Зміст

Застосування нечіткої логіки в управлінні внутрішньою складовою
ринкової вартості підприємства............................................................................. 66

Терехов Є.М.

СИНЕРГЕТИКА ЯК МЕТОД ДОСЛІДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ У ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ УМОВАХ 68

Ткаченко А.О., Савостян Н.В.

ОСОБЛИВОСТІ ЗМІСТУ НОРМ У БАНКІВСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ
В УМОВАХ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ (1917-1920 рр.) 69

Фіронова В.М.

РОЗВИТОК НЕОІНСТИТУЦІОНАЛЬНОГО ПІДХОДУ
ДО ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ В БАНКУ. 72

Чайковський Я.І.

УДОСКОНАЛЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПЛАТІЖНИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ
ЗА УМОВ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ. 74

Чернадчук В.Д.

БЮДЖЕТНІ КОШТИ ЯК ОБ’ЄКТ ПРАВОВІДНОСИН ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТУ. 75

Чернадчук Т.О.

ІНФОРМАЦІЙНІ ПРАВОВІДНОСИНИ В БАНКІВСЬКІЙ СФЕРІ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ. 77

Школьник І.О.

Особливості функціонування інтегрованих фінансових посередників. 79

Ярошенко А.С.

Сучасні ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ банківської КОНКУРЕНЦІЇ 81

Баріда Н.П.

Попит на гроші як економічна межа грошової емісії 82

Гаркуша Ю.О.

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ. 84

Грищенко О.С.

СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ БАНКІВ. 85

Гузь М.М.

АНАЛІЗ МЕТОДІВ ВИЗНАЧЕННЯ БЮДЖЕТУ МАРКЕТИНГОВИХ КОМУНІКАЦІЙ
БАНКІВСЬКИХ ОПЕРАЦІЙ. 87

Дудченко В.Ю.

МЕХАНІЗМ СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ В КОМЕРЦІЙНОМУ БАНКУ
В УМОВАХ ДІЇ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ. 88

Євченко Н.Г.

АНАЛІЗ РІВНЯ СПЛАТИ ПОДАТКУ НА ПРИБУТОК БАНКІВСЬКИМИ УСТАНОВАМИ. 90

Крухмаль О.В.

ДЕПОЗИТНА СТРАТЕГІЯ БАНКІВ УКРАЇНИ В УМОВАХ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ. 92

Люта О.В.

Проблеми місцевого оподаткування в Україні 93

Медвідь Т.В.

Монетарні імпульси у моделі фінансових, товарних
та інформаційних потоків. 95

Слобода Л.Я.

Підвищення рівня концентрації банківського капіталу
на основі процесів реорганізації 96

Циганов С.А., Циганова Н.В.

СТАБІЛІЗАЦІЯ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ЯК ВАЖЛИВИЙ ФАКТОР
ПОДОЛАННЯ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ В УКРАЇНІ 98

Шевцова М.Ю.

Аутсорсинг фінансових послуг у межах розподілу ресурсів. 100

Шевцова О.Й.

СКЛАДОВІ ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ СТРУКТУРНИХ ПІДРОЗДІЛІВ
БАНКІВСЬКОЇ МЕРЕЖІ 101

Шевцов Ю.О.

БАНКІВСЬКА КОНКУРЕНЦІЯ ЯК ФОРМА ПРОЯВУ РИНКОВИХ ВІДНОСИН
НА ФІНАНСОВОМУ РИНКУ. 103

Багмет К.В.

Кількісна оцінка якості організаційно-інформаційного забезпечення
ризик-менеджменту в банку. 104

Верней О.Є.

БАНКІВСЬКЕ КРЕДИТУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: АНАЛІЗ ТЕНДЕНЦІЙ. 106

Долгалева М.А.

ТРАНСАКЦИОННЫЙ БАНКИНГ В УКРАИНСКОЙ БАНКОВСКОЙ ПРАКТИКЕ. 107

Китаева А.Е.

ОПРЕДЕЛЕНИЕ ЦЕЛЕЙ ОЦЕНКИ СТОИМОСТИ БИЗНЕСА
С УЧЕТОМ ИНТЕРЕСОВ СУБЪЕКТОВ ОЦЕНКИ. 109

Сисоєва Л.Ю.

Дослідження моделі функціонування інвестиційного ринку України. 110

Циганов С.С., Квачан О.С.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОГО ІНВЕСТУВАННЯ
В УМОВАХ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ В УКРАЇНІ 112

Балацький Є.О.

КОНТРОЛЬ ЗА ВИКОНАННЯМ БЮДЖЕТУ МІСТА. 113

Кравчук Г.В., Пахненко О.М.

РИЗИК-МЕНЕДЖМЕНТ ЯК СКЛАДОВА ФОРМУВАННЯ
КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ СТРАХОВОЇ КОМПАНІЇ 114

Фролов С.М.

ПРОБЛЕМИ І ПРОЦЕДУРА ОЦІНЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ БЮДЖЕТНИХ ПРОГРАМ.. 116

Подоляка О.І.

Принципи побудови методик експрес-діагностики
систем управління державних установ. 117

С.В. Башлай, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

CRM-ТЕХНОЛОГІЇ
В УПРАВЛІННІ КЛІЄНТСЬКОЮ БАЗОЮ БАНКУ

Жорстка конкуренція на ринках фінансових послуг визначила одним із дієвих способів виживання застосування в банках клієнт-орієнтованих технологій. Зміни маркетингових пріоритетів вимагає сам клієнт, адже його лояльність стає сьогодні ключовим фактором, що визначає життєздатність банку. Все більше кредитних установ України орієнтуються на споживачів банківських послуг, їхні запити та сподівання. Технології залучення та утримання банками клієнтів постійно удосконалюються. Утримання клієнта, створення для нього комфортних умов обслуговування – пріоритетна функція в роботі служб клієнтських відносин сучасних банків. Порівняно із залученням клієнтів чи їхнім поверненням утримання є найбільш дешевим видом клієнтських дій.

У сучасному управлінні у відносинах з клієнтом банки активно застосовують інформаційні технології. Без чітко структурованої системи, що передбачає наявність детальної інформації про клієнта, спектр послуг, які надаються йому банком, набір інструментів аналізу та планування відносин з ним, завдання утримання клієнта для банку стає практично нереальним для виконання.

Створення та функціонування CRM-системи (Customer Relationship Management) передбачає розробку бізнес-процесів відносин з клієнтами, визначену технічну базу та відповідні організаційні рішення керівництва банку. При цьому впровадження CRM – процес комплексний, який, окрім технологічної та апаратної складових, містить у собі також ідеологічну складову (зміна в підходах до відносин з клієнтами в головах менеджерів та “продавців” банку, зміна самої філософії ведення бізнесу). Така структура сприйняття CRM-системи в банку покликана забезпечити максимально міцне “прикріплення” потрібного клієнта. Загальновідомо, що “80 % прибутку приносять 20 % клієнтів”, тому є сенс більше приділяти їм уваги. Якісна робота з клієнтами визначається вмінням проводити сегментування клієнтури та працювати з кожною із визначених груп, приділяючи особливу увагу роботі з цінними клієнтами (VIP-клієнтами). CRM-система дозволяє банку визначити тих самих 20 % найприбутковіших клієнтів, а також спрямувати дії менеджерів на збереження та примноження їх складу, дотримуючись головного принципу роботи з VIP-клієнтами – формування партнерських відносин. CRM-систему банку можна визначити через комплекс трьох функцій та відповідних завдань:

1. Створення єдиного інформаційного простору банку:

· формування єдиної методологічної бази (єдині регламенти роботи з клієнтами, зміст дій, шаблони документів);

· збереження історії відносин з клієнтами в єдиній базі даних;

· формування єдиної клієнтської бази шляхом об’єднання баз підрозділів (зокрема й функціональних, філій, відділень, торговельних площадок);

· отримання оперативної інформації за існуючими клієнтами (облікова система).

2. Створення аналітичних інструментів за окремими клієнтами та їх групами:

· сегментування клієнтів за різними параметрами (статус, галузь, значущість);

· отримання інструментів впливу при роботі з клієнтами та їх групами;

· формування статистичних та аналітичних звітів за окремими клієнтами та групами клієнтів.

3. Створення інструментів для планування та контролю роботи менеджерів:

· автоматизація бізнес-процесів із залучення клієнтів, розподілу завдань менеджерам;

· формування необхідних документів за створеними шаблонами та формами;

· формування звітів для контролю роботи менеджерів.

Зважаючи на ресурсні можливості банку та стан технологічних (продуктових) його потужностей, функціональний зміст досягнення спектра основних цілей впровадження CRM-технологій може бути таким:

· залучення нових клієнтів банку завдяки визначеним (передбаченим) бізнес-процесам та здійснення цільового маркетингового впливу на клієнтів;

· підвищення лояльності клієнтів через забезпечення індивідуального підходу до кожного клієнта та швидкої реакції на його звернення (запити);

· підвищення ефективності роботи менеджерів банку шляхом управління часом співробітників та організації командної роботи;

· підвищення прибутковості клієнтів (перехресний продаж та сегментування);

· управління розвитком банку (контроль за роботою, підтримка управлінських рішень).

І.М. Боярко, канд. екон. наук,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ВИКОРИСТАННЯ ТЕОРІЇ НЕЧІТКИХ МНОЖИН
В ОЦІНКАХ ЕФЕКТИВНОСТІ ІНВЕСТИЦІЙ

Сучасна методологія оцінки ефективності інвестицій побудова на використанні дисконтування, тобто визначення поточної вартості майбутніх доходів та витрат. Оперування винятково прогнозними значеннями можливих обсягів чистих грошових надходжень від інвестицій у певні періоди часу в майбутньому пов’язане з необхідністю врахування фактора ризику та невизначеності для достовірної оцінки інвестиційних пропозицій та прийняття правильних управлінських рішень в інвестиційній діяльності будь-яким суб’єктом господарювання.

На нашу думку, актуальним напрямом розвитку методологій оцінки ефективності інвестицій у сучасних умовах є використання апарата теорії нечітких множин, яка дозволяє певною мірою нівелювати принциповий недолік класичних ймовірнісних підходів – зменшення адекватності отриманих прогнозних оцінок у міру збільшення невизначеності.

В умовах невизначеності прогнозні обсяги очікуваних доходів та витрат, пов’язаних з певними інвестиційними вкладеннями, а також очікуваний необхідний рівень їх дохідності, що закладається у значенні норми дисконту при визначенні поточної вартості, не мають однозначної оцінки. Однак завжди можна приблизно визначити діапазон, у межах якого будуть варіювати вказані очікувані показники при сприятливих та несприятливих інвестиційних умовах, і виділити найбільш ймовірні їх значення. Це дозволяє сформувати нечіткі трикутні множини очікуваних доходів, витрат та норми дисконту у вигляді векторів інтервальних значень, приналежність до кожного підінтервалу якого характеризується деякою мірою невизначеності.

Проведення низки арифметичних операцій з такими нечіткими інтервалами за правилами нечіткої математики, враховуючи існуючі об’єктивні обмеження на можливі значення параметрів та ступінь їх мінливості, а також їх функціональний зв’язок у моделях формування чистої поточної вартості інвестицій, дозволяють отримати в результаті нечіткий інтервал для даного цільового показника, що характеризує інтегральний економічний ефект від реалізації інвестиційних рішень.

З огляду на наявність нечіткого вектора з трьома значеннями для прогнозної величини всіх вхідних параметрів, що формують динамічні показники ефективності інвестицій, їх оцінка вимагає від аналітиків проведення комплексу розрахунків за кожним із показників ефективності, в якому доцільно враховувати всі можливі комбінації поєднання нечітко визначених значень доходів, витрат та норми дисконту. На нашу думку, це дозволить інвесторам більш адекватно оцінювати ризиковість своїх вкладень. При цьому рівень ризиковості інвестицій доцільно визначати на основі оцінки за традиційними алгоритмами варіації отриманих значень показників ефективності.

Таким чином, використання нечітко інтервального підходу для урахування невизначеності в оцінках ефективності інвестицій дозволить:

· забезпечити більш високий рівень достовірності та якості ухвалених управлінських рішень, оскільки цей підхід враховує та формалізує всю доступну неоднорідну інформацію – детерміновану, інтервальну, статистичну, лінгвістичну;

· визначати повний комплекс можливих сценаріїв зміни показників ефективності при різній комбінації факторів її формування та отримувати якісну оцінку ризиковості інвестицій.

А.В. Буряк, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ БАНКІВ
З ТОЧКИ ЗОРУ ФІНАНСОВОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА

На сучасному етапі розвитку фінансового сектора України ключова роль у фінансовому посередництві залишається за банками, частка в загальних активах яких на 01.01.2009 становить близько 90 %. Тому в нинішніх умовах ефективність банків є не тільки важливим фактором стійкості фінансової системи України, але й необхідним фактором існування на ринку. “Ефективність банків” як економічна категорія постійно знаходиться в розвитку, а її зміст змінюється та ускладнюється.

Оцінка ефективності будь-якої економічної системи являє собою комплексне завдання, і особливості проведення такої оцінки визначаються змістом, який вкладається в поняття ефективності банків. Для відображення підходів до оцінки ефективності банків запропоновано три рівні з точки зору :

· власників (як портфельних інвесторів, так і інституційних) та менеджерів банку;

· регулятора банківської системи;

· фінансового посередництва в економіці країни.

Якщо для оцінки ефективності банку власниками, менеджерами, регулятором вже сформовані (та активно використовуються) методики та інструменти визначення ефективності, то з точки зору ефективності банків як фінансових посередників – спостерігається недостатня увага до даного питання.

Ефективність фінансового посередництва означає здатність фінансових посередників (зокрема банків) акумулювати фінансові ресурси в конкурентному середовищі та забезпечувати максимальну віддачу розміщених ресурсів з точки зору економічного зростання країни.

Одним із можливих інструментів оцінки ефективності банків як фінансових посередників є модель, заснована на побудові “межі ефективності” для виявлення відносно ефективних банків. У результаті застосування моделі виявляються банки, які відзначаються високим рівнем управління питаннями, які пов’язані із залученням ресурсів та їх найбільш ефективним розміщенням.

Важливість оцінки ефективності банків як фінансових посередників зумовлена сучасними глобалізаційними процесами та необхідністю забезпечення реального сектора економіки необхідними фінансовими ресурсами, інтеграцією у світовий фінансовий простір без загроз національним інтересам та економічній безпеці України.

Д.В. Веремчук, здобувач, М.Є. Гусєв, здобувач,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

НАПРЯМКИ ВИКОРИСТАННЯ ІНСТРУМЕНТІВ ПОДАТКОВОЇ ПОЛІТИКИ в контексті подолання кризових явищ в Україні

Сьогодні увесь сучасний глобалізований світ охоплений світовою фінансовою та економічною кризами. Транснаціональні компанії зупиняють свої підприємства, великих збитків зазнають фінансовий та банківський сектори всієї світової економіки. Ці процеси охопили й Україну, де виникнення кризових явищ стало очевидним у 2008 р., після погіршення ряду економічних показників та оголошень ЗМІ про фінансові проблеми декількох системних банків країни. Істотне скорочення попиту на металургійну і хімічну продукцію призвело до зменшення обсягів експорту та валютних надходжень до вітчизняної економіки, а падіння цін на нерухомість спричинило зупинення понад 80 % будівельних проектів. У той же час гривня зазнала значної девальвації, а економіка України – стрімкої інфляції.

Кризові явища стали більш очевидними у 2009 р. Вітчизняна економіка, яка суттєво інтегрована у світову, під впливом світової фінансово-економічної кризи зазнала значних втрат порівняно з попереднім періодом минулого року: значно скоротилися обсяги промислового виробництва, будівництва, перевезень вантажів, оптової і роздрібної торгівлі, інвестицій в основний капітал, а несприятлива зовнішньоекономічна кон’юнктура зумовила зменшення обсягів експорту товарів.

Україна зіткнулася із серйозними негативними явищами також у бюджетно-податковій сфері. Безумовно, вони обумовлені об’єктивними чинниками, що є наслідками глобальної фінансової та економічної криз. Але вважаємо, що більшою мірою ці проблеми є результатом прийняття незбалансованого бюджету на 2009 р., а також не завжди ефективними податковими заходами державної влади щодо стабілізації ситуації в економіці. Така стратегія спричинена політичними факторами, але вона мала і певний економічний зміст, що полягає у необхідності підтримки ефективного сукупного попиту на товарну продукцію, яка виробляється вітчизняною економікою.

Падіння ВВП, доходів населення й прибутків вітчизняних підприємств скоротило податкові надходження бюджету. Але, незважаючи на формування значного розриву між доходами та видатками, Уряд країни анонсує перевиконання бюджетних планів у повному обсязі. Незважаючи на постійні коригування планів надходжень, у першому півріччі 2009 р. вони виявилися на 3,7 млрд. гривень меншими, ніж за цей же період 2008 р. Податкові надходження скоротились на 12,9 %. Цю ситуацію влада частково намагалася компенсувати підвищенням податкового тиску на економіку. Для створення додаткових джерел фінансування поточних видатків парламент ухвалив підвищення ставок акцизного збору на алкогольні, тютюнові вироби і пальне, ставок транспортного податку і страхових внесків приватних підприємців. Були здійснені спроби підвищити ставки ринкового збору і впровадити податок на нерухомість, але вони не отримали законодавчої ініціативи. Очевидно, що більшість заходів, спрямованих на підвищення податкового навантаження, є обґрунтованими в умовах кризи, але коригування податкового законодавства посеред фінансового року не узгоджується з вимогами Бюджетного кодексу. Необхідно відмітити, що проект бюджету на 2010 р. майже з точністю копіює прорахунки у бюджетно-податковій політиці, що зроблені державною владою у поточному році, плануючи податкові надходження на незрозумілій макроекономічній основі, нарощуючи зовнішні борги держави.

