К. Багмет,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. І.В. Бєлова,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Проблеми оцінки ефективності діяльності підрозділу з ризик-менеджменту в банку

В умовах ринкової економіки управління банківським бізнесом нерозривно пов’язане з управлінням невизначеністю та ризиками, що стало пріоритетним напрямом у стратегічному банківському менеджменті. Проте, як показують практичні дослідження, банки не досить ефективно використовують можливості системи ризик-менеджменту, що й обумовлює актуальність даної проблеми.

У публікаціях практиків та теоретиків з проблем аудиту не досліджується питання щодо формування програм перевірки підрозділів ризик-менеджменту. Практики та вчені більше уваги приділяють операційному аудиту традиційних банківських операцій, і є тільки поодинокі публікації щодо напрямків аудиту менеджменту. Ще менш дослідженим є питання щодо аудиту ризик-менеджменту (РМ), одним з елементів якого є оцінка ефективності діяльності цього підрозділу.

Метою дослідження є розробка критеріїв для оцінки ефективності діяльності підрозділу з ризик-менеджменту в банку.

У результаті проведеного дослідження вирішені такі завдання:

· здійснений аналіз взаємодії підрозділів з ризик-менеджменту та внутрішнього аудиту при управлінні ризиками, виявлені та охарактеризовані відмінності в їх функціях щодо ідентифікації та оцінки ризиків;

· запропоновано критерії для оцінки ефективності діяльності підрозділу з ризик-менеджменту;

· проведена оцінка ефективності роботи підрозділу з ризик-менеджменту на основі показника SOG по 9 банках України за період з 01.01.2004 до 01.01.2008.

Аналіз основних показників діяльності банків України за період з 01.01.2004 до 01.01.2008 показав, що нарощування кредитного портфеля в цілому по банківській системі відбувається більш високими темпами порівняно з нарощенням відповідних резервів під кредитні операції, капіталу, прибутку банків. Обсяги проблемних кредитів у середньому за місяць становили протягом аналізованого періоду 2,5 % кредитного портфеля банків. А обсяги нарощування прибутку, капіталу не відповідали зростанню кредитного портфеля і були значно нижчими. Це, на нашу думку, свідчить про неякісний та спрощений підхід банків до системи ідентифікації, оцінки, мінімізації та моніторингу ризиків, а отже, є свідченням неефективної діяльності підрозділів ризик-менеджменту, в результаті чого розміри очікуваних збитків за операціями (в тому числі кредитними) є недооціненими, не відповідають реальній ситуації та в майбутньому можуть негативно впливати на показники фінансових результатів та капіталу.

Належна оцінка ефективності діяльності РМ – один з напрямків підвищення якості роботи цього підрозділу. Для проведення такої оцінки нами були запропоновані критерії, які можна об’єднати у групи за різними ознаками:

1) за 9 видами ризиків згідно з класифікацією НБУ;

2) за елементами організації системи ризик-менеджменту (рівень розробки бази документів з РМ, якість організації роботи підрозділів та працівників банку, рівень організації системи РМ, системи заходів щодо забезпечення безперервності банківської діяльності).

Враховуючи недоступність для зовнішніх користувачів інформації щодо діяльності підрозділів з ризик-менеджменту в банках, нами проведена оцінка ефективності їх діяльності на основі показника ефективності фірми SOG, запропонованого японським вченим Т. Коно. Розрахунки здійснені на основі показників по 9 банках України за період з 01.01.2004 до 01.01.2008, що належать до 1 групи згідно з класифікацією НБУ. В цілому результати розрахунків приводять до висновків про наявність певної відмінності між оцінками за показниками прибутковості та за SOG (наприклад, за прибутковістю “Промінвест” має 3-й ранг з 9, а за SOG – 9-й ранг).

М. Бричко,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. О.В. Люта,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Актуальні питання боротьби
з відмиванням грошей

Одним з найнебезпечніших результатів розвитку тіньової економіки є підвищення уразливості фінансової системи щодо використання її злочинцями для відмивання коштів. Насамперед це явище створює системну загрозу економічній безпеці держави, оскільки дозволяє правопорушникам легалізувати доходи від злочинної діяльності, порушує інтереси законного бізнесу і репутацію окремих його сегментів і учасників, збільшує недовіру суспільства до всієї фінансової системи і є
загрозою нормальному функціонуванню кредитно-фінансових установ країни.

За даними Мінекономіки у 2006 році обсяг тіньового сектора в Україні становив майже 34 % ВВП. Більшої уваги заслуговує проблема вивозу капіталу за кордон. Вивіз коштів не тільки дає можливість “відмити” гроші, отримані злочинним шляхом, але і дозволяє власникам напівлегальних або взагалі нелегальних капіталів в Україні значною мірою позбутися контролю за їх активами з боку органів державної влади і управління. Таким чином, на сьогоднішній день боротьба з відмиванням коштів є одним з пріоритетних завдань уряду України.

Як правило, відмивання грошей відбувається через кредитні і фінансові установи країн, де законодавство з боротьби з легалізацією коштів, отриманих злочинним шляхом, або взагалі відсутнє, або працює лише формально.

Кожна країна розробляє та впроваджує власну систему та заходи боротьби з легалізацією злочинних коштів. Загальною тенденцією для більшості країн є дотримання вимог Директиви Європейського Союзу від 19 червня 1991 року, якою визначено, що вимоги з ідентифікації клієнтів поширюються також на будь-які операції на суми, що перевищують встановлену законодавством певної країни межу.

Проблема боротьби з відмиванням грошей дуже гостро постала в Україні у 2001 році, коли країна була включена FATF до “чорного списку” держав і територій, що не сприяють боротьбі з відмиванням. Будь-які трансакції з української території вважалися апріорі сумнівними. Основними причинами включення України до зазначеного переліку були відсутність законодавчої бази, необхідної для ефективної протидії відмиванню грошей та фінансуванню тероризму, і відсутність підрозділу фінансової розвідки, відповідального за одержання, аналіз і передачу до компетентних правоохоронних органів повідомлень про підозрілі операції та іншої інформації щодо потенційного відмивання грошей та фінансування тероризму. Перебування України у “чорному списку” супроводжувалось економічними заходами, які насамперед стосувалися банківської сфери та сфери фінансових послуг.

У 2002 році в Україні було прийнято закон про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Саме цей закон став фундаментом створення національної системи протидії відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом, яка передбачає введення фінансового моніторингу сумнівних фінансових операцій.

Починаючи з 2003 до початку 2008 року, Державний комітет фінансового моніторингу України передав правоохоронним органам узагальнені матеріали, які стосуються 1 391 випадку злочинів у фінансовій сфері.

Однак, незважаючи на позитивні надбання, слід зазначити, що в Україні відсутня цілісна система протидії “відмиванню” грошей. Основними причинами цього є: недосконалість законодавчого забезпечення протидії “відмиванню” коштів злочинного походження; неузгодженість дій державних органів, на які покладено функції фінансового контролю; низький рівень співробітництва України з іншими країнами і міжнародними організаціями з питань протидії “відмиванню” коштів злочинного походження.

Для ефективної боротьби з відмиванням грошей, а також для його попередження є доцільним здійснення таких заходів:

1) підвищення уваги до виявлення незаконних фінансових операцій та операцій, пов’язаних з легалізацією незаконно отриманих доходів, налагодження міжнародного обміну інформацією про контроль за такими операціями;

2) розширення участі в міжурядових угодах про взаємну співпрацю у сфері боротьби з незаконними фінансовими операціями, у тому числі з легалізацією незаконних доходів;

3) вивчення досвіду зарубіжних країн (США, Німеччини, Великої Британії, Франції та ін.) в боротьбі з легалізацією незаконних доходів і попередження даного виду злочинів;

4) проведення спільних досліджень, науково-консультативних конференцій, обмін досвідом і стажування фахівців із проблем, пов’язаних з легалізацією незаконних доходів, отриманих злочинним шляхом;

5) оптимізація законодавства у сфері протидії відмиванню грошей, тлумачення даного злочину як особливо небезпечного, налагодження інформаційного та погоджувального міжнародно-правового процесу.

Проблема легалізації незаконних доходів може бути вирішена лише в комплексі з проблемами організованої злочинності, комп’ютерних злочинів, економічного шахрайства та контрабанди. Слід підкреслити, що для цього потрібна дієва координація зусиль усіх структур, задіяних у протидії утворенню та відмиванню грошей.

А. Губар,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. Л.Л. Гриценко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ДИСКРИМІНАНТНІ МОДЕЛІ
ДІАГНОСТИКИ БАНКРУТСТВА

Важливим завданням антикризового фінансового управління є розробка надійних методик виявлення ознак кризового стану підприємства. Проблема завчасного прогнозування банкрутства є актуальною як для власників підприємства, так і для інвесторів, які розглядають можливість капіталовкладень у підприємство.

У світовій практиці накопичено великий досвід розробки і застосування моделей діагностики банкрутства, однак не всі з них можна використовувати для прогнозування фінансового стану українських підприємств. Тому метою даного дослідження є аналіз і порівняння зарубіжних і вітчизняних моделей діагностики банкрутства, а також оцінка доцільності їх застосування для українських підприємств.

Серед методів діагностики банкрутства найбільш простими і доступними є дискримінантні моделі. Така модель являє собою лінійну функцію виду:

(1)

де – показник фінансового стану;

– коефіцієнт, який відображає ступінь впливу і-го показника фінансового стану на ймовірність банкрутства.

Прогнозування фінансової неспроможності підприємства здійснюється шляхом порівняння значення функції із заданим у моделі граничним значенням.

Дискримінантні моделі дозволяють спрогнозувати ймовірність банкрутства підприємства у проміжку 2-3 років на основі даних звітності. Такі моделі прості для розрахунку, можуть застосовуватися для великих масивів даних і мають високу точність прогнозу. Серед їх недоліків варто відзначити обмежене число аналізованих факторів (як правило, не більше семи) і зниження точності моделі при перенесенні її в інші просторово-часові умови.

Перша модель діагностики банкрутства була розроблена американським вченим Е. Альтманом у 1968 році на основі даних 22 підприємств. За аналогічним алгоритмом були створені такі відомі методи діагностики банкрутства, як: критерії Спрінгейта, Таффлера, Ліса, універсальна дискримінантна функція, показник діагностики платоспроможності Конона і Гольдера. Ці моделі об’єднує схожий набір змінних, наприклад, у переважній більшості моделей визначальними є такі коефіцієнти: покриття, оборотності робочого капіталу, рентабельності активів, оборотності активів.

Але зарубіжні моделі було розроблено з використанням вибіркових сукупностей підприємств інших країн, тому враховані параметри та ступінь їх впливу на ймовірність банкрутства істотно відрізняються від вітчизняних. Таким чином, застосування цих моделей до українських підприємств призводить до отримання істотно викривлених результатів.

Пристосована до вітчизняних умов дискримінантна модель була розроблена О. Терещенком. Вона існує у двох варіантах: універсальна та спеціалізована за галузями народного господарства. Ця модель враховує специфіку діяльності саме українських підприємств. Але вагомим її недоліком є широкий інтервал невизначеності, коли неможливо достовірно визначити приналежність підприємства до фінансово стійких чи до потенційних банкрутів.

Для оцінки доцільності застосування дискримінантних моделей в українських умовах було проведено діагностику 30 вітчизняних підприємств, з яких 15 – фінансово стійкі і 15 – збанкрутіли протягом року. Зведені результати діагностики наведено в таблиці 1.

Таблиця 1

Результати діагностики банкрутства
за даними 30 українських підприємств

Модель	Частка підприємств, ймовірність банкрутства яких спрогнозовано правильно, %
Модель	група банкрутів	група фінансово стійких	разом
Альтмана-83	80	80	80
Спрінгейта	93	80	87
Ліса	100	40	80
Терещенка	100	38	57
Терещенка	не визначено – 27		57

Проведений аналіз свідчить, що західні моделі придатні для застосування в українських умовах, хоча використовувати їх треба із застереженням. Водночас адаптована до вітчизняних умов модель О. Терещенка також демонструє досить низьку точність прогнозу. Характерно, що точність прогнозу у групі фінансово стійких підприємств значно нижча, ніж у групі банкрутів, що ймовірно спричинено приховуванням частини прибутку для мінімізації податкових платежів. Таким чином, створення української дискримінантної моделі ускладнюється тим, що фінансова звітність не завжди адекватно відображає реальний фінансовий стан підприємства.

Отже, дискримінантні моделі діагностики банкрутства мають широкі перспективи застосування, хоча достовірність такого прогнозу є дещо меншою, ніж у розвинутих країнах. На нашу думку, виникає необхідність подальшого вдосконалення дискримінантних моделей діагностики банкрутства з використанням інструментарію побудови лінійних моделей множинної регресії.

С. Дубовик,
науковий керівник – канд. техн. наук, доц. А.Ф. Бондаренко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

МАРКЕТИНГОВА СТРАТЕГІЯ УПРАВЛІННЯ БАНКОМ

На сьогодні маркетинг є концепцією управління, орієнтованою на ринковий успіх та задоволення потреб конкретних споживачів. Наявність у банку чітко сформульованої стратегії, а у клієнтів – впевненості, що він буде її неухильно дотримуватися, з часом стає одним з ключових факторів вибору банку клієнтами. Клієнтоорієнтованість стає основним підходом у розбудові сучасними банками власної стратегії. Саме тому в рамках даної концепції знаходить своє відображення банківський маркетинг як філософія, стратегія і тактика банку.

З точки зору важливості ефективної організації виконання стратегії, сучасні світові банки на рівні окремих функціональних підрозділів активно застосовують у своїй діяльності широкий маркетинговий арсенал, котрий забезпечує їх рентабельну роботу в умовах конкурентного ринку та гарантує максимальне задоволення запитів клієнтів щодо обсягу, структури та якості послуг, які здійснює банк.

За результатами дослідження протягом двох років витрати українських банків на маркетинг та рекламу зростали дуже швидкими темпами (зокрема для “Укрексімбанку” – більш ніж у три рази). Поряд з цим частка витрат на маркетинг та рекламу в загальному обсязі адміністративних та операційних витрат також зазнала суттєвих змін – знову-таки в сторону збільшення, тобто темпи зростання витрат на маркетинг перевищують темпи зростання всіх загальних операційних витрат. Саме це свідчить про зростання зацікавленості банків до маркетингових технологій управління, що зумовлено насамперед підвищенням рівня конкуренції внаслідок припливу іноземного капіталу в український банківський сектор та розширенням сфери діяльності спеціалізованих кредитно-фінансових установ (зокрема страхових компаній).

Яскравим прикладом дотримання головних засад зазначеної концепції є діяльність “Райффайзен Банку Аваль”, в якому вже власне організаційна структура побудована за маркетинговим принципом, передбачаючи розподіл на бізнес-лінії: корпоративний бізнес, роздрібний бізнес, малий та середній бізнес, казначейство та підрозділ з надання послуг фінансовим інститутам; і відповідно вертикалі підтримки (ІТ та операційна підтримка, контролінг, безпека та ін.). Тобто спеціалізація будується навколо саме цільового сегмента споживачів, а це насамперед передбачає формування визначеного переліку банківських продуктів у рамках даного сегмента.

Станом на сьогоднішній день, виходячи з критерію позиціонування власного бренду (сутнісного вираження обраної стратегії розвитку), вітчизняні банківські установи чітко розмежувались на дві групи:

· перша група зберігає за собою статус суворих та консервативних установ;

· друга група, навпаки, намагається продемонструвати клієнтам та партнерам яскраву сутність сучасного банку, розробляючи оригінальні логотипи та слогани, змінюючи оформлення бренду та дизайн відділень тощо.

Одне з найрадикальніших оновлень бренду продемонстрував “Надра-банк” у 2006 році, розробивши новий логотип, – стилізовану червону квітку на зеленому фоні, що мав би залишати у свідомості людини чіткі приємні асоціації. Безумовно, цим зміни не обмежилися. Новій маркетинговій стратегії стали підпорядковані всі без винятку операції банку, нова філософія охопила кожного працівника. Одним з найважливіших аспектів нової моделі банківської діяльності став перехід від орієнтації на продукт до фокусування на клієнтові та його потребах. Результатів не довелося довго чекати, і тільки за 2006 рік чистий відсотковий дохід “Надра-банку” зріс у 2 рази, а чистий прибуток – у 7 разів. Інше “оновлення” бренду – “Райффайзен Банку Аваль” – принесло установі збільшення чистого прибутку в 5,5 раза. У “VAB Банку” після проведення ребрендингу та пов’язаної з ним рекламної кампанії 2007 року вже зараз констатується трьохкратне збільшення портфеля готівкових кредитів.

Зазначимо, що найбільш масовим був післяпродажний ребрендинг. Він торкнувся як великих кредитних установ – “Аваль”, “УкрСиббанк”, “Райффайзен Банк Україна”, “ТАС-Комерцбанк”, – так і середніх – “Індекс-Банк”, “Ажіо”, “Мрія”, “Пекао”, “Престиж”, “Український кредитно-торговельний банк”, “Міжнародний комерційний банк”, “Універсальний”, “Кредобанк”, “Агробанк”. Вольовим рішенням акціонери змінили імідж “Альфа-банку”, “VАB Банку”, банку “Надра”, “Родовід Банку”, “Першого українського міжнародного банку”. Більшість кредитних установ проводили повноцінний ребрендинг – повну зміну всіх елементів іміджу, до яких належить не тільки логотип і колірне оформлення відділень банку, але й зміна корпоративної культури, форми зовнішніх комунікацій із клієнтами і бізнес-стратегії компанії.

Отже, маркетингова стратегія банку – це не просто функціональна стратегія управління, в рамках якої банк запроваджує найсучасніші стандарти обслуговування і прагне досягти такої якості надання послуг, при якій взаємодія з банком приносить клієнтам задоволення. Маркетинг є концептуальною лінією поведінки банку, всебічно впливає на його діяльність і структуру управління. З розвитком і вдосконаленням маркетингу посилюється його вплив на споживачів банківських послуг. Таким чином, маркетинг стає інтегратором зовнішньої та внутрішньої діяльності банку, основною ланкою у розробці стратегії установи на ринку фінансових послуг.

В. Зеленський,
науковий керівник – д-р юрид. наук, проф. Д.М. Лук’янець,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ОРГАНІЗАЦІЯ БАНКІВСЬКОГО НАГЛЯДУ
НА ОСНОВІ ОЦІНКИ ЧУТЛИВОСТІ БАНКУ ДО РИЗИКІВ

Відповідно до вимог Базельських принципів ефективного банківського нагляду Національний банк України (далі – НБУ) перманентно удосконалює підходи щодо відносин банків та банківського нагляду. Філософія НБУ щодо нагляду за всіма установами фокусується на ризиках. Застосовуючи цю загальну філософію, НБУ визнає різні складності ризику, на який наражаються банки. Ризики – це ймовірність того, що події, очікувані або неочікувані, можуть мати негативний вплив на капітал або надходження банку.

Нагляд на основі оцінки ризиків вимагає, щоб наглядовці визначили проблеми, на які наражається банківський сектор та їх вплив на характер і рівень ризиків у цій установі. На основі таких оцінок наглядовці складають плани і дії нагляду.

Нагляд на основі оцінки ризиків є поглибленим провадженням заснованої на ризиках наглядової філософії, що історично використовувалася НБУ. Це поглиблення забезпечує уніфіковані визначення ризиків, структуру для оцінки цих ризиків і більш інтегроване використання оцінки ризиків у процесі нагляду.

НБУ визнає, що основою банківської діяльності є прийняття ризиків з метою одержання прибутків. За нашими оцінками доцільно брати за основу не тільки одержання прибутків, а передусім задоволення потреб клієнтів комерційних банків на найвищому рівні і цим підвищити довіру населення до банківської системи взагалі.

