ризику;

Г.І. Андрєєва, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

С.М. Гольцова, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.В. Костюк, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

С.Н. Новак, канд. техн. наук, доц., ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”

Є.М. Терехов, канд. екон. наук, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.І. Гриценко, канд. екон. наук, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.А. Скорба, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Ю.Б. Слободяник, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.С. Грищенко, аспірант ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Є.Є. Дмитрієв, магістрант ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Ж.А. Жирна, аспірант ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.С. Квачан, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Л.В. Чернявська, аспірант ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Л.А. Батюк, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

С.В. Башлай, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.П. Бойко, канд. філос. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Т.Н. Болгар, аспирант Днепропетровского университета экономики и права

А.Ф. Бондаренко, канд. техн. наук, доц., А.В. Кобычев, ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”

Л.О. Гаряга, Черкаський інститут банківської справи Університету банківської справи НБУ