Для подолання окреслених проблем необхідно максимально активізувати практику використання непрямих методів втручання в економіку. В умовах економічного спаду й дефіциту бюджету особливу увагу необхідно приділити такому непрямому методу регулювання, як податкова політика. Саме податкова реформа під час кризи здатна створити нові стимули для економічного розвитку, заохочення інвестицій, оскільки система оподаткування – одна із найважливіших складових ділового клімату країни, що надалі відіграватиме визначальну роль у залученні необхідних для виходу із кризи грошових ресурсів.

На наш погляд, у контексті подолання кризових явищ в Україні основними напрямками використання інструментів податкової політики повинні бути:

· поетапне зниження податкового навантаження на реальний сектор економіки з одночасною його оптимізацією шляхом розширення бази оподаткування, зменшення кількості податків, запобігання ухиленню від податків і формування доходів бюджету на основі збалансованої бюджетної політики;

· поступове підвищення ставок акцизного збору до тих, що діють у державах – членах ЄС, що забезпечить додаткові податкові надходження до держбюджету;

· впровадження податку на нерухомість, що створить додаткове джерело фінансування для місцевих бюджетів, дотримуючись при цьому принципу соціальної справедливості, оскільки основний тягар ляже на заможних громадян, а кошти можуть бути направлені на відновлення комунальної інфраструктури;

· введення єдиного соціального податку за прогресивною шкалою з поетапним підвищенням його фіскальної достатності і соціальної справедливості;

· запровадження цільових інноваційно-інвестиційних пільг і негайне скасування пільг за операціями, що проводяться на ринку фінансових послуг;

· адаптація вітчизняного митного законодавства до вимог ЄС, недопущення надання тарифних пільг та преференцій за суб’єктивним принципом;

· перехід на електронну форму звітності, зменшення кількості контролюючих органів з одночасним створенням єдиного регламенту податкового контролю;

· обмеження фіскального адміністрування бізнесу з одночасним впровадженням ефективних методів податкового контролю і простих правил податкового обліку;

· негайне ухвалення Податкового кодексу України, що створить єдине зрозуміле джерело податкового права, а також усуне суперечливість й неоднозначність норм податкового законодавства.

Зазначені напрямки податкової політики є першочерговими в контексті подолання кризи в Україні. Безумовно, комплексна стратегія реформування вітчизняної податкової системи повинна бути цілеспрямованою, системною, відкритою, обґрунтованою реальними макроекономічними показниками і поступовою у часі. При цьому метою реформування повинно стати досягнення якісно нової податкової політики в Україні, за якої будуть створені сприятливі умови ведення бізнесу, здійснення інвестицій, зростання споживчого попиту при одночасному динамічному збільшенні податкових надходжень бюджетів усіх рівнів.

С.М. Гольцова, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Методика розробки елементів
облікової політики підприємства

Бухгалтерський облік в Україні регулюється державою з метою створення єдиних правил ведення обліку і складання звітності для всіх підприємств. Важливим інструментом реалізації державного регулювання системи бухгалтерського обліку є облікова політика підприємства. Вона є правовою основою роботи бухгалтера і важелем управління обліковим, контрольним та аналітичним процесами.

Основу формування облікової політики становлять об’єкти та елементи. Об’єкти облікової політики – це складові частини активів і пасивів, витрати, доходи та фінансові результати. Стосовно трактування поняття “елемент облікової політики” серед авторів публікації немає єдиної думки.

В основу власної думки ми покладаємо визначення облікової політики в чинному законодавстві: облікова політика – сукупність принципів, методів і процедур, що використовуються підприємством для складання та подання фінансової звітності. Елементи облікової політики, на наш погляд, – це конкретні принципи, методи і процедури для ведення обліку, складання та подання фінансової звітності за кожним її об’єктом. Інакше кажучи, елементи облікової політики – це складові, які потрібно відобразити в наказі про облікову політику. Перелік складових за кожним об’єктом облікової політики формується на основі П(С)БУ та інших нормативно-правових актів.

Слід підкреслити, що зовнішній користувач фінансовими звітами може визначитись з обліковою політикою підприємства, ознайомившись з відповідним наказом про її концепцію. Тому в наказі про облікову політику слід дотримуватись більш повного відображення її елементів. У цьому полягає мета методики розробки елементів облікової політики.

Для досягнення мети потрібно ретельно опрацювати норми відповідного стандарту та інших нормативних документів. Насамперед до переліку елементів включаємо ті пункти стандарту, в яких містяться альтернативні підходи до вибору принципів, методів і процедур ведення обліку. Наприклад, у П(С)БУ 9 “Запаси” альтернативними нормами є:

· пункт 7, який передбачає вибір одиниці бухгалтерського обліку запасів (їх найменування або однорідна група);

· пункт 9, який передбачає вибір способу розподілу транспортно-заготівельних витрат (прямий або непрямий);

· пункти 16-22, які передбачають вибір методів оцінки і списання виробничих запасів (ідентифікованої собівартості, середньозваженої собівартості, ФІФО, нормативних витрат, ціни продажу).

Крім того, даний стандарт вимагає визначення таких елементів облікової політики запасів:

· порядок відображення в обліку запасів, що не принесуть підприємству економічної вигоди в майбутньому (п. 5);

· основні критерії визначення малоцінних та швидкозношуваних предметів (п. 6);

· порядок списання вартості МШП при їх передачі в експлуатацію та оперативного кількісного обліку таких предметів за місцями експлуатації і відповідальними особами протягом строку їх фактичного використання (п. 23).

При виборі методу оцінки запасів, які вибувають, треба проаналізувати преваги та недоліки кожного методу, обґрунтувати доцільність вибраного методу, зробити розрахунки впливу його використання на фінансовий результат діяльності підприємства.

Таким чином, у процесі розробки облікової політики або її удосконалення рекомендуємо бухгалтеру підготувати перелік її елементів, які повинні бути відображені у внутрішньому нормативному документі – наказі про облікову політику.

М.Л. Гончарова, канд. екон. наук, доц.,
О.А. Розкошна, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

РОЛЬ ІНОЗЕМНОГО ІНВЕСТУВАННЯ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЕКОНОМІЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ УКРАЇНИ

Вагому роль у формуванні об’єктивних передумов стійкого розвитку економіки України та її регіонів відіграє ефективність процесу іноземного інвестування.

Іноземні інвестиції мають велике значення для економіки країни, що їх одержує, оскільки вони забезпечують ефективну інтеграцію національної економіки у світову завдяки виробничій та науково-технічній кооперації, слугують джерелом капіталовкладень, причому у формі сучасних засобів виробництва, залучають вітчизняних підприємців до впровадження передового закордонного досвіду, сприяють поширенню інновацій, запозиченню найкращої ділової практики розвинутих країн, збільшенню продуктивності праці та підвищенню доброту населення.

Так, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку України за станом на 1 січня 2008 р. становив 29 млрд. 489,4 млн. дол. США, що на 36,5 % більше порівняно з 2007 роком.

За І квартал 2009 р. в економіку України іноземними інвесторами вкладено 1 175,5 млн. дол. США прямих інвестицій. Чистий приріст іноземного капіталу в І кварталі 2009 р. становив 819,5 млн. дол. США, що на 75,6 % менше приросту у І кварталі 2008 р. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій на 01.04.2009 становив 36 526,6 млн. дол. США, що на 2,3 % більше обсягів інвестицій на початок 2009 року. У середньому на душу населення України припадає всього 792,7 дол. США іноземних інвестицій, що значно менше, ніж, наприклад, у країн-сусідів (у Польщі – 3 300 дол. США, в Болгарії – 2 700 дол. США). За І квартал 2009 р. інвестиції надійшли зі 125 країн світу. До десятки основних країн-інвесторів, які формують понад 81 % загального обсягу прямих інвестицій, входять Кіпр (21,6 % від загального обсягу інвестування), Німеччина (17,6 %), Нідерланди (9,2 %), Австрія (6,7 %), Сполучене Королівство (6,2 %), Російська Федерація (5,8 %), США (3,8 %), Віргінські Острови, Британські (3,7 %), Швеція (3,4 %), Франція (3,3 %).

Актуальною щодо вкладання іноземних інвестицій залишається фінансова сфера, в якій зосереджено 20,4 % від загального обсягу інвестицій.

Інвестиційно привабливими залишаються підприємства, що належать до функціональної складової інфраструктури інвестиційного ринку, а саме: фірми-ріелтери, консалтингові, інжинірингові компанії та інші (10,5 % від загального обсягу інвестицій); підприємства торгівлі; з ремонту автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку – 10,3 %; будівельні підприємства – 5,4 %. На підприємствах промисловості зосереджено 22,3 % загального обсягу інвестицій (зокрема й на підприємствах переробної промисловості – 18,9 %, добувної – 3 %). Серед галузей переробної промисловості найбільші обсяги інвестицій зосереджені на підприємствах з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (4,7 % від загального обсягу інвестицій), металургійного виробництва та виробництва готових металевих виробів (3,7 %), машинобудування (2,8 %), хімічної та нафтохімічної промисловості (2,7 %).

Незважаючи на позитивні зрушення, інвестиційний клімат України є недостатньо сприятливим. На практиці іноземці-інвестори стикаються з неймовірними труднощами, намагаючись вкласти капітал в українську економіку. Недосконале правове поле, наявність бюрократичних перепон у здійсненні комерційної діяльності, невідповідність більшості вітчизняних компаній стандартам ведення бізнесу, які прийняті на Заході, відсутність чітких перспектив розвитку та інші фактори гальмують процеси іноземного інвестування в Україні.

Сучасна світова економіка успішно розвиватиметься тільки за умови залучення іноземного капіталу. Більшість країн світу активно інвестують свої кошти в економіку інших країн, отримуючи відповідний дохід. Відсутність належної діагностики як вітчизняного, так і світового інвестиційного ринку, несприятливість інвестиційного клімату можуть стати причиною кризових явищ у розвитку країни.

Вважаємо, що процес підвищення ефективності інвестиційної діяльності в економіці України потребує комплексного підходу насамперед з боку державних інституцій у визначенні нормативно-регулюючих основ інвестування, чіткої інвестиційної політики з відповідними механізмами реалізації як на державному, так і регіональному рівнях.

О.О. Гордєєв, канд. техн. наук, Д.В. Гордєєва, аспірантка,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Методологія МВФ І національні особливості складання платіжного балансу

Методологія складання платіжного балансу (ПБ) визначається за допомогою міжнародного стандарту – “Керівництво з платіжного балансу” (5 видання), що розробляється МВФ. Прийнята МВФ система класифікацій статей ПБ використовується всіма країнами – членами фонду. Але, наприклад, платіжні баланси промислово розвинутих країн та країн, що розвиваються, суттєво відрізняються як за методикою складання, так і за змістом. Через те, що рівень розвитку статистичних систем у різних країн неоднаковий, перелік стандартних компонентів та класифікаційні схеми, запропоновані МВФ, можуть бути для деяких країн занадто деталізованими, а для інших – рівень деталізації не буде відповідати їх потребам. Тому методологічна основа МВФ має гнучкий характер і дає змогу кожній країні вносити свої корективи.

За сучасною методологією ПБ України складається з двох розділів: рахунку поточних операцій і рахунку операцій з капіталом та фінансових операцій. У структурі поточного рахунку виділяються чотири основні компоненти: товари, послуги, доходи та поточні трансферти. Рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій фіксує рух капіталу, за допомогою якого фінансується експорт та імпорт товарів і послуг, і поділяється на рахунок операцій з капіталом і фінансовий рахунок.

Операції між резидентами та нерезидентами заносяться до ПБ, виходячи з принципу подвійного запису, тому ПБ теоретично завжди має нульове сальдо, оскільки дебетові записи урівноважуються кредитовими та навпаки. Однак на практиці такого врівноваження не буває, тому до складу ПБ введена стаття “Помилки та упущення”, яка включає як статистичні похибки, так і невраховані операції.

Разом зі стандартною формою ПБ (сальдо дорівнює нулю) спеціалісти МВФ рекомендують складати альтернативну версію ПБ (аналітичну форму). Цей варіант полягає в перекласифікації та перегрупуванні статей таким чином, щоб відокремити первинні, автономні операції від вторинних балансуючих записів. Таким чином виводять активне або пасивне сальдо ПБ.

Практично всі щорічні публікації ПБ України відрізняються від попередніх. Це пов’язано з розширенням інформаційної бази та поліпшенням методів збору та обробки початкових даних. Систематизовані матеріали про інформаційну базу ПБ вперше були опубліковані в 1998 р. Публікація поточних відомостей на поновленій основі зазвичай супроводжується переглядом показників, що були відображені в попередніх виданнях, тому в документацію про ПБ почали вносити перелік основних змін, що були внесені до ПБ попередніх періодів, із зазначенням причин виправлення або коригування даних.

МВФ пропонує різні методики розрахунку окремих статей ПБ. Кожен укладач обирає той чи інший метод залежно від джерел первинної інформації. Так, наприклад, при складанні рахунку “Товари” більшість укладачів ПБ використовують як основну інформаційну базу статистику зовнішньої торгівлі, але укладачі можуть самостійно вносити необхідні дорахунки, пов’язані з відмінностями у ступені охоплення, класифікаціях, часі реєстрації операцій та методах їх оцінки. Так НБУ коригує дані Держкомстату за ступенем охоплення (неформальна торгівля) та класифікацією (перерахунок імпорту з цін CIF на ціни FOB, ремонт товарів). Експорт та імпорт товарів відображується в момент переходу права власності від нерезидентів до резидентів (або навпаки) за ринковими цінами. Вартість як експорту, так і імпорту товарів обліковується за цінами FOB. Держкомстатом при складанні торговельного балансу імпорт обліковується за цінами CIF. Так, наприклад, МВФ при обстеженні укладачів ПБ виявлено, що 75 % країн, що взяли участь в обстеженні, вимірюють імпорт в цінах CIF, а інші – в цінах FOB.

Наприклад, щоб оцінити витрати за статтею “Подорожі”, МВФ пропонує 4 способи. Перший полягає у вимірюванні вартості фінансових інструментів, що використовуються для оплати поїздок (використовувався в Україні до 2004 р.), другий заснований на визначенні видів товарів та послуг, придбаних приїжджими, третій – базується на даних країн-партнерів, а четвертий припускає побудову моделі даних (використовується в Україні з 2004 р.).

Наприкінці 2008 року МВФ опублікував “Керівництво з платіжного балансу та міжнародної інвестиційної позиції” (шосте видання). Воно було розроблене з урахуванням останніх подій у процесі глобалізації (наприклад, створення валютних союзів, складної структури міжнародних компаній, а також проблем, пов’язаних з міжнародною мобільністю робочої сили, зокрема, грошовими переказами). Нове Керівництво відображує зростання інтересу до аналізу на основі балансу для розуміння міжнародної еволюції економіки в плані вразливості і стійкості. Також було покращене та оновлене керівництво з питань нових фінансових інструментів та фінансової діяльності, пов’язаних з інноваціями. МВФ планує протягом 2009-2011 років перекласти Керівництво на різні мови і підготувати робочі матеріали, необхідні укладачам платіжного балансу. За попереднім рішенням перетворення щорічника МВФ зі статистики платіжного балансу здійснюватиметься в 2012-2013 роках.

Саме тому НБУ з метою переходу на шосте видання необхідно вже зараз здійснювати перегляд форм статистичної звітності щодо платіжного балансу, продовжувати покращувати методики розрахунку окремих статей, але вже з урахуванням нових рекомендацій.

Л.Л. Гриценко, канд. екон. наук, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”, Д.М. Дмитренко, аспірант Інституту політології і права
Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

Роль банківського сектора
при фінансуванні та реалізації
концесійних проектів

Однією із важливих умов забезпечення стійкого економічного зростання є ефективне функціонування банківської системи. Участь банків в інвестиційних процесах, як правило, здійснюється в умовах стабільного економічного розвитку та спрямована на отримання прибутку при допустимому рівні ризику. На сьогодні роль банківського сектора в інвестуванні економіки країни досить незначна, оскільки обсяг банківських кредитів та інвестицій знижується, погіршується ліквідність та платоспроможність підприємств. При цьому відбувається зростання кредитних та інвестиційних ризиків, що, у свою чергу, стримує інвестиційну діяльність банків та призводить, відповідно, до збільшення розміру відсоткових ставок та зменшення рентабельності виробництва.

У сучасних умовах господарювання досить актуальними виявляються питання інвестування в концесійні інфраструктурні проекти. Це пов’язано з тим, що для таких проектів особливо гострою є проблема недостатності фінансових ресурсів, зумовлена нестійким положенням банківської системи та відповідним зменшенням обсягів банківського кредитування реального сектора економіки і погіршенням фінансового стану підприємств. При цьому саме використання кредитних ресурсів та удосконалення форм і способів їх надання банківським сектором є необхідною умовою фінансування та реалізації інвестиційних проектів у рамках проектного фінансування.