Ризики банківської діяльності повинні оцінюватися з точки зору їх значущості. Ці оцінки мають проводитися на постійній та юридично обґрунтованій основі.

Нагляд на основі оцінки ризиків НБУ функціонує більше у ролі наглядовця, а не ревізора, що дозволяє НБУ здійснювати превентивний нагляд завдяки зосередженню на системних ризиках, які становлять найбільший ризик для банку.

Для високоризикових видів діяльності або видів діяльності, що стали особливо ризиковими через ринкові умови, метою НБУ є взаємодія і вплив на сектор за допомогою прямого нагляду, нормативно-правових актів і положень. У ситуаціях, коли окремий банк не належним чином використовує юридичну базу для управління своїми ризиками, метою НБУ є використання відповідних засобів впливу на керівництво банку з метою коригування його практики відповідно до основних нормативно – правових актів.

Схему банківського нагляду на основі оцінки ризиків можна подати у вигляді п’яти послідовних кроків:

1) ідентифікація ризику;

2) вимірювання ризику та відокремлення його юридичної складової;

3) оцінка управління ризиками;

4) розміщення ресурсів банку у сфері підвищеного або зростаючого ризику;

5) використання відповідних інструментів нагляду за проблемними сферами діяльності банку.

Необхідно підкреслити, що нагляд на основі оцінки ризиків розподіляє більше ресурсів у сфери підвищеного ризику.

НБУ досягає цього за допомогою:

· виявлення ризиків з використанням уніфікованих дефініцій;

· вимірювання ризику на основі уніфікованих оціночних факторів;

· оцінка управління ризиками для визначення того, чи дійсно системи банку адекватно управляють і контролюють визначені рівні ризику;

· спрямування більших ресурсів у сфери підвищеного або зростаючого ризику;

· використання відповідних інструментів нагляду, в тому числі і юридичних.

Існування ризику не обов’язково є причиною для занепокоєння. Для нагляду ризиків у перспективі наглядовці мають вирішити, чи виправданими є ризики, які бере на себе банк.

Невиправданий ризик може випливати з навмисних або ненавмисних дій. Коли ризики є невиправданими, наглядовці мають взаємодіяти з керівництвом і спостережною радою і спонукати їх до пом’якшення або усунення цих невиправданих ризиків.

Зрозуміло, що не існує єдиної системи управління ризиками, яка підходить для всіх банків. Кожна установа має зробити свою власну програму управління ризиками, скориговану на її потреби і обставини. Розвиненість системи управління ризиками її підвищує, разом зі збільшенням розміру, складності та географічної диверсифікації кожного банку.

Незалежно від структури банку кожна програма управління ризиками повинна включати:

1) виявлення ризику;

2) вимірювання ризику;

3) контроль ризику;

4) моніторинг ризику.

Ефективне управління ризиками вимагає, щоб інформувалася спостережна рада банку. Спостережна рада має скеровувати стратегічний напрямок банку. Ключовим компонентом формування стратегічного напряму є встановлення толерантності установи до ризику шляхом затвердження юридичних положень, що встановлюють стандарти. Добре розроблені, юридично обґрунтовані системи моніторингу дозволяють спостережній раді покладати на керівництво банку відповідальність за проведення операцій у межах встановлених рівнів толерантності.

Здібне керівництво і відповідна комплектація персоналом також є суттєвими чинниками ефективного управління ризиками. Керівництво банку має:

· реалізувати стратегічний напрямок банку;

· розробляти юридично обґрунтовані положення, що визначають толерантність установи до ризику, які відповідають стратегічним цілям установи;

· наглядати за розробкою і забезпеченням функціонування інформаційних систем управління;

· забезпечувати, щоб стратегічний напрямок і толерантність до ризику були ефективно доведені до виконання і дотримувалися у всій організації.

Менші установи, як правило, мають менш формалізовані положення, процеси і системи контролю, ніж більші установи. Проте це не означає, що системи управління ризиками є менш важливими для менш складних установ. Це просто означає, що формалізація процесу є менш вираженою.

Ефективний процес управління ризиками включає послідовні юридичні положення, процеси, персонал і системи контролю та відповідальності.

Доцільні положення базуються і відображають місію, цінності та принципи установи. Вони також роз’яснюють толерантність установи до ризику. Мають бути впроваджені механізми перегляду положень у разі зміни діяльності або толерантності.

НБУ прагне вдосконалити механізми регулювання в банківській діяльності, та відповідати все більшим принципам ефективного банківського нагляду Базельського комітету. Для цього впроваджено методику рейтингової оцінки CAMELS, яка включає і оцінку чутливості банку до ринкових ризиків.

Звернемо увагу на наявність у системі ризиків юридичного аспекту. Не можна не погодитись з рішенням НБУ від 15.03.2004 та 02.08.2004 про прийняття відповідно Методичних вказівок щодо інспектування банків та Методичних рекомендацій щодо організації та функціонування системи ризик – менеджменту у банках України.

Дані методичні рекомендації розроблено відповідно до Закону України “Про банки та банківську діяльність”, Закону України “Про Національний банк України”, а також з урахуванням провідних міжнародних документів, які регламентують принципи корпоративного управління.

У цих методичних вказівках вперше виділяють розділ про юридичний ризик, дають йому визначення та подають рекомендації щодо стратегічного управління ними. Враховуючи це, комерційні банки можуть розробити внутрішні положення і методики управління юридичними ризиками, створюючи відповідні підрозділи в структурі банку.

Система управління юридичними ризиками стає дедалі більш ефективною особливо тоді, коли банк додержується принципів корпоративного управління.

Корпоративне управління – це система, за допомогою якої керуються та контролюються компанії. Вона конкретизує розподіл прав та обов’язків серед різних підрозділів компанії, що важливо при стратегічному управлінні юридичними ризиками, які виникають у середині різних категорій ризиків.

Процес управління юридичними ризиками має охоплювати всі види діяльності банку, що впливають на його параметри і рівень.

Управління юридичними ризиками повинно відбуватися на тому рівні організації, де цей ризик виникає, а також за допомогою функцій незалежної перевірки і контролю ризиків – на найвищих рівнях управління і на рівні спостережної ради. Це дасть змогу уникнути непродуманих рішень і помилок, а також ефективніше використовувати ресурси банку.

У своїй діяльності банки повинні створити комплексну систему ризик-менеджменту, яка б забезпечувала надійний процес виявлення, оцінки, контролю та моніторингу всіх видів ризику на всіх рівнях організації, в тому числі з урахуванням взаємного впливу різних категорій ризиків, а також вирішувала питання конфлікту завдань між необхідністю отримання доходу та мінімізації ризиків.

О. Качаєв,
науковий керівник – канд. екон. наук К.Ф. Черкашина,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Перспективи використання сек’юритизації
банками України

Сек’юритизація – це випуск боргових цінних паперів, що забезпечені портфелем однорідних активів (наприклад, іпотечних кредитів зі схожими показниками “строк – доходи – ризик”). Крім додаткового джерела фінансування, сек’юритизація активів дає змогу банку повністю або часткового звільнити від кредитного ризику за активами, узгодити потоки платежів за активами і пасивами, тим самим знизити процентний ризик і ризик дострокового погашення, розширити можливості залучення ресурсів на міжнародному ринку капіталу, підвищити прибутковість на власний капітал і дотримати вимоги щодо достатності власного капіталу (для банків). Необхідно відмітити, що для банківської системи України сек’юритизація є новим інструментом залучення коштів.

Актуальність проблеми використання сек’юритизації в Україні посилюється також низьким рівнем капіталізації вітчизняних банків та низьким кредитним рейтингом країни, що не дає можливості залучати кошти міжнародного ринку капіталу за низькими процентними ставками.

Виходячи з цього метою роботи є розгляд та аналіз потенційних можливостей та перспектив використання сек’юритизації комерційними банками України.

На шляху запровадження нової практики в Україні виникають певні проблеми, які потребують нагального вирішення: недостатність та непродуманість правового поля з питань регулювання відносин між учасниками угоди, низький досвід банків у проведенні операцій сек’юритизації, низька якість активів, високі рівні кредитних ризиків, нерозвиненість фондового ринку та інфраструктури фінансового ринку.

Найбільш перспективним видом активів для сек’ютиризації є автокредити. Використання автокредитів є вигідним для банку з декількох позицій: більша маржа (середній процент по автокредитам 15-17 %, по іпотечних – до 12-13 %), грошовий потік по даних кредитах є достатньо однорідним та прогнозованим, середній строк автокредитування значно нижчий (7 років), ніж за іпотечними кредитами, а отже, такі кредити менше підпорядковані дії довгострокових економічних коливань. Крім того, в Україні досі залишається слабким правове поле іпотечного кредитування.

Проаналізуємо можливість використання сек’юритизації портфеля автокредитів банком “УкрСиббанк”, оскільки саме йому належить найбільша питома вага у загальному обсязі автокредитів в Україні. “УкрСиббанк” зможе сек’ютиризувати активи шляхом продажу посередницькій структурі SPV (Special Purpose Vehicle) пулу автокредитів у розмірі 400 млн. дол. США, під забезпечення яких SPV емітує цінні папери. Середня процентна ставка за автокредитами “УкрСиббанку” становить 15 %. Портфель автокредитів є достатньо однорідним за показниками строковості та ризиковості, прострочені кредити становлять близько 0,5 % від усього портфеля, що свідчить про низький ризик кредитного дефолту.

Проведемо розрахунки доцільності та ефективності здійснення такої угоди: розмір процентної ставки за виданими кредитами становить 15 %, пропоновані облігаційні транші відповідно 200 млн. дол. з дохідністю 9 %, 150 млн. дол. – дохідність 10 % і 50 дол. грн. – дохідність 12 %, а витрати на проведення угоди становлять близько 1 % можна розрахувати дохідність даної угоди. Таким чином розрахуємо дохідність, яка становитиме млн. дол.

Проаналізовані можливості та перспективи використання сек’юритизації банками України дають нам змогу зробити висновок про те, що механізм сек’юритизації в найближчому майбутньому може стати одним з найбільш ефективних щодо управління ризиками кредитного портфеля, а також отримання додаткових прибутків.

Р. Кащеєва,
науковий керівник – канд. техн. наук, доц. А.Ф. Бондаренко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Маркетингова стратегія
просування банківської послуги на ринок

Конкурентна боротьба примушує шукати нові підходи для організації діяльності банку, опановуючи прийоми маркетингу, але не завжди такі прийоми ефективно використовуються банками, що, безумовно, відображається на якості просування і реалізації банківських послуг, негативно впливає на кінцевий результат – прибуток.

Для розширення вже існуючих ринків збуту і завоювання нових банки удосконалюють надання наявних послуг і впроваджують нові, погоджуючи їх з вимогами ринку і часу. Для того, щоб отримати нових клієнтів, банкам необхідно вивчити споживчий попит, проаналізувати ринок конкурентів і скласти план дій щодо просування свого товару, тобто маркетингову стратегію.

Банківський маркетинг можна визначити як стратегію і філософію банку, що вимагає ретельної підготовки, глибокого і всебічного аналізу, активної роботи всіх підрозділів банку – від керівників до нижчих ланок.

Специфіка пропонованих банком послуг вимагає від споживачів досить високої корпоративної культури, викликає необхідність роз’яснення змісту послуги клієнтові, підсилює значення такого чинника, як довіра клієнтів.

Банківський маркетинг можна визначити як пошук і використання банком найбільш вигідних ринків банківських послуг з урахуванням реальних потреб клієнтури.

Банківська послуга – це окремі банківські операції, спрямовані на задоволення потреб клієнтів.

Банківські послуги задовольняють не первинні виробничі і особисті потреби, а похідні від них – фінансові. У результаті банківські послуги програють у привабливості матеріальним благам і послугам, що безпосередньо задовольняють потреби споживачів.

Сутність банківської послуги виражається в економічних відносинах, учасниками яких є банк і його клієнти, а мета банківської послуги – задоволення фінансових потреб і отримання прибутку.

Основними передумовами для проведення маркетингових досліджень у контексті визначеної проблеми є:

1. Наявність абсолютно різних споживчих сегментів, в основі визначення яких лежить ряд критеріїв – дохід, вік, соціальне положення, мобільність та інші.

2. Наявність цілого спектра банківських послуг, орієнтованих на різні споживчі сегменти. Враховуючи той факт, що залучення нового клієнта в шість разів дорожче, ніж утримання існуючого, банкам набагато вигідніше пропонувати декілька послуг у пакеті одному сегменту.

3. Широкий спектр каналів реалізації, який дозволяє роздрібним банкам займатися активним залученням клієнтури в місцях її зосередження, а не пасивним очікуванням споживачів у відділеннях банку.

4. Використання широкого спектра маркетингових комунікацій, які дають можливість проявити себе маркетологом практично кожному фахівцеві банку.

Як підтверджують дослідження, конкурентними перевагами впровадження програми “Комфорт-Кредит” ПриватБанку є:

1. Оформлення кредиту будь-яким зручним для потенційного клієнта способом.

2. Мінімальний проміжок часу між зверненням покупця до менеджера (співробітника банку) торгової точки й отриманням товару за рахунок чіткої взаємодії й організації роботи всіх учасників реалізації програми, а також надання покупцеві права вибору розміру свого внеску.

Конкурентними недоліками є:

1. Неможливість прискорення швидкості і підвищення якості обслуговування клієнтів через недоліки програмного комплексу для надання послуги споживчого кредитування програми “Комфорт-Кредит” за новими каналами збуту.

2. Підвищення фінансових ризиків унаслідок скорочення часу ухвалення рішення по кредиту.

3. Обмежена кількість мережевих партнерів, з якими укладені договори за програмою “Комфорт-Кредит”.

Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що маркетинг нових банківських послуг – це стратегія банку з вивчення потреб ринку, виявлення та прогнозування попиту та пропозиції суспільства щодо нових послуг з метою досягнення комерційних цілей банку. Основною особливістю використання маркетингу нових послуг у банківській сфері є поєднання і взаємозв’язок його традиційного і нетрадиційного видів на сучасному етапі розвитку фінансово-кредитної системи. Банківський ринок будується на довірі, репутації, іміджі банку, тому дуже важливо цілеспрямовано працювати з кожним окремим сегментом споживачів. Стимулювання збуту банківських послуг – це важливий інструмент маркетингових комунікацій, який повинен використовуватися банківськими установами з метою збільшення обсягу реалізації якісних послуг та залучення нових сегментів ринку.

O. Kobychev,
research supervisor, language advisor – L.S. Otrosсhenko,
SHEE “Ukrainian Academy of Banking of NBU”

THE SITUATION ON THE UKRAINIAN STOCK MARKET
AND SUGGESTION ON ITS IMPROVEMENT

The stock market in our country is very young comparing to the majority markets in the world. However, we created something that needs to be further developed. The securities market of Ukraine consists of an organized trading system PFTS. It is Ukrainian abbreviation and it means “перша фондова торгова система”, (The First Fund Trading System). There are also 4 other securities exchanges: the Ukrainian Stock Exchange, The Donetsk Stock Exchange, the Ukrainian Interbank Stock Exchange, the Kiev International Stock Exchange. In reality trading activity is concentrated mostly in PFTS. PFTS has been acting as an organizer of securities trading since 1997. It consists of “Quote-driven” and “Order-driven” markets. Quote-driven market is used for the secondary trade of stocks. Order-driven market is used for selling government securities and liquid stocks.

The Ukrainian stock market is not very attractive for investors. The reasons of this situation are:

1. The secondary market is used very poorly. Low volume of trade makes it impossible for issuers to get profit from the issues of shares.

2. There is a problem of loosing capabilities of the world capital market. The very few of domestic companies use foreign markets to get capital.

3. The large problem is personnel. The top managers of companies are mostly interested in keeping the control over the certain blocks of shares rather than using issues and offerings to get new capital.

These are the most important problems of our stock market. It is difficult to solve them, but it is not impossible.

We have a few suggestions which, in our opinion, can improve the Ukrainian stock exchange trading system. So they are:

1. Continuation and improvement of the privatization process. Ukraine needs further privatization. It is important for companies trading.

2. Development of mutual funds. Mutual funds can be very important market players, which can move banks from their “sweet nests”. They accumulate money from population to invest them into stocks.

3. Disclosure and timing of corporate and other information. Maybe somebody could get abnormal profits using private information in their advantage, but in general, this harms the market. All market players must have an opportunity to get information about the stock market itself and the shares traded on it.

4. Increasing the role of banks. German securities market system is a good example how banks could be involved in the process of the stock market development. Our banks have this potential.

І. Крапивна, К. Рябко,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. О.В. Черняков,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС:
ЗВ’ЯЗОК МІЖ УСПІШНІСТЮ НАВЧАННЯ
ТА КОГНІТИВНИМИ ЗДІБНОСТЯМИ СТУДЕНТІВ УАБС

Як відомо, на успішність навчання студентів у вищих навчальних закладах впливає багато факторів: передусім мотивація навчатися, матеріальне становище, стан здоров’я, вік, сімейний стан, рівень довузівської підготовки, наявність навичок самоорганізації, планування та контролю своєї діяльності (насамперед навчальної), поштовх до вибору вузу, адекватність початкових уявлень про специфіку вузівського навчання, форма навчання (очна, заочна, вечірня, дистанційна), наявність плати за навчання та її розмір, організація навчального процесу у вузі, матеріальна база вузу, рівень кваліфікації викладачів, престижність вищого навчального закладу, але насамперед індивідуальні психічні особливості студентів, здібності кожного.

Твердження про вплив здібностей студентів на успішність навчання здається тривіальним, але характер цього впливу виявився не таким вже й однозначним, як здавався б на перший погляд. Звичайно, багато що залежить від того, яке місце здібності займають у структурі особистості конкретного студента, в системі його життєвих цінностей, і як вони впливають на розвиток інших особистісних якостей. По-перше, в структурі здібностей слід виділити такі відносно самостійні складові, як: загальний інтелект, соціальний інтелект, спеціальні здібності та креативність.

Існує гіпотеза, що на успішність студентів впливає саме загальний інтелект. Це можна перевірити експериментальним шляхом. Для цього нами були проведені тести на визначення рівня IQ серед студентів 1 курсу спеціальності “Облік та аудит” з використанням тесту Айзенка.

На основі проведених тестів та результатів успішності студентів за І семестр була виявлена залежність успішності навчання від коефіцієнта IQ.

Виникла необхідність порахувати, як же ці дві величини співвідносяться між собою. Для цього був знайдений коефіцієнт кореляції між балами студентів з різних навчальних дисциплін (за Болонською системою) та показником IQ.

Із середнім балом – r = 0, 85.

Із регіональною економікою – r = 0,61.

Із правознавством – r = 0,48.

Із історією України – r = 0,60.

Із математикою – r = 0,80.

Із університетською освітою – r = 0,59.

Як бачимо, найбільше IQ корелює з середнім балом та з вищою математикою. Більш наглядно це можна побачити з таблиці 1.

Таблиця 1

Інтервали IQ	Кількість студентів	Розподіл балів з вищої математики							%
Інтервали IQ	Кількість студентів	A	B	C	D	E	FX	F	%
> 109	9	6	3						22
109-100	5		1	3		1			12
99-90	8			4	2	1	1		20
89-80	8			4	1	3			20
79-70	10			2	1	7			24
< 70	1					1			2
Всього	41	6	4	13	4	13	1		100

Найменше IQ корелює з правознавством (r = 0,48). Це можна пояснити, з одного боку, тим, що студенти з високим рівнем інтелекту нехтують допоміжними дисциплінами, приділяючи більшу увагу предметам за своєю спеціальністю, а з іншого – суб’єктивним відношенням викладача.