Рішення вказаних проблем потребує належної організації роботи з проектного фінансування, яке повинно займати важливе місце в кредитній діяльності банків. Взагалі, слід зазначити, що саме створення досконалої системи проектного фінансування, з одного боку, дозволить банку підвищити свою конкурентноздатність порівняно з іншими банками і мати високий рівень дохідності за проектами, а з іншого – надасть можливість ефективного вкладання коштів інвесторів в концесійні проекти. При цьому участь банківських установ у фінансуванні стратегічних інвестиційних проектів може бути як активною, так і пасивною. Активна робота спрямована на безпосередню участь банків у проведенні експертизи та здійсненні оціночних процедур щодо доцільності фінансування та реалізації концесійних проектів, а також контролю за реалізацією інвестиційного кредитного портфеля проектів.
Пасивна стратегія проектного фінансування передбачає надання кредитних ресурсів за високою відсотковою ставкою та проведення тільки поточного моніторингу, тобто банк не контролює поетапного впровадження проектів і не бере безпосередньої участі в їх реалізації.

Головними чинниками, що перешкоджають активізації банківського інвестування в концесійні інфраструктурні проекти, є такі:

· високий рівень ризику інвестиційних вкладень у довгострокові концесійні проекти в секторі інфраструктури;

· недостатність ресурсної бази банків;

· втрата можливостей залучення кредитів від іноземних кредитних інститутів та фінансових компаній;

· припинення міжбанківського кредитування; зниження рівня банківського капіталу та порушення фінансової стійкості банків;

· відсутність сформованого ринку ефективних інвестиційних проектів та ін.

В Україні необхідно створити систему державної підтримки проектного фінансування, оскільки держава зацікавлена в інвестуванні вкладень у проекти, що спрямовані на підтримку та розвиток стратегічно значущих галузей, але не має відповідного ресурсного потенціалу і не бажає втратити контроль над такими сферами господарської діяльності.

К.Г. Гриценко, канд. техн. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ПОБУДОВА ЕФЕКТИВНОГО ПОРТФЕЛя
ЦІННИХ ПАПЕРІВ НА ОСНОВІ ГЕНЕТИЧНОГО ПОШУКУ

Забезпечення інформаційної прозорості ринку цінних паперів є однією з передумов створення ліквідного, надійного та ефективного вітчизняного фондового ринку, що забезпечує умови накопичення коштів і трансформації накопичень в інвестиції. У цьому зв’язку виникає необхідність удосконалення методології оцінки інвестиційної привабливості цінних паперів і побудови ефективного портфеля.

Фундаментальний аналіз фондового ринку, що виконується аналітичними відділами інвестиційних компаній, полягає у визначенні місця розташування активів на площині “очікувана прибутковість – ризик”. Макроекономічний аналіз дозволяє прогнозувати очікувану прибутковість ринкових індексів, аналіз галузей і компаній – ризик і прибутковість окремих активів (акцій і облігацій). Побудова портфеля цінних паперів є складовою частиною інвестиційного процесу і містить у собі оцінку інвестиційної якості активів, а також визначення пропорцій розподілу капіталу, що інвестується, між активами.

Комплексну оцінку інвестиційної якості активу автором пропонується виконувати на основі розробленого генетичного алгоритму оптимізації. Сучасна теорія ефективного портфеля, викладена в роботах Марковіца, полягає в досягненні компромісу між очікуваною прибутковістю та ризиком. Автором показано, що задача побудови ефективного портфеля цінних паперів з якісних активів на основі моделі Марковіца також може бути розв’язана методами генетичного пошуку. Останні надають можливість знаходження наближених (субоптимальних) розв’язків і мають такі суттєві переваги перед традиційними методами багатовимірної оптимізації:

· відсутність необхідності в специфічних знаннях про задачу;

· простота кодування вхідної та вихідної інформації. Некритичність до виду параметрів досліджуваних систем (можливість використання експертної, емпіричної, довідкової та іншої інформації про об’єкт, поданої різними типами даних);

· менша ймовірність попадання і зациклення в локальному оптимумі, яка досягається за рахунок використання популяційного підходу.

Формально генетичні методи можуть бути подані у вигляді функції ГМ(P₀, N, L, f, Ω, Ψ, n, T), де P₀ = {, , …, } – початкова популяція – множина рішень задачі, поданих у вигляді хромосом; = {, , …, } – j-та хромосома популяції P₀ – набір значень незалежних змінних, поданих у вигляді генів; – i-й ген j-ї хромосоми популяції P₀ – значення i-го оптимізованого параметра задачі, що входить у j-те рішення; N – кількість хромосом у популяції; L – довжина хромосом (кількість генів); f – цільова функція (фітнес-функція); Ω – оператор відбору; Ψ – оператор схрещування; n – оператор мутації; T – критерії зупинення.

Як фінансові індикатори інвестиційної якості акції (гени хромосоми) обрано такі фактори: відношення ціни акції до її прибутковості в річному вираженні (P/E), капіталізація емітента акції (Сap), рентабельність власного капіталу (ROE), коефіцієнт відношення поточної ринкової капіталізації емітента акції до його балансової вартості (P/B). Кожен ген хромосоми подається бінарним рядком, що описує статус фінансового індикатора (від 0 (дуже поганий) до 7 – дуже добрий). Фітнес-функція сконструйована таким чином, щоб мінімізувати середньоквадратичну похибку між отриманим ранкингом активів у попередньому періоді та реальним ранкингом активів у наступному періоді.

Результати моделювання в пакеті Matlab з використанням бібліотеки Genetic Algorithm and Direct Search Toolbox підтвердили ефективність запропонованого генетичного підходу до побудови ефективного портфеля цінних паперів.

І.І. Д’яконова, д-р екон. наук, доц., М.А. Єпіфанова, аспірант,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Особливості функціональних ознак
банківської системи України

Обрання методології теорії систем як наукового підґрунтя дослідження особливостей функціонування банківської системи дозволило визначити межі відповідності основних характеристик організації банківської діяльності в Україні ідентифікаційним ознакам системи.

Риси детермінованої системи слід розглядати як якісну характеристику банківської системи. Вважаємо, що стабільність розвитку банківської системи в цілому і її елементів – комерційних банків, визначається безліччю чинників, які з великим ступенем ймовірності передбачити неможливо. У даному контексті мова йде про такі явища, як зміна цін на банківські продукти та послуги, динаміка процентних ставок, валютних курсів, рівень інфляції тощо.

Банківська система зберігає свою цілісність за рахунок адекватного виконання визначених пріоритетів, функцій, дії механізму захисту депозитів. В іншому випадку виникає велика загроза системного ризику та колапсу.

Інтегративність банківської системи України проявляється, зокрема, в тому, що НБУ та банки другого рівня банківської системи в процесі взаємодії виконують головну функцію забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

Якісний та кількісний склад банківської системи України змінюється внаслідок зміни внутрішніх та зовнішніх чинників. Як приклад, можна навести перехід від однорівневої до дворівневої побудови та відповідну зміну функцій при переході від командно-адміністративної до ринкової економіки, що доводить відповідність банківської системи динамічним ознакам.

Банківська система України на сучасному етапі розвитку не повною мірою відповідає ознакам системності, що проявляється, наприклад, у такому:

· у законодавстві України відсутнє чітке визначення цілей та функцій банківської системи в цілому. Оскільки банківська система визначається як дворівнева, то в законах визначені цілі для кожного рівня окремо, причому чітко визначена лише мета Національного банку України. Цей факт підтверджує гальмування дієвості принципу цілеспрямованого розвитку банківської системи України;

· існують очевидні проблеми в реалізації принципу саморегуляції банківської системи України. Національний банк України в рамках конституційних норм завжди вчасно та адекватно реагує на зміни параметрів економічної системи за допомогою грошово-кредитної політики, але внутрішні проблеми банківської діяльності та їх вирішення часто залежать від зусиль лобіювання інтересів окремими банківськими установами;

· недостатньо розвинутими є процедури раннього визначення та попередження чинників, що можуть загрожувати стабільності системи, відсутній механізм визначення системних загроз та оцінка здатності банківської системи протистояти цим загрозам;

· принцип саморегуляції недостатньо чітко проявляється в реалізації наглядової функції. Банківський нагляд, на думку автора, повинен забезпечувати якісний зворотний зв’язок із зовнішнім середовищем функціонування банківської системи України та мати ознаки системності.

Для підтримки власної цілісності система повинна запобігати виникненню структурних елементів, що можуть значно порушити її єдність, стабільність, рівновагу. Такими елементами і можуть бути системоутворюючі банки.

Однак інтегративність, активність, детермінованість та ймовірнісність системи доводять необхідність перманентного регулювання визначеного критерію для запобігання ризикам. Автор наголошує на розробці науково обґрунтованої методики розрахунку цього нормативу, яка на сьогодні відсутня.

На нашу думку, значна кількість проблем, що порушують ознаки системності банківської системи, може бути вирішена шляхом посилення дії важелів самоорганізації, що здебільшого входять до компетенції банківського нагляду. Все це потребує розробки та обґрунтування принципово нових концептуальних та методологічних засад розвитку банківського нагляду з урахуванням системної організації банківської діяльності в Україні.

Навіть в умовах ефективної організації банківської справи та професійності нагляду загрози форс-мажорних обставин залишаються. Завдання, яке потребує вирішення, полягає у визначенні суті банківського нагляду, його функцій та принципів, на яких базується його організація та проведення.

Л.М. Єріс, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Бюджетне планування в банку

Планування банківської діяльності є ключовою функцією управління в процесі прийняття рішень банком щодо досягнення основних цілей та з метою підвищення його конкурентоспроможності та ефективності діяльності.

Оскільки управління банком складається з двох підсистем – управління фінансами та управління персоналом, то для цілей процесу планування виділяється окрема складова – фінансове планування.

Важливою складовою фінансового планування в банку є формування бюджетів, виконання яких забезпечує досягнення поставлених цілей, дозволяє вчасно виявити недоліки в роботі банку і прийняти відповідні рішення щодо їх усунення, ефективно мотивувати персонал банку.

Бюджетування являє собою розробку оперативних фінансових планів у розрізі фінансової структури банку, що в кінцевому підсумку сприяє чіткій координації зусиль та забезпечує єдність цілей для усіх підрозділів банку. Бюджет розробляється для банку загалом, для кожного центру відповідальності чи підрозділу, взаємоузгоджує діяльність усіх структурних одиниць банку та допомагає контролювати його діяльність.

Бюджетування можна визначити як технологію, що забезпечує своєчасне прийняття управлінських рішень та координацію роботи різних підрозділів, орієнтує персонал на досягнення цілей банку через планування системи показників, виходячи зі стратегічних цілей банку, а також контроль за виконанням планових завдань, аналіз відхилень та причин можливого невиконання планів.

Бюджетування дає змогу керівництву банку постійно отримувати інформацію про загальну картину функціонування банку та його фінансовий стан, прогнозувати фінансовий результат діяльності, контролювати можливі ризики та оптимізовувати витрати, ставити перед підрозділами чіткі цілі, пов’язані з досягненням конкретних показників. Також бюджетування є основою для аналізу співвідношення доходів і витрат як в рамках окремих підрозділів, так і банку в цілому, а також для визначення рентабельності окремих підрозділів, бізнес-напрямків, продуктів тощо.

Але поряд із надзвичайною важливістю бюджетного планування в банку варто зазначити те, що й досі не існує єдиної комплексної методики бюджетування в банку, розробки бюджетних показників, єдиного підходу до перерозподілу ресурсів, автоматизації бюджетного процесу. Саме тому впровадження системи бюджетування досить часто супроводжується рядом проблем, які знижують очікуваний ефект від системи бюджетування. Розробляючи схему бюджетного процесу, керівництво банку не завжди враховує такий вагомий чинник, як мотивацію при виконанні бюджетних планів, існуючу в банку систему управлінського обліку, розробку нормативних положень тощо. Крім того, досить часто не приділяється достатньо уваги аналізу виконання бюджету. Це пояснюється насамперед тим, що українським банкам бракує накопиченого досвіду щодо бюджетного планування. Саме розроблення методики бюджетування в банках та методичних підходів, спрямованих на підвищення його ефективності, є актуальним завданням сучасності.

Отже, бюджетне планування не можна трактувати лише як процес складання бюджету банку, адже воно має широке коло різних завдань, які дозволяють досягти основної мети бюджетного планування – оптимального розподілу ресурсів для забезпечення ефективної діяльності банківської установи. Тому дотримуємося думки, що бюджетування слід визначати як технологію, що забезпечує вчасне прийняття управлінських рішень та координацію роботи різних підрозділів, орієнтує персонал на досягнення цілей банку через планування системи показників, виходячи зі стратегічних цілей банку, а також на контроль за виконанням планових завдань, аналіз відхилень та причин можливого невиконання планів.

К.М. Жулінська, аспірантка
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Критерії ефективності
грошово-кредитної політики В УкраїнІ

Монетарна політика є основним засобом макроекономічної стабілізації в провідних країнах світу. Вона набуває все більшого значення для країн, що розвиваються. Саме тому важливим є аналіз її ефективності в процесі досягнення цілей загальнодержавного розвитку.

Вважаємо, що до найсуттєвіших критеріїв ефективності грошово-кредитної політики належать своєчасність здійснення регулятивних заходів Національного банку України, їх дієвість та передбачуваність.

Для аналізу своєчасності дослідимо реакцію НБУ в сфері процентної політики на спадну динаміку ВВП, яка спостерігається ще з серпня 2008 р. Так, корегування облікової ставки як орієнтира вартості ресурсів грошово-кредитного ринку в Україні відбулося лише в червні 2009 р., коли центральні банки країн Європи та США відреагували на погіршення ринкової кон’юнктури на початку жовтня минулого року. Несвоєчасність заходів НБУ, як визначальної складової загальнодержавної політики, стала однією з причин розвитку рецесійних явищ в Україні.

Наведемо такий приклад. Відомо, що в жовтні 2008 р. відбувся різкий девальваційний стрибок гривні. Для поповнення дефіциту валюти, посиленого панічними настроями суб’єктів економіки, НБУ вдавався до значних обсягів валютних інтервенцій, виснаживши за жовтень 2008 р. міжнародні резерви на 17,6 %. Проте відчутні ознаки стабільності на валютному ринку з’явилися лише при введенні з 27.02.2009 механізму продажу валюти фізичним особам за пільговим курсом для погашення кредитів в іноземній валюті. Порівняно з лютим 2009 р. у березні готівковий курс продажу гривні девальвував на 1,3 %, враховуючи його попередній тривалий спад.

Хоча і є певне запізнення в прийнятті вищезазначеного рішення, проте заслуговує на увагу сам факт його розробки та дієвість при застосуванні.

Для дослідження дієвості монетарної політики визначимо рівень виконання головної функції НБУ. Незважаючи на труднощі фінансової системи та складну економічну ситуацію, з січня до серпня 2009 р. в країні скорочувалися темпи інфляції, лише у вересні відбулося зростання на 1 в.п. До того ж темпи зростання рівня цін у 2009 р. є нижчими порівняно з попереднім роком.

Аналізуючи зовнішню стабільність гривні, зазначимо, що з січня до червня 2009 р. відбувалося незначне поступове посилення позицій гривні, проте з липня спостерігається відновлення девальваційних тенденцій. У даному випадку варто враховувати зовнішні фактори, що перебувають поза межами впливу НБУ. Таким чином, вагомою причиною здешевлення гривні є розрахунки за російський газ в обсягах 605 та 667 млн. дол. США в липні та серпні 2009 р. відповідно.

На динаміку ринкових процесів впливає характер дії інструментів монетарної політики та їх передбачуваність, що визначає її ефективність. Нормативи обов’язкового резервування, які є заходом прямої дії, в 2009 р. змінювалися вже тричі, що негативно впливає на ресурсну базу банків і в розвинутих країнах використовується вкрай рідко.

При аналізі ефективності грошово-кредитної політики варто враховувати також коротко- та довгостроковий ефект від прийнятих рішень. Дія постанови Правління НБУ від 10.11.2008 № 319 на певний час зупинила відтік депозитів з банківської системи, проте відкрила простір для кола маніпуляцій деяких банків у цьому питанні. Це на сьогоднішній день є суттєвою причиною обмеженої кількості залучених ресурсів банків та низької довіри до них з боку суб’єктів економіки.

Загалом варто позитивно оцінювати якість монетарної політики НБУ, враховуючи її здійснення на тлі світової кризи, політичної нестабільності держави та значної економічної невизначеності.

О.С. Журавка,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ ІНФРАСТРУКТУРИ СТРАХОВОГО РИНКУ

При дослідженні проблем розвитку страхового ринку актуальним є вивчення його інфраструктури. Проте дана проблематика знаходиться поза увагою більшості авторів. Визначення “інфраструктура страхового ринку” можна знайти далеко не в кожному підручнику або монографії зі страхування. Вважаємо цікавим визначення професора Д.Е. Турбіної: “інфраструктура страхового ринку – це система відносин і взаємодій між професійними учасниками страхового ринку і фахівцями інших видів діяльності, яка сприяє ефективному функціонуванню страхування та якісному наданню страхових (перестрахувальних) послуг. При цьому до представників страхової інфраструктури відносять аварійних комісарів, сюрвейерів, диспашерів, актуаріїв, страхових аудиторів, спеціалізованих і багатопрофільних консультантів, у той же час відокремлюючи від поняття “інфраструктура страхових посередників (брокерів і агентів)”. Іншої точки зору дотримується М.М. Александрова, елементами інфраструктури вона визначає прямих посередників (страхові агенти та брокери), непрямих (андерайтери, сюрвейери, аварійні комісари та інші) і нестрахових посередників.

Ґрунтуючись на аналізі наукової літератури, слід зазначити, що до інфраструктури страхового ринку слід відносити організації, які сприяють страховій діяльності, підвищують її ефективність, але не займаються власне страхуванням і, відповідно, не створюють страхових фондів. Слід виділяти посередницьку, ділову та інституційну інфраструктури страхового ринку.

Посередницьку інфраструктуру страхового ринку становлять збутові структури: страхові агенти, брокери та організації – нові канали просування страхових послуг. Іншим елементом інфраструктури страхового ринку є організації по забезпеченню страхової та перестрахової діяльності, а саме: організації, що займаються попередженням випадків страхового шахрайства і веденням відповідних баз даних, аутсорсингом деяких функцій діяльності страховиків; інвестиційні компанії,
організації, що займаються оцінкою майна, ризиків і збитків; організації, що спеціалізуються на наданні консалтингових і рекламних послуг страховикам, наукові й освітні установи, а також інформаційні агентства (ділова інфраструктура страхового ринку).

Серед інституційної інфраструктури страхового ринку, що забезпечує функції суспільного і державного регулювання страхового ринку, слід відзначити державні наглядові органи, товариства із захисту прав та інтересів страхувальників та застрахованих осіб, а також гарантійні фонди. Віднесення гарантійних фондів до організацій інституційної інфраструктури страхового ринку викликано тим, що вони відіграють на страховому ринку важливу роль у підвищенні довіри страхувальників до самого інструмента страхування. Гарантійні фонди можуть створюватися як за рішенням державних органів, так і бути результатом прояву саморегулювання страхового ринку, коли їх створюють за рішенням союзів або асоціацій страховиків. Важливу роль у розвитку інфраструктури страхового ринку відіграють не лише державні органи, відповідальні за стан страхового ринку, але й об’єднання страховиків, страхових посередників, дослідників страхового ринку, які також належать до інституційної інфраструктури.

Слід відмітити, що інфраструктура страхового ринку досить різнорідна за родом своєї діяльності, вона може бути проявом функцій різних організацій страхового ринку, а окремі її елементи розвинені різною мірою.

До функцій інфраструктури страхового ринку слід віднести такі: створення умов для більш ефективної діяльності страхових компаній;

· забезпечення збалансованості попиту та пропозиції на страховому ринку;

· формування умов для створення страхового бізнесу (освітні послуги, незалежний аудит, актуарне оцінювання тощо);

· забезпечення інформаційно-посередницьких послуг для основних суб’єктів ринку: страхувальника та страховика;

· створення наукового супроводу розвитку страхового ринку.

Таким чином, можна запропонувати таке визначення: інфраструктура страхового ринку – це система інститутів сприяння створенню, купівлі-продажу і споживанню страхових послуг і відповідних цим інститутам різних регулюючих механізмів, таких, що забезпечують економічно вигідні умови для ефективної взаємодії між страхувальниками і страховиками на страховому ринку.

І.В. Карбівничий, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Мінімізації кредитних ризиків
за допомогою кредитної політики

У банківському бізнесі важливу роль відіграє організація ризик-менеджменту, який повинен базуватись на науково обґрунтованій методології, банківських технологіях та досвіді управління ризиками. В умовах фінансової кризи, жорсткої конкуренції та збільшення вірогідних ризиків кредитної безпеки перед керівництвом поставлені завдання підвищення фінансової надійності та стійкості банку.

Основним критерієм для визначення якості кредитної діяльності є якість управління кредитним ризиком. Прийняття управлінських рішень у сфері кредитної діяльності банків повинно базуватись на основі розробленої ними кредитної політики, що, безумовно, зменшує кредитні ризики, сприяє поліпшенню їхньої ліквідності та рентабельності, а також дає змогу знайти оптимальне співвідношення конкуруючих характеристик “ризику та дохідності”.

На практиці банківський ризик-менеджмент повинен ще до виникнення ризикових позицій ідентифікувати та оцінити всі кредитні ризики та дозволити взяти на себе банкам лише ті ризики, які знаходяться в допустимих межах, визначених кредитною політикою, можуть бути контрольованими та відповідають їх фінансовим можливостям.

У США та Західній Європі банки активно розробляють та застосовують на практиці ризик-менеджмент щодо регулювання своєї кредитної діяльності та розробки на її основі кредитної політики. Це дозволяє більш успішніше функціонувати в банківському середовищі, ефективно управляти кредитними ризиками та вдосконалювати власне кредитний процес.

Сучасний ризик-менеджмент у сфері управління кредитними ризиками виступає як стратегічний компонент оптимізації використання капіталу з врахуванням ризику.

Процес управління кредитними ризиками можна поділити на декілька етапів: розробка стратегії, ідентифікація, оцінка, управління та контроль за управлінням ризиками. Кожен з цих етапів виконує відповідні завдання та функції, що в сукупності формує методологію управління кредитними ризиками та стратегічний рівень аналізу.

Стратегічне управління кредитними ризиками являє собою діяльність з розробки ризикових кредитних стратегій банку, формування цілей та вибору методів їх досягнення. В основі стратегічного управління лежить аналіз факторів, які впливають на кредитні ризики, стратегічне планування, механізми ув’язки стратегічних та тактичних рішень, контроль за реалізацією стратегії та можливість своєчасного її коригування.

Головним функціональним призначенням кредитної політики є ефективне стратегічне управління кредитними ризиками, що дозволяє забезпечити банківському капіталу постійний потенціал прибутковості, в той час як підрозділи банківської установи, які займаються здійсненням кредитних операцій та тактичним управлінням кредитними ризиками, перетворюють цей потенціал у прибуток.

Кредитний ризик-менеджмент займає домінуюче становище в управлінні банківськими ризиками, тому застосування його здійснюється системно, комплексно та поетапно на стратегічному та тактичному рівнях всіма банківськими підрозділами, які реалізують та контролюють кредитний процес.

Кредитна політика створює основу процесу стратегічного управління кредитною діяльністю банку відповідно до її місії, загальної концепції розвитку та кредитної стратегії, оскільки визначає пріоритети, цілі, завдання, принципи, стандарти, засоби та методи їх досягнення, організацію кредитного процесу, порядок прийняття рішень за кредитами, якими повинні керуватися у своїй діяльності всі працівники, які задіяні в кредитному процесі. Зважена кредитна політика дозволяє поєднати стратегічне та тактичне управління кредитною діяльністю, що забезпечує створення механізму узгодження тактичних та стратегічних рішень, а також можливість контролю за їх реалізацією та своєчасним корегуванням.

О.С. Кобичева,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Аналіз відповідності принципів
банківського проектного фінансування
загальноприйнятим принципам кредитування

Дослідження теоретичних основ та досвіду практичного впровадження проектного фінансування в банках дало нам змогу дійти висновку, що його необхідно розглядати окремо від традиційних механізмів кредитування, оскільки воно має ряд специфічних особливостей. У зв’язку з цим певний інтерес становить порівняльний аналіз цих двох напрямків діяльності банку на фінансовому ринку з метою визначення потенціалу їх взаємодії.

На основі дослідження російської практики впровадження механізмів проектного фінансування ми дійшли висновку, що, на думку російських економістів та науковців, вживання терміна “проектне фінансування” є некоректним, оскільки фінансування виражає односторонній та безвідплатний рух коштів, у той час як відносини у процесі проектного фінансування формуються фактично на класичних принципах кредитування. У зв’язку з цим ряд російських науковців пропонують замість терміна “проектне фінансування” використовувати термін “проектне кредитування”, оскільки реалізація проектного фінансування здійснюється за принципами кредитування.

У вітчизняній економічній літературі окремо розглядаються механізми банківського кредитування та проектного фінансування. Поняття “проектне фінансування” у вітчизняній економічній термінології не існує, однак є термін “кредитування під інвестиційний проект”, що за своєю суттю відповідає поняттю “проектне фінансування”. Також слід зазначити, що, описуючи механізм проектного фінансування, вітчизняні науковці зазвичай зазначають, що банківське кредитування є найбільш поширеною формою фінансового забезпечення в межах даної фінансової операції.

Аналіз відповідності принципів проектного фінансування загальноприйнятим принципам кредитування дозволяє зробити такі висновки:

1. Принцип зворотності коштів, який означає своєчасне повернення наданих коштів у термін, визначений кредитною угодою, в проектному фінансуванні не виконується (порушується за рахунок участі банку у власному капіталі проектної компанії).

2. Принцип терміновості, який означає, що кредит повинен бути не просто повернений, а повернутий у чітко визначений термін, не виконується (здатність позичальника виконувати платіжні зобов’язання повністю залежить від доходів проекту, а дотримання графіка платежів при відхиленні від планових (прогнозних) значень доходів не може бути забезпечене за рахунок залучення інших джерел).

3. Принцип платності, який припускає сплату позичальником кредитору винагороди у формі банківського відсотка, виконується частково (частка премії за ризик істотно вища, тому що банк бере на себе високі ризики, внаслідок чого й вартість проектного фінансування значно підвищується, тобто банк отримує не лише відсотки, але й свого роду підприємницький дохід).

4. Принцип забезпеченості, який означає, що кредит повинен бути забезпечений заставним майном або гарантіями третіх сторін, виконується частково (з одного боку, масштаби інвестиційних проектів не дозволяють представляти по них застави, однак, з іншого боку, забезпеченням за такими проектами є активи проекту, розподіл ризиків між учасниками проектного фінансування).

5. Принцип цільового характеру, який передбачає необхідність цільового використання коштів, отриманих від кредитора, виконується (знаходить практичне вираження у відповідному розділі кредитної угоди, де зазначається мета надання грошових коштів).

Підсумовуючи вищезазначене, зауважимо, що, окрім невідповідності принципів проектного фінансування загальноприйнятим принципам кредитування, існують ще й інші відмінності даних фінансових операцій, зокрема, існує термінологічна неузгодженість, різняться механізми реалізації даних схем фінансування, а також механізми оцінки банком ефективності інвестиційного проекту при проектному фінансуванні та традиційному кредитуванні. Тому, враховуючи вищезазначене, розмежування даних понять є цілком обґрунтованим.

В.В. Коваленко, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КОНТРОЛЮ
ЗА ФІНАНСОВИМИ ОПЕРАЦІЯМИ, ПОВ’ЯЗАНИМИ
З ВІДТОКОМ КАПІТАЛІВ ЗА МЕЖІ УКРАЇНИ

Розвиток інтеграційних процесів, що спостерігається в сучасному фінансовому просторі, провокує певною мірою проведення суб’єктами господарської діяльності фінансових операцій за певними схемами, які дають підстави вважати їх такими, що можуть бути пов’язані з відтоком капіталів та легалізацією доходів, одержаних злочинним шляхом.

Так, основними схемами, які використовуються для вищезазначених цілей, є вивіз капіталу за кордон через фірми з ознаками фіктивності або транзитні фірми, а також різні схеми, пов’язані з виведенням з банку готівки.

До найбільш поширених належать схеми, пов’язані з такими операціями, як:

· повернення нерезидентам інвестицій (портфельних, майнових у грошовій формі);

· імпорт товарів без їх увезення на митну територію України;

· переведення коштів за кордон шляхом здійснення фінансових операцій з цінними паперами;

· зняття фізичними особами через касу банку значних сум готівкової іноземної валюти, використання коштів, отриманих від нерезидента у вигляді передплати за експортним контрактом, та використання застави майнових прав на валютні цінності на депозитному рахунку юридичної особи;

· зняття фізичною особою через касу банку значних сум готівкової іноземної валюти, використання коштів, отриманих від нерезидента у вигляді кредиту.

Слід зазначити, що, як правило, щодо вищерозглянутих фінансових операцій із переказу коштів за кордон або зняття готівкових коштів фінансовий моніторинг банком не здійснюється, інформація щодо вказаних операцій до реєстру фінансових операцій, які підлягають фінансовому моніторингу, банком не вноситься. Іноді банк підходить формально до проведення аналізу таких фінансових операцій щодо їх відповідності фінансовому стану та суті діяльності клієнтів.

Таким чином, з огляду на актуальність питання ліквідності та фінансової стійкості банку, а також на необхідність запобігання непродуктивному виведенню капіталів за кордон, зокрема, за умов фінансової кризи, доцільно приділяти підвищену увагу виявленню проведення банками за дорученням клієнтів операцій, подальше здійснення яких є ризиковим і створюватиме загрозу інтересам кредиторів і вкладників, за схемами, зазначеними вище.

Ю.С. Конопліна, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Стимулювання соціальної відповідальності суб’єктів господарювання як напрямок підвищення ефективності
соціального страхування

У сучасних умовах соціальна активність суб’єктів господарювання, зокрема банків, має виходити за межі реалізації благочинних заходів, бути частиною їх основної діяльності і здійснюватися спільними зусиллями їх структурних підрозділів, оскільки соціальні інвестиції формують ділову репутацію та стабільність.

Соціальна відповідальність суб’єктів господарювання в широкому розумінні включає в себе створення робочих місць з високим рівнем заробітної плати і соціальних гарантій з боку роботодавця, вирішення проблем соціальної інфраструктури регіону, благочинність. Основними принципами соціальної відповідальності суб’єктів господарювання мають бути такі: самостійний пошук суб’єктом господарювання напрямків для соціальних інвестицій; перехід від благочинності до створення умов для економічно ефективного функціонування об’єктів соціальної сфери; залучення населення регіону до вирішення соціальних проблем.

У провідних країнах світу економічні та соціальні очікування громадян від суб’єктів господарювання досить високі. Це – гідна заробітна плата, надання індивідуальної адресної соціальної допомоги. забезпечення соціальної та економічної безпеки, боротьба з бідністю, підтримка системи охорони здоров’я, освіти науки, мистецтва та культури, що змушує суб’єктів господарювання надавати своїй діяльності соціального спрямування.

На сучасному етапі розвитку системи соціального страхування в Україні доцільно передбачити додаткове стимулювання комерційних організацій в частині фінансування соціальних витрат у вигляді пріоритетного надання кредитних ресурсів за більш низькими процентами, мінімізації ставок існуючих податків за досягнення суб’єктом господарювання визначеного рівня витрат соціальної спрямованості. Критерієм оцінки вказаного рівня може стати коефіцієнт соціальних витрат K_СВ, що відображає соціальну спрямованість бізнесу.

, (1)

де СВ – соціальні витрати, які пов’язані з адресними додатковими виплатами за об’єктами соціальної сфери;

В_ФР – витрати, що формують фінансовий результат діяльності суб’єкта господарювання за певний період.

Якщо значення запропонованого коефіцієнта більше за визначений рівень, наприклад, 5-10 %, суб’єкт господарювання може отримати статус підприємства з високим рівнем соціальної відповідальності. Це дозволить йому претендувати на певну державну підтримку свого бізнесу та отримання кредитних ресурсів на пільгових умовах.

Підвищена соціальна активність бізнесу позитивно позначається на оцінці соціально-економічного стану регіону, яка визначається за допомогою розрахунку коефіцієнта К_СЕС, виходячи із сукупності економічного і соціального становища окремих суб’єктів господарювання.

, (2)

де К_ЕС – коефіцієнт економічного стану суб’єкта господарювання;

К_СС – коефіцієнт соціального стану суб’єкта господарювання;

і – суб’єкт господарювання;

n – число суб’єктів господарювання;

j – параметри оцінки економічного стану суб’єкта господарювання;

m – кількість параметрів оцінки економічного стану суб’єкта господарювання;

х – параметри оцінки соціального стану суб’єкта господарювання;

y – кількість параметрів оцінки соціального стану суб’єкта господарювання.

О.В. Костюк, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ПРАКТИКА РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ ПРОБЛЕМНИХ БАНКІВ
В УМОВАХ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ

Перебіг кризових подій у валютно-фінансовій сфері України продемонстрував масштаб економічних проблем, обумовлених неефективною стратегією банківської діяльності, а також важливість ролі банківської системи для відновлення економічної діяльності. Ситуація, в якій нині опинилася банківська система України, вимагає активного пошуку шляхів виходу з кризи на основі реорганізації банківського сектора.

У світовій практиці існує декілька підходів до реанімації банківського сектора, а саме: націоналізація банків державою (як системне рішення); додаткове державне фінансування банків з метою підвищення ліквідності банківської системи і створення окремого санаційного банку, який акумулює проблемні активи.

Створення спеціалізованої установи для роботи з токсичними активами (іноді і пасивами) неліквідних банків є одним із перспективних напрямків розв’язання цієї проблеми. Він полягає в тому, щоб очистити банк, який санують, від “поганих” (токсичних) активів і “гарячих” прострочених зобов’язань. Проблемні активи кількох банків окремо чи разом із адекватними їхніми зобов’язаннями можуть бути переведені в одну банківську структуру, яка залежно від виконуваних функцій і структури може називатися по-різному: bad bank (“поганий”, або госпітальний, банк), спеціально створене агентство (фінансова компанія) з управління проблемними активами. Така структура може послідовно проводити діяльність із погашення кредитів, реалізації заставного майна та повернення вкладів. Активи та зобов’язання цієї установи можуть бути оформлені у вигляді цінних паперів, що дасть змогу спростити, формалізувати та легалізувати процеси дисконтування та взаємозаліків за банківськими активами і зобов’язаннями.