На основі цих коефіцієнтів була виведена формула у вигляді лінійної залежності успішності навчання від рівня інтелекту:

Таким чином, можна зробити висновок, що успішність навчання студентів УАБС на 85 % залежить від рівня IQ.

Можливо в перспективі у вищих навчальних закладах звичайні вступні іспити будуть замінені тестами інтелекту, оскільки вони відображають реальні здібності людини незалежно від впливу зовнішніх факторів.

Тести інтелекту дозволяють прогнозувати широкий спектр досягнень у житті, включаючи навчання, здоровий образ життя, кар’єру, творчі здібності й багато іншого.

Наступним кроком у дослідженні цього питання буде знаходження зв’язку між рівнем інтелекту людини та її професійною успішністю.

У США цей тест уже широко використовується для оцінки здібностей при вступі студентів до аспірантури, а також при прийомі на роботу.

Виникає питання, чому ж тести IQ не набули загального поширення. По-перше, той факт, що вони розроблялися для конкретних цілей, вкоренили міф про їх ненадійність. По-друге, ведуться дискусії про дискримінацію людей з низьким показником інтелекту. Але інтелект зі спектра людських можливостей. Навіть якщо IQ невисокий, кожен може знайти себе в іншій сфері людської діяльності.

Г. Кузнецова,
науковий керівник – Д.В. Веремчук,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Податкове регулювання
розвитку підприємств малого бізнесу

Значущість і важливість сектора малого бізнесу для сучасних ринкових економік не викликає сумнівів ні у вітчизняних, ні у закордонних вчених. Малі підприємства, на відміну від великого бізнесу, не виводять власні виробництва за кордони країн, тим самим вони можуть забезпечувати створення нових і збереження старих робочих місць. Окрім цього, саме малий бізнес служить базою формування середнього класу. Таким чином, досягнення стійкого і стабільного розвитку сектора малого бізнесу є одним з пріоритетних завдань.

У системі функціонування малих підприємств, незалежно від виду їх діяльності, одне з головних місць займають податки і збори, що сплачуються в бюджети різних рівнів. За оцінкою керівників малих підприємств проблеми, які найбільше заважають розвитку малого бізнесу в Україні, – високі податки та їх велика кількість, малі підприємства мають низький рівень ліквідності та підвищений рівень ризиків.

В Україні діють два режими оподаткування для суб’єктів малого бізнесу:

· загальна система оподаткування;

· спрощена система оподаткування.

Загальна система оподаткування, яку використовують без будь-яких застережень, включає сплату податку на прибуток, податку на додану вартість, акцизного збору та інших податків і зборів.

Спрощена система оподаткування передбачає заміну сплати сукупності встановлених законодавством України практично всіх видів податків і зборів (загальна система оподаткування) сплатою єдиного податку, що вираховують за результатами господарської діяльності за звітний період.

Спрощена система оподаткування спрямована насамперед на спрощення системи податкового обліку та звітності, а також на створення прозорих та простих процедур стягнення податків, зменшення надмірного податкового навантаження.

Суб’єкт підприємництва в момент реєстрації платником податків стає перед вибором системи оподаткування і виходить з таких параметрів: величина виручки, яка планується; кількість персоналу підприємства; оцінка попиту з урахуванням того, що ціна запропонованих товарів (робіт, послуг) не міститиме податку на додану вартість; зниження витрат на підготовку та подання податкової звітності тощо.

Тому поява альтернативних фіскальних технологій для суб’єктів малого бізнесу вимагає попередніх економічних розрахунків, які б дали змогу з високим ступенем вірогідності оцінити доцільність (вигідність) переходу на ту чи іншу систему. Ці розрахунки полягають у зіставленні усіх витрат, пов’язаних з оподаткуванням за звичайної та спрощеної системи.

Об’єктом дослідження є МПП “КВДК”, яке має задовільний фінансово-господарський стан, враховуючи специфіку діяльності і загальноекономічне середовище, в якому перебуває суб’єкт господарювання.

Підприємство знаходиться на загальній системі оподаткування, що забезпечує йому економію ресурсів від 5-20 тис. грн. порівняно із застосуванням альтернативної системи.

Виходячи з цього можна зробити висновок, що спрощена система не зменшує податковий тягар для господарюючого суб’єкта, а навпаки посилює його.

Виявлені недоліки вказують на те, що система потребує доопрацювання і реформування. На жаль, сьогодні немає єдиної узгодженої позиції у підприємницькому середовищі щодо реформування схеми спрощеної системи оподаткування у стратегічній перспективі. Нині розв’язання накопичених у податковій сфері протиріч більшою мірою пов’язують з необхідністю створення єдиного правового поля у сфері податкових відносин. У першу чергу необхідно прийняти Податковий кодекс, який стане основою, передумовою здійснення податкової реформи.

Податкова система як сфера державного регулювання в системі ринкової економіки виконує низку важливих функцій – фіскальну, розподільчу, контрольну і стимулюючу. Саме регулювання-стимули та їх місце в оподаткуванні визначають те, наскільки політиці оподаткування вдалося позбутися пріоритетності карально-фіскальних і жорстко розподільчих методів. Саме стимулюючої функції сьогодні вкрай бракує вітчизняному оподаткуванню.

Оскільки сфера малого підприємництва в Україні доволі нова, то варто активніше запозичати досвід інших країн, система оподаткування яких повною мірою сприяє розвитку малого бізнесу.

Тому напрями удосконалення податкової політики у сфері оподаткування підприємництва, які стимулюватимуть розвиток малого бізнесу в Україні можна сформулювати таким чином:

1) скасувати спрощену систему оподаткування та звітності як таку, що створює нерівні умови оподаткування для різних суб’єктів господарської діяльності, а також умови для ухилення від оподаткування;

2) встановити “прогресивну” шкалу ставок оподаткування для різних обсягів виручки платника єдиного податку;

3) внести зміни до певних елементів діючої системи спрощеного оподаткування: види діяльності, на яких дозволяється застосовувати спрощені методи оподаткування та обліку, перелік податків, замість яких сплачується єдиний податок, ставки, граничний обсяг виручки, який дозволяє застосовувати спрощену систему тощо.

Можливо засвоєння світових принципів податкового регулювання, зокрема, у сфері малого бізнесу, нам допоможе швидше позбутися фіскальної податкової політики.

Д. Єсипов,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. О.А. Криклій,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ВИКОРИСТАННЯ МОДЕЛІ RAROC ПРИ ОЦІНЦІ ЕФЕКТИВНОСТІ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Проблема підвищення ефективності діяльності банків є найбільш гострою серед питань, що стоять сьогодні перед вітчизняною банківською системою. Від її вирішення залежить стабільність та подальший розвиток банківського сектора України. А від ефективної роботи останнього залежить процес формування нової структури національної економіки, підвищення її стабільності, ефективності, а також розв’язання соціальних проблем суспільства.

Зважаючи на специфіку діяльності банків, оцінювати ефективність банківського бізнесу доцільно використовуючи цілісний системний підхід. Ним передбачається розгляд поняття “ефективність” як складного системного явища у вимірі “прибутковість – ризиковість”. Тому критеріями ефективності банку повинні бути безпосередньо фінансові результати його діяльності (дохід і прибуток), результативність (рентабельність) і ризиковість.

Ефективність банківської діяльності є складною характеристикою. Вона формується в результаті комплексного вивчення великої сукупності показників, які відображають всі аспекти діяльності банку.

Звернемо увагу на те, що основною характеристикою ефективності діяльності є її комплексність. Тільки за умови досягнення банком усіх, а не декількох критеріїв, можна говорити про ефективність його діяльності. Ефективність діяльності банку – це не просто результативність бізнесу, а ще й ефективна система управління банком, побудована на науково обґрунтованій стратегії діяльності.

На сучасному етапі інструментарій аналізу ефективності банківської діяльності є досить вузьким. Найбільш поширеною методикою є використання сукупності відносних показників, модель Дюпона та похідні з неї факторні моделі. Необхідно констатувати, що ці методи мають ряд недоліків, через які проведення якісного аналізу ефективності є неможливим. Модель Дюпона потребує вдосконалення, зокрема, врахування фактора ризиковості діяльності банку.

З цієї причини у роботі обґрунтовується необхідність застосування методу RAROC. За допомогою його можна розрахувати як загальну ефективність діяльності банку, так і окремих структурних підрозділів, бізнесів, операцій. Її принциповою відмінністю є використання економічного капіталу банку, що захищає банк від основних ризиків, які притаманні банківській діяльності.

Приклад з практики доводить, що використання методу RAROC дозволяє провести якісний аналіз діяльності трейдерів банку з урахуванням ризиковості їх операцій та капіталу, віднесеного на них.

Розглянемо двох трейдерів одного банку, що працюють на різних ринках. Перший з них спеціалізується на валютних операціях з готівковими євро на ринку FOREX та може відкривати позиції на суму до 10 млн. євро, другий працює на ринку короткострокових державних облігацій країн ЄС, при цьому розмір його відкритої позиції лімітовано 1 мільйоном євро. Нехай волатильність курсу євро до долара США становить 15 %, а річна волатильність на ринку облігацій – не більше 2 %. За рік прибуток першого трейдера становив 1 млн. євро, а другого – лише 45 тис. євро. Для оцінки ефективності роботи трейдера з урахуванням ризику величина RC оцінюється з часовим горизонтом в 1 рік, довірчим рівнем у 99 %, маючи на увазі нормальний розподіл дохідностей факторів ризику. Необхідно порівняти результати роботи цих трейдерів на основі показника RAROC.

Вважатимемо, що ризику контрагента при укладанні угод “спот” на ринку FOREX немає, а державні короткострокові облігації країн-членів ЄС не підладнані ризику дефолту. Якщо розглядати операційний ризик як неістотний, то єдиним видом ризику, який потребує резервування капіталу, є ринковий ризик (валютний і процентний ризик відповідно).

Для оцінки ринкового ризику скористаємось методом VaR, що розраховується дельта-нормальним методом з рівнем довіри 99 %:

Звідси отримаємо:

Н. Мова,
науковий керівник – канд. юрид. наук, доц. С.В. Щербак,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Проблеми розгляду справ щодо усиновлення
українських дітей іноземними громадянами

З 1996 р. Верховна Рада України встановила обов’язковий судовий порядок усиновлення дітей. Враховуючи практику розгляду справ цієї категорії протягом 12 років, в українському законодавстві існує чимало невирішених питань. Серед них – застосування судами іноземного законодавства.

Як вважає О.О. Грабовська, застосовуючи лише внутрішнє законодавство України, не можна бути впевненими у тому, що усиновлення дитини іноземними громадянами повною мірою відповідатиме її інтересам.

Поки в Україні немає можливості на державному рівні видавати збірники міжнародного права, як це відбувається у Німеччині, Великій Британії, вважаємо необхідним ввести до Постанови Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377 “Про затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення” пункт, яким зобов’язати іноземних громадян – кандидатів в усиновителі надавати витяг з законодавства країни свого проживання щодо основних вимог, встановлених для міжнародного усиновлення дітей.

Друга особливість стосується заяви про усиновлення. Враховуючи досвід інших держав, потрібно встановити певні вимоги до написання заяви, оскільки не кожен знає, що писати в ній.

На розгляд справ щодо усиновлення не з’являються представники державних органів, інші зацікавлені особи, тому необхідна обов’язкова участь прокурора в справах цієї категорії як суб’єкту для одержання висновку. Тому пропонуємо ч. 1 ст. 254 ЦПК доповнити таким змістом: “...Справи щодо усиновлення дітей іноземними громадянами повинні розглядатися також за участю прокурора”.

Згідно зі ст. 211 СК України усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа не молодша 21 року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини. Постає питання, чи слід визнавати 21-річну особу такою, яка здатна забезпечити належне виховання й утримання дитини. Все ж, на нашу думку, усиновлювачем може бути особа, якій виповнилось хоча б 25 років – вік, коли особа здобула вищу освіту, має постійне місце роботи, незначний, але життєвий досвід. Тому пропонуємо ч. 1 ст. 211 викласти в такій редакції: “Усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа, якій на день ухвалення рішення щодо усиновлення виповнилося 25 років. Вік усиновителя не повинен перевищувати 45 років”.

Ще однією умовою щодо усиновлення є вільна згода самої дитини, але це питання потребує деякого роз’яснення. З огляду на неналежне регулювання законодавством України питання щодо згоди дитини на її усиновлення пропонується ч. 1 ст. 218 СК України викласти в такій редакції: “Для усиновлення дитини потрібна її згода. Згода дитини, яка досягла 10-річного віку, дається особисто дитиною у письмовій формі. Згоду дитини віком до 10 років оформлює психолог дитячого закладу, в якому утримується дитина. Усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв’язку з віком або станом здоров’я не усвідомлює факту усиновлення або проживає в сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками”.

Особливість справ даної категорії полягає й у тому, що іноземці усиновлюють, в основному, хворих дітей. Виникає питання про те, чи буде усиновленій дитині надаватися медична допомога і чи буде вона достатньою? На жаль, ця проблема залишилась прогалиною в чинному законодавстві. У зв’язку з цим пропонується п. 10 Порядку усиновлення, а також п. 3 ст. 252 нового ЦПК доповнити положенням такого змісту: “Письмове зобов’язання усиновителя в разі усиновлення хворої дитини про надання їй кваліфікованої медичної допомоги”.

З 1996 р. до різних країн було усиновлено понад 12 тис. дітей. Нині українські діти всиновлюються до 32-х країн світу. Найбільша кількість усиновлених дітей перебуває на консульському обліку в США, Італії, Іспанії, Франції, Ізраїлі та ФРН. Серед них є країни з невисоким рівнем та нестабільною політичною ситуацією, зокрема Колумбія, Гватемала, Іран, Румунія, Аргентина.

На сьогоднішній день громадська думка схиляється до того, що це є кращим варіантом для дитини. Але приводів для негативних відгуків щодо міжнародного усиновлення достатньо: до суду заявники не з’являються, довідки надають фальшиві, терміни порушуються, подальша доля дітей не завжди відома.

Нашому законодавцю давно вже пора наважитися приєднатися до Гаазької конвенції про захист дітей та співробітництва у галузі міжнародного усиновлення 1993 р., одним з найбільших досягнень якої є створення центральних відділень, які будуть контролювати виїзд і прибуття усиновлених дітей у країну проживання усиновлювачів.

О. Неселевська,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. Л.І. Хомутенко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Деякі проблеми зіставлення країн світу.
Україна у світових рейтингах

Сьогодні світові рейтинги країн є дуже поширеними й охоплюють практично всі сфери людського життя. Світові зіставлення країн за економічними показниками є чи не найбільш визнаними та розповсюдженими.

Їх вплив на реальну економіку значний. Світові економічні рейтинги є одночасно орієнтирами для інвесторів (у питаннях вибору країни для вкладення коштів), “підказками” для урядів (показники, що включаються у рейтинги є індикаторами стану економіки, що допомагають виконавчій владі у визначенні пріоритетів розвитку економіки та країни в цілому) та основою для сприйняття країни міжнародною спільнотою (більшість урядів розвинутих країн не вважають за потрібне розробляти власні рейтинги, тому у своїх уявленнях про країну вони дуже часто звертаються до результатів світових рейтингів).

Велике значення рейтингів викликає потребу в їх максимально можливій відповідності до реальності та постійного покращення, що пояснюється динамізмом економіки.

Вдосконалення світових рейтингів – процес, що знаходиться у постійному прогресі, тому детальні дослідження у цьому напрямку є актуальними та необхідними.

Удосконалення світових рейтингів може відбуватися у таких напрямках:

1) врахування деяких факторів у рейтингах;

2) збільшення показників для аналізу;

3) визначення чітких цілей зіставлення.

Запропоновані напрямки є лише частиною можливих і притаманні для окремих світових рейтингів.

Позиція України у більшості світових рейтингів є досить низькою, що вказує на необхідність системних змін в економіці тощо.

Питання створення власного українського рейтингу потребує вирішення двох ключових питань:

· незалежна організація (за рахунок грандів міжнародної спільноти) чи державна структура має створювати рейтинг;

· доцільність створення українського рейтингу в умовах кризових явищ в економіці, перспектива створення взагалі.

Висновки:

· необхідність глибокого аналізу та всебічного підходу до створення та удосконалення рейтингів країн світу, до розробки моделей зіставлення країн;

· розробка перспективного створення власних українських рейтингів країн.

Ю. Огорілко,
науковий керівник – П.М. Маланчук,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Умови та підстави
застосування запобіжних заходів

З прийняттям Конституції України були закріплені правові гарантії свободи та особистої недоторканності кожної людини, що повинні відповідати міжнародно-правовим стандартам. Стаття 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод визнає право кожного на свободу та особисту недоторканність. Нікого не можна позбавити свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом. У зв’язку з цим актуального значення набуває проблема підстав застосування запобіжних заходів, що мають на обвинуваченого (підозрюваного) певний психологічний вплив та обмежують його свободу з метою запобігання можливості ухилитися від дізнання, попереднього слідства чи суду, протидіяти встановленню істини у кримінальній справі та зайняття подальшою злочинною діяльністю.

Підтвердженням необхідності подальших наукових досліджень цієї проблеми є статистика, що наводиться Е. Коваленко, відповідно до якої працівники органів дізнання та слідства розуміють різний зміст у понятті “підстави застосування запобіжних заходів”. Так, 10 % опитаних такою підставою вважають факт вчинення злочину; 17 % – припущення про майбутню неналежну поведінку підозрюваного чи обвинуваченого; 27 % – наявність сформульованого щодо конкретної особи обвинувачення й обставин, що вказують на необхідність обмеження її свободи; 56 % – наявність даних, які викривають особу у вчиненні злочину і вказують на те, що вона може вчинити дії, для запобігання яких створено запобіжні заходи. Ці дані вказують на можливість неоднозначного тлумачення ч. 2 ст. 148 КПК України, якою передбачені підстави застосування запобіжних заходів.

Поняття “умова” – це філософська категорія, що виражає відношення предмета до оточуючих його явищ, без яких він не може існувати. Тому для правильного визначення умов застосування запобіжних заходів необхідно визначити правову природу даної категорії.

Як відомо із загальної теорії права, суспільні відносини, що урегульовані нормами права – це правовідносини. При цьому правовідносини не відділяються від урегульованих ними реальних відносин, не знаходяться поряд, а існують разом з ними. Адже форма і зміст будь-якого явища неподільні. При цьому особливістю правових відносин з приводу застосування запобіжних заходів є те, що реалізація цих правовідносин потребує волевиявлення лише однієї зі сторін. Тому структуру правовідносин з приводу застосування запобіжних заходів, на нашу думку, слід розглядати з точки зору структури правовідносин взагалі.

З вищезазначеного можна виділити такі умови застосування запобіжних заходів:

1. Наявність у суб’єкта права на застосування запобіжного заходу.

2. Наявність у субєкта, щодо якого застосовується запобіжних захід, кримінально-процесуального статусу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, що автоматично передбачає наявність порушеної кримінальної справи.

3. Наявність дії, що виявляється в ухиленні від дізнання, слідства або суду, перешкоджання встановленню істини у кримінальній справі чи продовження злочинної діяльності.

4. Наявність норм права, якими зафіксовані права та обов’язки суб’єктів правовідносин з приводу застосування запобіжних заходів, порядок і підстави застосування запобіжних заходів.

5. Наявність достатніх доказів (такі докази необхідно розглядати з позиції належності, допустимості та достовірності (якісна характеристика), а кількість необхідних доказів визначає особа, що приймає рішення щодо застосування запобіжного заходу), що особа ухилиться від дізнання, слідства чи суду, перешкоджатиме встановленню істини у кримінальній справі, продовжить злочинну діяльність.