Відомий досвід застосування таких механізмів при санації проблемних банків у Швеції, США, Швейцарії. Американське законодавство досить докладно регламентує процедури переведення токсичних активів з одного банку до іншого. Нині можливість використання “поганих” банків для оздоровлення великих банків розглядається у Великобританії та Німеччині.

Створення санаційного фінансового закладу в Україні стало можливим із прийняттям Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей проведення заходів з фінансового оздоровлення банків” від 24.07.2009 № 4630 та завдяки зусиллям МВФ у контексті перспектив виділення валютних траншів для оздоровлення економіки України. За своєю сутністю – це державний небанківський фінансовий заклад, що спеціалізується на роботі з проблемними активами. Не будучи учасником Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, він повинен на виконання свого основного завдання захищати інтереси вкладників (кредиторів) банку (ст. 86-1).

Як зазначається у цьому Законі, депозити проблемних фінансових закладів (банків з тимчасовою адміністрацією) будуть передаватися у форматі передачі прав вимоги санаційному банку одночасно з якісними активами. По суті це суперечить ідеї санації – відділення поганих активів від якісних з подальшою мінімізацією збитків за “токсичними” активами через їх продаж з дисконтом санаційній установі. У результаті специфіка вітчизняної практики полягає в тому, що реалізується така ж адміністрація, але з більшим державним контролем, без надання банківських функцій, із зняттям відповідальності з Фонду гарантування вкладів.

На нашу думку, створений певний прецедент для термінологічної плутанини, оскільки під вивіскою санаційного закладу реалізується ідея перехідного банку (bridge-банк), коли в рамках операцій купівлі активів і ухвалення на себе зобов’язань, здоровий у фінансовому відношенні банк бере на себе частину зобов’язань або всі зобов’язання і купує якісну частину активів або всі активи неспроможного банку. Активи, які отримує покупець, зазвичай включають прибуткові кредити та інші інвестиції високої якості. Ті з активів, які не були продані покупцеві у процесі реструктуризації, в подальшому з метою їх реалізації передаються керівникові конкурсною масою (ліквідатору).

Отже, вітчизняна стратегія реструктуризації банківського сектора у більшій мірі є формалізованою, ніж конструктивною, яка дозволяє вирішувати проблеми неліквідних банків.

Т.Г. Кубах,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Особливості впливу
прямих іноземних інвестицій
на соціально-економічний розвиток України

Прямі іноземні інвестиції відіграють все більшу роль в соціально-економічному розвитку України. Їхнє надходження поліпшує стан і результати національного господарювання, сприяє залученню інноваційних технологій, створенню робочих місць, нарощенню експертного потенціалу тощо. Як основна рушійна сила глобалізації міжнародний рух капіталу в цілому та іноземні інвестиції, зокрема, сприяють розвитку міждержавних соціально-економічних зв’язків.

Водночас прямі іноземні інвестиції становлять певну небезпеку не тільки для фінансового ринку, а й для національного господарства та суверенітету держави. Слід звернути увагу на те, що іноземні інвестиції виникають спочатку як тимчасове явище, а згодом набувають стійкого характеру.

Але незважаючи на негативні аспекти залучення іноземного капіталу, враховуючи процеси входження держави до світової спільноти, нестачу внутрішніх інвестиційних ресурсів, відсутність широкого впровадження інновацій та неповне використання промислового і аграрного потенціалу, саме залучення іноземних інвестицій можна розглядати як один із потенційно дієвих каталізаторів соціально-економічних перетворень.

Зазначимо, що вирішення проблеми залучення іноземних інвестицій в Україні пов’язані передусім із світовими тенденціями руху капіталу, інвестиційним іміджем держави на міжнародному ринку капіталу, місцем у світових рейтингах, а також рівнем впливу держави на інвестиційні процеси.

Враховуючи останні тенденції розвитку міжнародного ринку капіталу, можна підтверджувати існування керованості процесу вкладання капіталу. Хоча про остаточну стабілізацію не можна говорити, адже інвестиційним потокам притаманна зміна вектору руху, яка пояснюється політичними мотивами, а їх інтенсивність – соціально-економічними процесами. Хвилеподібна динаміка прямих іноземних інвестицій виникає внаслідок чутливості ринку капіталу до політичних та економічних криз.

На початку 90-х років ХХ ст. чергова активність на ринку капіталу спричинила відтік інвестиційних потоків до країн Центральної та Східної Європи. Згодом така активність дещо зменшилася. У цей період абсолютні обсяги інвестицій зростали, а темпи приросту – знижувалися. Після 2003 р. почалося зростання.

Аналізуючи тенденції залучення прямих іноземних інвестицій в Україну, необхідно зауважити, що за період 2000-2008 рр. максимальний темп зростання спостерігався у 2005 р. і становив 196 %. З 2001 по 2005 рр. спостерігалася тенденція до збільшення даного показника, а з 2006 р. відбувається його зменшення. У 2008 р. він досяг значення 2002 р. – 121 %. Зауважимо, що за період, що аналізується, загальний обсяг інвестицій збільшився на 31 848,4 млн. грн.

Поряд із збільшенням обсягів прямих іноземних інвестицій з різних країн світу спостерігається зміна у структурі країн походження капіталу. Якщо в 2000 р. найбільша частка залученого капіталу, тобто 16,4 %, належала США, то вже у 2008 р., вона знизилася до 4 %. Також зменшилася частка Російської Федерації – з 8 до 5 %, тоді як частка з країн Західної Європи збільшилася. Відбулося збільшення частки в загальній структурі Кіпру та Німеччини – з 9 до 21 %, та з 6 до 17 % відповідно. Якщо розглядати частку кожної країни щодо загального обсягу інвестицій, однозначними лідерами виступають Кіпр (19 %), Німеччина (16 %) та США (7 %).

Отже, з огляду на отримані результати аналізу, можна зробити висновок про активну позицію України у сфері залучення іноземних інвестицій. При цьому слід враховувати як позитивний, так і негативний вплив не тільки на вітчизняний фінансовий ринок, а й на соціально-економічний розвиток держави.

О.О. Лисянська, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ОСОБЛИВОСТІ ФІНАНСОВОГО МЕХАНІЗМУ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Ефективність банківської системи України визначається дієвістю її впливу на процес макроекономічної стабілізації та створення умов для соціально-економічного зростання. Особливістю даного процесу є визначення пріоритетів в ієрархічній структурі стратегічних орієнтирів банків як об’єктивної умови подальшого розвитку банківської системи з відповідним фінансовим механізмом та інфраструктурною базою. Саме такий підхід до визначення сутності та ролі банківської системи дозволяє створити дієвий механізм її впливу на сучасні економічні процеси, що дасть реальні практичні результати.

Створення дієвого фінансового механізму визначає необхідність його взаємозв’язку з тактичними і проміжними цілями економічної політики держави та практичної реалізації відповідних пріоритетів у структурі цілей банківської установи.

Метою реалізації фінансового механізму є забезпечення фінансової стійкості як умови отримання стабільних доходів комерційного банку.

Проблема фінансової стійкості комерційного банку останнім часом знаходиться в центрі уваги при проведенні досліджень у банківській сфері. Аналіз напрацювань у цій галузі дозволяє зробити висновок про те, що дослідження зосереджуються на певних напрямах без їх синтезованого подання.

При дослідженні питань фінансової стійкості комерційного банку враховується категорія часу. Ретроспективний аналіз, аналіз поточних станів і тенденцій, прогнозування – важливі динамічні характеристики для розуміння потенціалу комерційного банку як щодо його фінансової стійкості, так і перспектив успішного розвитку.

Фінансову стійкість комерційних банків прийнято аналізувати в контексті факторів, що зумовлюють позитивну чи негативну ситуацію як у банківський сфері в цілому, так і в діяльності окремих банків.

Зазначені напрями дослідження фінансової стійкості як умови дохідності комерційних банків мають бути об’єднані в рамках цілісної моделі стратегії банківського маркетингу. Реалізувати зазначений підхід можливо у рамках реалізації фінансового механізму.

Глобальними особливостями фінансового механізму банківської діяльності є такі: вплив на процес макроекономічної стабілізації; визначення пріоритетних напрямів дії; сприяння стабілізації національної грошової одиниці; сприяння розвитку інфраструктури грошово-кредитного ринку; сприяння розвитку і стабілізації кредитного ринку України.

До особливостей фінансового механізму на мікрорівні можна віднести такі: врахування суттєвих ознак банків як суб’єктів фінансового ринку; аналіз банківських ризиків; забезпечення надійності комерційного банку; створення інформаційної бази про поточну ліквідність та платоспроможність банку; рейтингові оцінки; забезпечення фінансової стійкості комерційного банку; підвищення ефективності інноваційної діяльності; узгодженість із наявними можливостями і ресурсами банку; забезпечення пріоритетів інвестування; кредитування провідних галузей економіки; здійснення стратегічного контролю.

Таким чином, створення дієвого фінансового механізму визначає необхідність його взаємозв’язку з тактичними і проміжними цілями економічної політики держави та практичної реалізації відповідних пріоритетів у структурі цілей банківської установи. Специфічні риси комерційного банку як суб’єкта фінансового ринку роблять забезпечення фінансової стійкості умовою отримання стабільних доходів, найбільш важливою особливістю фінансового механізму.

В.П. Марчук, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

До проблеми збільшення частки
українських банків у міжнародних переказах
із-за кордону

В умовах глобалізації світової економіки відбувається постійна міграція робочої сили. Значна частина зароблених грошей трудових мігрантів повертається в країни-донори у вигляді грошових надходжень до рідних та близьких. За даними Світового банку, кожна десята людина у світі живе за рахунок грошових надходжень від працюючих за кордоном. Світовий обсяг валютних надходжень експерти оцінюють приблизно у 600 млрд. дол. США, що в 3 рази більше від сум, які надходять до країн, що розвиваються в рамках програм міжнародної допомоги. Наприклад, в Таджикистані грошові надходження від трудових мігрантів із-за кордону становлять 45 % ВВП країни, а в Молдові – 38 %.

Валютні надходження від трудових мігрантів надходять як через банківські установи з відкриттям відправником рахунку, так і без відкриття рахунку, тобто за допомогою міжнародних платіжних систем, а також через водіїв автобусів, які здійснюють міжнародні перевезення та знайомих, які їдуть у відпустки.

За даними українських експертів, на перекази через міжнародні платіжні системи припадає в середньому тільки 20-30 % усього транскордонного трафіку грошей фізичних осіб. За даними Національного банку України, у 2008 р. обсяг грошових надходжень із-за кордону за допомогою міжнародних платіжних систем склав 2,9 млрд. дол. США. Якщо поділити цю суму на кількість населення України, це буде становити близько 70 дол. США на одну людину за рік. Якщо вважати, що сума переказів за допомогою міжнародних платіжних систем складає 30 % від загальної суми валютних надходжень, то в цілому сумарний приплив валюти в Україну складає близько 10 млрд. дол. США.

Проте за даними Національного банку Молдови, через банки країни трудові мігранти у 2004-2007 рр. надсилали в розрахунку на одну людину за рік 400-1400 дол. США. При цьому поступове збільшення сум валюти, що перераховуються в Молдову, було пов’язане не тільки із підвищенням зарплат або збільшенням кількості заробітчан, а із зростанням популярності банківських переказів.

За даними Світового банку, з України до 2005 р. виїхало 13 % населення, що складає близько 4 млн. громадян. Згідно з дослідженням, проведеним у 2008 р. фондом Open Ukraine, 48,8 % трудових мігрантів виїхало до Російської Федерації, 13,4 % – до Італії, 12,8 % – до Чехії, 7,4 % – до Польщі, 3,9% – до Іспанії, 3 % – до Португалії. Відповідно у 2008 р., за даними Національного банку України, через міжнародні платіжні системи нерезидентів найбільше коштів надійшло з Російської Федерації – 48 %, а потім із США – 9 %, з Італії – 6,5 %, з Іспанії – 6 %. Висока питома вага переказів з Росії пояснюється не тільки більшою кількістю працюючих, а й тим, що в Росії більшість трудових мігрантів працює легально, знає російську мову і має доступ до банківських установ. Крім того, вартість переказів з Росії в Україну невелика (іноді до 1 % від суми ). Трудові мігранти, які працюють в Європі, в основному працюють нелегально, багато з них не володіють іноземною мовою і відповідно не мають доступу до банківських установ. Крім того, вартість грошових переказів з країн Європи значно більша, ніж з Росії.

Український ринок міжнародних переказів досить цікавий для банків і міжнародних платіжних систем. За оцінками банкірів у 2008 р. сумарний дохід від роботи операторів у секторі транскордонних переказів між Україною та іншими країнами склав близько 200 млн. дол. США. Кількість міжнародних платіжних систем в Україні, які належать нерезидентам, стрімко зростає і за станом на 01.09.2009 їх було 30. За обсягами транскордонних переказів у 2008 р. лідером ринку в Україні була міжнародна платіжна система “Western Union”, частка якої становила 43 % ринку. Ця система має найбільш розгалужену мережу в Україні (17 банків-агентів та 132 банки-субагенти). Система “Юністрім” займає 16 % ринку та має 32 банки-агенти, а система “Money Gram” займає 12 % ринку та має 22 банки-агенти і 47 банків-субагентів.

Українські банки також створили дві міжнародні платіжні системи – PrivatMoney (“Приватбанк”) та Avers (банк “Фінанси та кредит”). У 2008 р. за допомогою PrivatMoney в Україну було відправлено 297 млн. дол. США, а за допомогою Avers – 5 млн. дол. США. У цілому в 2008 р. за допомогою українських міжнародних платіжних систем в Україну було відправлено 302 млн. дол. США, або біля 10 % від загальної суми відправлених переказів.

Таким чином для того, щоб зменшити ризики втрати зароблених грошей трудовими мігрантами від нелегального переміщення валюти в Україну та збільшити частку українських банківських міжнародних переказів необхідно:

· на державному рівні сприяти збільшенню частки громадян, які працюють за кордоном легально;

· широко інформувати трудових мігрантів про можливість здійснення переказів з відкриттям рахунків в банках-нерезидентах;

· українським банкам розширювати мережу закордонних філій та міжнародних платіжних систем;

· українським банкам укладати угоди з багатофілійними банками-нерезидентами про використання їх мережі для здійснення переказів через банкомати та Internet, як це зробили “Укрексімбанк” і португальський банк “Espirito Santo S.A.”.

О.В. Мелешко, здобувач
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Основні критерії для аналізу ефективності стратегії управління фінансовими ресурсами недержавних пенсійних фондів

Ефективне управління будь-якою фінансовою структурою передбачає комплексний підхід до формування пасивів та використання активів (asset-liability management, ALM). Управління фінансовими ресурсами недержавних пенсійних фондів (далі – НПФ) за методом ALM дуже активно використовується західними управлінцями НПФ. Автором пропонуються основні критерії для вибору стратегії управління фінансовими ресурсами недержавних пенсійних фондів.

Важливим етапом у процесі управління фінансовими ресурсами НПФ є їх формування. Від розроблених фондом пенсійних схем буде залежати періодичність, обсяги та строки поповнення їх за рахунок пенсійних внесків, цей етап є визначальним у процесі діяльності НПФ в цілому. У залежності від розробленої стратегії залучення фінансових ресурсів та орієнтиру на інвестиційну мету обираються методи й моделі управління фінансовими ресурсами НПФ. При виборі таких моделей слід враховувати такі критерії:

1. Зрілість НПФ. Тривалість пасивів (тобто середній час для вимоги припинення виплати пенсії) набагато довший для незрілого фонду, що має небагато пенсій у стані виплати, чим для зрілого фонду, де здійснюються великі виплати.

2. Ступінь активності учасників та вкладників НПФ. Для прогнозу надходжень пенсійних внесків до фонду потрібно знати частку неактивних учасників та вкладників, на користь яких фактично не сплачено пенсійні внески та які не сплачували пенсійні внески, у загальній чисельності учасників та вкладників НПФ.

3. Ступінь плинності учасників НПФ.

4. Сума заборгованості зі сплати пенсійних внесків до НПФ.

5. Розмір витрат на обслуговування НПФ.

На основі проведеного аналізу автором було виявлено і систематизовано чотири умовні групи недержавних пенсійних фондів щодо методів управління активами:

1) новостворені НПФ, які знаходяться на етапі формування фінансових ресурсів і ще не накопичили достатній їх обсяг для виконання умов диверсифікації активів;

2) новостворені НПФ, які знаходяться на етапі формування фінансових ресурсів і мають достатньо ресурсів, щоб диверсифікувати активи, не дотримуючись регуляторних вимог щодо такої діяльності;

3) НПФ з консервативною портфельною стратегією;

4) НПФ з активною портфельною стратегією.

На основі проведеного аналізу нами було виявлено і систематизовано основні критерії для вибору типа інвестиційної політики.

1. Розмір залучених коштів.

2. Середній вік учасників.