Але наявність складу правовідносин ще не дозволяє говорити про застосування запобіжних заходів, а лише про можливість такого застосування, оскільки для реального застосування правовідносин необхідним є наявність юридичного факту, з наявністю якого пов’язаний рух правовідносин.

Юридичним фактом є конкретна життєва обставина, з настанням якої норма права повязує виникнення, зміну, припинення правовідносин. З цього визначення випливає, що юридичний факт складається з двох частин – правової і фактичної. Правова частина – це правова норма, що містить описання конкретних життєвих обставин, а фактична – власне самі конкретні життєві обставини.

Тому, враховуючи склад юридичного факту, можна стверджувати, що фактичною підставою застосування запобіжних заходів визнаватиметься наявність у органу, що виносить рішення про застосування запобіжного заходу достатніх доказів про намір особи ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

Достатність доказів необхідно визначати як сукупність фактичних доказів, що отримані в ході процесуальних дій, які дають можливість зробити висновок про те, що обвинувачений може ухилитится від слідства й суду або виконання вироку, перешкодити встановленню істини чи займеться злочинною діяльністю. Кількісну характеристику (достатність) таких фактичних даних у кожному окремо взятому випадку визначає особа, в провадженні якої знаходиться справа.

Юридичною підставою – наявність постанови про застосування запобіжного заходу до особи.

Ю. Огорилко,
научный руководитель – канд. іст. наук, доц. В.В. Холод,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”

Политическое лидерство:
теория и современное состояние в Украине

Актуальность изучения политического лидерства обусловлена тем, что деятельность субъектов, для которых политика является основным родом деятельности, определяет стратегию государственного развития и эффективность работы основных институтов государства. Поэтому правильный выбор критериев оценивания деятельности политических лидеров даст возможность объективно оценить нынешнее состояние политического лидерства в Украине.

Для выявления эффективности лидерства необходимо проанализировать само явление и его качества, так или иначе присущие всем политическим лидерам, а именно: наличие персонифицированного центра власти, прерогатива принятия обязательных для исполнения решений, легитимность.

Но кроме качеств, которые характеризируют лидера как представителя государственного аппарата, для определения социального и духовного проявления лидерства необходимо выявить основные внутренние качества лидерства, которые апробировала историческая практика.

М. Вебер в работе “Политика как призвание и профессия” отмечал, что для политика решающими являются три качества: страсть, чувство ответственности и глазомер. Страсть означает ориентацию на существо дела, страстную самоотдачу делу. Но страсти недостаточно, если она не сделает ответственность главной путеводной звездой деятельности политического лидера. А для этого требуется глазомер, способность с внутренней собранностью и спокойствием поддаться воздействию реальностей, иными словами, требуется дистанция по отношению к вещам и людям.

Кроме отмеченной триады, история выявила еще несколько качеств, которыми обладают политические лидеры. Это чувство скрытых желаний народных масс, обладание “политической энергией”, наличие профессиональной подготовки.

Украина на нынешнем этапе развития характеризируется усилением недоверия властным структурам, что ставит под вопрос легитимность нынешней политической власти в Украине и коррумпированность основных политических институтов. Кроме того, можно отметить низкую профессиональную подготовленность украинских политических лидеров и приоритет корпоративных интересов над национально-государственными.

Исходя из критериев оценки качеств лидера, которые использовал М. Вебер, можно выразить лидерские качества нынешних политических партий и блоков по следующим полярным показателям:

1) акцент приоритетов существу дела – лоббирование;

2) профессионализм (по Веберу – глазомер) – непрофессионализм;

3) ответственность – популизм.

Так, рассматривая законотворческую деятельность парламента, можно сделать вывод, что политические партии осуществляют лоббирование необходимых законопроектов в парламенте, тем самым, демонстрируя сращивание бизнес-элиты с государственным аппаратом по клановым признакам.

Анализируя “профессионализм-непрофессионализм” политических партий и блоков следует отметить, что в украинском политическом вакууме сформировались течения двух направлений – представители старой партийной номенклатуры, которые отличаются лояльным отношением к существующей системе, и политики “новой генерации” – так называемые предприниматели, поэтому говорить о профессионализме с точки зрения национальных интересов не приходится; а ответственность, как известно, проявляется в процессе деятельности как путеводная звезда каждого политика, поэтому бездействие парламента, точнее, невыполнение его главной функции – законодательного творчества – говорит само за себя.

В последнее время страна не выходит из политического, экономического, социального и духовного кризиса. Отсутствует четкое взаимодействие законодательной, исполнительной и судебной власти. Высшие руководители государственного аппарата сетуют на недостаточность властных полномочий. Исторический опыт показывает, что больше властных полномочий требуется только в случае поддержания неэффективного управления. Бессилие в решении назревших проблем руководители стремятся компенсировать расширением властных полномочий, применением авторитарных методов управления, забывая при этом, что “власть развращает, абсолютная власть развращает абсолютно”.

Все это дает основание говорить о неэффективности в Украине политической элиты.

Выход из этой ситуации видится в формировании национальной политической элиты, которая будет сочетать в себе, по утверждению М. Вебера, “этику убеждений” и “этику ответственности”.

Резюмируя вышесказанное, необходимо отметить, что Украине недостает общенационального лидера, который смог бы вывести страну из кризиса, сделать ее экономически независимым и политически стабильным государством.

І. Охріменко,
науковий керівник – д-р іст. наук, проф. Ю.Г. Осадчий,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ПЕТРА СКОРОПАДСЬКОГО

У цій статті розглядається державотворча політика П. Скоропадського у контексті аграрної та промислової сфери.

П. Скоропадський добре розумів, що земельна реформа – це не тільки стрижень аграрної політики, а й домінуючий чинник стабільності державного ладу і відносин із німецьким командуванням. Підготовка і проведення реформи покладалося на Міністерство земельних справ.

Принципові засади аграрної політики були сформульовані у грамоті від 29 квітня 1918 р. “Про відновлення приватної власності”, згідно з якою повною мірою відновлювалася приватна власність, відповідно скасовувався закон Центральної ради “Про соціалізацію землі”.

Низкою законодавчих актів передбачалося реалізувати такі принципи:

1) створення Державного земельного фонду за рахунок державних, церковних і частини приватних земель із повним відшкодуванням за них;

2) продаж земельних ділянок малоземельним господарям;

3) створення дрібних, але економічно міцних господарств;

4) забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості як базової галузі України;

5) вдосконалення сільськогосподарського кредитування.

8 червня 1918 р. було схвалено закон, згідно з яким Державний земельний банк дістав необмежене право придбання земель для їх продажу селянам. Розмір приватного землеволодіння не повинен був перевищувати 25 десятин. Маєтки, що мали велике господарське значення (обслуговували цукроварні, розводили елітну худобу тощо), могли мати до 200 десятин землі, але вони підлягали акціонуванню.

Проте реформа мала дуже суперечливий характер щодо відносин селян і поміщиків-землевласників. У цей час селяни вже звикли до думки, що земля, яку Центральна Рада декларувала надати безкоштовно, за революційним правом належить їм, і повертати її ніхто не збирався, а тим більше викуповувати. Що стосується великих землевласників то, абсолютизуючи трактування закону про відшкодування за користування панською землею, поміщики проводили конфіскаційні рейди та погроми у селянських оселях.

Надто сильною була інерція мислення в колишніх латифундистів, котрі з гетьманом пов’язували можливість соціального реваншу. Не на високому рівні виявився низовий виконавчий апарат, що не перейнявся в основній своїй масі новими завданнями, які ставило життя. Уряду Української держави не вдалося пом’якшити продовольчу кризу, забезпечити міста достатньою кількістю харчів, щоб зменшити соціальну напругу в країні, і тим самим він сам собі окреслив короткотривале існування.

Щодо промислової сфери, то на час приходу Скоропадського до влади вона перебувала в жалюгідному стані. Ще за Тимчасового уряду й Центральної Ради в країні розпочався масовий спад виробництва.

Проаналізувавши складність становища, Гетьманат починає процес денаціоналізації в промисловій політиці. П. Скоропадський проголошує відбудову повної свободи торгу і надання широкого простору приватному підприємництву та ініціативі, а для пом’якшення можливих наслідків передачі підприємств у приватну власність гарантувалося забезпечення прав робітничого класу. Для керівництва цими процесами і втілення їх у життя у складі Ради міністрів було утворено Міністерство торгу і промисловості.

Але проблеми все одно з’явилися. Показовим у цьому плані є з’їзд промисловців, банкірів та поміщиків України, котрий відбувся в Києві у травні 1918 р. Вітаючи відновлення прав приватної власності на засоби виробництва, з’їзд висунув вимогу: знайти державні можливості для надання державних кредитів з метою відновлення продуктивних сил у великих маєтках, бо без таких кредитів виробництво неможливе. Це означає, що проблему фінансового забезпечення перекласти на підприємців державі не вдалося. Очевидно, що за таких умов уряд Скоропадського був змушений спиратися на державне фінансування промислових об’єктів. Та не слід забувати, що відповідних коштів на той час бракувало й державі. Тож процес відбудови промисловості зіткнувся з певними труднощами.

На початку травня 1918 р. уряд видає постанову про вилучення з ужитку на ринку цукру вільного продажу і з 7 травня встановлює державну монополію на цукрову промисловість. Згодом була встановлена державна монополія на виробництво і продаж горілчаних виробів, а також палива в Донбасі. Завдяки цим рішенням уряд зміг отримувати значні прибутки до скарбниці. Було взято курс на електрифікацію країни. Особлива увага приділялася сільськогосподарському машинобудуванню, відновленню роботи відповідних заводів на Харківщині.

У промисловості уряд гетьмана діяв доволі активно, спрямовуючи свої зусилля на формування потужного промислового потенціалу краю.

Отже, економічна політика П. Скоропадського виявилася малоефективною. Цьому сприяла низка причин суб’єктивного і об’єктивного характеру: це і непослідовність, і нерішучість дій апарату управління, і соціальні конфлікти між різними верствами населення, і брак часу – 7 місяців очевидно недостатньо, щоб здійснити докорінні зміни в аграрній і промисловій сфері – і окупаційний режим на території України. Все це викликало масове незадоволення громадян і врешті-решт вилилось у скасуванні влади Гетьманату.

Є. Павловська, В. Лисенко,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. Л.І. Хомутенко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

СВІТОВИЙ ДОСВІД
І ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ
В РОЗВИТКУ СЕЗ (ВЕЗ) УКРАЇНИ

Одним із аспектів стимулювання господарської діяльності в межах транскордонного співробітництва можна вважати організацію різних типів спеціальних вільних економічних зон. Діяльність СЕЗ спрямована на досягнення двох цілей: створення “острівців конкурентоспроможності” в економіці, яка ще не повністю готова до міжнародної конкуренції; перенесення переваги міжнародної конкуренції у національну економіку і, таким чином, допомогти країні стати більш конкурентоспроможною. Основні функції, які покладаються на СЕЗ – залучення іноземних інвестицій та технологій, розширення експорту, розвиток виробництва, орієнтованого на внутрішній ринок, в тому числі імпортозамінних галузей, підвищення рівня зайнятості населення і кваліфікації кадрів, розв’язання соціально-економічних проблем.

Основні умови створення СЕЗ в прикордонних регіонах: вигідне транспортно-географічне положення, наявність трудових ресурсів, наявність транспортної, виробничої та соціальної інфраструктури, наявність умов для розвитку рекреаційної сфери.

В Україні прийнято рішення про створення таких СЕЗ: “Донецьк”, “Азов” (Донецька область), “Закарпаття” (Закарпатська область), “Яворів”, “Курортополіс Трускавець” (Львівська область), “Славутич” (Київська область), “Інтерпорт Ковель” (Волинська область), “Миколаїв” (Миколаївська область), “Порто-франко”, “Рені” (Одеська область), “Порт Крим” (АР Крим), “Ярославна” (Сумська область).

За даними Організації Об’єднаних Націй сьогодні у світі існує понад 3 тисячі спеціальних економічних зон різного типу, в яких створюється експортна продукція, що перевищує 5 % від загального обсягу світової торгівлі, і забезпечується робочими місцями на 50 млн. осіб. Серед країн Центрально-Східної Європи найбільших успіхів у відстоюванні своєї позиції під час переговорів з ЄС досягнула Польща, на території цієї країни після вступу в ЄС продовжують функціонувати 14 СЕЗ.

Досвід розробки законодавства щодо СЕЗ та його запровадження в країнах Центрально-Східної Європи корисний для України.

Питання доцільності СЕЗ в Україні неоднозначне і дискусійне. Існує позитивний світовий досвід, який демонструє те, що СЕЗ є дієвим інструментом подолання відсталості у соціально-економічному розвитку окремих регіонів, залучення інвестицій в економіку. Однак в Україні відсутня єдина, науково обґрунтована програма розвитку СЕЗ, характер та умови функціонування українських СЕЗ суперечать деяким вимогам ЄС, що гальмує процес реалізації євроінтеграційних прагнень держави. За весь період функціонування СЕЗ очікувалось досягти таких показників: залучення інвестицій – понад 6,3 млрд. дол. США (фактично станом на 01.04.2007 – 3,4 млрд. дол., або 53,5 % від запланованого); створення нових та збереження існуючих робочих місць – 163,6 тис. дол. (фактично – 140,6 тис. дол., або 85,9 % від запланованого).

Подальше використання СЕЗ потребує таких заходів:

1. Затвердження законодавчого комплексу заходів щодо визначеня результатів діяльності СЕЗ.

2. Скорегування пільг, наданих підприємствам відповідно до вимог ЄС.

3. Збереження пільг суб’єктам СЕЗ відповідно до інвестиційних угод.

4. Обмежити термін функціонуваня СЕЗ до 25 років.

5. Усунення невідповідності між законами, що регламентують діяльність українських СЕЗ.

6. Використання досвіду розвинутих країн, нових членів ЄС, зокрема Польщі.

З метою прискорення соціально-економічного розвитку окремих регіонів України та відпрацювання нових механізмів господарювання необхідно одночасне створення кількох експериментальних зон різних спрямувань.

C. Поцелуйко,
науковий керівник – канд. філос. наук, доц. О.П. Бойко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Онтологічні основи етики Платона і сучасність

Серед нескінченного розмаїття проблем, які постійно виникали перед людством, найактуальнішою, можливо, була проблема самовдосконалення людини і реалізація нею багатства внутрішнього потенціалу. У наш час усе більшого значення набуває проблема моральної спрямованості індивідів, їх ціннісна спрямованість.

Вивчення ідей, які закладені у філософії Платона, а також вирішення цих питань багато в чому можуть допомогти сучасній людини зробити правильний вибір. Адже людина, як вчили отці християнської церкви, відрізняється від янгола тим, що здатна обирати як добро, так і зло.

Тому філософські підвалини платонівського вчення – обґрунтування таких чеснот, як доброта, мужність, стриманість, урівноваженість – можна покласти в основу сучасної етичної концепції.

Свої діалоги Платон писав з єдиною метою – допомогти людям зрозуміти суть благого життя і спонукати їх жити відповідно до такого розуміння.

В усіх речах від природи закладене прагнення удосконалювати своє буття. Людина не виняток. Коли душа реалізує цю природну схильність, результат її правильної діяльності називається чеснотою. Те ж саме відбувається, коли добре й у згоді з природою працює тіло. Такий стан ми називаємо здоров’ям.

Чеснота – це знання. Як і мистецтво, чесноту неможливо опанувати без зусиль або завдяки щасливому випадку. Людина не може чинити добре, якщо не знає, що саме вона робить, а також чому і як це слід робити.

Найбільш ясне і повне формулювання етики Платона бачимо в його праці “Держава”. Тут філософ намагається дати аналіз суспільного ладу, в якому змогла б реалізуватися природа людини.

Одна з головних думок філософа – державою повинна керувати обізнана людина, професіонал своєї справи. Керуючи країною, він повинен бути взірцем моральності, а найвищою метою має бути добробут громадян. “Кожен, хто чимось керує, ніколи, оскільки він справжній управитель, не зважає і не дає розпорядження на те, що йому вигідне, а лише на те, що вигідне його підлеглому, для якого він сам і існує”.

Також Платон стверджував, що душа людини має три сторони – розумну, афективну (емоційну) та чуттєву (що жадає). Якщо переважає розумна частина душі, то людям властива мудрість, що служить добру. Якщо ж переважає афективна частина душі, то перед нами “воїн-страж”, людина, що вміє підкоряти свої пристрасті обов’язку. Що ж стосується чуттєвого типу душі, то він належить людям, що займаються торгівлею чи фізичною працею.

Співвідношення між окремими елементами душі Платон порівнює з колісницею, в яку запряжені два коні – запал і жадання, а править ними розум. Один з коней – прекрасної статі, з вигляду прямий і ставний, розумний і сором’язливий; він не чекає удару, але слухається одного наказу і слова. Навпаки, інший – кривий, схильний до хтивості і непокори. Один кінь тягне догори, до добра, інший – вниз, до зла. Важка задача візника!

Хоча кожній людині притаманні всі три складові, але судити можна тільки за тією, яка у душі переважає.

І все ж таки ієрархічна закріпленість не повинна бути незмінною. “Кожному з громадян слід доручати саме те заняття, до якого він має схильність, щоб, займаючись лише тією справою, яка йому підходить, кожний ставав би для себе єдністю, а не множинністю, і так само ціла держава стане єдиною, а не множинною”.

Саме в цьому і полягає справедливість, найважливіша, на нашу думку, чеснота, наявність якої дає змогу державі досягти могутності, розквіту і, головне, добробуту громадян.

Суть її саме в тому, що кожен стан повинен обмежуватися виконанням своєї функції та задовольнятися своїм чітко визначеним місцем, не виходячи за межі відведеної йому сфери діяльності. Кожен повинен піклуватися про благо держави відповідно до своїх здібностей.

Слід відзначити, що важливою рисою категорії “справедливість” є те, що її власне етичний зміст пов’язаний із проблемами економіки, політики, права. Можна сказати, що “вектор” справедливості з ідейних і моральних висот спрямований безпосередньо на конкретику реального суспільного життя. Етика та мораль потрібні економісту, бізнесмену, менеджеру не тільки заради досягнення економічного успіху, але і для організації соціально-відповідальної господарської діяльності, можливо, безгрішної діяльності, з нашої точки зору.

Етика повинна слугувати не тільки людині, але й суспільству. І тому етика пропонує не тільки норми, що стимулюють певну господарську активність, але й ті норми, що обмежують її.

Отже, не існує конфлікту між дійсним обов’язком і справжнім інтересом людини. Обов’язок і користь врешті-решт збігаються. Головне бути собою і в усьому зберігати собі вірність. І це буде набагато приємнішим та кориснішим, ніж негарними і нерозумними вчинками спотворювати свою природу.

Етика Платона є однією з перших спроб поставити етичні істини на вищий щабель у людських відносинах, звернути увагу на поняття “добро” як верховну міру, силу і сенс усякого існування.

Співвідношення моралі та політики є одвічною проблемою, яка завжди викликає інтерес не лише політиків, філософів, а своєю актуальністю тримає в постійній напрузі всіх людей. І для того, щоб громадянське суспільство та держава почали розвиватися, ми повинні зрозуміти – від нас багато, що залежить, і не треба сидіти склавши руки, треба накладати табу на будь-які аморальні речі, і це дасть певний результат.

Д. Рябіченко,
науковий керівник – канд. іст. наук, доц. М.Ю. Щербина,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Політичне життя студентів
від об’єктивної до суб’єктивної логіки

У сучасній політичній науці залишається відкритою проблема розвитку субкультур, зокрема молодіжної політичної субкультури. Молодь України знаходиться на етапі зміни ідейних і моральних орієнтирів. Сьогодні ще спостерігається спрощене уявлення громадян про політичне виховання, політичну соціалізацію як однобічно зорієнтовані процеси, де молодь є пасивним об’єктом, а не активною силою, спроможною не тільки відтворювати суспільно-політичні відносини, а й виявляти політичну активність та інновації. Метою роботи є з’ясування ставлення студентів до політики та визначення зв’язку політики з логікою.

Політична культура не тільки віддзеркалює труднощі перехідного періоду, а й сама впливає на хід соціально-економічних та політичних перетворень.

Політична культура молоді повинна активно формуватись, але методи формування невідомі.

Молодь не готова активно діяти, тому більшість обирає позицію очікування.

У сучасному суспільстві склалася ситуація боротьби різних політичних партій за молодь як “маси для майдану”, але жодна політична сила не має чітко окресленої молодіжної та студентської політики.

Основною тенденцією перехідного часу є зменшення представництва молоді в управлінських структурах та ешелонах влади. Основні тенденції політичного самовизначення показують, що молодь не цікавиться політикою, участю у молодіжних організаціях та об’єднаннях. Існують суперечливі прагнення щодо майбутнього статусу України як держави.

Ця ситуація пояснюється перетворенням об’єктивної політики на суб’єктивну.

Влада повинна бути об’єктивним носієм потреб народних мас і забезпечувати їх задоволення, але хабарництво робить свою справу і на межі його виникнення політика стає суб’єктивною, бо все робиться для задоволення потреб обмеженого кола людей. Народні маси, зокрема студенти, бачать, що ніхто не хоче захищати їх права і змагатися за гідне життя народу.

Постійне використання молоді в буденних політичних баталіях та ігнорування реальних інтересів молоді посилює недовіру. Після чергових парламентських виборів довіра до всіх без винятку політичних сил впала. Студенти зазначили, що на політичному небосхилі майже не видно політичних партій, окрім так званих “монополістів”. Серед опитаних 48 % не братимуть участь у наступних виборах, бо не підтримують владу і не довіряють їй. Ситуація ускладнюється відсутністю альтернативи теперішній владі. Середня оцінка політичних партій за 10-бальною шкалою становила 3,903. Найпопулярніший студентський лозунг “Політики – ганьба України!”. Результати соцопитування показують, що студенти хочуть змін у політиці, але не мають для цього факторів впливу.

Метою політиків є лише викачування коштів зі своєї держави, тому вони й стримують проникнення перспективної молоді у владні ряди. Єдиним виходом є мітинги та пікетування. Але це недемократичний шлях вирішення проблеми, до того ж він є утопічним, бо після Майдану всім зрозуміло, що народні маси просто використовуються політиками. Тобто знову спостерігається перетворення об’єктивної думки на суб’єктивну.

Для посилення впливу молоді на політику держава пропонує об’єднання у Всеукраїнській студентській раді. Доцільність участі у цій організації визначають самі студенти через органи студентського самоврядування. Проаналізувавши роботу цієї ради, напрошується висновок про те, що вплинути на велику політику її діяльність не може. Але в той же час Всеукраїнська студентська рада потрібна самим студентам як об’єднання, що допомагає зібрати людей зі спільними інтересами, проблемами та знайти можливі шляхи вирішення цих проблем.

Українські студенти не діють радикальними методами, але ігнорувати їх кількість, яка постійно зростає, просто неможливо. Отже, влада не повинна розглядати студентство лише як “ядро української інтелігенції”, а повинна сприймати його як найбільш дієздатну частину населення, яка зацікавлена процесами перетворення України. Але в сучасних умовах студентство та молодь не може впливати на долю своєї держави, бо олігархи не хочуть залишати свої м’які крісла та поступатися місцем більш перспективній молоді. Отже, зупинити процес перетворення об’єктивної логіки на суб’єктивну в найближчому майбутньому неможливо.

А. Семеног,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. І.І. Рекуненко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Особливості публічного розміщення акцій
на фондовому ринку

Потреба розгляду зазначеної проблеми зумовлена динамічним розвитком ринку цінних паперів в Україні, а також виведенням українськими підприємствами своїх фінансових інструментів на міжнародні ринки. Така активність на сьогодні спостерігається в Російській Федерації, хоча ця країна, за оцінками експертів, є менш привабливою з точки зору інвестиційного клімату, ніж Україна. Такого ж, хіба що меншого за обсягами (через географічну і промислову специфіку), піднесення можна очікувати і в Україні.

IPO (Initial public offering) – це первинне публічне розміщення акцій серед інвесторів, може відбуватися на організованому ринку (фондовій біржі) або поза біржовим ринком, серед інвестиційних фондів. У класичному розумінні IPO є розміщенням на фондовій біржі з включенням акцій у лістинг, при цьому покупцями можуть бути будь-які фізичні та юридичні особи.

Вихід компанії на публічний ринок – це не лише джерело залучення необхідних фінансових ресурсів. Іде мова про перехід компанії на новий рівень розвитку, що дозволяє їй вирішувати низку масштабних завдань, пов’язаних із перетвореннями самого бізнесу, знаходженням ринкової вартості, а також вигідним продажем бізнесу. Кожна компанія, що виходить на IPO, має як мінімум дві мети: перехід на новий рівень керівництва за рахунок одержання публічного статусу та залучення інвестицій. Одночасно з цими цілями IPO можна розглядати як ефективну й довгострокову PR-акцію для компанії. Адже сам факт підготовки до випуску акцій дає компанії можливість докорінно змінити керування бізнесом, якісно поліпшити й удосконалити його.

Тривалий час IPO вважалося для української економіки явищем унікальним, проте останнім часом вихід акцій українських компаній на біржу став чимось звичайним і природним. Перший IPO на альтернативному майданчику Лондонської фондової біржі (AIM) здійснила 11-18 лютого 2005 року компанія “Укрпродукт”, що виробляє молочну продукцію. Компанія продала 27,21 % акцій, отримавши 6 млн. англійських фунтів. У квітні 2005 року на IPO вийшла фірма Cardinal Resources LLC, що займається видобутком нафти й газу в західних регіонах України. Компанія продала 39,7 % акцій за 20 млн. дол. У грудні 2005 року девелоперська компанія “XXI століття” розмістила на AIM 37,5 % своїх акцій, виручивши при цьому 139 млн. дол. Акції компанії купили 95 інвесторів з 12 країн. Капіталізація компанії за рік зросла від 370 млн. дол. на початку розміщення до 540 млн. Наприкінці травня 2007 року будівельно-інвестиційна компанія TMM (дочірня кіпрська компанія TMM Real Estate Development) розмістила на Франкфуртской біржі 13,11 % акцій і залучила 104,9 млн. дол. Капіталізація TMM за результатами розміщення була оцінена у 800 млн. дол. Весь обсяг розміщення був викуплений великими іноземними інвестиційними фондами. 15 червня на Лондонській біржі компанія Ferrexpo AG продала 26 % акцій за 420 млн. дол., капіталізація компанії становила 1,67 млрд. дол.

Більшість українських підприємств, незважаючи на суттєве зростання публічних розміщень, через досить високу вартість не можуть дозволити таку форму залучення коштів: накладні витрати можуть скласти до 10-15 % від суми залученого капіталу. Однак чим більша сума залучення, тим менше частка цих витрат. У середньому залучення коштів на біржі дешевше, ніж кредити й фінансування через облігації.

Сума витрат на підготовку до розміщення акцій залежить від безлічі факторів: обсягу робіт з приведення компанії у відповідність із вимогами бірж, вартості послуг радників і самої біржі, презентаційних витрат тощо. І менеджмент компаній, що вже вийшли на біржі, і представники фінансових компаній одностайні в тому, що мінімальна ціна виходу на IPO – мільйон доларів. Верхня межа може бути вищою, особливо при виході на дорогі американські біржі.

Успіх IPO компанії, як правило, залежить від біржі, на якій це здійснено. Із семи розміщень акцій українських підприємств на закордонних біржах п’ять здійснено на Лондонській, по одному – на Франкфуртській і Варшавській. І жодного – на російських торговельних майданчиках, здавалося б, найбільш близьких до Києва територіально, за духом та інтересами. Жодна українська компанія не вийшла поки що на престижні американські або японські біржі. Ряд компаній здійснили первинне розміщення акцій на ПФТС. Формально такі розміщення теж вважаються IPO. Однак експерти відзначають, що вимоги до лістингу на українській біржі все ж значно м’якші, ніж за кордоном.

Резюмуючи сказане, виділимо деякі причини, через які українські підприємства починають цікавитися виходом на біржі: зростання іміджу компанії, зміна стратегії компанії (головним є не зростання прибутку, а капіталізації), спрощення процедури отримання кредитів, випуску та розміщення облігацій. Проте, на нашу думку, вихід на міжнародні ринки потребує активної законотворчої діяльності держави (новий закон “Про акціонерні товариства”) та більш досконалого державного регулювання, яке б орієнтувалося на кращу міжнародну практику.

А. Спасскіх,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. О.В. Черняков,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

СУЧАСНИЙ ПІДХІД ДО ОЦІНКИ РОЛІ
ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРА В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Сьогодні державна власність стала важливим фактором економічного життя економічно розвинутих країн, а державний сектор економіки перетворився на важливе знаряддя державної політики економічного зростання, програмування та антициклічного регулювання.

Причини розвитку державної форми власності в економіці та державного підприємництва такі:

1. Збитковість деяких традиційних галузей і підприємств, збереження яких необхідно із загальноекономічних або військово-стратегічних міркувань.

2. Необхідність розвитку сфер господарської діяльності, які потрібні для суспільства і його уряду (наприклад, сфери військової, виробничої або соціальної інфраструктури), але інвестування у розвиток яких мало цікавить підприємницький капітал через значний термін його окупності або низької прибутковості.

3. Необхідність стимулювання розвитку науки і НТП. Фірми охоче фінансують розвиток прикладних галузей науки, тобто дослідження, які спрямовані на досягнення короткострокового практичного результату. Фінансування розвитку фундаментальних наук і довгострокових наукових досліджень вимушений брати на себе уряд.

4. Необхідність стимулювання розвитку нових перспективних галузей, виробництв і технологій, які визначають НТП і становитимуть перспективні національні інтереси у майбутньому. По-перше, виробництво принципово нових виробів і технологій потребує величезних коштів. По-друге, засвоєння таких проектів певною мірою пов’язане з підвищеним ризиком, який лякає підприємців. Вони схильні до проектів з меншим ризиком і стабільним доходом.

Практика діяльності урядів країн визначила шляхи розвитку державної власності:

1. Націоналізація недержавних об’єктів власності. Існують два шляхи націоналізації: викуп і конфіскація. У звичайній практиці націоналізації одержавлення майна підприємств здійснюється шляхом його викупу. Практика підтверджує, що при здійсненні цих акцій уряди щедро оцінюють вартість об’єктів, що підлягають одержавленню, і власники цих підприємств задоволені умовами угоди. Другий шлях одержавлення – конфіскація, що застосовувався як виняток у тих випадках, коли йдеться про кримінальний бізнес, відверте порушення норм закону і моралі.

2. Будівництво державних підприємств за рахунок бюджетних коштів. Загальний обсяг державних інвестицій в економіку розвинутих країн є досить значним.

3. Створення змішаних компаній з частковою участю у підприємстві державного капіталу. Це пояснюється тим, що в урядовому бюджеті не вистачає коштів на фінансування всіх потрібних для суспільства проектів. Сам факт участі державного капіталу у проекті є гарантією надійності тому, що уряд приймає на себе виробничий і комерційний ризики, у випадку непередбачених ускладнень уряд бере на себе додаткові фінансові витрати і збитки, які з цим пов’язані.

На фоні значного державного інвестування коштів в економіку спостерігається парадоксальне, на перший погляд, явище. Протягом останніх 20 років частка державного капіталу в економіці стабілізувалася, а у деяких країнах навіть помітно зменшилася. Пояснюється це тим, що темпи нагромадження державної власності врівноважилися процесами її приватизації.

Практика державного господарювання підтверджує, що на балансі держави утримується значна кількість малоприбуткових і збиткових підприємств. Певна частина тих підприємств, які виявили себе конкурентноздатними і прибутковими, продаються. Підґрунтям цього є досить поширена думка про те, що ефективність державного сектора виробництва досить низька внаслідок бюрократизації управління державними службовцями, залежності розвитку і цілей виробництва від політичних змін у відповідних урядових структурах. Іноді критики державного підприємництва посилаються також на невиважені розміри капіталовкладень.

Пропагандистські чутки про недоцільність існування державного сектора економіки стимулюються і поширюються в інтересах фінансових магнатів – володарів крупного капіталу.

Отже, з аналізу світового досвіду денаціоналізації та досліджень фахівців з проблем розвитку державної власності можна зробити висновок: державні підприємства і державне підприємництво існує у цивілізованому світі з об’єктивних причин і розвиватиметься.

Особливо зростає питома вага держави у виробничій і соціальній інфраструктурах (на відміну від України, де держава в цих сферах здає одну позицію за другою приватному капіталу та сумнівним фондам, де державна власність відіграє, безумовно, провідну роль). Традиційно висока питома вага цього сектора в національній економіці Франції (33 %), Австрії (37 %), Італії (47 %), Японії (35 %). Щодо інших країн: США 25 %, Росія 22 %, Україна 20 %. У світі немає країни з розвинутою економікою, де держава не була б власником. У сучасних умовах через державний бюджет у розвинутих країнах розподіляється від третини до половини валового національного продукту.

За прогнозами фахівців частка державної власності в економіці розвинутих постіндустріальних країн зростатиме й у середині XXI ст. збільшиться до 40-50 %.

В яких же умовах роздержавлення ефективне? В економічні літературі, в рекомендаціях деяких урядових і наукових установ можна зустріти конкретну питому вагу (30-50 %), яку повинна обіймати державна власність у всій власності країни.

Світовий досвід роздержавлення й приватизації свідчить, по-перше, що невисока ефективність підприємств державного сектора в розвинутих країнах зумовлена недержавною формою власності. Вони можуть бути висококонкурентними, ефективними, якщо функціонують в умовах конкуренції, живуть за законами ринку, а не розраховують на бюджетне фінансування. По-друге, роздержавлення й приватизація в усіх країнах через деякий час замінюються націоналізацією й реприватизацією. Ці процеси проходять циклічно. По-третє, державний сектор є тією матеріальною основою, яка дає можливість державі здійснювати регулюючий вплив на економіку, послаблювати соціальну напругу в суспільстві й забезпечувати доступ населення до суспільних благ. По-четверте, без потужної державної економіки не забезпечити обороноздатність країни. Тому роздержавлення й приватизацію необхідно здійснювати, враховуючи як економічні, так і соціальні та політичні наслідки. Держава була й повинна залишатися суб’єктом власності, її не можна виключати з економічного життя.

Д. Ткаченко,
науковий керівник – канд. юрид наук, доц. В.М. Завгородня,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Державне управління земельними ресурсами
в Україні: історія та сучасність

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, тому актуальність питання щодо управління земельними ресурсами, а саме – хто і яким чином має здійснювати цю державну функцію, не викликає жодних сумнівів.

Нині центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів є Державний комітет України із земельних ресурсів. Земельне питання в Україні є непростим. Законодавець має вирішити найважчу задачу – зробити землю ринковим товаром з вільним обігом й одночасно не допустити монополізації власності на землю. У зв’язку з цим Держкомзем витримав чимало перетворень, реорганізацій тощо.

Як відомо, протягом одного року двічі змінювався статус центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Отже, Державний комітет України по земельних ресурсах на початку 2007 року був реорганізований у Державне агентство земельних ресурсів, яке, в свою чергу, на початку 2008 року було знову реорганізоване у Державний комітет України із земельних ресурсів.

Висловлювалась думка про те, що Держземагенство порівняно з Держкомземом втратило самостійність і на час його функціонування повністю залежало від Мінприроди. На підтвердження цієї думки наводилось багато аргументів. Наприклад, агентство залежало від Мінприроди в частині розподілу обов’язків між заступниками голови агентства, призначення керівників структурних підрозділів, створення, реорганізації, ліквідації підприємств, установ, організацій, видання нормативно-правових актів.

13 лютого 2008 р. була оприлюднена Постанова Кабінету Міністрів “Про реорганізацію Державного агентства земельних ресурсів України” № 48, відповідно до якої Уряд постановив реорганізувати Державне агентство земельних ресурсів шляхом перетворення у Державний комітет України із земельних ресурсів. Уряд затвердив Положення про Держкомзем, що є цілком закономірним наслідком перетворення Держземагенства в Держкомзем. Акт замінив собою попереднє Положення про Держземагенство, однак змін зазнав небагато. Так, Держкомзем вийшов з-під підпорядкування Мінприроди, одержав більше свободи в деяких питаннях, зокрема, щодо розробки і затвердження регуляторних актів, а також створення та ліквідації територіальних органів Комітету. Крім цього, серед нових повноважень Держкомзему слід відзначити право продажу земель сільськогосподарського призначення (після скасування чинного мораторію на їх відчуження). Положення діяло з 19 березня 2008 року.

Постановою № 90 затверджено Порядок, який визначає процедуру підготовки, організації та проведення земельних аукціонів для продажу земельних ділянок державної та комунальної власності або права на їх оренду, крім земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, що підлягають приватизації. Однак, як зазначають експерти, проводити аукціони з продажу ріллі можна буде лише з прийняттям закону про ринок земель. На підставі ж урядового порядку можливим є продати тільки право оренди таких ділянок.

Проте Указом № 309/2008 від 7 квітня 2008 року Президент зупинив дію Положення та Постанови Уряду від 22 лютого 2008 року № 90. В Указі говориться, що за Основним Законом держави Кабінет Міністрів України здійснює повноваження, визначені Конституцією та законами України (п. 10 ч. 1 ст. 116). Проте ні Конституцією України, ні зазначеними у названій постанові Кабінету Міністрів України, законодавчими актами повноважень щодо затвердження порядку проведення земельних аукціонів із продажу земельних ділянок Кабінету Міністрів України не надано. До того ж, відповідно до ч. 5 ст. 137 Земельного кодексу України земельні торги (продаж на конкурентних засадах земельних ділянок державної або комунальної власності, призначених для продажу суб’єктам підприємницької діяльності, крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок, в яких відсутні акції (частки, паї), що належать державі), проводяться у порядку, встановленому законом.

Незважаючи на відсутність єдиних правил проведення аукціонів, вони проводяться на підставі місцевих правил. 17 грудня 2007 року у Дніпропетровську відбулися торги з продажу права оренди на 10 років, що принесло місту 2,5 млн. грн.

Підсумовуючи все викладене, зробимо висновок, що основною причиною реорганізації Держземагенства у Держкомзем є необхідність подальшого нормативного врегулювання ринку земель та поступового скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення.

На нашу думку, ці аргументи є недостатніми. Чому агентство, на відміну від комітету, не може впоратися з поставленими завданнями? Що легше, внести зміни до вже існуючого і напрацьованого на практиці положення чи створити новий орган з новим положенням?

Найбільш імовірною причиною реорганізації агентства у комітет є політичний фактор, особливо враховуючи той факт, що Держземагенство було створене урядом В.Ф. Януковича, а Держкомзем – урядом Ю.В. Тимошенко.

Ліквідація старого і створення нового органу вимагає відповідних бюджетних витрат, набору персоналу та вирішення безлічі питань організаційного характеру. Подібні політичні ігри, на нашу думку, не ведуть до стабільності земельної політики держави, що в свою чергу негативно впливає на інвестиційну привабливість України. Політикам нарешті слід замислитись над тим, що задоволення власних амбіцій може загрожувати державі не лише негативними фінансовими наслідками, а й підривом авторитету на рівні світової спільноти.