3. Рівень доходів учасників .

4. Очікувана дохідність НПФ.

У процесі аналізу інвестиційних стратегій доцільно порівняти структуру активів НПФ, головним чином для виявлення їхньої стратегії з використання фінансових ресурсів та для того, щоб надати оцінку типу структури портфеля у порівнянні з консолідованим портфелем. У ході дослідження ми дійшли висновку про те, що застосування пасивного управління забезпечує помірне нарощування активів. Проте в умовах кризових явищ збитки є меншими для НПФ саме з пасивним типом управління порівняно з активним.

З.В. Назаренко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
А.С. Пилецький, Сумське відділення Ерсте Банку

управлінський облік Операційних витрат
на підприємстві електропостачання

На сучасному етапі розвитку економіки України перед вітчизняними підприємствами постає актуальне питання – не тільки визначити величину витрат, понесених ними в процесі операційної діяльності, а й забезпечити при цьому отримання максимально можливого прибутку. Отже, в оптимізації витрат на підприємстві приховані резерви розвитку виробництва, які при вмілому керівництві можуть призвести до бажаного результату. На нашу думку, це обумовлює актуальність обраної теми, яка полягає в систематизації і поглибленні теоретичних і практичних аспектів обліку та аудиту витрат в процесі операційної діяльності.

Слід зазначити, що специфічність такого товару, як електроенергія, викликає багато суперечок у вищих інстанціях стосовно того, яким саме стандартом слід керуватися при обліку витрат на її придбання: П(С)БО 9 “Запаси”, як вимагає ДПАУ, чи П(С)БО 16 “Витрати” за рекомендаціями МФУ та Мінпаливенерго. Неможливість складування електроенергії та визначення її залишків на початок та кінець періоду не дозволяє оприбутковувати її як запаси на рахунках 2-го класу плану рахунків, тому підприємство повинне орієнтуватися на рекомендації Мінпаливенерго. Внаслідок цього підприємство не застосовує для обліку виготовленої продукції рахунок 26 “Готова продукція”, а для обліку збутових витрат – рахунок 93 “Витрати на збут”. Витрати на покупну електроенергію відразу відносяться на рахунок 90 “Собівартість реалізації”. Загальновиробничі витрати у повній сумі, без розподілу їх на постійні та змінні, також списуються на собівартість реалізованої продукції.

У цілому надання послуг електропостачання пов’язане з великими витратами ресурсів, якими необхідно управляти. Проблема вирішується з допомогою внутрішнього звіту про витрати, що надається періодично в будь-який момент на запит керівництва. До нього вносяться витрати з більшою питомою вагою, за якими визначається найбільше відхилення. Вищезазначені статті витрат розмежовуються як досягнута економія та допущені перевитрати, що є досить зручним для оцінки діяльності підприємства. Крім того, у звіті зазначаються причини відхилень та відповідальні за них особи або відділи. Можливими варіантами зниження витрат операційної діяльності для досліджуваного підприємства є перегляд статті “Інші витрати” та її скорочення у витратах (на службові відрядження, виплати на матеріальну допомогу, зв’язок тощо); вміння оптимізувати величини амортизаційних відрахувань, використовуючи різні методи, які повністю враховують особливості діяльності та фінансовий стан підприємства.

Інформацію із звіту про витрати необхідно використовувати для вивчення та аналізу поведінки витрат, тому що застосування різних методів розподілу витрат дає різні результати. Щоб визначати міру надійності функції витрат, нами було розраховано коефіцієнт детермінації, значення якого К = 0,9136 означає, що 91 % відхилень загальної суми витрат визначається коливаннями обсягу виробництва. Решта 9 % пояснюються впливом інших факторів та випадкових явищ. Тобто, щільність взаємозв’язку між операційними витратами та обсягом діяльності є досить високою, що підкреслює важливість проведення операційного аналізу на підприємстві. Великий вплив має
визначення програми внутрішнього аудиту операційних витрат, яка на підприємстві відсутня.

Таким чином, дані бухгалтерського обліку витрат операційної діяльності необхідно своєчасно перетворювати в оперативну інформацію для задоволення потреб управлінського обліку.

І.О. Остапенко, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Економічні передумови
розвитку похідних фінансових інструментів

Поява похідних товарних інструментів у ХІХ ст. була зумовлена потребою землевласників та виробників сільськогосподарської продукції в ефективних механізмах, щоб дозволити реалізувати партії продукції з мінімальними ризиками. Ситуація, що склалася на світових товарних та фінансових ринках через 2 століття, в ХХІ ст., свідчить, що 3/4 контрактів, що котируються на біржах, є контрактами “нетоварного”, тобто фінансового типу. Розвиток похідних товарних інструментів зайняв 150 років, а похідні фінансові інструменти (ПФІ) досягли такого ж рівня розвитку набагато швидше. Сукупний обсяг торгівлі ПФІ як на позабіржовому, так і на біржовому ринку на 01.01.2009 перевищував світовий ВВП у 13 разів. ПФІ з 70-х рр. XX ст. стали як затребуваними інструментами хеджування цінового, валютного, процентного та інших видів ризику, так і високодохідними спекулятивними інструментами.

Виникненню ПФІ поряд з похідними товарними інструментами сприяли декілька передумов, які можна згрупувати за такими напрямками: еволюційним, ризик-менеджменту, методологічним, регулятивним, технологічним.

Еволюція систем господарювання в різних країнах, посилення торгово-економічних зв’язків розширили потребу в ефективних інструментах управління продажами продукції, що супроводжувалась виникненням угод з відстрочкою платежу, купонів, а згодом і строкових контрактів, що набули стандартизованої форми і поширення на біржах. Зміщення вектора розвитку світової економічної системи з сировинних ринків на ринки фінансових послуг знайшли своє відображення як у появі винятково фінансових продуктів, так і похідних інструментів на них. Дана передумова була односпрямованою з загальною тенденцією до глобалізації та фінансіалізації світового економічного простору.

У використанні похідних інструментів як інструментів ризик-менеджменту зросла їх необхідність внаслідок зростання ризиків на товарних ринках, які зумовлені, передусім, значними коливаннями цін на нафту в 70-ті рр. ХХ ст. У той же час після краху Бреттон-Вудської валютної системи і переходу країн її учасниць від фіксованих до плаваючих валютних курсів, посилення волатильності на світових фінансових ринках створило передумову до появи перших валютних ф’ючерсів у 1972 р. на основні світові валюти. У подальшому зі зростанням процентних, цінових, інфляційних ризиків, з настанням російської, азіатської криз, кризи Dot.com були розроблені відповідні ПФІ.

Методологічними передумовами для поширення ПФІ стали розробка формули Блека-Шоулза (Black-Scholes) для оцінки опціонів у 1973 р. і розвиток фінансової інженерії у 80-х рр. ХХ ст., що зайняли чільне місце у світовій фінансовій науці та прикладних банківських дослідженнях. Особливу роль у розповсюдженні ПФІ відіграло впровадження облікової методології Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності та закладеної в них пріоритетної оцінки ПФІ за справедливою вартістю.

У ході лібералізації руху капіталів на міжнародних ринках, дерегулювання світової фінансової сфери в цілому наприкінці ХХ ст. та банківської системи США з заміною закону Гласса-Стігалла (The Glass-Stigall Act) законом Гремма-Ліча-Блайлі (The Gramm-Leach-Bliley Act) у 2000 р., зокрема, було не тільки створено наступну передумову для розвитку ПФІ, але й індустрію інвестбанкінгу поряд з нею.

Технологічною передумовою динамічного зростання обігу ПФІ, особливо позабіржового, стала поява ефективних та швидкодіючих інформаційних систем, біржових комунікацій, що полегшували процедури технічного і фундаментального аналізу поведінки котирувань ПФІ, дозволяли реалізувати технології цілодобових електронних торгів на біржі, надавали можливість брати участь у них інвесторам з різних країн і на позабіржовому ринку. Відповідно, у світовому масштабі лише близько 16 % номінальної вартості угод з ПФІ укладається на організованих біржах. А кількість цих угод на позабіржовому ринку є необмеженою, оскільки кожен інструмент максимально враховує потреби окремого клієнта.

Сучасні тенденції в розвитку ПФІ пов’язані, насамперед, з деструктивним впливом світової фінансової кризи, переосмисленням ролі фінансової складової в світовому господарстві, надмірної її фінансіалізації і, відповідно, ролі ПФІ в бік їх раціонального використання.

Отже, у процесі історичного розвитку світової фінансової системи еволюція похідних товарних інструментів, глобалізація фінансових відносин, потреба суб’єктів господарювання в ефективних механізмах хеджування ризику, застосування фінансового інжинірингу та відповідної методології обліку фінансових інструментів, лібералізація інвестиційного простору та впровадження технічних новацій стали тими економічними передумовами, що сприяли поширенню ПФІ на організованих та позабіржових фінансових ринках.

Н.Г. Пігуль, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ПРИБУТОК ЯК ВНУТРІШНЄ ДЖЕРЕЛО
ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА

Найважливішою фінансовою категорією, що відображає позитивний фінансовий результат господарської діяльності підприємства, характеризує ефективність виробництва і свідчить про обсяг та якість виробленої продукції, стан продуктивності праці, рівень собівартості є прибуток. Розмір отриманого прибутку має досить велике значення в діяльності підприємства. Величина прибутку підприємства впливає на формування фінансових ресурсів підприємства; збільшення ринкової вартості підприємства; ефективність виробничої діяльності підприємства; економічний розвиток держави.

Слід зазначити, що за останні три роки спостерігається позитивна динаміка розміру прибутку вітчизняних підприємств в абсолютному вимірі. Так, якщо в 2006 році прибуток усіх підприємств становив
110 648,6 млн. грн., то в 2008 році вони отримали прибуток у сумі
193 669,1 млн. грн., що на 75 % більше, ніж у 2006 році. Найбільший розмір прибутку отримали підприємства у промисловості, торгівлі, а також підприємства, що займаються операціями з нерухомим майном, фінансовою діяльністю. При цьому привертає увагу той факт, що частка прибуткових підприємств у загальній їх кількості за 2006-2008 рр. коливається, але в цілому має тенденцію до зменшення. Так, порівнюючи питому вагу підприємств, що отримали прибуток у 2008 році, з 2006 роком, можна зазначити їх зменшення на 3,6 %. Така ситуація свідчить про збільшення збиткових підприємств, що пов’язано з недостатньо ефективним управлінням прибутком підприємств.

Аналізуючи прибутковість діяльності підприємств за регіонами України за 2006-2008 рр., слід відмітити, що найбільший розмір прибутку отримують підприємства зосереджені в Дніпропетровській, Донецькій, Харківській областях, а найменший, відповідно, – в Чернівецькій, Тернопільській та Закарпатській. Така регіональна диференціація обумовлена регіональними відмінностями зосередження значної кількості потужних підприємств та галузевою специфікою кожної адміністративно-територіальної одиниці.

Значна роль прибутку в розвитку підприємства і забезпеченні інтересів його власників та працівників визначають необхідність ефективного і безперервного управління ним. Головною метою управління прибутком є визначення шляхів найбільш ефективного його формування та оптимального розподілу, що спрямовані на забезпечення розвитку діяльності підприємства та зростання його ринкової вартості.

Політика управління формування прибутку підприємства повинна бути спрямована на максимізацію розміру позитивного фінансового результату через виконання комплексу завдань щодо забезпечення зростання обсягів його діяльності, ефективного управління витратами, підвищення ефективності використання матеріально-технічної бази, оптимізації складу та структури обігових коштів, підвищення продуктивності праці та системи управління суб’єктом господарювання.

Що стосується політики управління розподілом прибутку підприємства, то вона повинна відображати основні вимоги загальної стратегії розвитку підприємства, забезпечувати підвищення його ринкової ціни, формувати необхідні обсяги інвестиційних ресурсів, забезпечувати матеріальні інтереси власників та працівників.

Система управління прибутком має бути органічно інтегрована із загальною системою управління підприємством, бо прийняття управлінських рішень у будь-якій сфері діяльності підприємства прямо або опосередковано впливає на рівень прибутку, який, у свою чергу, є основним джерелом фінансування розвитку підприємства та зростання доходів його власників і працівників.

Ю.М. Петренко, аспірант, О.М. Ващенко, аспірант,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Проблеми розвитку механізму управління фінансовою безпекою підприємств

Відкритість економіки України значно підвищує важливість забезпечення та гарантування належного рівня фінансової безпеки господарюючих суб’єктів, адже остання через систему інтегрування в фінансово-кредитну сферу країни здатна значно вплинути на рівень фінансової безпеки самої держави.

Водночас серед науковців методично не затверджено комплексну структуру механізму управління фінансовою безпекою підприємств.

Змістовність досліджуваної економічної категорії до цих пір чітко не визначена. Як наслідок, чимала кількість поглядів до трактування змісту поняття “фінансова безпека” ускладнює розвиток єдиних та уніфікованих підходів до управління останньою на рівні господарюючих суб’єктів. Більшість науковців приділяють увагу питанням фінансової безпеки лише на державному рівні або з точки зору антикризового управління господарюючих суб’єктів, тобто коли рівновагу фінансової безпеки вже порушено. Питання забезпечення фінансової безпеки, наявність якої не вимагає антикризового управління, й досі залишаються актуальними.

У свою чергу, при визначенні складових елементів структури механізму управління фінансовою безпекою підприємства, таких як: інтересів та цілей підприємств, методів і принципів управління, інструментів забезпечення, критеріїв оцінки тощо, необхідність комплексного підходу та повної розробки категоріального апарату виходять на перше місце та потребують подальшого удосконалення.

Так, різноманітність існуючих підходів до системи індикаторів оцінки рівня фінансової безпеки підприємства умовно можна поділити на три групи:

· порівняння фактичних значень досліджуваних показників з попередньо затвердженим чи прийнятим індикатором;

· багатовимірне оцінювання через встановлення меж недопустимої зони значень рівня безпеки, зони підвищеного ризику та зони реалізації інтересів та цілей підприємства;

· поєднання якісних та кількісних індикаторів оцінки рівня фінансової безпеки.

На нашу думку, при визначенні єдиної системи індикаторів науковцями повинні враховуватись комплексність характеру їх дії, цілеспрямованість та інформативність, необхідність існування діапазону значень індикаторів.

Протягом останніх років у науковій літературі було чітко аргументовано положення про те, що забезпечення фінансової безпеки на рівні держави та підприємств у соціально орієнтованій ринковій економіці неможливе без достатнього рівня соціалізації самих фінансів. На нашу думку, це потребує подальшого наукового обґрунтування забезпечення фінансової безпеки суб’єктів підприємництва не лише через фінансові механізми та підсистеми. Прикладом може виступати світовий досвід впровадження стандартів корпоративної соціальної відповідальності (КСВ) в діяльність господарюючих суб’єктів. У той час як в Україні актуальність цього питання лише набуває значення, в країнах Європи вже понад 35 років тривають дослідження взаємозалежності впровадження програм КСВ та їх позитивного впливу через непрямі канали на забезпечення фінансової безпеки господарюючих суб’єктів. Особливої актуальності питання впровадження стандартів КСВ набувають в умовах поглиблення глобалізаційних процесів, за яких, як відомо, надзвичайно різко підвищується цінність нефінансових активів та їх здатність генерувати додатковий прибуток та зменшувати ризики діяльності підприємств.

Отже, можемо зробити висновок, що фінансова безпека на рівні підприємства виступає одночасно як незалежна від фінансово-кредитної сфери держави категорія та з іншого – як інтегрована в неї підсистема. Така подвійна роль, важливість розуміння механізмів взаємного впливу та поглиблення глобалізаційних процесів підкреслюють необхідність побудови комплексної структури механізму управління фінансовою безпекою підприємств.

В.Г. Подлєсна, канд. екон. наук,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Фінансові інструменти розвитку
інноваційної діяльності:
примушення та стимулювання

Цілеспрямована державна політика в галузі інновацій почала формуватися в країнах Західної Європи та США після Другої світової війни. Ця політика ґрунтувалася на умовах адміністративного тиску на бізнес щодо інновацій. Одночасно була створена система підтримки інноваційної діяльності, інструментами якої було пряме фінансування НДДКР, пільгове оподаткування та кредитування інноваційної діяльності. Здійснювалася державна антимонопольна політика та підтримка конкурентного середовища.