Д. Ткаченко,
науковий керівник – канд. юрид. наук, доц. С.В. Щербак,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Відкритість І “право бідності”
як елементи доступності правосуддя
в цивільному процесі України

Поняття “доступність правосуддя” як таке не зустрічається ні в міжнародному, ні в національному законодавстві. Вперше воно було закріплено в резолюціях і рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи з питань забезпечення більш простого доступу громадян до ефективного правосуддя, які були розроблені на підставі ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Оскільки в правовій літературі всі міжнародні норми в галузі прав і свобод людини прийнято називати міжнародними стандартами, а Європейську конвенцію з прав людини – деяким “мінімальним” стандартом, можна стверджувати, що доступність правосуддя є певним міжнародним стандартом справедливого правосуддя. Дотримання цього стандарту дає можливість говорити, що діяльність суду з розгляду та вирішення справ і винесення рішень, яка здійснюється органами судової влади, є правосуддям і забезпечує справедливий розгляд та поновлення порушених прав.

Доступність правосуддя в Україні – міф чи реальність? Навряд чи однозначно можна дати відповідь на це питання. До цього питання слід підходити комплексно, враховуючи як позитивні здобутки, так і недоліки.

Актуальними умовами доступності правосуддя на сьогоднішній день можна вважати поінформованість людей щодо організації і діяльності судів, а також “право бідності”, тобто наявність механізму, що усуває перешкоду судових витрат при зверненні до суду незаможних верств населення.

1 червня 2006 року набрав чинності Закон України “Про доступ до судових рішень”. Він передбачає створення Єдиного державного реєстру судових рішень як базу даних судових рішень, доступ до якої буде відкритим для кожного через Інтернет. На сьогодні Єдиний державний реєстр створений за підтримки посла США в Україні У. Тейлора. Реєстром опікується Державна судова адміністрація.

Характерний факт: віднині громадянин, котрий бажає ознайомитися з рішенням суду, має змогу прочитати його за лічені хвилини через комп’ютерну мережу на веб-порталі судової влади України за адресою: www.reyestr.court.gov.ua. І не обов’язково ходити самому чи разом з адвокатами по велелюдних судових канцеляріях, писати заяви, витрачати час, нерви та емоції.

Саме Вищий господарський суд країни був ініціатором реформування судової практики з її відкритості та прозорості. З рішеннями господарських судів можна ознайомитись на офіційному сайті Вищого господарського суду України за адресою: www.arbitr.gov.ua.

Не менш важливим елементом доступності правосуддя є так зване “право бідності”. Суть його зводиться до того, щоб надати можливість малозабезпеченим верствам населення звернутися до суду за захистом. Це стосується і державного мита, і надання юридичної допомоги.

Говорячи про державне мито, треба зазначити, що не слід доходити до крайнощів у цьому питанні. Деякі політичні сили використовують тему доступності правосуддя як політичний піар і обіцяють скасувати судове мито для громадян. А це не покращить ситуацію, бо мито не є бар’єром на шляху до правосуддя, а навпаки – інструментом відсіву “порожніх” справ, яке зменшує навантаження на суд. З іншого боку, навіть за існуючої системи значна частина громадян, передусім малозабезпечених, позбавляється від сплати мита. Тому корисність такої пропозиції викликає сумніви.

Зупинимося детальніше на проблемі надання правової допомоги малозабезпеченим верствам населення. У Кримінально-процесуальному кодексі України це питання вирішене однозначно, проте в ЦПК України питання надання безоплатної правової допомоги детально не розроблене. Відповідно до ч. 1 ст. 84 ЦПК України витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Законом України “Про адвокатуру” також не вирішено проблему надання безоплатної правової допомоги.

Наказом Міністерства юстиції України від 24.01.2006 № 58/7 “Про заходи щодо реформування безоплатної правової допомоги” було створено Раду з координації реформи безоплатної правової допомоги. Крім того, Міністерство юстиції здійснює потужну роботу з надання безоплатної правової допомоги малозабезпеченим верствам населення. Але, як кажуть, “віз і нині там”. Очевидно, що адвокати просто фізично не здатні взяти на себе вирішення цієї величезної соціальної проблеми, як не може вирішити її в повному обсязі й держава. Безумовно, забезпечення доступу громадян до якісної юридичної допомоги – непросте завдання для будь-якої держави, особливо для України з її великою територією, численним населенням, регіональними розходженнями та порівняно низьким рівнем життя.

Ґрунтуючись на вищевикладеному й підходячи з реаліями сьогоднішнього дня до даної проблеми, можна все спростувати до тверджень: “Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці” та “Порятунок потопаючого – справа рук самого потопаючого”. Це значить, що ні громадянам, ні адвокатам у найближчій перспективі не варто чекати від держави ніяких кроків для вирішення цих питань. Здається, що державу таке положення влаштовує: зручніше управляти безправним, неосвіченим населенням, що не має можливості захистити свої права. Реалії сьогодення диктують нам, що в питаннях захисту своїх прав, свобод і законних інтересів у судових установах слід покладатись лише на себе та найнятого за свій кошт адвоката.

Д. Шпак,
науковий керівник – Т.В. Шлапко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Реалії застосування
контрактної форми трудового договору

Аналізуючи легальне визначення поняття контрактної форми трудового договору, наведеного в ч. 3 ст. 21 КЗпП України, можна зробити висновок, що метою контрактної форми є забезпечення умов для виявлення ініціативи й самостійності працівників, урахування індивідуальних здібностей і професійних навичок, підвищення взаємної відповідальності, а також забезпечення їх правового і соціального захисту. Саме тому КЗпП України вказує на особливість контракту, яка полягає в тому, що в ньому можна передбачити положення, які виходять за межі, встановлені законодавством про працю. Зокрема тут передбачається обсяг роботи та вимоги до якості і терміну її виконання, строк дії контракту, права, обов’язки і взаємна відповідальність сторін, умови оплати та організації праці, підстави для припинення і розірвання контракту, соціально-побутові й інші умови, необхідні для виконання роботи.

Разом з тим окремо слід зупинитися на певній невизначеності при застосуванні контрактної форми, оскільки через несуттєві на перший погляд дрібниці, що були допущені законодавцем, ставляться під сумнів усі позитивні аспекти на закріплення яких було спрямовано контрактну форму.

Непорозуміння починається вже з наданого в ч. 3 ст. 21 КЗпП України визначення контракту як особливої форми трудового договору, в якій строк дії, права та обов’язки, відповідальність, розірвання (дострокове) можуть встановлюватися за угодою сторін. Якщо розглядати контракт як різновид строкового трудового договору, тоді працівники, які його уклали, потрапляють в невигідне становище. Керівник завжди має можливість позбавитися від небажаного працівника як до, так і після закінчення строку дії контракту. Причому в обох випадках практично неможливо довести незаконність дії роботодавця, оскільки, по-перше, в контракті можуть бути передбачені додаткові, порівняно з КзпП України умови його розірвання, по-друге, закінчення терміну дії контракту є законною підставою для звільнення працівника за п. 2 ст. 36 КЗпП України. Таким чином, контрактна форма є досить зручною передусім для недобросовісних роботодавців, оскільки за ініціативою власника чи уповноваженого ним органу працівники належать до категорії “аутсайдерів”, бо автоматично потрапляють у залежне від роботодавця становище. У згадуваній ч. 3 ст. 21 КЗпП України законодавцем зазначено, що умови розірвання договору можуть самостійно встановлюватися сторонами, тому у цьому випадку, якщо контракт буде розірваний не з підстав зазначених у законодавстві, а сторонами, то буде застосовуватися п. 8 ст. 36 КЗпП (підстави припинення трудового договору) тобто за підстав, передбачених самим контрактом. Це сприяло тому, що контракт почав сприйматися винятково як строковий трудовий договір з додадтковими підставами його розірвання.

Говорячи про строковість, слід врахувати, що на даний момент, відповідно до нової редакції ст. 23 КЗпП України, строковий трудовий договір повинен укладатися лише у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру роботи, а також в інших випадках, передбачених законами. Необхідно підкреслити, що доповнення відтворює норму рекомендації МОП 166 “Про припинення трудових відносин за ініціативою підприємця”, прийняту в 1982 році з урахуванням міжнародної громадської думки, яка вимагає обмеження укладення строкових трудових договорів.

Проте необхідно зазначити, що законодавець не визначив чіткого механізму реалізації цієї прогресивної норми. Вона сформульована в загальному вигляді, не конкретизована, таким чином, він не виключає можливості оминути її на практиці шляхом довільного тлумачення, оскільки поняття характеру роботи або умов її виконання є досить оціночними. Крім того, пропозиція роботодавця укласти контракт в інших випадках, ніж це передбачено законами, значно послаблює гарантії права на працю, оскільки в даному випадку “добровільна” згода працівника в сучасних соціально-економічних умовах та становищі на ринку праці стає примусовою. З цього приводу існує декілька окремих поглядів науковців.

Зокрема, А.Ф. Нуртдінова пропонує розглядати строковий трудовий догоговір укладений в інтересах працівника тільки в тому випадку, коли його строковість компенсується наданням працівнику будь-яких переваг. Проте головною перевагою все-таки варто визнати безстроковість трудових відносин, саме на її захист і спрямована ст. 23 КЗпП.

Таким чином, поряд із свавіллям роботодавця існує ще й проблема застосування контрактної форми без достатніх на те правових підстав, що спричинює масове укладення договорів за контрактною формою. У ч. 3 ст. 21 КЗпП України зазначено, що коло осіб, з якими може бути укладений контракт, визначається законами України. На практиці це не завжди враховується. Згідно з даними Мінпраці контракт на окремих підприємствах нав’язується всім категоріям працівників, включаючи технічний та обслуговуючий персонал, а іноді укладення контракту є обов’язковою умовою прийняття на роботу. Тому доцільно було б прийняти єдиний закон, який би містив конкретний перелік працівників, з якими повинен укладатися контракт.

Враховуючи вищезазначене низьку ефективність застосування контрактної форми можливо подолати лише внесенням істотних змін у трудове законодавство.

M. Zamaraeva,
senior lecturer – O. Yeromenko,
ROSI, Kursk, Russian Federation

The Influence of the Financial and Economic Crisis on Russian Industrial Enterprises

As a rule financial and economic crises exert a negative influence upon the potential of industrial enterprises: investments into process and product innovations are reduced or cut off, fixed capital is used up, scientific and technical reserves are exhausted, the most qualified and young workers resign, etc.

The current financial and economic crisis is global in character. It has affected the overwhelming majority of countries and regions. Since mid September, 2008 Russia has been experiencing the active phase of the economic crisis, the onset of which during this very historical period experts predicted in 2007 – the beginning of 2008.

While the crisis development, the greatest danger for an enterprise lies in the demolition of its potential (personnel, industrial, technological, scientific and technical), which is the primary factor of an enterprise activity and its business opportunities. Thus the managing conditions do not provide reproductive performance. Pro hac vice the resources can be obtained out of the enterprise activity (depreciation charges and profit) or loan proceeds. Though in a crisis situation both these sources of investment turn to be cut off.

At present the majority of Russian industrial enterprises functions in the unstable economic environment, get no profit, experience setback in production and are in critical situation or on the edge of bankruptcy.

According to ROSSTAT November, 2008 unlike November, 2007 registered a 8,7 % recession in industrial production. The manufacture of the following products has decreased to the utmost: tractors (fourfold), lorries, buses, machines for community facilities, finished metals, automobile tires (twofold), caoutchouc, chemical fibre, cement, steel pipes, wood processing and pulp and paper industry products (30 %).

Iron and steel and automobile branches found themselves in a most challenging situation. 19 December, 2008 Russian auto concern AvtoVAZ decided to reduce the production volume to 50 %. The very same day the main assembly line of “KAMAZ” was also stopped for not less than a month. 1 300 workers were dismissed from OJSC “Magnitogorsk Iron and Steel Works” (MMK), MMK sales decreased fourfold as of November, 2008 (if compared to the plan). Evraz Group declared more than 25 % reduction of the production volume and threefold decrease of the capital inputs since November, 2008 (if compared to the annual plan). “Severstal” announced the suspension of martin manufacture at Cherepovets steel plant ahead of schedule (four years in advance); the company has cut down the product output at the factories in Russia by 25 %, in North America and Europe – by 30 %.

The main range of problems and primary causes of the current trouble with many industrial enterprises depend upon:

· absence of demand on any product in the domestic and foreign markets, and its low competitiveness;

· the exhaustion of investment resources combined with the financial crisis, inflation, disruption of monetary circulation, costs of the tax operating system for commodity producers;

· the state does not fulfill its obligations on payment of orders for the needs;

· inefficient ways of institutional transformations which have caused the fragmentation of many indivisible manufacturing complexes, a not less than 20 % growth of transaction costs while redistribution and rise in product price;

· customs and currency barriers at the CIS countries borders which have destroyed their erstwhile common economic space, etc.

All this prevented the majority of enterprises from entering unregulated markets independently and efficiently and from starting a market mechanism of managing.

Аналіз якості системи
ризик-менеджменту ВАТ “Ощадбанк”

Проблема оцінки якості систем ризик-менеджменту набуває значного інтересу з боку банкірів у зв’язку з новими рекомендаціями Базеля II “Міжнародна конвергенція вимірювання капіталу та стандарти капіталу: нові підходи” щодо необхідності проведення оцінки ефективності діяльності підрозділу з ризик-менеджменту в банку. Переконливим аргументом на користь обов’язкового проведення такої оцінки є і той факт, що міжнародні рейтингові агенства Standard & Poor’s (з 2004 року), Moody’s, Fitch (з 2008 року), національне рейтингове агентство Росії “Експерт РА” (з 2007 року) вже враховують оцінку ефективності системи ризик-менеджменту під час визначення кредитного рейтингу банку. В Україні методологія здійснення такої оцінки лише почала розроблятися з березня 2008 року агенством “Кредит-рейтинг”.

Метою дослідження є аналіз якості системи ризик-менеджменту ВАТ “Ощадбанк” на основі розроблених критеріїв і розробка рекомендацій щодо удосконалення системи управління операційними ризиками даного банку.

У результаті проведеного дослідження були вирішені такі завдання:

· здійснений аналіз організаційно-інформаційного забезпечення системи управління ризиками ВАТ “Ощадбанк”;

· виокремлені слабкі та сильні сторони системи ризик-менеджменту банку;

· сформовані рекомендації щодо подальшого удосконалення організації та функціонування системи управління операційними ризиками ВАТ “Ощадбанк”.

Проведений аналіз якості системи ризик-менеджменту ВАТ “Ощадбанк” свідчить про практичну відсутність адекватного потребам банку організаційно-інформаційного забезпечення управління операційними ризиками.

У рамках організаційного блоку пропонуємо:

1. Виокремити в структурі Департаменту з ризик-менеджменту на рівні Центрального апарату “Ощадбанку” незалежне Управління операційними ризиками, на регіональному рівні виокремити в структурі Сектора управління ризиками окремого ризик-аналітика з питань операційних ризиків і надати відповідні повноваження.

2. Враховуючи, що операційні ризики виникають внаслідок проблем і відхилень у внутрішніх процесах банку, пов’язаних з роботою управлінь кадрами, інформаційних технологій, службою безпеки та фронт-офісів, пропонуємо ввести додатково в розрізі окремих операційних ризиків професійну підтримку за рахунок перелічених департаментів, шляхом делегування їм відповідних повноважень та визначення порядку надання ризик-звітів.

У рамках інформаційного блоку:

1. Для більш якісної формалізації інформації щодо операційних збитків аналітичну базу даних необхідно звести в матрицю у розрізі типів подій і сформованих 8 бізнес-ліній.

2. При веденні аналітичної бази вважаємо доцільним на щоденній основі вводити дані за структурою: подія – причина – наслідок. Тобто в розрізі кожної події визначати дату й місце здійснення події, причини – детальна характеристика обставин, що призвели до операційних збитків, наслідку – сума операційного збитку, сума фактичного відшкодування збитків, дії відповідальних осіб. Отримані на такій основі дані є основою для наступної оцінки операційного ризику.

Варто відзначити, що врахування сформованих рекомендацій дозволить сформувати банку достатню для здійснення майбутньої оцінки операційних ризиків базу статистичних даних, що у свою чергу полегшить у майбутньому перехід банку до виконання нових вимог НБУ та стандартів Базеля II.

О. Бондаренко,
науковий керівник – канд. екон. наук Г.О. Пересадько,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Метод оптимізації оргструктури
малих І середніх підприємств

У сучасних умовах розвитку ринкових тенденцій, обумовлених якісно новою системою господарських зв’язків і механізмів конкурентних відносин, одним з актуальних завдань адаптації господарюючих суб’єктів до умов невизначеності є вдосконалення стратегії й структури організації управління виробництвом. Метою даного дослідження є розробка методу побудови оптимальної оргструктури, ідея якого полягає в унаочненні (моделюванні, перенесенні) основних функцій підприємства і побудові на цій основі оргструктури. Сам по собі цей метод є зрозумілим, об’єктивним, точним і підходить для кожного окремого випадку, зручний для застосування на малих та середніх організаціях.

Основні завдання, що були поставлені в ході дослідження: аналіз основних функцій і підфункцій підприємства; трудомісткість виконання кожної підфунуції (підпроцесу); оцінка управлінських можливостей керівника (управлінський потенціал) по кожному підпроцесу.

Суть запропонованого методу полягає у підборі такої організаційної структури, при якій спостерігається рівність виконавчого потенціалу працівників і управлінського потенціалу керівника. Тому був розроблений алгоритм дій дослідження, який включає такі етапи: визначення функціональності організації, а саме – головні процеси, які відбуваються в ході діяльності, та їх підпроцеси; визначення кількості виконуваної роботи щодо кожного процесу та підпроцесу; оцінка управління організацією. Тобто потенціал управління і потенціал виконання мають бути рівними. Виразимо це через формулу (1):

(1)

де n – кількість робочих;

m – кількість процесів або кількість керівників.

Доданок у даній формулі виражає випадковий чинник діяльності, який однаковою мірою впливає як на кожного з виконавців, так і на керівника. Ліва частина виражає потенціал виконавців, тобто поле можливої діяльності виконавців. Частина роботи – частка від цілої роботи, яку може виконати окремо взятий працівник. Працездатність – оцінка робочих здібностей окремого працівника. Права частина виражає потенціал керівника, тобто площу можливої управлінської діяльності керівника. Управлінські можливості – оцінка якості управління керівника з певного питання або окремого функціонального керівника (залежить від того, оцінюється один керівник чи декілька). Управлінські можливості можна розписати як добуток здібностей на інформацію для прийняття рішення (наприклад, дані бухобліку) (2). Можна сказати, що:

(2)

Проведене оцінювання можна перенести на двовимірну (підпроцес – вісь абсцис, трудомісткість виконання – вісь ординат) координатну площину у вигляді діаграм для керівника і для виконавців (рис. 1). Після цього можна провести порівняння потенціалів шляхом введення додаткових посад для менеджерів нижчого рівня (чи ставити питання про зміну кандидатури керівника).

Рис. 1

Таким чином, у результаті балансування вийде нестандартна організаційна структура, проте цілком закономірна виходячи з порівняння потенціалів і математично та логічно обумовлена.

О. Брайловська,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. Т.О. Пасько,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Актуальні проблеми оподаткування ПДВ
суб’єктів малого підприємництва

В Україні малий бізнес як самостійне соціально-економічне явище все ще розвивається в складних умовах і стикається з безліччю проблем. Однією з них є те, що процес оподаткування ПДВ перехідних операцій платників єдиного податку (як при переході зі ставки єдиного податку 10 % на ставку 6 %, так і навпаки) все ще залишається досить складним. Це, у першу чергу, пов’язано з тим, що чинне законодавство України не надає чітких роз’яснень щодо методики визначення податкових зобов’язань і податкового кредиту з ПДВ при здійсненні перехідних операцій суб’єктами малого підприємництва.