Одна з вагомих причин руйнування радянської економіки – недостатня увага до проблем модернізації економіки. Застій 70-80-х років ХХ ст. в СРСР дійсно був застоєм, а не економічною кризою. Запас міцності економіки був достатнім для того, щоб, використовуючи внутрішні ресурси та зовнішні запозичення, здійснити трансформаційні зміни в напрямі змішаної економіки. Застійні явища обумовило значною мірою те, що обладнання встановлене за часів реалізації мобілізаційного плану розвитку економіки (30-50-ті роки) застаріло, а для того, щоб його оновити необхідним було уповільнення діяльності окремих підприємств чи їх призупинення, що було неможливим в умовах, коли кожен керівник був зобов’язаний виконувати плани по валу. Нині ступінь зносу основних засобів в Україні створює загрозу техногенних катастроф. У сільському господарстві та добувній промисловості він майже досягає 50 %, у транспорті дещо перевищує 60 %. Вітчизняні власники експортноорієнтованих підприємств, навіть за часів сприятливої кон’юнктури на зовнішніх ринках, не доклали належних зусиль для модернізації існуючих потужностей та запровадження інноваційних енерго- та ресурсозберігаючих технологій. Така ситуація свідчить на користь підходів до інноваційного розвитку економіки, що ґрунтуються не тільки на стимулюючих заходах, а насамперед, – на заходах примушення. Для країн, що не належать до постіндустріального суспільства, уповільнення темпів соціально-економічного розвитку провідних країн світу створює передумови скористатися їхніми передовими технологіями та досвідом у сфері розвитку інституційного середовища. Для України важливо не втратити такий шанс і не зосереджуватися лише на вирішенні поточних проблем, але й закладати основу ефективної інноваційної моделі соціально-економічного розвитку. Важливим напрямком примушення до інновацій є забезпечення державою конкуренції. Прикладом застосування фінансових інструментів в якості інструментів примушення до інновацій є японський досвід надання державних дотацій на розвиток технологій. У 50-60-ті роки ХХ ст. Банк Японії та Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості, надаючи зазначені дотації, вимагали від компаній укладання інвестиційних угод, в яких ті зобов’язувалися досягти визначених обсягів частки своєї продукції на світовому ринку. Без застосування передових технологій, підвищення ефективності господарської діяльності досягти за звичайних умов таких результатів не можливо. Якщо зазначені в інвестиційних угодах результати досягалися, то дотації списувалися, в іншому випадку одержувач дотації повинен був повернути її державі. Щодо заходів стимулювання, зокрема фінансових, то країни Західної Європи навіть в умовах фінансової кризи не залишають без уваги інноваційний напрямок державної економічної політики. До пріоритетів використання державної позики на 2010 рік у Франції президент країни закликав віднести: інвестування в економіку знань, підтримку інноваційних та експортноорієнтованих підприємств та “галузей майбутнього” (сонячна та вітрова енергетика, нанотехнології та біотехнології). Планується також посилення фінансування університетів, забезпечення кредитування малих та середніх підприємств та фінансування тих галузей промисловості, які розвивають та запроваджують нові технології.

М.А. Ребрик, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ДОГОВІРНІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ
ВАЛЮТНИМ РИЗИКОМ БАНКУ

Мінімізації негативного та підсилення позитивного впливу валютного ризику на майбутні грошові потоки банку може бути досягнуто в результаті урахування стратегії управління ризиками при розробці банківських договорів.

Найбільш відомими договірними методами управління валютним ризиком банку є вибір валюти номінації договору та валюти платежу, а також застосування валютних застережень. Використання зазначених методів може мати як хеджувальний, так і спекулятивний характер.

Проводячи активні операції, банк зацікавлений у виборі для номінації договору найбільш стійкої валюти або валюти, щодо якої прогнозується підвищення курсу. За умов проведення пасивних операцій банк, навпаки, прагне укласти договір у валюті, яка має тенденцію до девальвації протягом терміну дії договору. Однак при використанні даного методу існує ймовірність того, що напрямок зміни валютного курсу, його динаміка або розміри коливань будуть неправильно оцінені.

Валютним застереженням є включення у банківський договір положення, що обумовлює перегляд суми платежу пропорційно зміні курсу валюти застереження.

Існує думка, що банки зацікавлені у використанні односторонніх валютних застережень – від девальвації валюти номінації договору за умов проведення активних операцій та від її ревальвації – за пасивних. Однак значні коливання курсів валют через механізм реалізації непрямого валютного ризику можуть дуже негативно вплинути на кредитоспроможність контрагентів банків, що сприятиме погіршенню обслуговування боргу і зниженню якості активів банків. Це пов’язано з відсутністю у більшості клієнтів банків інструментів управління валютним ризиком. Наслідком зазначених процесів буде збільшення обсягів витрат банків. Отже, доцільним є використання двосторонніх валютних застережень.

За прямого застереження валюта платежу співпадає з валютою номінації договору, але сума за договором може знаходитися в залежності від курсу іншої валюти. Непряме валютне застереження застосовується у випадку, коли валюта платежу не співпадає з валютою номінації договору. Джерело інформації про курси валют сторони повинні обумовити заздалегідь і зафіксувати його в договорі. Дата котирування може бути встановлена в день здійснення платежу або в день, що передує йому.

На практиці поширення набули мультивалютні застереження, дію яких заснована на коригуванні суми платежу пропорційно до зміни курсу кошика валют. Кошик валют може бути стандартним (СПЗ, євро) або розрахованим за згодою сторін (симетричний/асиметричний).

Мультивалютне застереження як метод визначення середньозваженого курсу валют знижує ризик різкої зміни суми платежу. Водночас до недоліків мультивалютного застереження можна віднести складність формулювання застереження в договорі залежно від способу розрахунку курсових втрат, неточність якого призводить до різного трактування сторонами умов застереження.

Дослідження волатильності курсів окремих валют та валютних кошиків за період з 01.01.2006 по 01.10.2009 свідчить, що найменше значення коефіцієнта варіації було характерне саме для СПЗ – 20,3 %. У докризовий період (до жовтня 2008 р.) значення цього показника складало 3,6 % (для долара США – 4,8, євро – 8,06 %).

На момент укладання договору може використовуватися опціон валюти платежу. Його сума фіксується в декількох валютах, а на дату платежу банк має право вибору валюти розрахунку.

Валютним застереженням може бути передбачений пропорційний поділ ризику між контрагентами у разі виходу значення курсу валюти договору з “нейтральної зони”, тобто діапазону змін валютного курсу, у якому ризики не розподіляються.

Ю.С. Ребрик, аспірантка
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Ризик ліквідності: проблема мінімізації
у банківській діяльності

У сучасних умовах, коли криза захопила всю фінансову систему, спостерігається погіршення платіжної позиції банків. Якщо раніше у банківській діяльності головним ризиком вважався кредитний, то в даний час все більша увага приділяється ризику ліквідності. Відповідно управління ліквідністю є не просто складовою банківського менеджменту, а його пріоритетним напрямком.

У своїй діяльності банк постійно стикається із складною дилемою: проводити неризикову, але недохідну діяльність або ж прагнути до значних доходів і приймати повною мірою ризик. При цьому відповідно до першої стратегії банк поступово почне втрачати ліквідність і платоспроможність, оскільки не отримуватиме доходів. За іншої стратегії банк у будь-який момент може стати неплатоспроможним, оскільки не справиться із значним рівнем прийнятого ризику. Саме тому
вирішення проблеми ліквідність/дохідність є першочерговим завданням у діяльності кожного банку.

Ризик ліквідності визначається як потенційна втрата доходу або збільшення витрат банку внаслідок неспроможності: своєчасно покрити потреби у грошових коштах для виконання своїх зобов’язань; та/або забезпечити необхідний приріст активів; та/або дотримуватися встановлених нормативних обмежень з боку НБУ щодо ліквідності. Відповідно до наведеного визначення у процесі управління ризиком ліквідності негативним є не лише дефіцит ліквідності, а й її надлишок, через який банк втрачає альтернативні джерела доходів від розміщення активів.

Для уникнення ризику ліквідності банк на постійній основі проводить оцінку ліквідної позиції. Важливою процедурою оцінки є аналіз факторів, що впливають на ліквідність банку. У теорії та практиці їх розподіляють в основному за місцем виникнення на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх факторів належать такі: фаза економічного циклу, стан фінансових ринків, грошово-кредитна політика, можливість запозичення коштів у центральному банку, регулятивні обмеження та ін. До внутрішніх належать такі: масштаб та диверсифікація діяльності, стан капітальної бази, рівень ризикованості діяльності, кваліфікація персоналу, конкурентні переваги, внутрішні регламенти та процедури, стратегія управління ліквідністю, можливість та доступність додаткової мобілізації ліквідних коштів на грошовому ринку за прийнятними цінами тощо.

Оцінка факторів є обов’язковою умовою у процесі управління ліквідністю банку, оскільки їх дослідження дає можливість вчасно встановити негативні відхилення від нормальної діяльності і прийняти відповідні управлінські рішення.

Мінімізація ризику ліквідності досягається за рахунок виконання таких процедур:

· дотримання обов’язкових економічних нормативів, встановлених регулятором (нормативи миттєвої, поточної та короткострокової ліквідності);

· виконання вимог НБУ стосовно дотримання норми обов’язкового резервування залучених коштів;

· розробка, впровадження та контроль за дотриманням сукупності внутрішніх лімітів ризику ліквідності банку;

· оптимізація ліквідної позиції банку за усіма валютами в сукупності, і окремо за основними валютами, в яких банк здійснює операції;

· диверсифікація активних вкладень та джерел залучення коштів;

· здійснення постійного контролю за якістю активів банку;

· впровадження ефективної системи координації управління ризиком ліквідності тощо.

Ефективне виконання зазначених процедур у комплексі допоможе банку мінімізувати ризик ліквідності та підвищити рівень його платоспроможності і, відповідно, фінансової стійкості.

І.І. Рекуненко, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

РЕКАПІТАЛІЗАЦІЯ БАНКІВ ЯК ОДИН ІЗ СПОСОБІВ ПІДВИЩЕННЯ ДОВІРИ ВКЛАДНИКІВ

Як відомо, банківська система України є найпотужнішим учасником вітчизняного фінансового ринку, а банки складають основу його інфраструктури. Вони акумулюють тимчасово вільні грошові кошти у вигляді депозитів фізичних та юридичних осіб і через кредитний або фондовий ринок забезпечують ресурсами базові сфери фінансової системи.

На жаль, економічна ситуація в Україні, яка пов’язана з внутрішньою та зовнішньою макроекономічною нестабільністю, окремими негативними тенденціями на грошово-кредитному, валютному та фондовому ринках країни, негативно позначається на ліквідності та платоспроможності банківської системи в цілому. Аналіз діяльності банків свідчить про подальше загострення фінансових проблем. Особливо це стосується стану ліквідності комерційних банків, що у свою чергу вплинуло на зменшення довіри вкладників до цих фінансових установ.

Підвищенню довіри до банків сприяла розпочата урядом ре капіталізація. Як відмічають експерти, порятунок проблемних банків за рахунок державних коштів потрібний уряду не менше, ніж банкірам. Адже неповернення вкладів фізичним особам лягатиме непідйомним тягарем на Фонд гарантування вкладів. Нині на його рахунках близько 4,6 млрд. грн. Але цієї суми недостатньо, аби депозити повернув навіть один великий банк. З іншого боку, на рекапіталізації фінустанов наполягав МВФ, який допомогу банкам вважає одною з необхідних умов виділення другого траншу кредиту.

Дану процедуру щодо банків застосовували уряди більшості країн Європи, Азії, США, Росії та ін.

Щоб потрапити в категорію рекапіталізованих, банк повинен відповідати вимогам та критеріям, встановленим урядом. Вони відображені в окремих нормативних документах і є публічними для ознайомлення. Держава найперше підтримує і буде підтримувати системні банки, що має велике значення для економіки країни.

Як відомо, рекапіталізація, яку дехто називає націоналізацією, – це входження держави в капітал фінансової установи. Вона проводиться або шляхом купівлі акцій банку у власників, або шляхом додаткової емісії цінних паперів, які викуповує держава і в результаті стає власником банку. З метою стабілізації фінансового сектора економіки уряд не викуповував акцій у колишніх власників, а вкладав гроші у додаткову емісію облігацій внутрішньої держпозики, як передбачено антикризовим законом, які обмінювалися на акції таких рекапіталізованих банків, як АБ “Укргазбанк”, ПАТ “АКБ Київ” і АТ “Родовід Банку”. Під час входження держави в їхній капітал до статутних капіталів внесено 9,5 млрд. грн. При цьому АТ “Родовід” і ПАТ “АКБ Київ” стали фактично державними, тому що державі належить понад 99 % їхнього капіталу, в АБ “Укргазбанку” її частка трохи менша – 81,57 %.

На ринку існують різноманітні думки відносно націоналізації банків. Серед них є як позитивні, так і негативні. Тому можна виділити переваги та недоліки процедури рекапіталізації фінансових установ. До переваг належить те, що держава не схильна до ризикованої гри на відміну від приватних інвесторів. Державні банки краще перерозподіляють кредити в цілому по економіці і надають доступ до кредитів широкому колу позичальників. Як недолік можна відмітити те, що держава досить часто не займається ефективною експертизою дій менеджменту, особливо в період кризи. Менеджери витрачають кошти з впевненістю, що фінансування все одно нададуть. З політичних міркувань державні банки змушені приймати досить сумнівні рішення, здійснюючи кредитування нестандартних проектів.

Сьогодні рівень довіри до державних банків залишається на достатньо високому рівні і як показує практика, до одного із рекапіталізованих банків вкладники принесли більше ніж на 200 млн. грн. нових вкладів, і 400 млн. грн. перевклали кошти, керуючись тим, що держава стала власником цього банку.

У той же час, аналітики звертають увагу на відсутність чіткої процедури надання державної допомоги приватним банкам і побоюються, що бюджетні кошти можуть бути змарновані. Дехто з експертів не виключає, що напередодні рекапіталізацї власники банків можуть вивести безпроблемні активи в інші, пов’язані з ними компанії, а неліквідні залишити державі.

Великою проблемою банківського сектора можна назвати надмірну увагу політиків до процесу рекапіталізації, які своїми висловами завдають великої шкоди фінансовому стану банків.

А.С. Савченко, канд. екон. наук,
Національний банк України

Банківська альтернатива системам електронних грошей у мережі Інтернет

Розвиток інформаційних технологій повністю та значною мірою завдяки загальнодоступності послуг мережі Інтернет створили сприятливе середовище для створення принципово інших від традиційних ринків товарів та послуг – віртуальних ринків інформаційних послуг (доступ до баз даних та баз знань, інформації, сервісів з пошуку тощо), продажу товарів (перш за все тих, які можна отримати каналами зв’язку – програмне забезпечення, кінофільми, ваучери з оплати вартості для користування мобільними телефонами тощо), безготівкової оплати вартості вже отриманих послуг або їх передплата (за комунальні послуги, за банківські послуги, перекази коштів на банківські рахунки тощо).

Існуючі потреби віртуальних ринків інформаційних послуг з обслуговування грошовими розрахунками, у зв’язку зі значним відставанням банківських систем, на сьогодні намагаються вирішити за допомогою небанківських технологій грошових розрахунків побудованих на принципах “електронних грошей”.

Однак, окрім відчутних переваг, такі системи мають ряд властивих їх природі ряд недоліків, які вже і сьогодні відчутно впливають на їх подальший розвиток.

Найбільш суттєві з них такі:

· законодавча неврегульованість діяльності подібних платіжних систем;

· вкрай обмежена трансферабельність грошових знаків цих платіжних систем (розрахунки лише в межах системи, проблема “виведення” грошей з системи та переведення їх у традиційні форми);

· системні ризики функціонування таких систем.

Фахівцями департаменту Інформатизації НБУ розробляється нова технологія розрахунків у мережі Інтернет на базі технології НСМЕП із застосуванням смарт-карток, яка базується на таких основних принципах:

· швидкий (on-line) рух коштів, який передбачає швидку передачу прав та зобов’язань між платником та отримувачем (обидва можуть бути як фізичними, так і юридичними особами), технічною реалізацією цього є зменшення “ліміту” коштів платника і збільшення “ліміту коштів” отримувача на суму платежу (переказу). Значення “лімітів” платника та отримувача коштів зберігається у процесингових центрах банків-емітентів карток;

· рух коштів за цією технологією може відбуватися між власниками карток НСМЕП з уже відкритими банківськими рахунками (як доповнення до існуючої технології переказу через мережу Інтернет на будь-який банківський рахунок та через установи Укрпошти, який виконується менш оперативно);

· отримувач може відразу ж після збільшення свого “ліміту” коштів стати платником або отримати кошти (частково чи повністю) готівкою в існуючій інфраструктурі термінального обладнання НСМЕП традиційнім шляхом;

· рух коштів по банківських рахунках платника та отримувача відбувається за результатами міжбанківських (внутрішньобанківських) взаєморозрахунків регламентно, приміром 1 раз на добу у банківські дні.

Процедура взаєморозрахунків між банками відбувається за існуючою кліринговою технологією (нетто-розрахунки). Усі операції включаються ГПЦ у розрахунок клірингової позиції кожного банку – учасника системи за нетто-схемою та передаються до розрахункового банку (цю функцію виконує ОПЕРУ НБУ). ОПЕРУ НБУ, після отримання цієї інформації, виставляє через СЕП дебетові платіжні документи банкам-учасникам і після отримання від них коштів на кліринговий рахунок розрахункового банку, відразу ж формує кредитові документи та відправляє кошти на рахунки банків-отримувачів.

Запропонована технологія повністю відповідає законодавству України та нормативній базі, забезпечує для платників та отримувачів швидкий рух коштів (on-line), повну їх трансферабельність (додатково використовуючи уже стандартні операції платежу, переказу, отримання готівки в існуючій інфраструктурі терміналів та банкоматів НСМЕП), дозволяє в межах поточного стану “ліміту” коштів кожному їх власнику за 1 цикл розрахунків по банківських рахунках виступати платником і отримувачем одночасно необмежену кількість разів, гарантуючи при цьому високий рівень безпеки. Цю операцію можна буде виконувати застосовуючи уже емітовані банківські картки НСМЕП.

Реалізація такої технології створить достойну альтернативу небанківським платіжним системам, які проводять платіжні операції у мережі Інтернет за технологією електронних грошей.

Т.Г. Савченко, канд. екон. наук,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Наукові підходи до визначення сутності економічної рівноваги

Спрямованість, методи та завдання наукових пошуків залежать від розуміння сутності сформульованої наукової проблеми. На нашу думку, дослідження сутності проблеми економічної рівноваги доцільно починати із вивчення рівноважних станів у різних науках. Рівновага є одним із основних атрибутів суспільних, в тому числі економічних, природних та штучних систем. Як наслідок, термін “рівновага” набув широкого застосування у суспільних та гуманітарних науках (економіка, психологія, філософія та ін.); природничих науках (фізика, хімія, математика та ін.); технічних науках (механіка, будівництво та ін.). Визначення рівноважних станів у природничих та технічних науках є досить об’єктивним і ґрунтується на виявлених закономірностях, які формалізуються за допомогою математичного апарату і часто підтверджені експериментально.

Будь-який предмет досліджень у гуманітарних та суспільних науках у підсумку зводиться до вивчення окремих індивідуумів та різноманітних форм і способів взаємодії між ними. Таким чином, глибинна природа усіх наукових проблем, що досліджуються зазначеними науками, суб’єктивна. Як наслідок, більшість базових термінів є абстрактними та мають суб’єктивний характер. Наведені думки повною мірою стосуються базових економічних термінів, зокрема, терміна “економічна рівновага”. Таким чином, будь-яка вербальна, математична чи інша формалізація терміна “економічна рівновага” буде досить суб’єктивною і повинна розглядатися із застереженнями, у контексті відповідних економічних теорій та концепцій.

Дослідження економічної рівноваги є одним із ключових напрямків наукових пошуків економістів в усі часи. Вони були представниками різноманітних наукових шкіл. У роботах кожного вченого-економіста можна віднайти наукові ідеї, пов’язані із дослідженням економічної рівноваги, які можуть виражатися у вигляді теорій рівноваги, окремих наукових положень щодо рівноваги; латентному врахуванні певних аспектів економічної рівноваги у дослідженнях. Цілісні теоретичні концепції економічної рівноваги є основним науковим здобутком таких вчених, як Леон Вальрас, Вілфредо Паретто, Моріс Алле та ін.

Дослідження рівноважних станів в економіці не втратили своєї актуальності у ХХ та ХХІ століттях. Зокрема, ряд вчених отримали Нобелівську премію з економіки за дослідження, спрямовані на вивчення економічної рівноваги. Серед них:

· Джон Хікс та Кеннет Ерроу – за новаторський вклад у загальну теорію економічної рівноваги і теорію добробуту;

· Жерар Дебре – за розробку проблем з теорії загальної економічної рівноваги;

· Джон Харсаньї, Джон Неш, Райнхард Зелтен – за аналіз рівноваги в теорії некоаліційних ігор.

Слід зазначити, що систематизацію здобутків науковців щодо економічної рівноваги доцільно здійснювати за такими критеріями: хронологія виникнення наукових концепцій; використання як методології досліджень доробку певних науковими шкіл; рівень врахування суб’єктивної природи індивідуумів при обґрунтуванні та формалізації наукових результатів.

Подальше дослідження наукового доробку засновників та представників наукових шкіл, які ґрунтовно досліджували економічну рівновагу, дозволить поглибити розуміння сутності рівноважних станів в економіці та сформулювати власне бачення даної проблеми.

Є.А. Самойленко,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ПЕРСПЕКТИВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ
ДЕРЖАВНОГО ЗЕМЕЛЬНОГО (ІПОТЕЧНОГО) БАНКУ УКРАЇНИ: ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Серед низки чинників, що заважають розвитку системи іпотечного кредитування, вчені виділяють відсутність відповідних інститутів. Тому аналіз доцільності створення та діяльності Державного земельного (іпотечного) банку України (ДЗБ) в сучасних умовах видається особливо актуальним. На нашу думку, даний банк може ефективно здійснювати свою діяльність за наявності інституційних та організаційно-правових передумов.

Інституційні передумови полягають у побудові чіткої, прозорої, оптимальної та ефективної системи державного регулювання земельних відносин в країні у сфері іпотечного кредитування. Створення ДЗБ не повинно спричинити дублювання функцій подібних державних установ. В першу чергу це стосується розмежування сфер діяльності майбутнього банку та Державної іпотечної установи (ДІУ). Згідно з постановою КМУ “Про Державну іпотечну установу” від 17.07.2009 № 768 ДІУ здійснює операції з надання кредитів на придбання (будівництво) житла. Наукова доктрина відносить ДІУ до учасників системи житлової іпотеки, водночас для розвитку повноцінної аграрної іпотеки інституційних передумов не створено. Отже, ДЗБ має стати учасником системи аграрної іпотеки, тим більше що ця функція за земельними банками була закріплена історично.

З інституційних передумов випливає необхідність визначення цілей діяльності ДЗБ та його функцій. Банк повинен сприяти розвитку системи кредитування господарств агропромислового комплексу через використання аграрної іпотеки, адже остання забезпечує рух внутрішніх інвестицій в аграрний сектор економіки, збільшуючи виробничий потенціал сільського господарства. На особливий статус ДЗБ має вказувати новий зміст його кредитних операцій в межах грошово-кредитної функції. Основним видом цих операцій банку повинні бути іпотечні операції, а саме кредитування вітчизняних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій під заставу землі, зокрема сільськогосподарського призначення та іншого нерухомого майна.

Організаційно-правові передумови функціонування ДЗБ полягають у створенні необхідної законодавчої бази для його діяльності. У першу чергу, слід прийняти Закон України “Про Державний земельний (іпотечний) банк”. Однак тільки прийняття цього закону недостатньо для функціонування даного банку. В обов’язковому порядку необхідно скасувати мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення. Неможливість застосування іпотечних механізмів щодо земель сільськогосподарського призначення значно ускладнює кредитування сільського господарства внаслідок вилучення з господарського обігу землі як основного активу, під забезпечення якого може здійснюватися довгострокове фінансування. Однією з умов зняття мораторію на продаж земельних ділянок в Україні є прийняття Верховною Радою України законів України “Про державний земельний кадастр” та “Про ринок земель”.

Таким чином, створення та ефективне функціонування Державного земельного (іпотечного) банку в Україні можливе лише в довгостроковій перспективі, оскільки воно має супроводжуватися істотними змінами земельного законодавства, починаючи від скасування мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення як ліквідного активу в іпотечних операціях до прийняття закону “Про Державний земельний (іпотечний) банк” для закріплення за ним статусу особливої фінансово-кредитної установи в галузі АПК.

А.Ю. Семеног, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Сучасний стан
розвитку фінансових установ України

Глобальна економічна криза, що зародилася на світовому іпотечному ринку і ринку похідних фінансових інструментів, загострила суперечності у функціонуванні фінансового ринку України. У цьому контексті актуалізується роль фінансових установ. Ці вагомі суб’єкти, акумулюють і перерозподіляють тимчасово вільні фінансові ресурси, формуючи фінансові активи як потенційне джерело економічного зростання держави. Основними показниками розвитку фінансового ринку виступають як кількісні, так і якісні показники фінансових установ: співвідношення обсягу активів фінансових установ, джерела інвестування коштів, відсоткові ставки та інше.

Аналіз наукових джерел засвідчує кілька підходів щодо класифікації фінансових установ: за характером проведення операцій, рівнем спеціалізації, за інституціональним підходом. У нашому дослідженні ми дотримуємося класифікації фінансових установ за рівнем спеціалізації, згідно з якою виділяються спеціалізовані та інтегровані фінансові посередники. Серед спеціалізованих фінансових посередників в Україні набули поширення банківські та небанківські фінансові посередники (недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, кредитні спілки, інститути спільного інвестування, фінансові компанії).

Особливістю сучасного фінансового ринку України, за даними Держфінпослуг, є лідерство банківського сектора, активи якого на кінець 2008 року становили 94 % від сукупних активів фінансових установ. Водночас слід відзначити і зростання ролі небанківських фінансових установ, діяльність яких спрямована на акумуляцію заощаджень населення, надання облігаційних позик, іпотечних і споживчих кредитів, кредитної взаємодопомоги, мобілізацію капіталу через різні види акцій.

До початку світової фінансової кризи фінансовий сектор України розвивався досить динамічно: впевнено зростала кількість фінансових установ, вартість їх активів і попит на послуги з боку споживачів. Станом на кінець 2008 року вже було зареєстровано 2 016 небанківських фінансових установ, що на 109 установ більше, ніж у попередній рік. До того ж, як і в минулі роки, найбільшу питому вагу в структурі небанківських фінансових установ займають кредитні спілки, частка яких становить 43,5 %, страхові компанії (23,2 %) та ломбарди (15,5 %).

Разом із кількісними показниками на кінець 2008 року збільшилися і якісні показники діяльності небанківських фінансових установ. Так, у середньому їхні сукупні активи з 2004 р. збільшувалися на 53,1 % (з 23,2 до 61,6 млрд. грн.) на кінець 2008 р. Лідером за вартістю накопичених активів залишився страховий сектор, незважаючи на його зниження в порівнянні з попереднім роком (68 проти 72 % у 2007 році). До 10 % від сукупних активів накопичили кредитні спілки та фінансові компанії. Незважаючи на частку в 1 %, у структурі активів найбільше зростання показав сектор недержавних пенсійних фондів (у 55 разів).

Однак, попри цілком позитивну динаміку зростання діяльності як банків, так і небанківських фінансових установ, від’ємні темпи четвертого кварталу 2008 р. суттєво зменшили приріст цього року та заклали основи негативної динаміки у 2009 р. Унаслідок різкого зниження ліквідності банківської системи страхові компанії відчули проблеми з поверненням коштів з депозитних рахунків, що складають 29,1 % їх активів, зниження ліквідності цінних паперів, частка яких – понад 39 %. Це ставить під загрозу поточні страхові виплати та відшкодування. Аналогічно складна ситуація і в НПФ, 56,3 % активів яких інвестовані в депозити. У полі останніх негативних тенденцій перебувають і кредитні спілки, заборгованість за кредитами яких зросла до 9,6 %.

Отже, взаємопов’язана на сьогодні діяльність фінансових установ закладає високий ризик нестабільності на фінансовому ринку України.

Б.В. ситенко, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Особливості КЛАСИФІКАЦІї ВИТРАТ
СТРАХОВОЇ КОМПАНІЇ

Важливою передумовою забезпечення безперервності процесу страхування, платоспроможності страхових компаній та стабільних фінансових результатів їх діяльності є встановлення оптимального співвідношення між доходами та витратами страхових компаній. Правильний вибір тактики та стратегії управління витратами є значним внутрішнім фактором фінансової стійкості страхової компанії. Саме тому потрібно визначити основні принципи класифікації витрати та формування раціональної політики управління витратами. Вивчення наукових розробок у сфері класифікації витрат страхових компаній показало, що поки передчасно говорити про будь-яку цілісну систему. Така система поки що не розроблена, що й обумовлює подальший пошук ефективних рішень та концептуальних засад формування раціональної політики управління фінансовими ресурсами.

Витрати страхової компанії пов’язані з специфічним характером її діяльності. З одного боку, це витрати на проведення страхових операцій, що прораховують собівартість страхової послуги, з другого – це витрати, що супроводжують одержання доходів від інвестиційної та фінансової діяльності. Переважна частина витрат страхової компанії перепадає на страхові витрати. Ці витрати за економічним змістом можна поділити на три великі групи:

1) виплати страхових сум і відшкодувань за договорами страхування та перестрахування;

2) витрати на обслуговування процесу страхування та перестрахування;

3) витрати на утримання страхової компанії.

У класифікації витрат страхової компанії для оцінки фінансового стану слід розуміти різницю між вичерпними та невичерпними витратами. Тобто, якщо має місце реалізація страхової послуги, то витрати такі як заробітна платня персоналу, витрати зв’язку є вичерпними, а придбання програмного забезпечення не є вичерпними, тому що є обмін інформаційної системи на гроші. У випадку проведення страхової операції страховий поліс, як зобов’язання страховика внаслідок настання страхового випадку, виплатить певну суму, а також може обмінятися на страхову премію. Витрати на страхові послуги та витрати періоду страхової компанії відрізняються одне від одного тим, що до перших відносяться всі витрати, пов’язані із операціями страхування, – зарплата, оренда приміщень, зв’язок, а до інших такі, що не включаються в собівартість страхових послуг, а розглядаються як витрати того періоду, в якому вони були здійснені.

Прямі та непрямі витрати розрізняють завдяки відношення або відповідно невідношення до певного об’єкта витрат економічно доцільним шляхом. Основні та накладні витрати поділяються завдяки основним процесам убезпечення (зарплата агентів) та допоміжним процесам їх обслуговування (ремонт, комунальні послуги).

У прийнятті рішень ми маємо розподіл витрат на релевантні та нерелевантні, постійні та змінні, маржинальні та середні, дійсні та альтернативні. Витрати, що становлять різницю між кількома наслідками рішень, називають диференціальними витратами.

Світовий досвід показує, що навіть у найкращих страхових компаніях потенціал зменшення витрат становить не менше 5 %. Виникають необхідні зміни організаційної структури, бізнес-процесів та системи мотивації, тобто всієї операційної моделі. За сучасних економічних умов в Україні є досить поширеною практика мінімізації витрат за рахунок скорочення працюючих або заробітної платні, а іноді двох цих факторів одночасно. Практика свідчить, проблеми, більш ефективним є зменшення адміністративних витрат та змінних що це хибний шлях вирішення витрат, а також мінімізація податкових зобов’язань.

Л.В. Сорокіна, канд. екон. наук, доц.,
міжнародний університет фінансів, м. Київ

Застосування нечіткої логіки в управлінні внутрішньою складовою ринкової вартості підприємства

Внутрішня вартість, як передумова підвищення ринкової вартості, визначається, передусім, довгостроковою здатністю підприємства виробляти генерувати грошовий потік, який впливає на головні фінансові показники.

Розробка і використання алгоритму нечіткого висновку має на меті удосконалення системи заохочення працівників будівельного підприємства до максимізації його ринкової вартості. Система містить 5 вхідних змінних: дебіторська заборгованість замовників, термін погашення якої перевищує півроку (b₁), чистий дохід (b₂), матеріальні витрати (b₃), транспортні витрати (b₄), витрати некапітального характеру на удосконаленням технології та організації будівельного виробництва (b₅); та 2 вихідних змінних: фонд оплати праці адміністративно-управлінського персоналу (w₁), фонд оплати праці інженерно-технічного персоналу, зарплата якого утворює І блок загальновиробничих витрат (w₂). Логічний висновок здійснювався у 4 етапи, які розглянемо докладніше.

На 1 етапі “Фаззифікація” (введення нечіткості) було задано функції належності для термів всіх вхідних та вихідних змінних. для коректного використання фактичних даних, поряд із гаусовими функціями належності, використано сплайн-функції z-подібної кривої та
s-подібної кривої, які дозволяють “розширити” межі вхідного інтервалу відповідно до реальної динаміки економічних показників. 10 правил, включених до бази знань, відображають основні положення системи преміювання на будівельному підприємстві, зокрема:

Правило 3: Якщо “дебіторська заборгованість = значно знизилась”, ТО “ФОП адміністративного персоналу = зріс”.

Правило 5: Якщо “чистий дохід = значно знизився”, ТО “ФОП інженерно-технічного персоналу = значно знизився” ТА “ФОП адміністративного персоналу = значно знизився”.

Правило 9: Якщо “чистий дохід = значно зріс” ТА “матеріальні витрати = зросли

Зміст

С.В. Башлай, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

І.М. Боярко, канд. екон. наук, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

А.В. Буряк, аспірант ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Д.В. Веремчук, здобувач, М.Є. Гусєв, здобувач, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

С.М. Гольцова, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

М.Л. Гончарова, канд. екон. наук, доц., О.А. Розкошна, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.О. Гордєєв, канд. техн. наук, Д.В. Гордєєва, аспірантка, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

К.Г. Гриценко, канд. техн. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

І.І. Д’яконова, д-р екон. наук, доц., М.А. Єпіфанова, аспірант, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Л.М. Єріс, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

К.М. Жулінська, аспірантка ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.С. Журавка, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

І.В. Карбівничий, аспірант ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.С. Кобичева, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

В.В. Коваленко, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Ю.С. Конопліна, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.В. Костюк, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Т.Г. Кубах, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.О. Лисянська, аспірант ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

В.П. Марчук, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

О.В. Мелешко, здобувач ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

З.В. Назаренко, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ” А.С. Пилецький, Сумське відділення Ерсте Банку

І.О. Остапенко, аспірант ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Н.Г. Пігуль, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Ю.М. Петренко, аспірант, О.М. Ващенко, аспірант, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

В.Г. Подлєсна, канд. екон. наук, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

М.А. Ребрик, аспірант ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Ю.С. Ребрик, аспірантка ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

І.І. Рекуненко, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

А.С. Савченко, канд. екон. наук, Національний банк України

Т.Г. Савченко, канд. екон. наук, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Є.А. Самойленко, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

А.Ю. Семеног, аспірант ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Б.В. ситенко, аспірант ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

Л.В. Сорокіна, канд. екон. наук, доц., міжнародний університет фінансів, м. Київ