На нашу думку, вирішення даної проблеми залежить від методу нарахування ПДВ, який підприємство обрало при реєстрації: правило першої події чи касовий метод.

Так, у випадку, коли підприємство обрало правило першої події, то за тими операціями поставки, за якими перші події відбулися до реєстрації платником ПДВ, а другі – після неї, жодних наслідків із даного податку не буде. Тобто, коли відвантаження товарів (послуг) покупцю відбулося в період, коли платник єдиного податку працював на спрощеній системі оподаткування за ставкою єдиного податку 10 %, а оплата коштами отримана після реєстрації платником ПДВ та переходу на ставку єдиного податку 6 %, податкові зобов’язання з ПДВ за такою операцією не нараховуються.

Якщо ж від покупця оплата за майбутні поставки товарів (послуг) отримана коштами в період, коли платник єдиного податку працював на спрощеній системі оподаткування за ставкою єдиного податку 10 %, а відвантаження товарів відбулося після реєстрації платником ПДВ та переходу на ставку єдиного податку 6 %, то податкове зобов’язання з ПДВ не нараховується, оскільки для оподаткування ПДВ поставка товарів є другою подією.

За умови, що підприємство обрало касовий метод нарахування ПДВ, то не всі перехідні операції пройдуть без наслідків. Так, якщо товари було відвантажено до реєстрації платником ПДВ, а оплатили їх після неї, то при надходженні коштів підприємство зобов’язане нарахувати податкові зобов’язання. Відповідно підприємство може претендувати і на податковий кредит – за датою оплати отриманих ним до реєстрації товарів.

Поряд з цим при переході зі ставки єдиного податку 6 % на ставку 10 % у суб’єктів малого підприємництва існує ще одна проблема, пов’язана з відображенням в обліку зменшення податкового кредиту з ПДВ, зокрема в частині визнання умовного продажу готової продукції та незавершеного виробництва.

Так, виходячи з вимог закону про ПДВ, готова продукція і незавершене виробництво це також товарні залишки. Але не можна стверджувати, що саме за ними декларували податковий кредит, адже його було збільшено під час купівлі матеріалів, сировини, використаних при виробництві готової продукції та незавершеного виробництва.

У зв’язку з цим, доцільним буде відображати умовний продаж сировини, матеріалів, включених до готової продукції та незавершеного виробництва. На нашу думку, це найбільш оптимальний варіант, адже саме за цими товарами формували податковий кредит.

Таким чином, врахування зазначених нами рекомендацій дозволить здійснити перехідні операції без додаткових затрат часу та штрафних санкцій.

О. Гирба,
научный руководитель – канд. экон. наук, доц. Л.И. Хомутенко,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”

Последствия “налогового рая”
для государства, или теневая экономика
как результат налогообложения

Уровень теневого сектора в экономике не только Украины, но и всего мира возрастает в геометрической прогрессии. Теневая экономика порождает ряд последствий, негативно сказывающихся на экономике государства в целом: сокращается налоговая база, происходит перераспределение национального дохода в пользу элитной группы, расширяется неконтролируемая торговля низкокачественными товарами.

Можно выделить основные факторы развития теневой экономики: налоговая система, коррупция и оффшорный бизнес.

Самый высокий уровень теневого сектора экономики наблюдается на рынке труда. За последнюю четверть ХХ в. теневой рынок труда в большинстве развитых стран значительно вырос: с 8-12 до 22 % в Германии, с 8 до 15 % в Дании, с 6 до 12 % во Франции. К концу ХХ в. в теневой экономике было занято не меньше 20 млн. в ЕС и около 35 млн. во всех странах ОЭСР.

Неоправданные затраты времени на оформления отношений между работодателем и государством порождают крайне сложные отношения между ними. В ряде стран налоги, социальные взносы могут превысить реально получаемое вознаграждение за труд. Это подтверждается и данными о резко возросшей доле всех собираемых налогов в ВВП, превышающей в некоторых странах 45 % (Дания, Люксембург, Швеция, Финляндия, Бельгия, Франция). А в Бельгии и Италии общая сумма налогов, уплачиваемая средним получателем дохода, достигает 70 % всего заработка.

Большая роль принадлежит официальным и неофициальным запретам на работу отдельным категориям рабочей силы, число которых увеличивается в настоящее время в период мирового финансового кризиса во всех странах мира.

Одним из факторов, влияющих на развитие теневого сектора экономики, является налоговая система в целом и процесс налогообложения в частности. Выводы о связи между налоговой системой и теневым сектором довольно противоречивы. Существующие исследования показывают, что рост теневого сектора непосредственно связан с прямыми налогами. Однако опыт Канады показал, что и косвенные налоги создают благоприятную среду для развития теневого бизнеса.

Высокий уровень налоговых ставок сам по себе не является определяющим фактором роста теневой экономики. Гораздо большее влияние на этот процесс оказывают жесткость государственного контроля и сложность налоговой системы. С другой стороны, в странах с мощной налогово-полицейской службой (например, в США) ужесточение наказаний и аудит может привести к некоторому уменьшению теневой экономики. Согласно существующим оценкам, в США увеличение федерального предельного подоходного налога на 1 % при прочих равных условиях вызывает рост теневой экономики на 1,4 %.

Одним из самых значительных факторов, создающих благоприятные условия для развития теневого сектора, является коррупция. Увеличение индекса коррупции на 1 пункт приводит к росту теневой экономики на 7,6 %.

Экономический феномен мировой экономики – развитие оффшорных центров, количество которых за последние 15 лет удвоилось, а их инвестиционные фонды выросли более чем в 5 раз. Отрицательное последствие существования оффшорных центров заключается в открытии новых возможностей в минимизации и уклонении от уплаты налогов путем перемещения финансовых и других мобильных ресурсов. Такое движение порождает крупные изменения в национальных налоговых базах и структуре налоговых поступлений. Национальные налоговые системы оказываются под нежелательным влиянием внешних факторов, нарушая стабильность мировой финансовой системы.

С учетом вышесказанного необходимо, с одной стороны, изменить общие условия хозяйствования, а с другой – осуществлять социальную программу интеграции теневой и легальной экономики. Необходимо выработать комплексный правовой подход, связанный с совершенствованием законодательства в направлении обеспечения должных условий развития предпринимательства.

Д. Говорун,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. О.М. Костюк,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ДОСЛІДЖЕННЯ СИСТЕМИ
МАТЕРІАЛЬНОГО ВИНАГОРОДЖЕННЯ ПРАЦІ
КЕРІВНИЦТВА КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ:
УКРАЇНА У МІЖНАРОДНОМУ КОНТЕКСТІ

Початок XXI століття ознаменувався стрімким зростанням споживання та цін на сировинні товари. Економіка швидкими темпами почала зростати і цілком логічним продовженням даних процесів стала рецесія, початок якої спричинила так звана “іпотечна криза” у Сполучених Штатах Америки. Банки стали зазнавати труднощів з ліквідністю та портфелем проблемних активів, виникла проблема управління ризиками. Зауважимо, що ці питання знаходяться у компетенції комітетів з ризику, фінансів або інших уповноважених комітетів. Закономірно постає питання про наявність системи комітетів, здатної забезпечити ефективне функціонування банку, і проблема побудови відповідної структури в даному аспекті дуже актуальна, а незалежні директори є необхідною ланкою в цій системі.

Відповідно до моделі прийняття управлінських рішень Ю. Фами й М. Дженсена існують 4 етапи прийняття рішень. У рамках даних етапів незалежні директори беруть участь у затвердженні та контролі за виконанням рішень (як члени Наглядової ради в моделі подвійних рад), а також частково в розробці рішень поряд із затвердженням і контролем (у Раді директорів в унітарній моделі). Контроль вимагає об’єктивності, котру може забезпечити таке поняття, як “незалежний директор”, і головним має бути, по суті, незалежність від керівництва банку та акціонерів.

Важливим елементом у структурі поняття “незалежний директор” є оплата праці. Отже, досліджувалося 10 банків із різних країн. Банки відібрані незалежно від критерію розміру, фінансової стійкості, масштабів на світовому ринку банківських послуг. Для зручності порівняння й приведення інформації була висунута гіпотеза по роботі окремо взятого незалежного директора в кожному з банків, а саме: незалежний директор є членом комітету з аудиту, брав участь у 4 засіданнях Ради директорів, 4 засіданнях комітету з аудиту. Структура аналізу винагороди містила в собі такі елементи, як розмір заробітної плати; періодичність виплат; структура заробітної плати. Єдиним роком для аналізу був узятий 2007.

Практика винагороди незалежних директорів розрізняється в кожному банку в рамках окремої країни. Якщо говорити про форму виплат, то переважає грошова, хоча в країнах з досить розвинутим фінансовим ринком практикується виплата частини винагороди акціями компанії в розмірі від 10 до 100 %. При цьому вибір процентного співвідношення надається безпосередньо директору. Виплати опціонами не практикуються.

Найбільш невизначеними у результаті дослідження виявилися українські банківські установи. Пояснити такий стан речей можна проблемами в рамках національної моделі корпоративного управління. Протиріччя, що закладені в сучасній українській моделі, серйозно впливають на ефективність корпоративного управління в конкретному банку.

Сьогоднішня модель представлена моністичною концепцією в рамках моделі подвійних рад (за ознакою структури) та континентальної моделі (за функціональною). Дослідження на предмет винагороди незалежних директорів показало, що лише певна частина банків у власних кодексах корпоративного управління згадують про поняття “незалежний директор”. Говорити про сформовану систему комітетів не доводиться, оскільки Наглядова рада представлена в середньому 5 директорами (і лише кілька з них визначені як незалежні). Певна частина так званих незалежних директорів хоча і не є членами правління, проте є штатними працівниками банків. Серед кількості директорів наглядової ради чимало представлені крупними акціонерами. Питання винагороди практично не висвітлюються. Більшість банків формально не винагороджують членів Наглядової ради, а якщо такі виплати практикуються, то представлені вони у вигляді фіксованих щорічних виплат, що значно менші за світовий рівень. Тому мотиваційний фактор відсутній. Не існує також чіткої методики оцінки роботи незалежних директорів.

Таким чином, українська модель корпоративного управління має колізійні моменти, необхідно рухатись у напрямку плюралістичної концепції з японською моделлю за функціональною ознакою та унітарною за структурою. Створення чіткої моделі дозволить українським банкам слідувати міжнародним принципам корпоративного управління, і, відповідно, сформувати прозору систему комітетів з адекватною системою винагороди керівництва. Це дозволить ефективно здійснювати управління банком за різних обставин.

О. Качаєв,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. Н.Г. Маслак,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Аналіз ризику ліквідності банків
на підставі розрахунку
динамічного індикатора ліквідності

Ліквідність банку, як одна із основних характеристик його фінансового стану, стабільності та надійності, на практиці часто визначається шляхом розрахунку ліквідності його балансу. Такий підхід використовується як самим банком (є частиною методики аналізу, оцінки ліквідності), так і Національним банком України з метою регулювання ліквідності комерційних банків. Аналіз ліквідності банку через визначення ліквідності його балансу використовується зовнішніми суб’єктами, які мають обмежений доступ до інформаційного забезпечення і можуть використовувати лише дані публічної звітності банку.

Під ліквідністю балансу банку ми маємо на увазі співвідношення вимог (статей активу) та зобов’язань (статей пасиву) на певний момент часу. Баланс вважається ліквідним, якщо його стан дозволяє за рахунок швидкої реалізації коштів за активом покривати термінові зобов’язання за пасивом.

Найпоширенішим методом оцінки ліквідності балансу банку є коефіцієнтний метод, який базується на розрахунку співвідношення різних абсолютних показників діяльності банку між собою. Кожний суб’єкт аналізу розроблює свою систему коефіцієнтів, значення яких найбільш повно розкриває досліджуване явище та дає змогу досягти мети аналізу. Система показників комплексно висвітлює ліквідність балансу банку, якщо аналіз окремих коефіцієнтів дозволяє оцінити:

· ліквідність активів;

· сталість зобов’язань;

· ризиковість діяльності.

Для отримання комплексної оцінки динаміки ліквідності балансу можливе використання моделі непараметричної статистики, що базується на розрахунку динамічного індикатору ліквідності. Динамічний індикатор ліквідності – комплексний розрахунковий показник, побудований з використанням ординальної (порядкової) шкали, що являє собою ранжований ряд критеріїв, які використовуються при обчисленні коефіцієнтів ліквідності. Розрахунок динамічного індикатора ліквідності балансу банку базується на матричних обчисленнях і робиться поетапно.

Запропонований новий підхід до побудови динамічного індикатора базується на векторних перетвореннях у багатовимірному просторі. На основі запропонованого методу розрахунку побудована модель порівняльного аналізу динаміки ліквідності банків з врахуванням загальних умов функціонування досліджуваної групи банків. Модель практично апробована на дослідженні банків I групи.

Перевагами застосування даної моделі є:

· комплексність оцінки, що дає змогу оцінити не тільки розвиток кожного окремого фактора ліквідності балансу, а й порівняти зміни факторів між собою;

· можливість індивідуального вибору сукупності факторів для аналізу, що дає змогу суб’єкту аналізу формувати для побудови моделі ту систему чинників, яка найбільш адекватно відображає ситуацію, що склалася;

· єдиний комплексний показник значно спрощує інтерпретацію результатів аналізу, дозволяє легко оцінити зміну становища за декілька аналізованих періодів.

А. Кобычев,
научный руководитель – канд. экон. наук Т.В. Процык,
ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”

Влияние мирового финансового кризиса
на состояние экономики Украины

Мировой финансовый кризис, который начался в 2007 году с падения цен на ипотечные ценные бумаги американского фондового рынка, значительно повлиял на мировое хозяйство, в том числе и на экономику Украины. Отечественные банки, имеющие наибольший удельный вес на финансовом рынке, оказались в кризисном положении.

Несмотря на то, что теме финансового кризиса посвящено немало работ, до сих пор открытым остается вопрос разработки механизма влияния глобального финансового кризиса на экономику Украины, что обусловливает актуальность выбранной темы исследования.

По нашему мнению, трансмиссия мирового финансового кризиса через банковский канал наглядно прослеживается в модели “передаточного механизма” монетарной политики, разработанной кейнсианцами. Основными переменными данной модели являются денежная масса средневзвешенная процентная ставка по кредитам объем валовых инвестиций в основной капитал и объем ВВП между которыми устанавливается следующая взаимосвязь:

или

Нами была рассмотрена динамика переменных этой модели за 2006-2008 гг. с учетом данных января текущего года (табл. 1).

Таблица 1

Динамика переменных показателей
передаточного механизма монетарной политики за 2006-2008 гг.

Показатель	Год
Показатель	2006	2007	2008	2009
Иностранный капитал в банковском секторе, млн. грн.	83 347,6	15 807,81	336 625,07	326 899,94
Денежное предложение, млн. грн.	266 600,8	396 156,39	515 727,12	492 724,59
Средневзвешенная процентная ставка, %	14,2	13,4	21,6	22,0
Объем валовых инвестиций в основной капитал, млн. грн.	106 179,37	136 971,4	155 785,4	–
Прирост реального ВВП, в % к предыдущему периоду	7,3	7,9	2,1	– 4,0

На основе рассмотренной динамики показателей модели трансмиссии монетарной политики можно сделать вывод, что за период с 2006 по 2008 г. увеличивалась денежная масса в обороте, инвестиции в основной капитал предприятий и рост ВВП. С 2009 г. денежная масса начала уменьшаться, инвестиционный спрос и ВВП продемонстрировали схожую негативную динамику.

В соответствии с данными таблицы 1 и официальной статистикой НБУ кредитование реального сектора экономики не превысило 3 % от общей суммы банковских кредитов.

На наш взгляд, именно нерациональное использование заемных иностранных средств в условиях их значительного роста обусловило воздействие мирового финансового кризиса на экономику.

Таким образом, выход из кризиса обеспечит антикризисный план, который предусматривает восстановление доверия к банкам, улучшение ликвидности финансовых учреждений, прямое и непрямое финансирование развития инфраструктуры и передовых отраслей экономики на основе проведения единой экономической политики государства.

E. Колесова,
научный руководитель – канд. экон. наук, доц. Т.А. Световцева,
Курский государственный технический университет, РФ

Особенности формирования и развития
кредитного потенциала
банковской системы России
в условиях мирового финансового кризиса

Сущность кредитного потенциала банковской системы страны заключается в способности системы коммерческих банков увеличивать массу денег в обращении путем предоставления определенного объема новых займов гражданам и фирмам на основе механизма банковской мультипликации. Оценка величины кредитного потенциала банковской системы включает анализ динамики показателя банковской мультипликации. В периоде с 2005 по 2008 г. данный показатель увеличился с 1,34 до 1,38. Экономический смысл банковского мультипликатора свидетельствует о том, что в 2008 г. величина денежной массы увеличилась на 138 % при росте величины депозитов коммерческих банков на 100 %.

В ходе проведенного исследования рассчитана величина кредитного потенциала банковской системы на основе определения соотношения свободного резерва банковского сектора, который может быть использован для проведения активных операций, и денежного мультипликатора. В целом величина кредитного потенциала банковской системы России или, иными словами, объем денежных средств, на который система коммерческих банков страны может увеличить денежную массу, имеет повышенную динамику, причем темпы прироста увеличиваются с каждым годом. На рост кредитного потенциала банковской системы страны положительно повлияло повышение темпов роста свободного резерва банков в связи с увеличением объемов централизованных кредитов, полученных российскими банками, расширением рынка межбанковского кредитования, капитализацией банковского сектора в целом.

Отметим, что в настоящий момент через динамику изменения кредитного потенциала банковской системы страны негативное воздействие мирового финансового кризиса не проявилось. Однако в связи с ним произошли изменения в составе источников формирования кредитного потенциала. Так, в 2008 г. удельный вес привлеченных средств клиентов в формировании кредитного потенциала сократился до 52,9 %, в то время как ранее данный показатель колебался около 60 %. Доля кредитов ЦБ РФ в составе источников проведения активных операций российских банков резко возросла: в 2005-2007 гг. их доля в пассивах банковской системы России составляла 0,0-0,3 %, а в 2008 г. за счет централизованных кредитов было образовано 12 % пассивов банков страны.

Основные направления развития кредитного потенциала банковской системы России предполагают следующие мероприятия. Во-первых, благоприятное влияние на динамику кредитного потенциала окажет совершенствование системы рефинансирования в соответствии с реальными потребностями и возможностями российских банков: планируется начать предоставление финансово устойчивым банкам внутридневных кредитов, кредитов овернайт и кредитов на срок до 1 года под любой вид обеспечения, входящий в “единый пул”.

Во-вторых, стимулирование роста среднесрочных и долгосрочных ресурсов банков на основе упрощения процедуры выпуска банками долговых ценных бумаг и введения безотзывных вкладов повысит устойчивость ресурсной базы банков, зависящую от срочности привлекаемых средств.

В-третьих, важным фактором развития кредитного потенциала является повышение эффективности его использования. В исследуемом периоде данный показатель, рассчитанный как отношение работающих активов к кредитному потенциалу, устойчиво возрастал с 81,39 до 88,44 %. Однако с каждым годом темпы роста доли просроченной задолженности в кредитных вложениях банков все больше превышают темпы роста эффективности кредитного потенциала банковской системы, что требует повышения эффективности кредитования и более строгого контроля за качеством выдаваемых кредитов, прежде всего на начальной стадии кредитного процесса. Повышение полноты, эффективности и качества использования кредитного потенциала банковской системы будет способствовать развитию банковского сектора страны и укреплению его кредитного потенциала.

М. Кучерявая, К. Халченко,
науковий керівник – канд. екон. наук Г.О. Пересадько,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Стираємо стереотипи:
PR і нестандартна реклама

У зв’язку з тим, що дохід на ринку реклами зменшився на 30 %, рекламні агентства, намагаючись утримати клієнтів, пропонують на ринку реклами нові технології просування товарів. Більшість традиційних технологій вичерпали себе, переповнення нав’язливої реклами призвело до падіння продуктивності переданих повідомлень.

Ефективність кінцевого рекламного продукту падає через те, що 90-95 % рекламних бюджетів витрачається на розміщення реклами й тільки 5-10 % – на її створення. Саме тому метою даного дослідження є аналіз необхідності використання креативних способів просування товарів, які ще не відомі споживачеві й тому не викликають негативних емоцій, як у випадку зі стандартною рекламою.

На даний момент більшість сучасних ринків розподіляють на безліч сегментів. Багато товарів і послуг мають вузьку нішу й обмежене коло споживачів, охопити які за допомогою традиційної реклами складно й затратно. На допомогу приходить нестандартна реклама. Так в останні роки стали називати рекламу, яка виділяється із загального потоку оголошень, роликів, постерів або новизною в подачі інформації, або незвичайним розміщенням. Наукового визначення нестандартної реклами не існує, але можна виділити так званий “партизанський маркетинг” – методи просування товарів і послуг, які виходять за рамки загальноприйнятих способів і засобів маркетингових комунікацій. Більшість гравців ринку включають до альтернативних засобів партизанського маркетингу нестандартну “наружку”, вірусний маркетинг і BTL-рекламу (нестандартні рішення з просування торговельної марки, продукту), просування за участю схованих агентів впливу, і так званий ambient media – розміщення реклами на нестандартних носіях. У всіх випадках ставка робиться на те, щоб споживачі поширювали чутки про новий продукт або послугу самостійно. Креативна реклама може впливати на споживачів трьома способами. По-перше, вона робить новий бренд “реальним”, по-друге, вона здатна повторно викликати в уяві образи брендів шляхом установлення асоціативного зв’язку, по-третє, вона позитивно впливає на сприйняття рекламної інформації в цілому, оскільки викликає винятково позитивні емоції. Добір навколишніх предметів повинен відповідати цілям кампанії й характеру рекламованого товару.

Питання про те, чи існує PR по-українськи, сьогодні постає все рідше. Незважаючи на той факт, що на вітчизняному ринку професійних послуг сфера PR – одним з молодих напрямків, на даний момент найбільш актуальним є інше питання – що собою являє український PR. До позитивних українських тенденцій експерти відносять той факт, що за кількістю проектів, супроводжуваних клієнтів домінують агентства вітчизняного походження. Оптимістичні й прогнози в цьому напрямку. Процес, пов’язаний з нагромадженням досвіду, завоюванням довіри клієнтів і наступним виходом ринку на більш якісний рівень, – історичний. Не можна не відзначити, що сьогодні ринок PR стає більш прозорим.

На підставі класифікації нестандартних носіїв й інструментів впливу креативної реклами був проведений аналіз ефективності використання рекламних носіїв і оцінка найбільш підходящих з них для розміщення нестандартної реклами в м. Суми. Показник ефективності нестандартної реклами був знайдений з використанням такої формули:

де – вартість розміщення реклами;

– кількість разів перегляду реклами;

– кількість вторинних споживачів.

Отже, за інших однакових умов нестандартну рекламу доцільно розміщати на таких носіях: біг-бордах, транспорті, телебаченні й сіті-лайтах.

Г. Лис,
науковий керівник – канд. юрид. наук, доц. О.Ю. Костюченко,
Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Формування правової позиції захисника
у справі

Позиція захисника у кримінальній справі – це його погляд на вину та відповідальність підзахисного, який він відстоює всіма не забороненими законом засобами та способами. Позиція захисника визначає лінію захисту в конкретній справі, ставлення захисника до основних правових та етичних питань кримінального процесу. На думку О.Р. Михайленко, позиція захисника включає в себе конкретне цілеспрямування, систему тез і аргументів, способів і методів дій, їх осмислення та аналіз. Питання щодо формування правової позиції захисника є актуальним, бо помилка у виборі може залишити обвинуваченого без захисту, призвести до негативних наслідків для правосуддя.

При формуванні позиції у справі захисник повинен керуватися власними переконаннями щодо вини свого підзахисного, які ґрунтуються на наданих слідчим матеріалах справи, наявних у справі доказах, відомостях, отриманих від свого клієнта. Є.Ю. Львова слушно зазначає, що на вибір позиції захисника у кримінальній справі впливають такі чинники: визнання вини клієнтом; позиція клієнта та його особа; позиція потерпілих, свідків та їх особи; позиція співучасників та їх особи; позиції інших захисників, їх професіоналізм і життєвий досвід; матеріали справи; обставини розслідування справи (політизація справи тощо); психологічні особливості осіб, від яких залежить вирішення справи. Неприпустимим є формування позиції захисника у справі під впливом чи тиском органу, який веде процес, органів чи посадових осіб адвокатури, оскільки це знижує активність захисників, змушує їх утримуватися від дій, з якими можуть не погодитися, що може нашкодити інтересам підзахисного.

Захисник, як правило, не залежить від підзахисного у виборі методики захисту. Навіть якщо обвинувачений і визнає себе винним, захисник вправі за наявності для цього підстав обстоювати перед слідчим і судом його невинність або меншу винність. У кримінальному процесі захисник повинен охороняти тільки правомірні інтереси клієнта, тобто відстоювати інтереси, забезпечені правом. На думку І.Я. Фойницького, Г.Б. Мірзоєва, Ю.І. Стецовського, надаючи юридичну допомогу, захисник зобов’язаний утримуватися від використання недозволених законом і неетичних засобів захисту. На нашу думку, цілком логічною є позиція науковців, які вважають, що захисник не має права користуватися для захисту доказами, які є завідомо фальшивими, але він вправі надавати докази та юридичні аргументи, щодо правильності яких він має сумнів.

Захисник має звертати увагу на кожне слабке місце обвинувачення, сумнівність обвинувальних доказів, недостатню аргументованість того чи іншого обвинувального умовиводу; також мусить використовувати всі дані у справі, які сприяють доведенню позиції захисту, навести всі аргументи, які йдуть на користь підзахисному.

Не можна залишити поза нашою увагою питання про допустимість колізії, розходження позицій захисника й обвинуваченого у випадку заперечення останнім своєї вини. Л.Д. Кокорев вважає, що спростування адвокатом обвинувачення всупереч своєму внутрішньому переконанню є нібито аморальним і безцільним. М. Розенберг, М.П. Некрасова, О.В. Овсяк, О.Л. Цветінович дотримуються погляду, що в такому випадку адвокат повинен перекручувати факти, бо іншого виходу в нього немає, або взагалі відмовитися від подальшого ведення захисту. І.Д. Перлов, Н.С. Алексєєва, В.З. Лукашевич допускають, що захисник повинен виходити зі свого внутрішнього переконання у винності підзахисного і дотримуватися в суді альтернативної позиції, тобто спростовувати обвинувачення, спираючись на показання підзахисного, і водночас звернути увагу суду на обставини, що пом’якшують вину та відповідальність підсудного. На нашу думку, особливої уваги заслуговує позиція А.Д. Бойкова, І.Л. Петрухіна, Я.О. Мотовіловкера, Р.Д. Рахункова та М.М. Михеєнка, що при запереченні обвинуваченим своєї вини захисник не вправі зайняти протилежну позицію.

Загальновідомо, що від правильності побудови позиції захисту залежить успішне вирішення справи судом на користь підзахисного. Я.П. Зейкан та Є.Ю. Львова пропонують такий план побудови позиції захисту:

1. Вивчення матеріалів справи.

2. Бесіда з підзахисним.

3. Вирішення питання про визнання вини.

4. Аналіз версії обвинувачення.

5. Висунення зустрічних версій захисту та аналіз усіх можливих версій.

6. Вибір однієї, найбільш перспективної версії захисту (формула захисту).

7. Аналіз доказів “за” та “проти” версії захисту.

8. Остаточне відтворення картини подій, фактичне та юридичне пояснення її (захисний висновок).

Квінтесенцію позиції захисника у кримінальному процесі висловив у справі люторичних селян Ф.Н. Плевако: “Защита не должна самоуверенно ограничивать слово отрицанием вины. Она должна смирить себя и предположить, что ей не удастся перелить в наши души ее убеждения о невиновности подсудимых. Она должна на случай признания фактов совершившимися и преступными указать также на такие данные, которые в глазах всякого судьи, у которого сердце бьется по человечески и не зачерствела душа в пошлости жизни, ведут к нисхождению”.

В. Лиштван,
науковий керівник – канд. екон. наук, доц. Ю.С. Конопліна,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ПІДХОДИ ДО САМООЦІНКИ
РІВНЯ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ
НА ОСНОВІ МЕТОДИК РЕЙТИНГОВИХ АГЕНтСТВ

У зв’язку з все більшим інтересом до корпоративного управління з’являється потреба в незалежних, зіставних у міжнародному масштабі оцінках для порівняння практики корпоративного управління не тільки в різних компаніях, а і в країнах. Концепція рейтингів корпоративного управління спрямована на задоволення цієї потреби. Декілька компаній у всьому світі або вже займаються привласненням рейтингів корпоративного управління, або виявляють активну зацікавленість у цій діяльності.

У процес оцінки рівня корпоративного управління доцільно включити, окрім стандартної процедури отримання рейтингу, ще й проведення попередньої самооцінки суб’єктом господарювання.

Оцінка підприємством власними силами свого рівня корпоративного управління до проведення незалежного оцінювання має ряд переваг.

По-перше, процедура проведення оцінки дешевша ніж незалежне оцінювання. По-друге, ця процедура дає можливість детальнішого, повнішого та частішого проведення оцінки, а також виявлення проблем і недоліків та їх усунення перед отриманням незалежного рейтингу.

Отже, проведення попередньої самооцінки дає ряд переваг для підприємства, а найголовніше – можливість підійти до отримання незалежного рейтингу вже на більш високому рівні.

Перш ніж проводити самооцінку, підприємству необхідно визначитися з моделлю оцінки корпоративного управління, тобто за якими критеріями проводити оцінку, яку бальну шкалу застосовувати, які методи використовувати при оцінці. Саме відповідь на всі ці запитання надасть змогу розробити індивідуальний підхід до самооцінки кожного підприємства з урахуванням його особливостей. А це, в свою чергу, надасть змогу більш детально дослідити проблемні явища та вирішити їх з метою отримання високого корпоративного рейтингу при оцінці агентством кредитоспроможності підприємства.

Ефективність процедури самооцінки рівня корпоративного управління в першу чергу залежить від послідовності її проведення.

Першочерговим кроком має бути вибір критеріїв для здійснення оцінки рівня корпоративного управління. Саме вони відіграють найважливішу роль при формуванні рейтингу корпоративного управління.

Підприємство може обрати безліч критеріїв оцінювання і оцінювати за кожним з них, формуючи інтегрований показник, але це недоцільно з багатьох причин. Отже, постає питання, який саме набір критеріїв використовувати для самооцінки підприємством корпоративного управління.

Відповідь на це питання дає порівняльний аналіз існуючих сучасних підходів провідних агентств рейтингування корпоративного управління в аспекті критеріїв оцінювання. Кожна методика оцінки рівня корпоративного управління має свої критерії, і серед них можна виділити як специфічні, так і спільні для них.

Для Moody’s, Fitch, Standard & Poor’s та “Кредит-Рейтингу” характерне використання багатьох спільних критеріїв. Можна зазначити, що всі вони становлять основу для оцінки рівня корпоративного управління.

Кожна з методологій передбачає аналіз сфери управління у різному ступені деталізації. Рейтингові агентства вважають, що компанія з високим рівнем корпоративного управління характеризується кваліфікованим, управлінським складом, раціональним і чітким розподілом повноважень між органами товариства, а також ефективною взаємодією її органів.

Питання нагородження менеджменту відображають у своїх методологіях рейтингові агентства Moody’s, Fitch та Standard & Poor’s. Найвищий ступінь нагородження являє собою прямий відтік фінансових ресурсів компанії. Це свідчить про недостатню фінансову дисципліну, яка може поширюватися на культуру та діяльність всієї компанії. Високі виплати ставлять під сумнів пильність і незалежність ради директорів.

Standard & Poor’s включає найбільш повний набір критеріїв. Тому для самооцінки підприємством рівня корпоративного управління необхідно здебільшого спиратися на цю методику.

Варто зазначити головний недолік існуючих методик оцінки рівня корпоративного управління. Дані методики включають перелік критеріїв, які повинні охоплювати всі відносини між особами, які є учасниками, власниками або зацікавленими особами. Критерії призначені для оцінки якості даних відносин, але такий аспект, як соціальних характер відносин не враховує жодна з поданих методик. Саме врахування соціального аспекту надасть змогу під іншим кутом зору оцінити якість корпоративного управління. При цьому даний критерій є нееластичним до інших показників, тобто його значення надасть змогу спрогнозувати подальший розвиток корпоративного управління на підприємстві.

Наступним етапом у послідовності проведення самооцінки корпоративного управління є вибір методів.

Слід зазначити, що вибір методів необхідно здійснювати в розрізі кожного з етапів самооцінки. Серед основних методів, які застосовуються для отримання рейтингу, виділяють такі: аудит, експертні оцінки, мета-аналіз, порівняльний аналіз, оцінка ризиків, аналіз господарської діяльності.

Послідовність етапів має такий вигляд. Перший етап – це аналіз існуючого рівня корпоративного управління та виявлення основних проблем. Другий – це визначення причин виникнення виявлених проблем. Третій етап – вибір методів і підходів до усунення проблем. І на заключному четвертому етапі надається підсумкова оцінка рівня корпоративного управління.

Підсумковим показником оцінки корпоративного управління є рейтинг якості корпоративного управління, отже, для проведення самооцінки необхідно застосувати певну шкалу визначення рейтингу, якою може бути загальноприйнята в практиці рейтингових агентств шкала.

Д. Мазна,
науковий керівник – канд. філол. наук Л.А. Кулішенко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Суржик як соціолінгвістичне явище

“Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина”. Неможливо не погодитися з Ґете в цьому питанні. Переважна більшість з нас вільно володіє російською, ретельно вивчає англійську, але зверхність до вивчення рідної української мови важко не помітити. Трагічна історія Української держави зумовила гостроту мовного питання в сучасній Україні. Нині ми постали перед такими мовними проблемами, як двомовність і суржик. Модернізація українського суспільства на новій системі ідеологічних координат неможлива без державної мовної політики, пріоритетом якої має бути розвиток української мови як консолідуючої духовної сили українського суспільства. При цьому протекціоністська мовно-культурна політика має бути спрямована як на розширення функціональних сфер державної мови, так і на ефективну протидію згубному для української культури процесу її “суржикізації”.

Мовне явище, що одержало назву “суржик”, належить до специфічної форми побутування мови в Україні. Тлумачний словник української мови фіксує слово суржик у такому значенні: елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова (наприклад, “щитав”, “здолав”, “перший”, “прийняти міри”, “нахожуся” тощо). Наукове дослідження суржику в радянському мовознавстві було заборонено. Надто явно це скалічене мовлення частини українського соціуму самим фактом свого існування спростовувало псевдоісторію гармонійної двомовності. “У битві за мовну першість, – пише Майкл Флаєр, – вибір загалом обмежується двома мовними стандартами – української чи російської мови. Та поки вони змагаються за роль високої мови в Україні, роль низької виконує українсько-російський суржик”. Згідно з результатами опитування, суржиком спілкуються приблизно 16 % населення України; найбільш поширений він у північних і центральних областях – у так званих перехідних зонах між Заходом і Сходом України. На жаль, розквіту суржику часто сприяє наша ментальність. Іноземне завжди вважалося кращим, ніж вітчизняне, породжуючи комплекси меншовартості, неповноцінності і зневажливе ставлення до української мови. Серед інших причин поширення суржику особливе місце займають: процес урбанізації, відсутність повноцінного українського теле- та радіоефіру, достатньої кількості україномовних газет, журналів і книжок. Коли мова не має захисту з боку держави, вона починає гинути і перетворюватися на суржик. До актуальних завдань державної мовної політики належить: впровадження мовного планування, спрямованого на захист і підтримку державної мови, на перспективу майбутнього подолання деформацій постколоніального мовно-культурного розвитку країни; популяризація української мови серед населення за допомогою засобів масової інформації; залучення суспільства до акцій і заходів, які мають на меті підвищення показників використання української мови. Проблема не в українській мові, проблема в українцях, у їхній психології, в комплексі меншовартості. Заборонити суржик – означає загальмувати хоч і слабкий, але наявний поступ української мови у суспільстві. Хоч би що говорили про суржик, хоч би як до нього не ставилися – це мова, якою спілкуються тисячі, а можливо, і сотні тисяч українців. Якщо це, образно кажучи, хвора мова, то треба ставитися до цього явища як до хвороби, – зі співчуттям і розумінням. Закінчити хотілось би словами А. Погрібного: “Кажуть, що самовдосконалення – одне з найскладніших для людини завдань. Смітити на вулиці чи в мовному середовищі простіше, ніж слідкувати за собою… Тому плекайте цей смітник, тут пишний яр, а не сумне провалля”.

Д. Мазна,
науковий керівник – канд. філос. наук, доц. О.П. Бойко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Міф І реклама в сучасному житті

Людина біжить від істини в міф,
але в міфі знаходить істину? Або навпаки?
Людина шукає істину, а знаходить міф?

Сьогодні зростаючий обсяг інформації здатний радикально змінити моральні орієнтири індивідів через спеціально створений маніпулятивний міф, що в сучасних геополітичних умовах підвищує ризик втрати культурної ідентичності народів. Тому проблеми сприйняття міфологічної свідомості актуалізуються сьогодні як ніколи. Розгляд ментальних особливостей народу дозволяє проникнути в “прихований” шар суспільної свідомості, який більш об’єктивно та глибоко передає та відтворює умонастрій епохи, розкриває зріз реальності. Важливою основою для розкриття менталітету є концептуальні положення К.Г. Юнга про наявність у психіці динамічних схем колективної думки. Це сховище універсальних образів та моделей для пізнання світу. Саме поняття архетипу включає казки, легенди та міфи народу. Через основоположну роль міфу для побудови світосприйняття в міфології можна знайти передумови будь-якої світоглядної орієнтації. Необхідною рисою будь-якої міфосвідомості є її направленість до нашої душі, до трансцендентального, насущного, і будь-яка міфічна оповідь – немов вікно у сакральну сферу, туди, де не діють диктат часу та простору, який володарює над емпіричною дійсністю. Сучасний міф перетворився на засіб соціальної мобілізації та маніпуляції суспільної свідомістю. Нині в інформаційному просторі у великій кількості народжуються соціальні, політичні, художні, релігійні міфи, та, незважаючи на свій ілюзорний характер, здійснюють досить реа

Результати діагностики банкрутства за даними 30 українських підприємств

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС: ЗВ’ЯЗОК МІЖ УСПІШНІСТЮ НАВЧАННЯ ТА КОГНІТИВНИМИ ЗДІБНОСТЯМИ СТУДЕНТІВ УАБС

Динамика переменных показателей передаточного механизма монетарной политики за 2006-2008 гг.

Результати діагностики банкрутства
за даними 30 українських підприємств

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС:
ЗВ’ЯЗОК МІЖ УСПІШНІСТЮ НАВЧАННЯ
ТА КОГНІТИВНИМИ ЗДІБНОСТЯМИ СТУДЕНТІВ УАБС

Динамика переменных показателей
передаточного механизма монетарной политики за 2006-2008 гг.